Studentam.net.ua

   Потребує уточнення можливість використання банком резервного капіталу для покриття “виявлених” збитків, коли для них бракує коштів спеціально створених для цього резервів. Із норми Закону України “Про банки і банківську діяльність” це чітко не випливає, оскільки в ньому відсутнє визначення поняття “непередбачені збитки”.
   Важливо оцінити обґрунтованість установлення мінімального розміру резервного капіталу. Раніше здійснювана прив’язка його розміру до статутного капіталу була некоректною, оскільки не узгоджувалася з фактичними втратами від банківських операцій і послуг. Банк міг мати значний розмір статутного капіталу і здійснювати виважену діяльність, його резервний капітал повинен був бути більшим, ніж у банку, що мав незначний розмір статутного капіталу і здійснював ризикову діяльність. Більше того, за такого підходу не враховувалося функціональне призначення статутного капіталу, зокрема його захисна функція. Тому логічнішим видається узгодження розміру резервного капіталу з величиною регулятивного капіталу. Однак регулятивний капітал є розрахунковою величиною, пов’язаною зі зміною ризиковості банківської діяльності, іншими факторами. Стаття 36 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначає, що розмір відрахувань до резервного капіталу має бути не менше 5 % від прибутку банку до досягнення ними 25 % розміру його регулятивного капіталу. Фактично це означає, що розмір резервного капіталу повинен бути не більше 25 %. Може скластися ситуація, коли у банку зменшиться розмір регулятивного капіталу і сума фактично сформованого резервного капіталу стане більшою за його розрахункову (нормативну) величину. Отже, банк може мати резервний капітал будь-якого розміру, зокрема й більше 25 % регулятивного капіталу. Інше питання, що в такому разі банки припиняють відрахування до резервного капіталу, коли він досягає встановленого розміру. Тому, на нашу думку, до закону слід внести відповідні редакційні зміни.
   Обсяги, а також співвідношення між резервним капіталом і регулятивним капіталом, резервним капіталом і статутним капіталом наведено у табл. 2.8.

Таблиця 2.8

РЕЗЕРВНИЙ КАПІТАЛ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ^*

^*Складено за: Вісник НБУ. — 1999. — № 9. — С. 40; 2000. — № 3. — С. 18; 2001. — № 3. — С. 2; 2001. — № 9. — С. 10; 2002. — № 3. — С. 2, 3.

   З даних таблиці видно, що обсяг резервного капіталу постійно зростає. За аналізований період резервний капітал збільшився на 229,4 млн грн., або на 88,4 %. Водночас зростання статутного капіталу та регулятивного капіталу становило відповідно 94,7 % та 84,6 %. Співвідношення між резервним капіталом і статутним капіталом суттєво не змінилося.
   Банки повинні виважено підходити до питання формування резервного капіталу, враховуючи при цьому здійснювану ними стратегію і тактику банківської діяльності. Порівнюючи фактичний розмір резервного капіталу з розрахунковим, доцільно оцінити причини, що вплинули як на перевищення, так і на недоформування резервного капіталу. В останньому випадку причини можуть бути різні, зокрема:
- банк був створений недавно й не встиг одержати прибуток, який дозволив би сформувати встановлений резервний капітал;
- банк різко збільшив розмір власного капіталу (наприклад, розмір статутного капіталу), що призвело на даний момент до порушення співвідношення між резервним капіталом і регулятивним капіталом;
- банк спрямував значну частину коштів резервного капіталу на покриття збитків від своєї діяльності.
   Актуальним є питання про розмір відрахувань від прибутку до резервного капіталу банку. Спочатку мінімальний розмір відрахувань визначався статутом не меншим за 5 % від чистого прибутку банку. З прийняттям Закону України “Про банки і банківську діяльність” НБУ було дозволено вимагати від банку збільшення розміру резервного фонду та щорічних відрахувань до нього. Якщо внаслідок діяльності банку розмір регулятивного капіталу зменшиться до суми, що є меншою за розмір статутного капіталу, то щорічні відрахування до резервного капіталу мають становити 10 % чистого прибутку до досягнення ними розміру 35 % від статутного капіталу. Це впливатиме на структуру власного капіталу банку. Адже збільшення такої складової, як резервний капітал, призведе до зменшення інших складових власного капіталу — нерозподіленого прибутку тощо, оскільки джерелом формування всіх цих складових є чистий прибуток. Тому банки повинні виважено підходити до встановлення розміру відрахувань до резервного капіталу. Прискорені розміри відрахувань з метою найшвидшого створення резервного капіталу можуть суттєво знизити розмір прибутку, використовуваного на виплату дивідендів. Це негативно впливатиме на вартість акцій і подальший процес формування статутного капіталу банку. Занадто низькі розміри відрахувань від прибутку збільшать термін формування резервного капіталу і негативно впливатимуть на фінансову стійкість банку. Тому банкам, виходячи з їх власних потреб, доцільно застосовувати, як правило, змішаний порядок формування резервного капіталу: протягом кількох років здійснювати відрахування від прибутку у підвищених розмірах, а потім встановлювати помірні чи невеликі розміри відрахувань до досягнення визначеної величини цього капіталу. Зауважимо, що чинним законодавством формування резервного капіталу не обмежується у часі, ним також не передбачені заходи впливу за порушення банками порядку формування і використання резервного капіталу.
   Підсумовуючи викладене, наголосимо на необхідності чіткішого визначення у Законі України “Про банки і банківську діяльність” розміру резервного капіталу. Він має встановлюватися загальними зборами учасників (акціонерів), однак не повинен бути менше 25 % регулятивного капіталу банку. Доцільним убачається й уточнення у Положенні НБУ “Про порядок формування та використання банками резервного фонду” ознак діяльності банку, яка “може створювати загрозу інтересам вкладників та інших кредиторів банку” та дозволяє НБУ вимагати від банку збільшення розміру резервного капіталу та щорічних відрахувань до нього.
   Компонентом власного капіталу є загальні резерви, створювані банками для відшкодування можливих непередбачених ризиків. Ідеться про резерви, включені до складу власного капіталу, які можуть вільно використовуватися для покриття збитків, що матеріалізуються з часом, у майбутньому, а на даний час не виявлені. Резерви, створені під виявлене погіршання якості певних видів активів або визнаних зобов’язань, не входять до складу власного капіталу банку. Загальні резерви формуються за рішенням і в порядку, визначеному вищим органом управління банку. Отже, призначення загальних резервів дублює призначення резервного капіталу, який також використовується для покриття можливих непередбачених ризиків діяльності банку. Більше того, відрахування як до резервного капіталу, так і до загальних резервів здійснюються за рахунок чистого прибутку. Однак за розрахунку регулятивного капіталу резервний капітал і загальні резерви (з 1.01.2002 р.) включаються до складу основного капіталу, (до 1.01.2002 р. загальні резерви відносилися до додаткового капіталу). За таких обставин викликає сумнів доцільність існуючої практики формування банками загальних резервів: розмір власного капіталу (за інших рівних умов) не змінюватиметься, змінюватиметься лише питома вага його складових.
   Власний капітал банку включає такий компонент, як результати переоцінки окремих активів, зокрема основних засобів і нематеріальних активів. Резерви переоцінки виникають у два способи. По-перше, в деяких країнах банкам дозволяється час від часу зі зміною ринкової вартості здійснювати переоцінювання своїх фіксованих активів. Такі переоцінки відображаються у балансі банку як резерв переоцінки. По-друге, нереалізована вартість “прихованих” резервів переоцінки може бути у балансі в результаті довгострокового володіння деякими активами, відображеними у балансі за історичною вартістю їх придбання.
   Характеризуючи результати переоцінки основних засобів і нематеріальних активів як елементів власного капіталу, слід враховувати чинний порядок її проведення. Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 “Основні засоби” об’єкт основних засобів переоцінюється, якщо його залишкова вартість значно (більш як на 10 %) відрізняється від справедливої вартості на дату балансу. За Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 8 “Нематеріальні активи” переоцінка нематеріальних активів може здійснюватися банками за справедливою вартістю на дату складання балансу. Переоцінюванню підлягають лише нематеріальні активи, щодо яких існує активний ринок. Якщо банк здійснив переоцінку об’єктів групи нематеріальних активів, то надалі вони підлягають щорічній переоцінці. Переоцінена первісна вартість і сума зносу об’єкта основних засобів визначаються множенням первісної вартості і суми зносу об’єкта основних засобів на індекс переоцінки, який розраховується діленням справедливої вартості переоцінюваного об’єкта на його залишкову вартість. Переоцінена первісна вартість і знос об’єкта нематеріальних активів визначаються аналогічно.
   Сума дооцінки залишкової вартості об’єкта основних засобів включається до складу додаткового капіталу, а сума уцінки — до складу витрат (крім певних випадків). Перевищення суми попередніх уцінок над сумою попередніх дооцінок залишкової вартості об’єкта основних засобів або нематеріального активу при черговій дооцінці вартості цього об’єкта основних засобів або нематеріальних активів включається до складу доходів звітного періоду з відображенням різниці між сумою чергової (останньої) дооцінки залишкової вартості об’єкта основних засобів або нематеріальних активів і вказаним перевищенням у складі іншого додаткового капіталу. Перевищення ж суми попередніх дооцінок над сумою попередніх уцінок залишкової вартості об’єкта основних засобів або нематеріальних активів при черговій уцінці залишкової вартості цього об’єкта основних засобів або нематеріальних активів спрямовується на зменшення іншого додаткового капіталу з включенням різниці між сумою чергової (останньої) уцінки залишкової вартості об’єкта основних засобів або нематеріальних активів і вказаним перевищенням до витрат звітного періоду. У разі вибуття об’єктів основних засобів або нематеріальних активів, раніше переоцінених, перевищення сум попередніх дооцінок над сумою попередніх уцінок залишкової вартості цього об’єкта основних засобів або нематеріальних активів включається до складу нерозподіленого прибутку з одночасним зменшенням додаткового капіталу.
   Економічну сутність переоцінювання основних засобів і нематеріальних активів як складових власного капіталу банку унаочнює механізм відображення її у фінансовому обліку (табл. 2.9).

Таблиця 2.9

ВІДОБРАЖЕННЯ ОБЛІКУ БАНКАМИ ПЕРЕОЦІНКИ  ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ І НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ

   Наведені у табл. 2.9 проведення не показують джерело переоцінки основних засобів чи нематеріальних активів. Створюється уявлення про основні засоби і нематеріальні активи як про самозростаючі, тобто такі, що їх вартість змінюється без реального руху коштів. Водночас фактично є два джерела збільшення власного капіталу — додаткові внески учасників (акціонерів) і чистий прибуток банку. Внаслідок переоцінки основних засобів або нематеріальних активів у балансі банку виникає нереалізований результат (доходи або витрати), пов’язаний зі зміною ринкової вартості об’єкта переоцінки.
   Відображення у балансі банку переоцінки основних засобів і нематеріальних активів певною мірою нагадує нереалізований результат від переоцінювання іноземної валюти (банківських металів).
   Законом України “Про банки і банківську діяльність” передбачено можливість (за умови затвердження Національним банком України) включення до додаткового капіталу банку резервів переоцінки, причому лише основних засобів і нереалізованої вартості “прихованих” резервів переоцінки в результаті довгострокового перебування у власності цінних паперів, відображених у балансі за історичною вартістю їх придбання. Обмеження, встановлені чинним законодавством і застосовувані НБУ щодо включення резервів переоцінки у розрахунок регулятивного капіталу, спричинені, зокрема, потребою захисту інтересів кредиторів (вкладників, акціонерів) і основними принципами бухгалтерського обліку та фінансової звітності. Фактично йдеться про те, що у фінансовому обліку резерв переоцінки основних засобів і нематеріальних активів відображається у складі додаткового капіталу. У розрахунку ж регулятивного капіталу враховується результат переоцінки лише основних засобів.
   Важливим джерелом формування власного капіталу є прибуток банку за минулі роки та за поточний рік. У фінансовому обліку прибуток банку включає результат минулих років, результат минулого року, що очікує затвердження загальними зборами акціонерів (учасників), і результат поточного року. Прибуток минулих років відбиває нерозподілений прибуток — частину чистого прибутку, яка не розподілена як дивіденд власникам корпоративних прав, а залишена у банку, як правило, з метою реінвестування в його діяльність. Прибуток минулого року після його розподілу загальними зборами акціонерів (учасників) збільшує інші складові власного капіталу, зокрема нерозподілений прибуток і резервний капітал, і спрямовується на інші цілі відповідно до рішення загальних зборів. Однак слід мати на увазі, що результат поточного року може бути відкоригований у бік зменшення за результатами аудиторських перевірок і до цього моменту не може бути сплачений у вигляді дивідендів. Від’ємне значення результатів минулих років і поточного року означає, що банк у той чи інший період мав збитки, тобто “проїдав” свій власний капітал.
   Що стосується результату поточного року, то відомо, що доходи і витрати банку впродовж року обліковуються за методом нагромадження, тобто у фінансовому обліку показуються підсумком, що наростає, з початку року. Для цілей складання звітності, відображення результату поточного року у складі балансового власного капіталу слугує технічний рахунок № 5999, за яким наприкінці кожного звітного періоду доходи цього періоду порівнюються з витратами. Зрозуміло, що коригуючі проведення в разі необхідності уточнити записи, які стосуються поточного звітного періоду, зводяться до відображення реального поточного фінансового результату діяльності банку за цим технічним рахунком.
   Оскільки розмір усіх відрахувань (крім дивідендів) завчасно визначено, то залишок нерозподіленого прибутку за минулий рік залежить головним чином від розміру дивідендів, які мають сплачуватися акціонерам (учасникам). З метою додержання встановленого НБУ співвідношення між “власним капіталом і активами” банки часто змушені вибирати між збільшенням розміру нерозподіленого прибутку та емісією нових акцій. Однак акціонери банку — його власники — неохоче йдуть на розширення кола акціонерів через нову емісію акцій. Частина прибутку, яка залишається у розпорядженні банку, замість того щоб бути розподіленою на дивіденди, дає підставу власникам банку вважати, що ці утримані кошти в майбутньому дадуть необхідну ринкову дохідність звичайних акцій. Збільшення власного капіталу за рахунок нерозподіленого прибутку вигідне також тому, що з ним не пов’язані значні витрати. Однак тривале стримування виплати дивідендів може призвести до зниження ринкової вартості акцій.
   Характеризуючи нерозподілений прибуток як джерело власного капіталу, необхідно враховувати фінансові результати діяльності банку і методи визначення дивідендів, які використовує банк, здійснюючи дивідендну політику, а також форми виплати дивідендів та існуючі обмеження на їх виплату.
   Виплачуючи дивіденди, банки виходять з дивідендної політики, яку проводить банк і його власники: консервативної, помірної чи агресивної. Певному типу дивідендної політики відповідають конкретні методи визначення дивідендів, кожний з яких має як позитивні риси, так і вади (рис. 2.6).

Рис. 2.6. Типи дивідендної політики і методи дивідендних виплат

   Консервативному типу відповідають залишковий метод і метод постійного розміру дивідендних виплат. Суть першого методу полягає в тому, що розмір прибутку для виплати дивідендів визначається як залишок після задоволення інвестиційних можливостей банку. Перевагою методу є те, що забезпечуються високі темпи розвитку банку, підвищується його фінансова стійкість. Вада методу — нестабільність розмірів дивідендних виплат, що негативно впливає на формування ринкової вартості акцій та імідж банку.
   Суть методу постійного розміру дивідендних виплат полягає в збереженні стабільної суми дивідендних виплат протягом тривалого проміжку часу, що викликає у власників відчуття впевненості в стабільності розміру поточного прибутку незалежно від різних факторів, визначає стабільність котирування акцій на ринку цінних паперів. Вадою методу є слабкий взаємозв’язок між дивідендами та фінансовими результатами діяльності банку. Для зменшення її впливу стабільний розмір дивідендних виплат встановлюється, як правило, на відносно низькому рівні.
   Помірному типу дивідендної політики відповідає метод постійної та змінної частини дивіденду. Основна суть методу — регулярність виплат стабільних, невеликих за розміром дивідендів у тісному взаємозв’язку з результатами фінансової діяльності банку, що дає змогу збільшувати розмір виплачуваних дивідендів у періоди його ефективної роботи. Вади методу — зниження ринкової вартості акцій у разі тривалої виплати дивідендів мінімальних розмірів, а також те, що ефективно він може застосовуватися банками з розмірами прибутку, нестабільними в динаміці.
   Агресивний тип дивідендної політики включає метод стабільного приросту дивідендів і метод постійного коефіцієнта виплат.
   Перший метод передбачає стабільне зростання рівня дивідендних виплат у розрахунку на одну акцію. Для цього встановлюється, як правило, фіксований розмір процента приросту дивідендів до їх розміру в попередньому періоді. Перевага цього методу полягає у забезпеченні високої ринкової вартості акцій банку та у формуванні його позитивного іміджу серед потенційних інвесторів у разі додаткових емісій, вада — у відсутності еластичності в його застосуванні, скороченні інвестиційної діяльності та погіршанні фінансового стану банку за умови збільшення темпу зростання коефіцієнта дивідендних виплат.
   Метод постійного коефіцієнта дивідендних виплат передбачає додержання встановлених пропорцій розподілу одержаного прибутку між акціонерами (учасниками) та банком, тобто встановлення співвідношення між прибутком, який споживається та який капіталізується. Перевага цього методу — простота формування фонду дивідендів і тісний взаємозв’язок з розміром одержаного банком прибутку. Основна вада — нестабільність дивідендних виплат на одну акцію, що пов’язано з нестабільністю суми сформованого прибутку. Така нестабільність впливає на коливання ринкової вартості акцій, а також свідчить про високу ризикованість діяльності банку. Метод постійного коефіцієнта дивідендних виплат можуть застосовувати лише банки зі стабільним прибутком.
   Рішення про форму виплати дивідендів приймають загальні збори акціонерів (учасників) банку, при цьому вона може суттєво вплинути на розмір власного капіталу (рис. 2.7).

Рис. 2.7. Основні форми виплати дивідендів

   Розглядаючи питання виплати дивідендів, слід ураховувати існуючі обмеження на їх виплату. Так, Інструкція “Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків”, затверджена постановою правління НБУ № 141 від 14.04.1998 р., рекомендувала банкам обмежувати виплату дивідендів і викуп власних акцій залежно від категорії, до якої віднесено капітал банку:
- банкам з капіталом, віднесеним до категорії 1, не рекомендувалося в будь-якій формі здійснювати виплату дивідендів (крім виплати дивідендів власними акціями) та викупати власні акції (частки учасників у статутному капіталі);
- банкам з капіталом, віднесеним до категорії 2, виплату дивідендів (крім виплати дивідендів власними акціями) дозволялося здійснювати у межах не більше 50 % понаднормативного капіталу;
- банкам з капіталом, віднесеним до категорії 3, виплату дивідендів дозволялося здійснювати у межах понаднормативного капіталу;
- банкам з капіталом, віднесеним до категорій 2 і 3, рекомендувалося здійснювати викуп власних акцій (часток учасників у статутному капіталі) тільки в тому разі, якщо він не призводив до порушення банком нормативів капіталу (Н1), платоспроможності (Н3) і достатності капіталу (Н4).
   За Інструкцією до категорії капіталу 1 відносилися банки, які:
- порушували, починаючи з дня введення в дію Інструкції, нормативи Н1 і Н2;
- порушували протягом кварталу хоча б один з нормативів Н3, Н4;
- не дотримувалися порядку і строків формування загального та спеціального резерву під кредитні ризики;
   до категорії 2 — банки, які:
- не були віднесені до категорії 1;
- мали від’ємну різницю між доходами і витратами у поточному кварталі;
   до категорії 3 — усі інші банки, не віднесені до категорій 1 і 2.
   Як видно, критерії віднесення банків до тієї чи іншої категорії капіталу були дещо загальні, не конкретизували ступінь порушень. Постановою правління НБУ № 215 від 26.05.2000 р. до Інструкції було внесено зміни. Зокрема, банки за рівнем достатності власного капіталу стали поділятися на п’ять груп (табл. 2.10).

Таблиця 2.10

КЛАСИФІКАЦІЯ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ ЗА РІВНЕМ ДОСТАТНОСТІ ВЛАСНОГО КАПІТАЛУ, %

Група банків	Класифікаційні ознаки
	Норматив платоспроможності Н3	Норматив достатності капіталу Н4	Обсяг активів з негативною класифікацією у нормативному власному капіталі
Добре капіталізовані	≥ 10	> 5	< 20
Достатньо капіталізовані	≥ 8—10	≥ 4—5	≥ 20—30
Недокапіталізовані	≥ 5,3—< 8	≥ 2,7—< 4	≥ 30—50
Значно недокапіталізовані	≥ 2,7—5,3	≥ 1,3—2,7	> 50
Критично недокапіталізовані	< 2,7	< 1,3	> 50

   Залежно від рівня достатності капіталу банку Національний банк України рекомендував:
- достатньо капіталізованим банкам здійснювати викуп власних акцій (часток учасників у статутному капіталі), якщо це не призведе до порушення банком нормативів Н3 і Н4;
- недокапіталізованим і значно недокапіталізованим банкам припинити виплату дивідендів у будь-якій формі (крім виплати у вигляді власних акцій) та викуп власних акцій (часток учасників у статутному капіталі);
- критично недокапіталізованим банкам припинити виплату процентів за субординованим боргом.
   Отже, повністю заборонити банкам здійснювати виплату дивідендів і викуповувати власні акції НБУ не міг, він міг лише рекомендувати їм обмежувати такі виплати (викуповування). Відповідно до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємства” у разі прийняття рішення щодо виплати дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, здійснює зазначені виплати власнику таких прав пропорційно частці його в статутному капіталі емітента незалежно від того, чи була діяльність емітента прибутковою протягом звітного періоду за наявності інших власних джерел для виплати дивідендів. Тобто дивіденди можуть бути нараховані і за відсутності прибутку поточного звітного періоду за рахунок, наприклад, нерозподіленого прибутку минулих років, резервного капіталу тощо. Однак у будь-якому разі власні джерела формуються суб’єктом господарювання за рахунок чистого прибутку.
   Законодавчі обмеження на виплату дивідендів банками були введені Законом України “Про банки і банківську діяльність”. Ним передбачено заборону банкам виплачувати дивіденди чи розподіляти капітал у будь-якій формі, якщо така виплата чи розподіл призведе до порушення нормативу адекватності капіталу. У разі, якщо за попередній рік діяльність банку була неприбутковою, йому дозволяється виплачувати дивіденди чи розподіляти капітал у будь-якій формі у сумі, що не перевищує 50 % від різниці між капіталом банку і рівнем регулятивного капіталу.
   Інструкцією “Про порядок регулювання діяльності банків в Україні”, затвердженою постановою правління НБУ № 368 від 28.08.2001 р. відповідно до змін чинного законодавства, було розширено перелік класифікаційних ознак групування банків за рівнем достатності капіталу та збільшено розміри їх нормативних значень. Це має впливати на розмір коштів, спрямовуваних банками на виплату дивідендів, а також на здійснення дивідендних виплат фінансово стійкими банками (табл. 2.11).
   Порядок нарахування та сплати дивідендів емітентом корпоративних прав на користь їх власників також суттєво впливає на розмір і структуру власного капіталу банку. Платник податку, який виплачує дивіденди своїм акціонерам (власникам), нараховує та утримує податок на дивіденди в розмірі 30 % від нарахованої суми виплат за рахунок таких виплат незалежно від того, чи є емітент платником податку на прибуток. Зазначений податок вноситься до бюджету до/або одночасно із виплатою дивідендів. При цьому платник податку — емітент корпоративних прав зменшує суму нарахованого податку на прибуток на суму внесеного до бюджету податку на дивіденди. У разі, коли сума сплаченого податку на дивіденди перевищує суму податкових зобов’язань банку-емітента за податком на прибуток звітного періоду, різниця переноситься на зменшення зобов’язань за податком на прибуток такого банку у майбутніх податкових періодах у порядку, передбаченому чинним законодавством. Юридичні особи, що отримують дивіденди, з яких утримано податок, не включають такі дивіденди до складу валового доходу (рис. 2.8).
   Як видно з рис. 2.8, з нарахованих дивідендів власникам корпоративних прав, емітенту корпоративних прав компенсується відповідна частка податку на прибуток. Залік податкових зобов’язань практично

Таблиця 2.11

ГРУПИ БАНКІВ ЗА РІВНЕМ ДОСТАТНОСТІ КАПІТАЛУ

Група банків	Класифікаційна ознака
	Розмір регулятивного капіталу	Норматив адекватності регулятивного капіталу Н2	Норматив адекватності основного капіталу Н3	Обсяг активів з негативною класифікацією
Добре капіталізовані	Відповідає мінімальним вимогам	Більше нормативного значення, але не менше 17 %	Більше нормативного значення і становить 8 % і більше	—
Достатньо капіталізовані	Відповідає мінімальним вимогам	Відповідає нормативному значенню і становить від 8 % до 17 %	Від 4 % до 8 %	—
Недокапіталізовані	Відповідає мінімальним вимогам	Менше нормативного значення, але не менше 6 %	Менше нормативного значення і становить від 3 % до 4 %	—
Значно недокапіталізовані	Менше встановленого мінімуму на суму, що становить не більше 20 % установленого мінімального розмі- ру регулятивного капі- талу	Менше нормативного значення і становить від 6 % до 2 %	Менше нормативного значення і становить від 3 % до 1,3 %	Від 45 % до 60 % регулятивного капіталу
Критично недокапіталізовані	Менше встановленого мінімуму на суму, що становить понад 20 % установленого мінімального розміру регулятивного капіталу	Менше 2 %	Менше 1,3 %	Більше 60 % регулятивного капіталу

не впливає на обсяг податкових зобов’язань саме власника корпоративних прав: унаслідок його проведення податкові платежі лише перекладаються з емітента корпоративних прав на їх власника. Фактично за рахунок доходів власників корпоративних прав сплачується частка податку на прибуток емітентів цих прав. Після цього зазначена “податкова економія” емітента вже не розподіляється між власниками корпоративних прав, а залишається у розпорядженні емітента.

Рис. 2.8. Податкові аспекти стягнення податку на дивіденди

   Податок на дивіденди не застосовується у разі виплати дивідендів у вигляді акцій (часток, паїв), емітованих підприємством, яке нараховує дивіденди, за умови, що така виплата ніяким чином не змінює пропорцій (часток) участі всіх акціонерів (власників) у статутному капіталі підприємства-емітента. У цьому разі сума податку на прибуток не зменшується на суму дивідендів, що спрямовується до статутного капіталу, і підлягає оподаткуванню на загальних умовах.
   Що стосується періодичності виплати дивідендів, то її обмежено лише для акціонерних товариств — один раз на рік за підсумками календарного року. Це питання регулюється ст. 37 Закону України “Про господарські товариства” та ст. 9 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу”. Для інших видів господарських товариств законодавчі обмеження на періодичність виплати дивідендів не встановлено.
   Підсумовуючи, наголосимо на доцільності стимулювання збільшення власного капіталу банку за рахунок надання таких податкових пільг:
- звільнення від оподаткування податком на прибуток підприємств прибутку, який спрямовується на збільшення статутного капіталу банку шляхом його реінвестування;
- звільнення від оподаткування податком на прибуток дивідендів, сплачених (нарахованих) юридичним і фізичним особам у формі акцій (паїв, часток), емітованих банком, який нараховує дивіденди.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.