Studentam.net.ua

23.3. Механізм функціонування “державного соціалізму”

Планомірна організація суспільного виробництва.
Гігантська економічна роль держави.
Централізоване планове управління народним господарством.
Ринок в одержавленій економіці. Загальна криза державного соціалізму.

   Планомірна організація суспільного виробництва. За планомірності одержавленого соціалістичного виробництва над усім суспільним виробництвом установлюється безпосередній державно-бюрократичний контроль, який свідомо й цілеспрямовано організовує виробництво. Тим самим забезпечується певний рівень планомірного функціонування і розвитку суспільного виробництва.
   Ключовою ланкою планомірної організації одержавленої економіки є народногосподарське планування, яке має директивний характер: планові завдання є обов’язковими для всіх виробничих рівнів (економіки в цілому, галузі, підприємства, цеху, робочого місця і т. д.). Галузі і підприємства, що включені за планом до системи суспільного поділу праці, повинні виконувати планові завдання не тільки за обсягом, асортиментом і якістю, але й за строками поставок. Унаслідок цього забезпечується безперервний характер процесу виробництва. План набуває сили юридичного закону, а взаємні зобов’язання між підприємствами (постачальниками і споживачами) виступають як договори поставки.
   Перегляд планів і планових зобов’язань дозволяється, проте, лише за умови, якщо він враховує необхідність задоволення нових потреб. Переглянутий план має бути затверджений відповідними вищими державними органами управління і планування. На перегляд планових завдань витрачалося багато часу, що знижувало ефективність планування і здебільшого перетворювало його в гальмо економічного, науково-технічного і соціального прогресу.
   Народногосподарським планом регулюються пропорції суспільного виробництва через балансове погодження всіх ланок і частин економіки. У зв’язку з цим об’єктами народногосподарського планування є такі економічні пропорції:
   а) народногосподарські (пропорції між виробництвом і споживанням, між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, між промисловістю і сільським господарством, нагромадженням і споживанням);
   б) міжгалузеві (співвідношення між металургією і машинобудуванням, добуванням залізної руди і чорною металургією, між цукровою промисловістю і виробництвом цукрових буряків);
   в) внутрішньогалузеві;
   г) міжрайонні;
   д) внутрішньорайонні.
   Таким чином, всемогутній державно-бюрократичний апарат намагався забезпечити пропорційність розвитку економіки, спираючись на силу позатоварно-грошових механізмів, що певною мірою йому вдавалося.
   Гігантська економічна роль держави. Жодна з держав рабовласницької, феодальної чи капіталістичної суспільно-економічної формації не була безпосереднім керівником суспільного виробничого процесу. Тільки жовтневі події 1917 р. в Росії поклали початок цієї зовсім нової функції держави.
   Апологети радянської моделі соціалізму стосовно такої ролі держави в економічному виробництві і відтворенні писали: “Соціалістична держава стає безпосереднім організатором суспільного виробництва, суб’єктом соціалістичного господарювання в масштабі суспільства, від імені суспільства і за його рахунок… Тим самим держава, залишаючись органом надбудови, стає водночас і центральним економічним органом соціалістичного суспільства” (Курс политической экономии: В 2 т. / Под ред. Н. А. Цаголова. — Т. 2: Социализм. — М.: Экономика, 1970. — С. 127).
   Вважалося, що ця функція соціалістичної держави породжена не волюнтаризмом і намаганням комуністично-господарської еліти до панування в суспільстві, а усуспільненням виробництва, яке нібито вимагає централізованого планового управління народним господарством з єдиного економічного центру. Держава, мовляв, лише реалізує цю необхідність, беручи на себе від імені всього суспільства функцію економічного центру. Будучи таким центром, вона безпосередньо входить до планомірної організації соціалістичного виробництва, економічного механізму соціалістичного суспільства. На цій основі держава створює потужний контролюючий і управляючий апарат, який височіє над суспільством і його виробництвом.
   Централізоване управління народним господарством. Керівництво одержавленою соціалістичною економікою здійснюється шляхом планування і оперативного управління. Воно забезпечує реалізацію народногосподарських планів, тобто перетворення їх у реальну дійсність.
   Оперативне управління всіма галузями народного господарства здійснюється централізованими господарськими органами — міністерствами, а в межах галузі — виробничими об’єднаннями і головкомами чи комітетами міністерств.
   Машинобудуванням у колишньому СРСР керували 11 загальносоюзних і 11 союзно-республіканських міністерств. Міністерства здійснювали пряме загальне оперативне управління підлеглими підприємствами. Інструментами такого управління були: плани, що затверджувалися для кожного підприємства, нормативи, команди, інструкції, накази тощо.
   Ринок в одержавленій економіці. За одержавленої соціалістичної економіки зберігається категорія ринку, але його параметри обмежені тим, що відсутня така його основа, як приватна власність на засоби виробництва, вільна конкуренція, ринкове ціноутворення, ринок праці та ринки капіталів. Більшою мірою ринкові відносини охоплюють предмети споживання на стадії роздрібної торгівлі.
   Ринок за одержавленого соціалізму регулюється планом: вищі органи затверджують підприємствам плани виробництва товарів та ціни на них, плани реалізації цих товарів по підприємствах сфери виробництва і торгівлі тощо. Підприємства, скуті планами та централізованими нормативами, позбавлені необхідної свободи при функціонуванні на ринку на засадах підприємництва.
   Найболючішою точкою соціалістичного ринку є планування і централізоване ціноутворення. Теоретики одержавленої моделі соціалізму захищали всіма засобами ці інструменти централізованої, тобто антиринкової економіки. Так, відомий радянський економіст О. Рум’янцев писав: “Централізоване визначення загальних планових завдань з виробництва і розподілу товарів обумовлює необхідність централізованого ціноутворення. Якби ціноутворення в соціалістичному суспільстві здійснювалось не централізованим шляхом, тобто стихійно, то неможливим стало б саме узгоджене планування. Народне господарство виродилося б у звичайне стихійне товарне виробництво з усіма властивими йому наслідками” (Румянцев А. М. О категориях и законах политической экономии коммунистической формации. — М.: Мысль, 1966. — С. 239 — 240). Такий механізм функціонування соціалістичної економіки є малоефективним. Склалася витратна економіка.
   Загальна криза державного соціалізму. Криза соціалізму розпочалася у другій половині 90-х рр. ХХ ст.
   Загальна криза державного соціалізму — це крах соціалізму як моделі організації суспільної економіки у кожній окремій країні й у світовій системі. Цьому сприяло ряд чинників. Серед них важливе місце займає той факт, що економіка за державного соціалізму виступає як недостатньо ефективна, “витратна”.
   “Витратна” система “державного соціалізму” пристосована до екстенсивного типу розвитку, що дозволяє мобілізувати в руках держави величезні ресурси, але не для вирішення питань ефективності суспільного виробництва, а розв’язання вузького кола проблем надзвичайної важливості (обороноздатність, програми за окремими престижними напрямами НТП і т. д.). Ця система змогла проіснувати через паразитичне використання природних запасів і традиційний аскетизм народу. Це — система застиглих адміністративних методів управління економікою з відповідними їм нормами права, політичними інститутами та ідеологічними настановами.
   Основна причина деформації соціалізму пов’язана з одержавленням власності, коли держава опосередковує майже весь процес привласнення (див.: Кононов О. Державна власність в економічній системі суспільства: деякі теоретичні аспекти // Економіка України. — 1996.) Наслідком цього стали: зрівнялівка, утворення і одержавлення нетрудових прибутків окремими особами, підприємствами, галузями, регіонами; зосередження прийняття господарських рішень у центральних органах (відчуження трудівників від засобів виробництва, продукту та управління виробництвом і розподілом); зведення всіх форм господарювання до однієї — державної. У таких умовах держава може здійснювати управління тільки директивними адміністративно-командними методами.
   Загальна криза державно-монополістичного соціалізму проявляється також через: скорочення у другій половині 80-х рр. валового національного продукту і національного доходу; зневіру населення щодо прогресивності цього ладу; скорочення споживання матеріальних благ і послуг, зниження життєвого рівня; кризу фінансів і грошового обігу; зростання дефіциту державного бюджету, оптових і роздрібних цін; зовнішню заборгованість.
   Радикальні перетворення економічного базису можливі тільки на основі перебудови відносин власності шляхом роздержавлення. Основою роздержавлення економіки є перехід від моно-організованої системи до різноманітності проявів економічного життя. Вирішальний момент у даному процесі — поява різних рівнів, форм і суб’єктів привласнення. Різноманітність форм власності і привласнення лежить в основі різноманітності форм господарської діяльності, що створює сприятливі передумови для нормального функціонування товарного виробництва. (Більш детально див.: Беляев А. А. Механизм хозяйствования. — К.: 1990. — Гл. 1.)
   Мова, таким чином, іде про поєднання планомірних і товарно-грошових відносин, планомірності і ринкового регулювання економіки. Для цього необхідно, щоб склався ринок в усіх обов’язкових для нього структурах. (Див.: Корнаї Я. Шлях до вільної економіки. — К.: Наук. думка, 1991.)