Studentam.net.ua

22.3. Монополії та олігополії в умовах капіталістичної змішаної економіки

Рівень монополізації виробництва в сучасних умовах.
Фінансово-промислові групи.
Фінансова олігархія та її еволюція.

   Рівень монополізації виробництва в сучасних умовах. У сучасних умовах класичні монополії у прямому розумінні зустрічаються рідко. Проте їх “сестри” — олігополії — дуже розповсюджене явище в будь-якій розвинутій країні. Так, процент обсягу продукції галузі, який припадає на чотири найбільших фірми в галузях промисловості США, такий (див.: Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Мікроекономіка: Пер. з англ. — Львів: Просвіта, 1999. — С. 303): автомобілі — 90; домашні холодильники і морозильники — 85; домашні пральні машини — 93; турбіни і генератори — 80; літаки — 72; пиво та ель — 87; телефони — 63.
   Якщо чотири найбільших підприємства контролюють 40 % загального обсягу ринку і більше, то галузь уважається олігопольною. Це — юридично. А фактично така галузь є монополізованою, бо, як відомо, якщо в галузі лише декілька потужних корпорацій, то вони координують свої зусилля таким чином, щоб діяли умови, подібні до картельних угод.
   Так, США розробляють проект щодо створення всесвітнього алюмінієвого картелю. Тепер адміністрація Буша має намір створити аналогічний сталевий картель. Ці дії характеризують той факт, що монополістичні тенденції в системі великого бізнесу існують і мовчазно, неформально втілюються в життя. Про це також красномовно свідчать справи про зловживання надпотужної компанії Microsoft у США.
   Великі корпорації стрімко збільшують свої розміри, вторгаються в інші галузі, об’єднуються як на національному, так і на міжнародному рівні. Саме тому, щоб не перевищувати максимально допустимі обсяги контролювання частки ринку, нинішні монополії продовжують активно інтегруватися і завойовувати нові галузі економіки країни (країн). При цьому виграє як країна в цілому (адже хто б не хотів, щоб у малорозвинену, але досить перспективну галузь увійшло підприємство з величезною кількістю капіталу), так і окрема фірма, оскільки зростають ринки збуту, сфери впливу, а отже, і прибутки (Див.: Економіка України. — 2001. — №9. — С. 70—76).
   Так, ще у 80-ті рр. ХХ ст. розпочалося масове вторгення автомобілебудівних фірм у сферу високих технологій. Американська фірма “Дженерал моторз” за п’ять років скупила більше десяти великих компаній і завдяки цьому проникла в галузі аерокосмічної промисловості, робототехніки, штучного інтелекту та ін. Німецька фірма “Даймлер-Бенц” протягом одного року вийшла на перше місце серед промислових гігантів країни і перетворилася у величезний технологічний концерн, при цьому встановила контроль над провідною моторобудівною фірмою “МТУ”, яка випускає двигуни для літаків, танків та військових кораблів, захопила передову компанію “Дорньє” — лідера у виробництві авіакосмічної техніки та електроніки і включила до свого складу “АЕГ” — одну з провідних електротехнічних фірм.
   Та сьогодні акценти зміщуються. Тепер без всяких вагань починають об’єднуватися і величезні корпорації. По-перше, об’єднуються всередині країни: або там, де взагалі не функціонує антимонопольне законодавство (прикладом цього може слугувати об’єднання китайських “алмазних” королів — у цій країні створено асоціацію виробників алмазів, куди ввійшли 15 компаній, які контролюють 90 % китайського алмазного ринку), або держава зацікавлена у такому об’єднанні (американські авіаційні компанії Northwest Airlines i American Airlines оголосили про намір об’єднатися — як стверджують фахівці, уряд США спеціально дав дозвіл на об’єднання, оскільки між Європою і США почалася конкуренція щодо виробництва літаків (Airlines та Boeing), і тому потрібен ринок для збуту своєї продукції), або об’єднуються фірми, що спеціалізуються на випуску різних груп товарів (корпорації United Technologies та Honeywell майже завершили переговори про злиття в одну компанію. В кінцевому результаті США отримають гігантський військово-промисловий і машинобудівний концерн, який забезпечить робочими місцями 260 тис. робітників.
   По-друге, об’єднуються монополії, що базуються в різних країнах. Мета досить проста — контролювати, скажімо, 30 % ринку не в США, а у світі. Прикладів цьому теж багато. Найбільший в Японії виробник молочних продуктів оголосив про намір об’єднатися зі швейцарською Nestle. Виробники побутової електротехніки голландська компанія Royal Philips Electronics NV та корейська LG Electronics Inc уклали угоду про створення спільного виробництва дисплеїв для телевізорів і комп’ютерів. Прогнозовані обсяги світового ринку — 15—25 %. Об’єднуються також “пивні” королі: норвезький конгломерат Orkla і датська пивна компанія Carlsberg. Корпорація Intel та Mitsubishi Electric, світові лідери у виробництві різноманітного електронного начиння, оголосили про створення альянсу з виробництва компонентів для мобільних телефонів третього покоління та обладнання для бездротових комп’ютерних технологій. У цьому контексті слід назвати автовиробників, які тільки тим і займаються, що об’єднуються (“Рено” із “Самсунг моторз”, “Вольво” зі “Сканією” і т. д.).
   Усе це свідчить про те, що процеси концентрації капіталу через механізми злиття та поглинання є розповсюдженими і на рубежі ХХІ ст. Великі фірми, як пише відомий американський економіст Д. Стігліц, “…неминуче прагнуть обмежити конкуренцію, оскільки в цьому разі вони можуть отримати більш високі прибутки завдяки монополії, а не більш високої якості продукції… Монополії прагнутимуть посісти провідне становище на ринках шляхом “захоплення” уряду. За рахунок прибутків, отриманих завдяки монополії, можна купити вплив у високих урядових колах, — якщо не шляхом хабарів, то за допомогою великих внесків у виборчі кампанії” (див.: Стігліц Дж. Конкуренція не розкіш, а нагальна необхідність // День. — 2001. — 9 липня. — С. 3).
   Монополія і конкуренція — це два протилежних і взаємопов’язаних процеси. Посилення одного призводить до послаблення іншого і навпаки. Зараз, на наш погляд, монополізація економіки продовжує бути провідною. Тому конкуренція залишається недосконалою і, можливо, її межі звужуються в приватному секторі економіки.
   Фінансово-монополістичні групи. Організаційною формою фінансового капіталу, як зазначалося в темі 21, виступають фінансово-монополістичні (фінансово-промислові) групи (ФПГ) — комплекс промислових, торгових, банківських, транспортних та інших компаній.
   Створення ФПГ здійснюється кількома способами. Найбільш розповсюдженим є добровільне об’єднання капіталів окремих учасників і установ. Другим способом є добровільна передача учасниками створюваної ФПГ пакетів своїх акцій в управління банку чи іншому кредитно-фінансовому інституту. Третім способом є придбання одним з учасників групи пакетів акцій інших підприємств та організацій, які в результаті цього стають учасниками ФПГ. Таке придбання не завжди є добровільним і пов’язане із злиттям і поглинанням одних компаній іншими.
   Вертикально комбіновані ФПГ являють собою об’єднання підприємств під єдиним контролем, що здійснюють різні стадії виробництва того чи іншого продукту, тобто функціонуючих за принципом замкнутого технологічного ланцюга — від видобутку сировини до випуску готової продукції, доведення її до споживача через власну торговельну і збутову мережу.
   Горизонтально комбіновані ФПГ — це об’єднання під єдиним контролем двох і більше підприємств, що мають повний технологічний цикл одночасно в кількох галузях.
   ФПГ конгломератного типу виникли завдяки диверсифікації виробництва і створюються на основі об’єднання різноманітних, технологічно не зв’язаних між собою підприємств, що перебувають на різних стадіях виробницта і оперують у різних галузях народного господарства.
   У структурі більшості ФПГ виділяють три основних складових: фінансово-економічну, індустріально-промислову і торгово-комерційну. Причому основним принципом створення і функціонування ФПГ є принцип рівноправності всіх підприємств та інститутів (принцип “рівнобічного трикутника”). Якщо ж такий принцип порушується, тоді йдеться про банківський холдинг із рядом контрольованих ним промислових компаній або про групу виробничих підприємств.
   Фінансово-промислові групи займають вирішальні позиції в економіці, мають тісний зв’язок з державою, суттєво впливаючи на її внутрішню та зовнішню політику. Виникнення та інтенсивний розвиток ФПГ є однією з форм дії законів адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил. Це виявляється в тому, що вони значно посилюють процес концентрації та централізації капіталу, сприяють його переливу в передові науко- і капіталомісткі галузі, завдяки чому розширюються масштаби планомірного розвитку.
   Крім того, на процес створення ФПГ великий вплив мало антимонопольне законодавство, яке в багатьох випадках ускладнює зрощування банківського капіталу з промисловим. Кредитно-банківські установи часто жорстко обмежені у формуванні портфеля вкладень і можливостях контроля корпорацій.
   Сьогодні в США отримали розповсюдження два основних типи ФПГ, які відрізняються між собою центром, навколо якого вибудовується вся група. У першому випадку консолідуючим ядром ФПГ виступає банківський холдинг, у другому — виробничо-технологічний комплекс.
   До найвідоміших ФПГ США, основу яких становлять найбільші фінансові інститути, належать групи “Чейз”, “Моргана”, “Лімена-Голдмена”, “Сакса” та ін. Здебільшого дані групи мають схожу історію створення та розвитку, однакову структуру. Тому розглянемо цей тип ФПГ на прикладі групи “Чейз”.
   Фінансова складова групи “Чейз” включає комерційний банк Chase Manhattan Corp (створений 1 квітня 1996 р. в результаті об’єднання “Чейз Манхеттен бенк” з “Кемікел бенк”) та дві компанії по страхуванню життя — “Метрополітен лайф іншуренс” і “Еквітебл лайф”. “Чейз Манхеттен бенк”, як і його попередник “Чейз нешнл бенк”, був пов’язаний із сім’єю Рокфеллерів з 20-х pp. З 1962 p. Д. Рокфеллер займав у ньому посади президента або голови ради директорів.
   Промислова складова групи — це 21 нефінансова корпорація, кожна з яких уходить до числа 100 найбільших компаній США, у тому числі п’ять транспортних компаній (три авіакомпанії, дві залізничних); дві автомобілебудівних компанії, дві хімічних компанії, дві компанії роздрібної торгівлі. Усі ці компанії контролюються не лише групою “Чейз”, але й банком Chase Manhattan Corp як окремою фінансовою установою. Сьогодні Chase Manhattan Corp є провідним банком США і має активи на суму 300 млрд дол.
   Далі, у США багато промислових корпорацій створили потужні фінансово-інвестиційні структури: General Electric — General Electric Capital Services, General Motors — General Motors Acceptance Corp., Ford Motor — Ford Motor Credit Corp., IBM Credit Corp. і т. д. Разом з тим, це не “кишенькові” банки, які виконують функції зовнішньої бухгалтерії і виступають як інструмент залучення дешевих кредитів. Це великі, самостійні установи з інтересами, які виходять далеко за межі власної групи. Наприклад, General Electric Capital Services здійснює свою діяльність у більше ніж 20 напрямках сфери послуг, на неї припадає до 35% консолідованого доходу всієї корпорації General Electric, причому переважна частина доходу формується на операціях поза групою. General Motors Acceptance Corp є найбільшим у США джерелом комерційних кредитів і володіє заощаджувальними і кредитними компаніями в багатьох штатах.
   Усі названі корпорації мають транснаціональний характер. Наприклад, у групу General Motors входять більше 200 заводів у США, 12 — у Канаді та ще 32 підприємства в інших країнах світу, що виробляють близько 20 % світового випуску автомобілів.
   Характерною рисою цих груп є переважання вертикальної складової над горизонтальною. Основою групи General Motors є найбільший у світі автомобілебудівний концерн. Загальна кількість зайнятих становить сотні тисяч осіб. Головна компанія концерну є материнською відносно тисяч фірм групи і контролює шляхом участі у капіталі їх виробничу та фінансову діяльність.
   Ряд особливостей формування та орагнізації ФПГ є характерними для Японії. У цій країні фінансово-промисловий комплекс сьогодні становлять фактично шість рівновеликих комплексів — фінансово-промислових груп (японський варіант — сюдани): “Міцубісі”, “Міцуї”, “Сумітомо”, “Даїчі Кангі”, “Фує”, “Санва”, заснованих на певних загальних принципах.
   Згідно з офіційними даними сукупний обсяг продажу шести груп-гігантів становить приблизно 14—15 % ВНП країни. Якщо вважати, що загальний річний оборот сягає близько 4 трлн дол., то на ці групи припадає 500 млрд. Вони контролюють (ураховуючи компанії, що до них входять) приблизно 50 %, а за деякими оцінками і 75 % промислових активів країни.
   На торгові фірми сюданів припадає більше половини експортно-імпортних операцій, їх частка в імпорті окремих товарів сягає 90 %. Комерційні і трастові банки груп контролюють близько 40 % загального капіталу всієї банківської системи країни, а страхові компанії 55 % усього страхового капіталу.
   Сюдани — самодостатні, універсальні, багатогалузеві економічні комплекси, які включають у свою організаційну структуру фінансові установи (банки, страхові і трастові компанії), торгові фірми, а також цілий ряд виробничих підприємств, які являють собою повний спектр галузей народного господарства.
   Верхній рівень сюданів утворюють горизонтальні об’єднання, які складаються в середньому з 21-го (група “Сумітомо”) — 50-ти (група “Даїчі Кангі”) рівноправних членів залежно від кількості основних напрямів діяльності і є головними фірмами найбільших промислових об’єднань.
   Консолідуючим ядром сюданів з моменту їх появи після Другої світової війни (та й навіть для їх передвоєнних попередників — “дзайбацу”) і до цього дня є компанії важкої і хімічної промисловості.
   Широке застосування корпораціями залучених коштів — один з факторів японських економічних досягнень. Тому обов’язковим членом групи, а за багатьма оцінками і її стрижнем, є великий банк. Він контролює розгалужену банківську мережу філіалів і дочірніх підприємств. У комплексі з ним і під його контролем працюють також страхові та інвестиційні компанії, траст-банки. Усі вони для фірм даного сюдану є “своїми” і утворюють його фінансову основу.
   Входження до ФПГ кредитно-фінансових інститутів сприяють досягненню стратегічних вигод, пов’язаних у першу чергу з підвищенням мобільності розвитку і реалізацією технологічного потенціалу всієї групи. Швидкість технологічного оновлення виробництва, темпи нарощування випуску високорентабельної і конкурентоспроможної продукції багато в чому залежить від того, наскільки інвестиційні можливості корпорації перевищують обсяги фінансування.
   Обов’язковим членом сюдану є універсальна торгова фірма. За масштабами своїх торговельних та інформаційних мереж і обсягів ділових операцій торгові фірми належать до найбільших у світі і відіграють важливу роль у ФПГ. Вони виконують функції універсального “збутовика” і “постачальника”, а також своєрідного “департаменту зовнішніх зв’язків” у процесі освоєння нових сфер діяльності, в яких фірми групи практично взагалі не мають можливості здійснювати постачання ресурсів та збут продукції.
   Промислові об’єднання, що входять до ФПГ, як правило, побудовані за принципом вертикальної інтеграції (японський варіант називається “кейрецу” ). Під егідою головної фірми — велика кількість підконтрольних їй “дочірніх”. Разом вони утворюють своєрідний ярус вертикальної інтеграції, їх може бути до чотирьох, оскільки багато “дочірніх” (відносно головної) компаній також мають під своїм контролем інші, в тому числі різноманітні субпідрядні фірми. Варіанти процентного співвідношення в “дочірніх” компаніях можуть бути різними — від 10 до 50 %. Є варіанти, коли акціонерного капіталу взагалі немає, тобто відсутнє паювання капіталу.
   Отже, система ієрархічного контролю набуває форми вертикальної піраміди, яка разом може включати в себе тисячі фірм (юридичних осіб).
   Усередині сюданів діє принцип не конкуренції, а цілеспрямовано організованої внутрішньої спеціалізації, коли сфери діяльності фірм не повинні перетинатися. Тому у відносинах “постачальник — споживач” тут утвердилась взаємна монополія. Таким чином, економічне середовище всередині сюдану є неринковим. А існуюча в японській промисловості організаційна структура приводить до закріплення чіткої олігопольної системи на ринку кінцевої продукції. Тим не менше інтенсивна конкуренція учасників олігополії забезпечує стабільний процес розвитку у відповідній галузі.
   Японські ФПГ мали і мають величезний вплив на розвиток більшості нових індустріальних країн як зразком становлення міцної корпоративної структури, так і безпосередньою участю ФПГ в їх економічному житті. Досвід японських ФПГ сьогодні став основою для переосмислення принципових питань, що стосуються оптимальної організації господарського обороту в будь-якій країні та економіці.
   На основі узагальнення діяльності ФПГ у провідних країнах світу можна зробити такі висновки.
   1. Сучасні фінансово-промислові групи являють собою диверсифіковані багатофункціональні структури, створені в результаті об’єднання капіталів підприємств, кредитно-фінансових та інвестиційних інститутів, а також інших організацій з метою максимізації прибутку, посилення конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках, підвищення ефективності виробничих і фінансових операцій, посилення технологічних і коопераційних зв’язків, збільшення економічного потенціалу їх учасників.
   2. Характерною рисою сучасного етапу розвитку ФПГ є їх багатогалузева спрямованість, що дозволяє оперативно реагувати на зміни в ринковій кон’юнктурі. Але слід зазначити, що є приклади створення і функціонування ФПГ з яскраво вираженою спеціалізацією.
   3. Тенденції формування ФПГ відображають закономірності розвитку світового виробництва:
- інтеграція фінансового і промислового капіталів;
- концентрація та інтернаціоналізація капіталу;
- використання найсучасніших інформаційних технологій;
- розповсюдження міжнародних стандартів регулювання національних ринків (капіталу, товарів, послуг, праці);
- глобалізація діяльності (розповсюдження товарів і послуг на найбільш привабливі зарубіжні ринки).
   Фінансова олігархія та її еволюція. Західні дослідники не вживають терміна “фінансова олігархія”. Натомість використовуються такі поняття, як “бізнес-еліта”, “корпоративна еліта” тощо. А оскільки однією з основних рис сучасного суспільства є його суцільна комп’ютеризація та інформатизація, то розглядаючи ту групу людей, яка впливає на згадані процеси, застосовують поняття “техноструктури” чи “техноеліти”.
   У традиційному розумінні еліта — це аристократія. У сучасному політологічному значенні еліта — це сукупність індивідів, які високо стоять у рейтингах влади чи престижності, які завдяки своїм соціально значущим якостям (походження, багатство, досягнення певного роду) займають вищі позиції в різноманітних сферах чи секторах суспільного життя, інколи до цього визначення додають важливе уточнення: авторитет цих людей настільки великий, що вони впливають не лише на ту сферу, якій належать, а й на життя суспільства в цілому. Зрозуміло, що олігархи не належать до еліти в традиційному значенні, проте вони однозначно належать до еліти, як її розуміють політологи.
   Існує велика кількість класифікацій елітних груп. У найзагальнішому вигляді можна виділити три основних класи еліти: владні, ціннісні, функціональні. Останнє підходить для характеристики фінансової олігархії.
   Функціональна еліта в економіці — це впливові групи, які в ході конкуренції виділяються в різноманітних сферах або секторах економіки і беруть на себе важливі функції в ній. Це відносно відкриті групи, для вступу до яких необхідні певні досягнення. Саме сюди слід віднести олігархів у їх класичному розумінні.
   Отже, суть фінансової олігархії полягає в економічному і політичному пануванні невеликої групи фінансових магнатів — найбільших власників банківських і промислових монополій. Фінансова олігархія, привласнюючи переважну частку суспільного багатства і впливаючи фінансово на політичну владу (передусім під час проведення виборчих кампаній), певною мірою визначає внутрішню та зовнішню політику країни. Крім того, фінансові олігархи найрозвинутіших країн світу, ведучи бізнес у країнах, що є менш розвинутими, поширюють свій економічний вплив і на них.
   Олігархія однорідна і диференційована — два основних види олігархії. Основною формою фінансового капіталу є фінансово-монополістичні (фінансово-промислові) групи, які історично склалися як однорідне і диференційоване утворення. Олігархія однорідна і диференційована виникає в початковий період монополістичного капіталізму у вигляді сімейно-династичних фінансових груп (Рокфеллери, Моргани, Дюпони, Меллони, Ротшільди, Форди і т. д.). Вони виростали, як правило, з одноосібної власності і поступово обростали масою контрольованих підприємств. Остання обставина привела до проникнення в них інших капіталістів і викликала “розмивання”, диференціювання фінансових груп. Так, поряд із сімейними групами виникає олігархія, що являє собою фінансово-монополістичні групи, до яких уходять банкіри і промисловці певного регіону, певних сфер діяльності та ін. Однак процес “розмивання” сімейних груп не дає підстав для висновків про зникнення фінансової олігархії. Економічна природа однорідної і диференційованої олігархії не змінюється, панування її над економікою не послаблюється. Механізм цього панування ґрунтується в основному на “системі участі” та “особистій унії”.
   Існують також інші форми панування фінансових груп (технічне обслуговування “сторонніми” фірмами, укладання з ними картельних угод тощо), що залучають різноманітні фірми до сфери свого впливу.
   Реалії життя в Україні та Росії дозволяють говорити про нове тлумачення поняття “олігархія” (оскільки воно не відповідає класичному розумінню цього терміна, то доречно надалі вживати його в лапках). Якщо демократія Заходу носить характер плюралістичної системи, то на пострадянському просторі можна говорити про корпоративну чи кланову систему.
   Основою плюралістичної системи є ідея про те, що суперництво групових інтересів треба розглядати не як щось таке, що породжує хаотичну плутанину, а як процес створення певного балансу політичних сил. У результаті формується соціальна гармонія. Між групами існують конфлікти з приводу конкретних політичних та економічних цілей, але не щодо всієї системи в цілому. Існування певних правил цивілізованої гри породжує високий рівень соціальної інтеграції. Політика держави розглядається як результат демократичної взаємодії інтересів усіх цих груп. Політики, бюрократи і підприємці існують в єдиній системі взаємопідлеглості і взаємозалежності. Політика диктує умови “підлеглій” бюрократії як елементу політичних інститутів, але залежить від підприємців тією мірою, якою вони забезпечують її фінансову підтримку. Підприємці у свою чергу не потрапляють до сфери прямого впливу політики, але перебувають у залежності від бюрократії, яка дає санкції на діяльність підприємств.
   Така цілісна система певною мірою відображає ідеал демократично організованого представництва інтересів. Наскільки ж такий ідеал відповідає нашій системі? В Україні три згаданих компоненти злиті в одне ціле. Не можна бути політиком, не маючи прямого необмеженого доступу до фінансових потоків. Неможливо займатися великим бізнесом без глибоко особистих “політичних ресурсів”. Така ситуація відповідає теорії корпоративної (кланової) демократії. Відповідно до неї існують організовані групи, які мають тенденцію до монопольного представлення своїх інтересів. Вільна і рівна конкуренція відносно цього відсутня. Монопольні групи — клани — ведуть постійну боротьбу за доступ до державних ресурсів, застосовуючи при цьому всі можливі методи та ігноруючи будь-які правила гри. Ця боротьба має не економічний (використання засобів ринку та конкуренції), а яскраво виражений силовий характер (застосування адміністративних, податкових, правоохоронних і кримінальних структур).
   Структура кланів виглядає так:
   1) рядові працівники підприємств та організацій, що входять до складу групи;
   2) адміністрація підприємств та організацій, яка впливає на рядових працівників не лише суто економічними методами (як то регулювання розміру заробітної плати), а й іншими, близькими до кримінальних, способами (погрози, тиск або ж навпаки надання можливості “заробляти” на робочому місці, звичайно з відрахуванням певного процента “нагору”);
   3) холдинг, великий банк, корпорація, на чолі яких стоять справжні господарі групи;
   4) корумповані елементи, які лобіюють інтереси групи в законодавчих, виконавчих, судових органах державної влади, а також засоби масової інформації, що є сильним ресурсом у боротьбі із суперником, шляхом формування негативної думки суспільства про нього і позитивної — про себе.
   Очолюють клани “олігархи”. Ними, як уважають спеціалісти, стали екс-номенклатурники, партпрацівники і комсомольські лідери, мафія, значно рідше професіонали-господарники, які вийшли “з низів”.
   Майбутнє “олігархії” може розвиватися за однією з двох основних альтернатив, звичайно, разом з наявністю великої кількості варіантів.
   За продовження корпоративного шляху розвитку в його найпесимістичнішому варіанті держава може просто перетворитися на авторитарну, коли при владі буде дійсно невелика група “вибраних”. Тоді ми повернемося до олігархії в тому значенні, в якому її розумів Арістотель.
   У більш оптимістичному варіанті корпоративний шлях розвитку принесе перш за все порядок — чітку структуру управлінських органів у всіх сферах соціального життя, чіткість і одноманітність у проведенні політичної лінії держави на всіх рівнях функціонування влади, консолідацію суспільства на основі соціального партнерства. Крім того, підвищиться роль держави в економіці, буде проводитися послідовна економічна політика. Проте, з іншого боку, роль суспільних об’єднань і союзів буде знижуватися, вони перетворюватимуться у засіб здійснення державної політики, а не в елемент контролю державних органів.
   Якщо ж країна вибере шлях плюралістичної демократії, то “олігархія” зникне як явище, і “олігархи” стануть повноправними суб’єктами здорової конкурентної ринкової економіки. Саме слово втратить той негативний зміст, який зараз в нього вкладається, і замість нього вживатимуться терміни на кшталт західних — бізнес-, техно- чи фінансова еліта.