Studentam.net.ua

3. Революційно-демократична економічна думка

   Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розвитку в пореформений період було революційне народництво. На відміну від революціонерів-демократів 50—60-х рр., які захищали інтереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпосництва.
   Економічні ідеї революційного народництва. Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економічними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і народники Росії, вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою революції. Народники України організаційно були міцно зв’язані з народницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів — особливостей форм селянського землеволодіння на Україні і національних моментів.
   В Україні не було общинної форми землеволодіння, властивої великоруським губерніям, що й зумовило певну різницю теоретичних засад російських та українських народників. Відповідно і соціалістичні ідеали селянства останні бачили не в общині, а у зрівняльному подушному переділі землі.
   Деякі українські народницькі гуртки з різними формами землеволодіння навіть зв’язували питання про політичну боротьбу. З відсутності общини в Україні вони робили теоретичний висновок про безплідність і шкідливість тут політичного перевороту, який нібито віддалить революцію. У районах же з общинним володінням землею політичний переворот може привести і до економічного звільнення народу.
   Другим моментом, що характеризував народницький рух в Україні, був зв’язок частини його учасників з українофілами, тобто з буржуазним національно-визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним) крилом. Українофіли, як і народники, вели пропаганду на селі, розповсюджували нелегальну літературу. Їхня діяльність у цьому напрямку майже нічим не відрізнялась від народницької.
   Певний вплив на народників в Україні мала й діяльність ліберальних елементів, яка посилювала опозиційний рух. Не пройшли повз увагу народників і конституційні домагання української буржуазної інтелігенції. Проте деяка своєрідність у характері діяльності народників України не виключала спільності загальних завдань і цілей.
   Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування.
   Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед різних верств населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом визнавалась робота серед селянства. Одним із засобів пропагандистської діяльності було розповсюдження літератури. Якщо серед робітників та інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля, “Капітал” К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні брошури, які були написані самими народниками.
   У цих брошурах доступно, простою народною мовою описувалось тяжке життя селян, розкривалась непримиренність інтересів селянства і панів.
   Досить типовою в цьому плані була брошура “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків” (1876), написана Ф. Волховським, який очолював одеський гурток лавристського спрямування. У брошурі він пише про тяжке становище трудового народу, гостро засуджує тих, хто байдужий до народного горя. Ф. Волховський дохідливо роз’яснює селянам суть реформи 1861 р., розкриваючи її справжню суть та антинародне спрямування.
   Ф.Волховський, як і взагалі революційні народники, не міг примиритися з кріпосницьким характером реформи. Він виступає за вирішення аграрного питання в інтересах селянства, за повну ліквідацію поміщицького землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби “за волю і землю”.
   Аналогічні погляди проголошували і члени гуртка братів Жебуньових. Свою пропагандистську діяльність серед селян вони спрямовували на роз’яснення непримиренності інтересів селянства та панів, пропагували ідеї братерства й рівності, закликали до повстання.
   Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами “Київської комуни” на чолі з К. Брешко-Брешковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Члени гуртка Дебагорія-Мокрієвича сподівались збунтувати селянство, пропагуючи вимоги переділу землі. Підтримка селянами ідеї переділу землі свідчила, на думку народників, про негативне ставлення до приватної земельної власності, про те, що селянам притаманні соціалістичні ідеали. Українські народники, як уже зазначалося, надавали особливого значення ідеї переділу землі. “Для нас, українців, — писав В. Дебагорій-Мокрієвич, — община не була і не може бути вихідною точкою програми тому, що общини в тому вигляді, як вона існувала на півдні Росії, ми не мали”.
   Проте народники не спромоглися викликати помітних заворушень серед селянства.
   Після розколу (1879) народницької організації “Земля і воля” на “Народну волю” і “Чорний переділ” саме “Народна воля” відіграє провідну роль у визвольному русі Росії. Основну увагу ця організація звертає на боротьбу з урядом, висуваючи загальнодемократичні вимоги. Широка програма збурення народних мас для підготовки революції практично обмежилась терористичною боротьбою, що завершилася вбивством Олександра ІІ. Після 1881 р. в Україні запанувала реакція.
   Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891) — представник революційно-демократичного напряму, народився в сім’ї багатого поміщика Київської губернії. Після закінчення 1871 р. природничого факультету Київського університету він виїздить за кордон. У Парижі знайомиться з Лавровим і бере активну участь у підготовці й виданні журналу “Вперед”. За посередництвом Лаврова С. Подолинський 1872 р. познайомився в Лондоні з К. Марксом і Ф. Енгельсом. 1875 року разом з галичанином О. Терлецьким він організує у Відні видання соціалістичної літератури, яка широко використовувалась народниками в їхній революційній діяльності. Було, зокрема, видано праці С. Подолинського “Парова машина”, “Про бідність”, Ф. Волховського “Правдиве слово хлібороба до своїх земляків” та інші.
   1876 р. С. Подолинський захистив у Бреславському університеті дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора медицини, певний час проживав в Україні. 1877 року остаточно виїздить за кордон і оселяється у Франції в Монпельє. Він багато і плідно працює. У 1879 р. виходить праця С. Подолинського “Життя і здоров’я людей на Україні”, 1880 р. — “Ремесла і фабрики на Україні”, що стала першою спробою застосування економічного вчення К. Маркса до конкретної історичної дійсності Росії й України, визначення історичної долі капіталізму в країні.
   На відміну від народників, які заперечували розвиток капіталізму в Росії, С. Подолинський констатує протилежне. Виходячи з учення К. Маркса про три стадії розвитку капіталізму в промисловості і практичного досвіду української економіки, він показує, що капіталізм в Україні, а відтак і в Росії в цілому, проходить у своєму розвитку “ремесло, мануфактуру і великий фабричний здобуток”.
   С. Подолинський підкреслює прогресивність капіталізму порівняно з феодалізмом, але вказує на його історично минущий характер. Він критикує цей спосіб виробництва і виступає передовсім проти його економічної основи — приватної власності на засоби виробництва. С. Подолинський аналізує суперечності між працею і капіталом, між зростанням багатства буржуазії і зубожінням трудящих мас, суперечність між розвитком продуктивних сил і їх марнуванням за умов капіталізму. “Корінь зла” капіталістичного способу виробництва С. Подолинський бачить у приватній власності, яка дає змогу капіталістам користуватися продуктом неоплаченої праці робітників. На цій підставі він робить висновок про необхідність знищення капіталізму. Капіталізму він протиставляє соціалізм як такий спосіб виробництва, котрий створює найліпші можливості для розвитку продуктивних сил і найбільш відповідає вимогам моралі. Не випадково, що цю працю як таку, що “посягає на приватну власність” і “розпалює ненависть робітників до своїх хазяїв”, було заборонено царською цензурою.
   Багато зусиль С. Подолинський доклав до популяризації економічного вчення К. Маркса. Він розумів, що головне в ньому — теорія додаткової вартості. Саме тому вже в перших своїх дослідженнях він приділяє цій категорії особливу увагу. Як писав сам С. Подолинський, його брошура “Про бідність” є спробою викласти в популярній формі теорію додаткової вартості і механізм капіталістичної експлуатації з допомогою прикладів, узятих із сільського господарства й цукрової промисловості України.
   У викладі і трактуванні багатьох категорій економічного вчення К. Маркса С. Подолинський був часто непослідовним, а інколи допускав і суттєві помилки. Проте його діяльність сприяла ознайомленню широких кіл української громадськості з економічним ученням Маркса.
   Як фахівець у галузі природничих наук, С. Подолинський і в них шукав доказів неминучості соціалізму. Так, ним було зроблено спробу “погодити додаткову працю з панівними фізичними теоріями”. У статті “Труд человека и его отношение к распределению энергии”, що була опублікована 1880 р. в журналі “Слово”, а також у кількох зарубіжних виданнях С. Подолинський намагався знайти природничо-наукові основи соціалізму. Цією працею Подолинський набагато випередив свій час.
   С. Подолинський, керуючись постулатом про єдність сили та кількісну сталість енергії, писав, що енергія всесвіту — величина постійна, але вона нерівномірно розподіляється у різних частинах всесвіту. На розподіл енергії має вплив людська праця. Подолинський дає нове природничо-наукове визначення праці. “Праця, — пише він, — є таке споживання механічної та психічної роботи, що нагромаджена в організмі, яке має результатом збільшення кількості перетворюваної енергії на земній поверхні”. Саме праця може стати причиною таких змін у розподілі енергії, які дали б можливість використати найбільшу частину сил природи для задоволення людських потреб. Виходячи з цього він намагається відповісти на запитання: який же спосіб виробництва є найсприятливішим. Таким способом виробництва, за С. Подолинським, буде соціалізм.
   Свою працю С. Подолинський надіслав К. Марксу і в листі до нього зазначив, що написав її під впливом “Капіталу”.
   К. Маркс прихильно відгукнувся про працю С. Подолинського і звернувся до Ф. Енгельса з проханням висловити свою думку. У листах до К. Маркса (1882) Ф. Енгельс, указуючи на цінність відкриття С. Подолинського, водночас зазначав помилковість його висновків. “Його справжнє відкриття, — писав Ф. Енгельс, — полягає в тім, що людська праця може довше утримати на поверхні землі і довше примусити діяти сонячну енергію, ніж це було б без неї. Усі економічні наслідки, які він звідси виводить — помилкові”. “Подолинський, — писав далі Ф. Енгельс, — відхилився в бік від свого дуже цінного відкриття, тому що хотів знайти природничо-науковий доказ на користь правильності соціалізму і тому переплутав фізичне з економічним”.
   Минуло понад сто років, і ідеї С. Подолинського оцінили належним чином. Його природничо-наукове пояснення процесу праці назвали “законом Подолинського”.
   Завершив наукові розробки Подолинського В. І. Вернадський у своєму вченні про ноосферу.
   На західноукраїнських землях демократична суспільна думка представлена цілою плеядою діячів, серед яких були, зокрема, В. Навроцький, О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко та інші.
   В. Навроцький (1847 — 1882) — яскрава постать у суспільному житті Галичини останньої третини ХІХ ст. Закінчивши юридичний факультет Львівського університету, він обійняв посаду державного службовця в м. Жешуві, яку посідав до кінця життя.
   В. Навроцький виступив як талановитий публіцист, етнограф, економіст-статистик. Його називають першим дослідником економіки Галичини та причин зубожіння народу в період утвердження тут капіталізму. У своїх економічних працях В. Навроцький торкається різних сторін суспільно-економічного розвитку краю.
   Найбільш актуальним на той час було аграрне питання, і В. Навроцький приділяє йому велику увагу. Як економіст-статистик він розкриває процес еволюції земельної власності. Цей процес, за його словами, спричинив консолідацію земельних масивів у руках великих земельних магнатів і роздрібнення селянської земельної власності.
   В. Навроцький простежує процес диференціації, що відбувається в галицькому селі, та роль у ньому новонароджуваного капіталу. Він спостерігав розвиток капіталістичних відносин у краї і, зокрема, на селі, бачив його негативні наслідки для селянства. Проте особливо рішуче він виступає проти залишків середньовічних форм господарювання.
   Гостро критикував В. Навроцький пропінацію — монополію шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв. Цьому питанню він присвятив кілька праць, у яких не лише розкриває суть пропінації, причин пияцтва, а й показує, як негативно воно впливає на становище селянства. В. Навроцький таврує галицьку шляхту, яка споювала селянство, маючи від цього величезні прибутки. Кожний крейцар, одержаний паном з продажу горілки, писав В.Навроцький 1882 р. у статті “П’янство і пропінація в Галичині”, “облитий не тільки кривавим потом, а й слізьми селянських родин”.
   Великим тягарем на плечі селянства лягали податки. В. Нав-роцький викривав колонізаторський і водночас прошляхетський характер австрійської податкової системи, показував її антинаукову основу. Центральні й місцеві податки, писав він, значною мірою перекладалися на селянство.
   В. Навроцький виступає як захисник інтересів селянства, про що він прямо заявляв у своїх працях. “Признаємось, — писав він у статті “Подвійна крейдка” (1881), — що заступаємо інтереси селянські”.
   Що ж до робітничого класу, то В. Навроцький лише побіжно торкається його становища. Проте в листах до Драгоманова він писав, що думає взятися за працю про галицьких фабричних та сільських робітників.
   В. Навроцький був добре обізнаний з політичною економією Заходу. Проте у своїх працях він не ставить завдання теоретичної розробки проблем політичної економії, а широко використовує економічні категорії в аналізі економічного становища краю, становища трудового народу. Він — прихильник трудової теорії вартості. Вартість, за його словами, створюється людською працею. Саме з позицій трудової теорії вартості В. Навроцький аналізує проблеми експлуатації, продуктивної праці тощо.
   Значний інтерес становить критика В. Навроцьким французького економіста Ф. Бастіа, який зі своєї теорії “економічної гармонії” робив висновок про можливість подолання класових антагонізмів у тогочасному буржуазному суспільстві. В. Навроцький, поділяючи все суспільство на експлуататорів і експлуатованих, підкреслює неможливість спільних інтересів, а тим більше, гармонії, яку пропагував Ф. Бастіа. Він ущипливо висміює галицьких послідовників Ф. Бастіа в статті “Що нас коштує пропінація” (1876 р.), які, не маючи вагомих аргументів на доказ існування “гармонії”, змушені були, аби довести її, “кликати на допомогу прокуратора” (прокурора).
   О. Терлецький (1850—1902) — видатний громадський діяч, представник революційно-демократичної течії суспільної думки. Після закінчення філософського факультету Львівського університету працював у бібліотеці Віденського університету. У 1878 р. вступив на юридичний факультет цього університету, згодом склав іспити на доктора юриспруденції.
   Громадська і наукова діяльність О. Терлецького була досить активною. У Відні він вступає до народовського академічного товариства “Січ” і закликає галицьку молодь зайнятися практичною справою на користь народу. У 1874 р. О.Терлецький бере участь у роботі археологічного з’їзду у Києві, 1875 р. видає у Відні брошури С. Подолинського, Ф. Волховського та ін., за що потрапляє під суд. На судовому процесі О. Терлецький захищав соціалістичні ідеї й заявив, що він соціаліст за переконанням.
   Знайомство з С. Подолинським, М. Драгомановим, обізнаність із творами К. Маркса не могли не позначитися на світогляді О. Терлецького. Він виступає як революційний демократ і саме з цих позицій висвітлює найзлободенніші проблеми Галичини. Найголовнішим питанням, яке потребувало вирішення, було аграрне. І не випадково О. Терлецький підкреслює необхідність звернути увагу саме на нього. Він критикує тих економістів, які причину тяжкого становища селянства вбачали в його особистих вадах (пияцтві, лінощах тощо) і пропонували рецепти морального виховання народу. О. Терлецький у статті “Лихва на Буковині” (1878) пише, що саме економічні злидні штовхають людей до морального та духовного занепаду.
   Вирішити аграрне питання О. Терлецький уважав за можливе революційним шляхом. До тих пір він пропонував створювати господарства, засновані на громадській власності на землю.
   О. Терлецький критикує капіталізм як спосіб виробництва, що “оснований на експлуатації усього робочого народу через меншість багату і непродуктивну”. Він пише про панування приватного капіталу, анархію виробництва, конкуренцію, безробіття, цікавиться проблемами заробітної плати.
   З аналізу становища робітничого класу за умов капіталізму, зробленого ним у статті “Робітницька плата і рух робітницький в Австрії в послідніх часах” (1881), О. Терлецький робить висновок, що поліпшити своє становище робітники можуть, лише покладаючись на самих себе, “на свою власну силу”.
   Майбутнє суспільства О. Терлецький зв’язує із соціалізмом. Проте важливо зазначити, що на суді, спростовуючи звинувачення в антидержавній діяльності, він заявив, що пропаганда “бунту” можлива лише там, де розвиток економіки вже призвів до появи двох ворожих верств — капіталістів і пролетаріату. У Галичині цей процес тільки почався, тому соціалістичною пропагандою передбачалося лише роз’яснення робітникам і селянам їхнього реального становища. Така заява О.Терлецького свідчить про розуміння ним закономірностей суспільного розвитку.
   М. Павлик (1853—1915) — відомий діяч громадсько-політичного життя в Галичині виступив як виразник інтересів трудового, або, як він писав, “робітного народу”. До цієї категорії М. Павлик зараховував “наймитів і дрібних господарів і взагалі людей фізично працюючих”, про що писав у “Матеріалах до ревізії програми українсько-руської радикальної партії” (1891).
   М. Павлик критикує капіталізм, змальовує капіталістичну експлуатацію й характеризує існуючий лад як несправедливий. Головну увагу у своїх працях він приділяє вирішенню питання про усунення експлуатації та побудову майбутнього суспільства, котре він, як і О. Терлецький, зв’язує із соціалізмом.
   М. Павлик читав твори революційних демократів, був обізнаний із марксизмом. У своїх працях він неодноразово посилається на “Капітал”, використовує деякі його положення для аргументації своїх думок. Це, зокрема, стосується питання про переваги великого виробництва над дрібним. І не випадково М. Павлик є прихильником громадського господарства.
   Як палкий захисник інтересів народу, що мріяв про його світле майбутнє, М. Павлик досить детально змальовує це майбутнє. І. Франко писав, що в його працях переважає полемічний елемент і “незвичайне замилування автора до конструювання своїх висновків у будущім часі”.
   Основу соціалістичного суспільства, на погляд М. Павлика, становитиме колективна власність громадян і колективне господарювання. Перехід до соціалістичного ладу він бачив як еволюційний процес, хоч і не виключав революційної боротьби. Мирний, еволюційний шлях може обрати вже сам людський розум. Усі розумні люди, писав він, повинні свідомо прямувати до соціалізму. Революційний шлях буде необхідним тоді, коли правлячі кола відмовляться добровільно визнати новий лад.
   І. Франко (1856—1916) — великий український письменник, мислитель, історик, філософ, літературознавець. Значне місце в його науковій спадщині належить і економічним питанням.
   Велику увагу приділив І. Франко дослідженню економіки Галичини, становищу селянства й робітничого класу. У працях “Земельна власність у Галичині” (1887), “Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині” (1897) та інших він дає глибокий аналіз феодальних відносин у тім краї.
   Використовуючи великий статистичний матеріал, І. Франко розкриває історію пограбування селянства як в процесі скасування кріпацтва, так і після реформи 1848 р. Указом про скасування кріпацтва селянство було позбавлено частини його власної землі, права безкоштовного користування лісами й пасовиськами, що належали поміщикам. За звільнення селян встановлювались великі викупні платежі (індемнізація). Усе це призвело до непосильної заборгованості і масового розорення селянства. За підрахунками І. Франка, 1848 р. було продано з молотка 881 господарство, а за період 1873—1883 рр. — 23 287 господарств, або в середньому 2 177 господарств щороку.
   Причину соціальної нерівності, експлуатації трудящих І. Франко бачив у існуванні приватної власності. Тому, на його думку, першою обов’язковою умовою для знищення експлуатації має стати ліквідація приватної і встановлення суспільної власності на землю і всі засоби виробництва. Здійснення цих соціалістичних ідеалів І. Франко вважає можливим без насильства, хоч і закликає до боротьби і не пропонує відмовлятись від найрадикальніших ліків — революції.
   Великого значення надавав І. Франко політичній економії, підкреслюючи, що вона “безперечно найважливіша з усіх наук”. Якийсь час І. Франко викладав політичну економію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть підготував, як він сам писав, “невеликий елементарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу”. Він переклав українською мовою 24-й розділ першого тому “Капіталу”, який мав намір опублікувати як додаток до підручника. Але підручник не було надруковано, і І. Франко почав видавати серію брошур і статей, присвячених окремим питанням політичної економії.
   І. Франко не був видатним теоретиком у галузі політичної економії. Він скоріше популяризатор економічної теорії і, зокрема, економічної теорії К. Маркса. Аналіз категорій політичної економії в нього підпорядковується іншим завданням. І. Франко хоче привернути увагу суспільства до економічних проблем, до необхідності їх вирішення. На науковому рівні, але доступно, він намагається розкрити трудящим причини їхнього тяжкого економічного становища. Як писав сам І. Франко, за цензурних утисків про економічні й полічні справи не можна було говорити відкрито, а довелося “заходити з боків” і говорити про діла менш дражливі, як-от “про історію грошей, теорію людності, історію селянства і т. д.”.
   З метою пропаганди ідей соціалізму серед робітників І. Франко надрукував у газеті “Praсa” серію статей під назвою “Робітниче питання”: “Хто є робітником?”, “Як постала наймана праця?”, “Що приносить нам праця?”, “На кого ми працюємо?”, “Чия вина?”. 1881 р. їх було видано окремим виданням під назвою “Про працю”. У цих статтях І. Франко широко використовує категорії політичної економії для аналізу економічних питань. І не випадково реакційна польська преса характеризувала збірку як таку, “де на підставі елементарних економічних основ, або за їх допомогою викладено не тільки теорію праці, а й увесь катехізис соціалізму для робітничого класу”.
   Підкреслювалось, що метою видання “є не наука суспільної економії, а соціалістична пропаганда”. Саме цій меті служив популярний виклад економічної теорії (зокрема економічної теорії К. Маркса), зроблений І. Франком.
   І. Франко дає визначення предмета політичної економії. Це визначення, проте, не було чітким і сталим. Він розглядає політичну економію як науку про “суспільні зв’язки між людьми”, називає її найважливішою з наук тому, що вона “досліджує причини злиднів і багатства людей, вчить про працю, її наслідки, її поділ”. Згодом він визначає політичну економію як науку про економічні закони розвитку суспільства. І. Франко поділяв марксистську думку про прогресивний характер суспільного розвитку і на цій підставі робив висновок про історичний характер політичної економії.
   Він високо оцінює марксистську політичну економію і називає її політичною економією трудящих класів. “Безперечно, — писав він, — ця наука має найбільше значення для працюючих класів, бо навчає, що єдиною основою людського щастя й добробуту є праця. Тому ця наука завжди сміло й ясно вказує на права працюючих класів, на їх потреби і нестатки і прямує до запровадження справедливішого поділу самої праці і її плодів”.
   Як захисник інтересів трудящих він писав, що “лише ці класи входять в нашу програму, про них тільки говоримо і їм тільки передусім бажаємо добра”.
   В аналізі категорій політичної економії І. Франко звертає особливу увагу на такі: товар, гроші, капітал, рента тощо. Аналізуючи товар, він дає йому кілька визначень, але зрештою пише, що це продукт праці, створений не для власного споживання, а для обміну. Він виділяє дві властивості товару — мінову і споживну вартість і дає досить популярне їх тлумачення.
   І. Франко послідовно стоїть на позиціях трудової теорії вартості. “Наука економії каже, — писав він, — що без праці немає вартості”.
   Саме людська праця є мірою вартості товарів. Цю ідею І. Франко використовує для критики капіталістичного способу виробництва як експлуататорського. Капіталістичне виробництво І. Франко правильно розумів як виробництво, засноване на найманій праці. Для розкриття механізму капіталістичної експлуатації він використовує елементи вчення К. Маркса про додаткову вартість.
   Велику увагу І. Франко приділяє висвітленню питання заробітної плати, проте її характеристику він дає переважно з позицій “залізного закону заробітної плати” Лассаля.
   Сприймає І. Франко і відкритий К. Марксом загальний закон капіталістичного нагромадження, ілюструючи його численними прикладами з дійсності Галичини. Як палкий захисник інтересів селянства і робітничого класу, що народжується, він бореться проти соціального гноблення за встановлення справедливого суспільного ладу. І. Франко визнає неминучість перемоги соціалізму. Розвиток теперішнього суспільства, писав він, прямує “від капіталізму до соціалізму”. Шляхи переходу до соціалізму він зв’язував з еволюційним поступом, з поширенням освіти, науки й національної свідомості.
   Даючи загальну оцінку світогляду І. Франка, слід урахувати його еволюцію. У молоді роки, зокрема до ув’ язнення 1877 р., Франко, як він сам писав, був “соціалістом по симпатії”, але далеким від наукового його розуміння. У багатьох питаннях він наслідує Драгоманова, його ідеї соціалізму (громадівства).
   Після ув’ язнення він ставить собі за мету опанувати теорію соціалізму і починає вивчати “Капітал” К. Маркса, твори Лассаля, Чернишевського. Його, передовсім, цікавлять економічні проблеми соціалізму. Він сприймає соціалістичні ідеї, сприяє їхньому поширенню, намагається створити інтернаціональну (українсько-польсько-єврейську) соціалістичну партію.
   Проте згодом, спостерігаючи діяльність російських і польських соціалістів, які вороже ставились до українського визвольного руху і за діями яких виразно проглядали експансіоністські домагання Росії і Польщі, він виступає з критикою позицій соціал-демократії і проголошує необхідність ураховувати національний фактор у політичному русі.
   Якщо в праці “Про соціалізм” (1878) він виступає як рішучий прихильник соціалізму, суспільної власності, то поступово погляди його змінюються. У статті “Що таке поступ?” (1903) Франко, проаналізувавши еволюцію суспільства і визначивши головні фактори, які ведуть до зростання багатства і разом з тим зумовлюють його несправедливий розподіл, пише про можливість змінити цей стан.
   Цю можливість він не зв’ язує ні з поверненням до патріархальних відносин, ні з ідеями революційних анархістів, ні з ідеями соціалістів. Історична заслуга всіх цих напрямів, зазначає Франко, полягає лише в тім, що вони “бентежать людей, ворушать їх думки і заставляють їх шукати нових доріг... Але певності, панацеї в них не шукайте”.
   Рушієм розвитку суспільства він, посилаючись на Гете, називає “голод і любов”. Голод означає матеріальні й духовні потреби людини, а любов — це єднання з іншими людьми. Людина може бути щасливою тільки у співжитті з іншими людьми, “в родині, громаді, нації”.
   Отже, еволюцію світогляду Франка можна визначити як перехід від захоплення ідеями Драгоманова до сприйняття ідей марксизму, а згодом їх критичного осмислення і заперечення, особливо методів їх реалізації.