Studentam.net.ua

4. Політична економія в Росії в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.

   Розвиток політичної економії в пореформеній Росії мав певні особливості, зумовлені особливостями капіталістичного розвитку країни. Суттєві залишки кріпацтва, общинний лад, які надовго збереглись у пореформений період, не могли не позначитися на роз-
виткові економічної думки. Вони зумовили появу критичного струменя в політичній економії, спрямованого проти пореформених порядків. І важливо те, що ця критика велась з позицій, близьких до ідей класичної політичної економії.
   Значне місце в політичній економії Росії (на відміну від Заходу) посідали аграрні питання і, зокрема, проблема общини. У вирішенні аграрного питання намітились два основні напрями. Представники одного — прямо обстоювали поміщицький шлях аграрної еволюції. Представники іншого — виступали з критикою аграрної політики царизму, вказували на тяжке становище селянства, критикували способи ведення поміщицького господарства, проте, фактично, виступали за його збереження.
   До цього (ліберально-народницького) напряму належала значна частина російських економістів. Він переважав у політекономії в пореформений період.
   Представники цього напряму виходили з ідей А. Сміта і Д. Рікардо. Цікаво, що вони прихильно ставились до економічної теорії К.Маркса, розглядаючи її як розвиток класичної теорії. Ідеї цього напряму набрали найбільшого розвитку в працях М. О. Каблукова (1849—1919), О. С. Посникова (1846—1921), О. І. Чупрова (1842—1908), М. О. Каришева (1855—1905) та інших, праці котрих було значною мірою присвячено аграрним проблемам. Основу аграрної програми цих економістів становили: заперечення капіталістичної еволюції сільського господарства, захист общинного землеволодіння і збереження поміщицької земельної власності.
   Каблуков, наприклад, усіляко захищав відробітки як форму поєднання інтересів поміщиків і селян. У центрі уваги Посникова була проблема збереження общини, розширення її меж за рахунок державних земель. Програмою професора Московського університету Чупрова передбачалось збереження общини, запровадження раціональнішої землеробської культури, розвиток кустарних промислів тощо.
   Хоч аграрні питання займали значне місце в працях ліберал-народницьких економістів, ними не вичерпувались їхні наукові інтереси. Так, у Чупрова ми бачимо весь спектр питань політичної економії, а також конкретної економіки і теоретичної статистики.
   Теоретичну позицію Чупрова в політичній економії марксистська література трактує як еклектичну, передовсім на тій підставі, що він визнавав наявність кількох шкіл у політичної економії і бачив певні позитивні риси в кожній із них. Виділяючи такі школи, як манчестерська, соціалістична й історична, Чупров підкреслював, що “за неупередженого погляду на справу в кожній із трьох шкіл виявляється своя частка істини”.
   Політичну економію він розглядав як науку про вічні закони, що діють на всіх етапах історичного розвитку, в усіх суспільно-економічних формаціях. Саме тому він мріяв про поєднання всіх напрямків політичної економії, про створення єдиної економічної науки, що керується єдиними істинами. У своїх перших працях і своєму першому курсі лекцій (1875 р.) Чупров виступає як прихильник теорії класиків політичної економії, і зокрема трудової теорії вартості. “Стосовно основного положення політичної економії, встановленого Адамом Смітом і Рікардо, — писав він, — мінова вартість кожного предмета визначається кількістю праці, витраченої на його виготовлення”.
   У лекціях і ранніх працях Чупров використовує певні положення економічної теорії Маркса, але досить еклектично трактує економічні категорії з позицій різних напрямків політичної економії. Капітал у нього — результат ощадливості, як у Мальтуса, Сеніора та інших. Робочий час він (як і Маркс) розділяє на необхідний і додатковий, погоджуючись, що маса продуктів, котра створюється в додатковий час, “становитиме прибуток капіталістів”. Причому він підкреслює, що “будь-яке збільшення додаткового часу підвищить прибуток і, навпаки, зменшення знизить”. У такому трактуванні прибуток виступає як результат додаткової праці робітників. Утім Чупров розглядає прибуток і як плату капіталістам за управління підприємством, за ризик вкладання капіталу, як процент на вкладений капітал.
   Аналізуючи зародження теорії корисності, Чупров, проте, вважає її другорядною і виступає як прихильник класичної політекономії з теорією трудової вартості. Другорядне значення теорії корисності він пояснював неможливістю безпосереднього порівнювання благ за їхніми фізичними властивостями та суб’єктивним характером оцінок корисних властивостей тих чи інших предметів. На цій підставі він робив висновок, що мінові пропорції товарів визначаються не корисністю, а кількістю праці “…необхідної для виготовлення цих самих товарів”. На таких самих позиціях стояли Каблуков і Каришев, які підкреслювали величезну роль праці в господарському житті.
   На захист трудової теорії вартості і з критикою теорії корисності виступив А. О. Ісаєв (1851—1924). Він пропонує відмовитись від категорії граничної корисності і зосередитись на категорії корисності, яку досліджували ще економісти-класики. Гранична корисність, підкреслював він, зв’язана з діяльністю особи, несе на собі відбиток її власних інтересів, а не суспільного середовища. Що ж до категорії корисності взагалі, то “саме в понятті про неї знаходить вираз суспільно визнана придатність благ служити людським потребам”. Критикуючи суб’єктивну теорію цінності, Ісаєв був прихильником марксистського трактування вартості. Він пише про “економічну версію вартості”, згідно з якою величина вартості визначається суспільно необхідним робочим часом відповідно до розмірів суспільної потреби в тому чи іншому продукті.
   Еволюція суспільно-економічних відносин у Росії, розвиток політичної економії на Заході не могли не позначитись на політекономії в Росії. Якщо в пореформений період вплив класичної політичної економії на російських економістів був досить значним, що пояснювалось антикріпосницькою спрямованістю наукових праць останніх, то поступово становище змінюється. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. перед економістами постають нові проблеми, нові завдання. Значного розвитку набуває теоретична розробка економіки окремих галузей виробництва. Змінюється і сама проблематика політичної економії. Замість детального аналізу економічних категорій на перший план виходять питання економічної політики. Посилюється вплив нових напрямків політичної економії Заходу, зокрема австрійської школи та німецької історичної школи. Причому цей вплив не був однобічним. Російські економісти розробляли низку проблем у руслі цих напрямів і здобули високу оцінку на Заході.
   У кінці ХІХ і на початку ХХ ст. в політичній економії Росії набувають значного поширення нові напрями. Складається так званий соціальний напрям (соціальна школа) політичної економії, представники якого соціальне протиставляли матеріальному і на перший план висували правові, етичні відносини людей. Цей напрям був репрезентований такими економістами, як С. Солнцев, П. Струве та інші. Формуються також психологічний та математичний напрями.
   Психологічний напрям почав формуватися в працях українських економістів і згодом поширився в Росії. Його представники розвинули далі суб’єктивну теорію цінності, запровадили поняття об’єктивної й суб’єктивної господарської цінності, поширили суб’єктивні принципи психології окремої людини на психологію “колективності”, застосовуючи такі поняття, як “соціальні оцінки”, “суспільна гранична корисність”. Один із представників цього напряму (В. С. Войтинський) пропагував поєднання психологічного напряму з історичним. “Примирення історизму з психологізмом, — писав він, — здається нам надзвичайно важливим, тому що лише історико-психологічний метод дає можливість розв’язувати ті теоретичні соціально-економічні проблеми, над вирішенням яких безплідно б’ється економічна думка вже друге століття”.
   Основи математичної школи в Росії заклав Чупров, хоча інтерес до цього напрямку виник іще в 60-х рр., коли в журналі “Отечественные записки” за підписом “А.Ч.” було надруковано статтю “Математичне обчислення ціни праці”. Автор статті пропагував ідеї німецького статистика Енгеля і підкреслював плодотворність застосування математичного методу до вивчення економічних явищ.
   Значний внесок у розробку математичних методів у Росії зробили такі економісти, як Ю. Г. Жуковський, В. К. Дмитрієв, Л. З. Слонімський та інші. Так, Ю. Жуковський з допомогою цих методів намагався дати аналіз теорії прибутку і теорії ренти Рікардо. Л. Слонімський пропагував ідеї І. Тюнена і А. Курно. З викладенням найцінніших, на його погляд, досягнень математичної школи виступив Л. Вінярський.
   Праці відомого економіста-математика В. Дмитрієва справили значний вплив на розвиток економіко-математичних досліджень не тільки в Росії, а й за кордоном. Головна мета його економічних нарисів — довести сумісність трудової теорії і теорії граничної корисності. Він першим запропонував спосіб визначення повних витрат праці на виробництво продукції і поєднав аналіз виробничих витрат із аналізом ціни та її залежності від попиту і пропозиції.
   У першому нарисі Дмитрієв дає математичний аналіз теорії цінності Рікардо, розглядає питання кількісного аналізу співвідношення між ціною і витратами виробництва і робить цікаві висновки щодо визначення повних витрат праці. У другому нарисі він аналізує теорію конкуренції А.Курно, у третьому — викладає еволюцію теорії граничної корисності.
   Однак математичний напрям не набрав у Росії великого поширення, багато економістів критикувало математичну школу.
   Отже, можна сказати, що розвиток політичної економії в Росії хоч і мав певні особливості, зумовлені особливостями соціально-економічного розвитку країни, проте в цілому відбувався в тому самому напрямку, що й на Заході.