|
1.1. Мета, завдання соціальної діагностики як науки, навчальної дисципліни і технології соціально-педагогічної роботи. Діагностика – вчення про методи і принципи розпізнання хвороби (явищ, особистості) і постановка діагнозу. Термін “діагностика” (від грецьк.diaghostikos - здатність розпізнавати) використовується в медицині для визначення процесу розпізнавання хвороби, встановлення діагнозу.
Соціальна діагностика – вивчення соціальних мотивів і причин поведінки особистості, групи та суспільства загалом; пошук соціальних детермінант процесів і явищ суспільного життия.
Поняття “соціальної діагностики” можна розуміти як:
- окреме дослідження соціальної проблеми клієнта, якому соціальний працівник повинен надати допомогу;
- необхідний етап будь-якого впливу в соціальній роботі, технологічний елемент соціального обслуговування;
- сукупність наукових методів, які обгрунтовують правильність отриманої інформації.
Діагностика – загальний спосіб отримання вичерпної інформації про досліджуваний об’єкт чи процес. Значення діагностики в галузі соціальних відносин і процесів є аналогічним до “виявлення” характеру захворювання в медицині: якщо вчасно і правильно не визначені ознаки і причини виникнення захворювання, то не можна надіятися на позитивні напрямок лікування і результат. Неправильний діагноз не тільки знецінює зусилля лікарів, але й зводить до нуля шанси на виздоровлення хворого.
Усе викладене в галузі соматичного, тілесного здоров’я відноситься і до психічного. У тому числі й до виявлення рівня знань, інтелекту. Тому діагностика в соціальній роботі – дуже важлива діяльність, яка вимагає високої кваліфікації і технологічності.
Сутність соціального діагнозу полягає в точному визначенні причинно-наслідкових зв’язків, які є похідними умов життя клієнта соціального обслуговування. Соціальний діагноз передбачає збір інформації про клієнтів і умови їх життєдіяльності, а також її аналіз для розроблення програми соціальної допомоги.
Мета діагностики стану соціального об’єкта – встановлення соціального змісту факторів, які діють в економічній, психологічній, демографічній, правовій та інших сферах суспільного життя; встановлення достовірності інформації про нього і його оточення, прогнозування його можливих змін і впливу на інші соціальні об’єкти, а також вироблення рекомендацій для прийняття організаційних рішень, соціального проектування дій для надання соціальної допомоги.
Соціальна діагностика вирішує типові для неї завдання, до яких відноситься:
· виявлення специфічних соціальних якостей, особливостей розвитку й поведінки об’єкта;
· визначення ступеня розвитку різноманітних властивостей, їх вираженості в кількісних і якісних показниках;
· опис особливостей об’єкта;
· ранжування специфічних властивостей об’єкта;
· вироблення рекомендацій та розроблення проектів, програм.
Отже, соціальна діагностика – це:
1) діяльність з розпізнавання й аналізу соціальних патологій і проблем;
2) процес такого аналізу з формулюванням обгрунтованого висновку про предмет роботи;
3) галузь соціальних наук, присвячена методам отримання знань про суспільство.
Існує широке і вузьке розуміння поняття “соціальної діагностики”:
- соціальна діагностика — процес наукового виявлення і вивчення причинно-наслідкових зв'язків і взаємостосунків в суспільстві, які характеризують його соціально-економічне, культурно-правове, етично-психологічне, медико-біологічне і санітарно-екологічне становище;
- вивчення відношення індивіда до соціальних цінностей суспільства, групи і т.д., дослідження сутності соціальних проблем, які створюють скрутну життєву ситуацію для індивіда, сім'ї, групи.
Соціальний діагноз має двоякий характер і стосується щодо: 1)стану об’єкта; 2)соціального процесу.
Специфіка соціального діагнозу (ССД) полягає у наступному:
1) визначити найбільш істотні риси і властивості, які відображають соціальний діагноз і дозволяють виділити засоби діагностичних і соціологічних способів отримання інформації;
2) визначити структуру і найбільш загальні функції;
3) уточнити сферу застосування;
4) класифікувати підходи і основні типи.
Вимоги до соціального діагнозу:
1) описувати соціальні і лише соціальні цілісності (організацію, цільову групу, окремого працівника, фрагмент зовнішнього соціального середовища);
2) спиратися на уявлення і концептуальні моделі, вироблені в рамках соціології і спеціальних дисциплан;
3) використовувати методи і прийоми, вироблені в рамках соціології і споріднених наук;
4) розглядати соціальний об’єкт через призму його приналежності до тієї, власне соціальної підсистеми, організованої системи, яка іменується соціальною організацією;
5) описувати соціальний об’єкт як поведінкову систему, орієнтуючись на прогнозування його поведінки в реальній ситуації. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
