|
Тема 4. Політична психологія особистості. 1. Політична соціалізація: становлення особистості.
2. Політична участь і поведінка: особливості та основні типи.
3. Політичне лідерство як психологічний феномен.
4. Психологічні аспекти формування і особливості функціонування політичної еліти. Політична участь і поведінка: особливості та основні типи
Політичні процеси абсолютно неможливі без відповідної участі в них різноманітних суб'єктів політичного процесу. Таку участь називають політичною. Політична участь — це втягнення (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади. Більш конкретно політична участь розглядається як участь громадян у певних справах держави [103,135].
Розглянемо найпоширеніші концепції, що пояснюють причини політичної участі. Згідно з теорією раціонального вибору, більшість людей схильні до раціональної поведінки (не слід ототожнювати з логічною поведінкою). Прихильники такого погляду вважають, що людина намагається в усьому, в тому числі й у політиці, досягти максимального результату за рахунок оптимальних, часто найменших затрат і зусиль.
Адепти теорії так званої мічиганської моделі на противагу теорії раціонального вибору вважають, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або похідною від політичної соціалізації.
Представники так званої психологічної школи вважають, що домінуючими у політичній участі й діяльності є мотиви та установки людини. А тому важливо вивчити взаємозв'язок, взаємовплив установок особи та її поведінки, конкретних дій.
На думку прихильників інстипгуціонольного підходу до визначення особливостей політичної участі, політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на уряд, владу [88,188].
Вирізняють політичну участь активну і пасивну, індивідуальну і колективну, добровільну і примусову, традиційну і новаторську, легітимну і нелегітимну.
Рівень політичної участі, її масштаби є показниками ступеня демократичного розвитку суспільства, рівня загальної та політичної культури його громадян, найрізноманітніших суб'єктів політики.
Політична участь реалізується через відповідну політичну поведінку, діяльність. Тому необхідно визначити психологічні особливості взаємозв'язку особи і політики.
Соціальні, політичні науки розглядають особу як соціальний індивід, своого роду первинний, неподільний елемент політичної системи, як окрему людину, що має політичні права і свободи і несе персональну відповідальність за акти своєї поведінки у політичній сфері [80, 293].
Психіка і поведінка людини є продуктами біологічних і соціальних процесів. Ми поділяємо погляд, що в переважній більшості сучасних суспільств люди вибирають ті мотиви і цінності, мету і засоби, ту лінію поведінки, якими вони керуються саме в суспільно-політичному житті[36, 258].
Особа є об'єктом і суб'єктом політики водночас. З одного боку, навіть усупереч бажанню, тією чи іншою мірою людина перебуває під впливом політики, політичних процесів, а з іншого — як носій певних політичних якостей людина залучається в конкретний політичний процес як представник держави, нації, народу, соціальної групи.
Кожній людині властиве індивідуальне ставлення до політики; її участь у політичних процесах залежить від особистісних характеристик, а також від конкретних матеріальних, соціально-культурних, політико-правових умов. Так, малоосвічена, з низькою політичною культурою людина найчастіше є простим об'єктом політичного впливу, маніпулювання з боку інших; у суспільствах з високорозвиненими демократичними засадами і нормами безпосередню участь у політичних процесах беруть значно більше людей, ніж у суспільствах з низьким рівнем демократії.
Реальним учасником політичного життя людину робить її політична соціалізація як своєрідний процес політичного дозрівання особи, знаходження власного політичного "Я" як за рахунок засвоєння політичного досвіду, практики своїх попередників, так і саморозвитку, самореалізації.
Виокремлюють два основних періоди політичної соціалізації людини.
Перший охоплює дитячі та юнацькі роки, другий — активне доросле життя і діяльність.
Політична соціалізація зумовлена конкретно-історичними умовами суспільства, характером політичного життя.
Існують такі форми політичної участі людини у політичному житті суспільства:
• узгодження свого життя, діяльності з органами влади відповідно до основних конституційно-правових норм;
• участь у виборчих кампаніях, референдумах, формуванні представницьких органів різних рівнів — від місцевих до центральних;
• участь у демонстраціях, мітингах, пікетуваннях, інших масових політичних акціях;
• участь у діяльності політичних партій, громадських об'єднань, в інших організованих формах політичного процесу;
• безпосередня політична діяльність у формах і на посадах, пов'язаних з виконанням функцій представника влади, депутатського корпусу тощо;
• політична діяльність, яка фактично є для людини основним заняттям, джерелом її існування. Це державні діячі, лідери політичних партій, об'єднань, теоретики-ідеологи та ін.
Своєрідність і особливості політичного процесу завжди зумовлені відповідною політичною поведінкою, діяльністю його учасників, суб'єктів. У свою чергу, політична діяльність визначається власне природою політики — встановленням відповідних політичних відносин між суб'єктами політики, які мають не лише однакові, а й протилежні запити й інтереси, судження і напрямки активності.
У сукупності політична поведінка різних суб'єктів є тією взаємодією, яку називають політичними відносинами.
Політичні відносини мають відповідні особливості і характеристики. Вони виникають та існують за активної участі свідомості і проявляються у відповідних вчинках, процесах. При цьому розрізняють дві форми існування політичних відносин: політичну діяльність і політичну організацію. Якщо в політичній діяльності відбивається динамізм політичних відносин, їх залежність від зусиль конкретних учасників політичного процесу, то політична організація відображає відповідну структурованість політичних відносин, їх сформованість на основі відповідних норм і правил. Останній аспект політики часто ще називають інституціональним.
Політична участь не тільки забезпечує реалізацію інтересів і запитів громадянина в процесі політичної діяльності, а водночас, як уже зазначалося, є дієвим засобом політичної соціалізації, формування політичної культури, громадянської позиції особи.
У процесі політичної діяльності політик, громадський діяч неодмінно вступає у певні контакти, відносини з державою, владою, іншими політиками, засвоює ідеологію, бере участь у політиці. Ці відносини багато в чому визначаються тим, наскільки політик знає їх суть, особливості функціонування, володіє прийомами або технологіями політичної діяльності. Скажімо, необхідно добре усвідомити, що таке держава, коли і як вона виникає, які її функції. Те саме стосується і політичних режимів, оскільки політикові доводиться жити і діяти не взагалі, а в умовах існування конкретного політичного режиму, політичних партій, громадських об'єднань, інших суб'єктів політики.
Нині до політики в широкому розумінні залучена переважна більшість пересічних громадян України, що засвідчує їх небайдуже ставлення до того, що відбувається в державі. Так, останнім часом в Україні спостерігається досить висока активність громадян під час виборчих кампаній, опитувань громадської думки, інших суспільно-політичних акцій, що є ознакою демократичного розвитку суспільства.
Становлення України як суверенної, соборної, демократичної держави — процес складний, довготривалий і далеко неоднозначний. Кардинальні зміни відбуваються в усіх без винятку сферах життя нашого суспільства, але найпомітніші з них ті, що стосуються свідомості громадян, їхньої життєвої позиції, участі у державотворчих процесах.
Такі позитивні кроки багато в чому зумовлені розвитком соціально-політичних процесів, формуванням нової генерації політичних, державних, господарських діячів, підвищенням соціальної активності якомога більшої кількості наших співвітчизників. Інакше кажучи, нині потрібні люди не лише небайдужі до того, що відбувається в державі, потрібні активні учасники конструктивних економічних, політичних, духовних процесів, люди, які певною мірою володіють політичними технологіями.
Виокремлюють два основних типи політичної поведінки: закритий і відкритий [72, ]26-133].
Для закритого типу політичної поведінки характерна політична бездіяльність, або так звана нульова політична активність, її причиною є те, що окремі люди реально не можуть займатися політичною діяльністю, не мають для цього відповідних можливостей.
Зрештою, перешкоджати політичній діяльності можуть апатія (відсутність інтересу до політичної діяльності), аномія, тобто такий стан психіки людини, коли вона відчуває, що фактично політичне життя проходить мимо неї. Участь у політичній діяльності залежить також від матеріальних, соціально-культурних і політико-правових умов, що існуютьу суспільстві. Політична бездіяльність — складне і неоднозначне явище, значною мірою зумовлене особистісними рисами і характеристиками людини.
Для другого типу політичної поведінки — відкритого — властива здебільшого вмотивована, цілеспрямована, раціональна, відповідно психологічно і емоційно зумовлена політична діяльність.
Важливого значення у контексті політичної психології набувають психологічні складові політичної поведінки людей, а отже, й політиків. Загалом психологи виокремлюють три форми виявлення активності людини: інстинктивну, навичкову та розумову. Відповідно до цієї класифікації розглядають і різновиди політичної поведінки. Фактично в політиці спостерігаються всі прояви людських інстинктів: самозбереження, жорстокість, агресія, насилля, солідарність та ін.
Коли говорять про політичні навички, то мають на увазі певні вміння, звички, стереотипи. Однак потрібно враховувати, що навички не завжди сприяють позитивній діяльності політика. Старі навички, наприклад, гальмують діяльність політика в нових умовах. Втім, будь-яка політична система вкрай зацікавлена, щоб населення, пересічні громадяни, а не лише професійні політики мали певні політичні навички.
Основною ознакою розумової поведінки є цілеспрямованість, її забезпечують за рахунок усіляких програм, ідеологічних схем, концепцій, акцій, кампаній тощо.
Механізм політичної поведінки неоднозначний і складний. Незалежно від власного бажання кожен політик тією чи іншою мірою виконує багато функцій, основними з яких (згідно з їх суспільним, політичним значенням) є такі:
• об'єднання суспільства, громадян навколо певних цінностей, інтересів, мети і завдань. Особливо яскраво ця функція простежується в діяльності політиків —лідерів політичних партій, об'єднань;
• пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Реалізація такої функції потребує певних аналітичних навичок, уміння порівнювати, вибирати найефективніші рішення. Це значною мірою залежить від певного політичного чуття, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризикувати заради досягнення очікуваного результату;
• захист громадян від проявів беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримання громадського порядку. Ця функція, як ніяка інша, експлуатується найчастіше, нерідко стаючи знаряддям дешевого популізму;
• зміцнення політичних зв'язків з масами. Без цього політик швидко відчужується від своїх прихильників;
• ініціювання, оновлення та генерування оптимізму і соціальної енергії мас, мобілізація їх на реалізацію певних цілей і завдань. Ця функція широко використовується політиками-популістами, трибунами, майстрами проголошення гучних промов, людьми, що добре володіють словом і пером.
Політичний процес охоплює загалом такі види діяльності, як політична участь і політичне функціонування.
Політична участь насамперед має на меті формування у процесі політичної діяльності певних позицій, вимог, настроїв, а політичне функціонування — це професійна політична діяльність, мета якої — розробити правові норми, управляти різними політичними інститутами.
Політик як такий не існує поза політичною діяльністю. Політична діяльність — складова людської діяльності, специфічна особливість якої полягає в спрямованості на реалізацію політичних інтересів суб'єктів політики і насамперед на завоювання, утримання та реалізацію влади.
До структури політичної діяльності входять її об'єкти і суб'єкти. Об'єктом є політична влада, політико-владні структури, суб'єктом — політичні партії, рухи, об'єднання, політики, громадські, державні діячі та ін.
На характер, особливості політичної діяльності впливають об'єктивні та суб'єктивні детермінанти. До об'єктивних належать запити, потреби, інтереси, до суб'єктивних — політична культура, політична свідомість суб'єктів політичного процесу.
Виокремлюють політичну діяльність теоретичну і практичну. Перша — законотворча, ідеологічна, соціологічна, науково-організаційна, методична. Друга — урядова, депутатська, робота в органах місцевого самоврядування, політичних партіях, суспільно-політичних рухах, об'єднаннях, участь у референдумах, виборах, мітингах, опитуваннях громадської думки, маршах протесту тощо.
Політичну діяльність здійснюють на громадських або професійних засадах.
Політичною діяльністю на громадських засадах вважають таку діяльність, за яку той, хто займається нею, не отримує матеріальної чи іншої винагороди, до того ж виконує її поза основною професійною діяльністю.
До політичної діяльності на професійних засадах зараховують депутатську діяльність, роботу на посадах і в робочих апаратах політичних партій, громадсько-політичних об'єднань тощо. Така діяльність найчастіше пов'язана з матеріальною винагородою.
Істотне значення для вмотивованої та продуктивної діяльності політика будь-якого рівня має його соціально-психологічна готовність до цього. У структурі такої готовності психологи розрізняють кілька взаємозумовлених та взаємопов'язаних компонентів: мотиваційний, когнітивний, операційний та особистісний.
Крім того, політична діяльність, особливо її ефективність, тісно пов'язана з тим, як узгоджені між собою "Я-реальне" і "Я-ідеальне". У першому випадку йдеться про те, яким реально є політик, а в другому — яким він себе уявляє, яким його бачать інші. Відомо, що багатьом людям властиве надмірне завищення своїх якостей, перебільшення можливостей.
Політична діяльність, як і будь-яка інша, також передбачає цілеспрямовану і певним чином мотивовану активність людини в конкретний період, час. При цьому для політичної діяльності велике значення має психологічна готовність людини до такої діяльності, тобто сукупність усього необхідного для успішного вирішення того чи іншого завдання, проблеми. Психологічна готовність є своєрідним стартовим моментом у діяльності.
Для політика багато обставин можуть стати стартовими у конкретній діяльності, дії. Це, зокрема, глибоке знання та розуміння суті, необхідності того, заради чого політик діє, спонука до такої дії з боку інших людей, суто душевний порив та ін. У будь-якому разі політик починає діяти тоді, коли має психологічну установку на досягнення бажаного і очікуваного результату. Важливо, щоб політик мав установку не на діяльність взагалі, а саме на інноваційну діяльність, тобто таку, що матиме заздалегідь вагоміші, суттєвіші результати.
За багатьма характеристиками і особливостями політична діяльність так само індивідуальна, як індивідуальна будь-яка діяльність людини. Йдеться про індивідуальний стиль політичної діяльності не як набір окремих якостей, а як цілезумовлену систему взаємопов'язаних дій, за допомогою яких досягається певний результат [90,131].
Індивідуальний стиль діяльності, у тому числі політичної, зумовлюється і забезпечується насамперед властивостями нервової системи людини.
Не слід плутати поняття "індивідуальна політична діяльність" і "інди-ідуалізована політична діяльність".
Індивідуалізована політична діяльність — явище рідкісне. Практично завжди політик має однодумців, політичну силу у формі об'єднання, організації, партії. Зрештою, політична діяльність може здійснюватися за допомогою і неорганізованих сил — маси, натовпу. Політик спілкується з ними, використовує їх тоді, коли це відповідає його власним інтересам або інтересам формального об'єднання (організації, партії та ін.), до якого він належить.
Кожна людина є представником певної держави, нації, класу, соціального прошарку. Саме у статусі носія специфічних якостей конкретної спільноти вона включається у той чи інший вид суспільних відносин. Це також відбувається завдяки певній політичній поведінці.
Поняття "політична діяльність", як і поняття "політика" загалом, трактується досить неоднозначно, широко. Як ні в якій іншій науці тут наявні відносини між різними суб'єктами політики, діяльність яких зводиться до одного — завоювання та використання влади у певних політичних інтересах.
Політична діяльність — це сукупність дій суспільних груп (класів, соціальних прошарків, націй тощо) щодо реалізації політичних інтересів з приводу завоювання, використання та утримання влади [73,103].
Мотиви детермінують, визначають мету і програму політичної діяльності. І мета, і програма також можуть бути помітно вираженими альтруїстичними або егоїстичними.
У політичній діяльності вирізняють кілька типів політичної поведінки людини: конформізм, політичну індиферентність, політичний активізм.
Конформізм пов'язаний з орієнтацією на чужу думку, погляд, підтримку будь-якої позиції. Така поведінка є відповідним пристосуванням, політичною лояльністю, позицією "як усі, так і я". Людей з подібною політичною позицією активно використовують політики-маніпулятори, авантюристи, всі, хто у своїй діяльності вдається до дешевого популізму.
Індиферентність — байдуже ставлення до політики, відчуженість від неї. Люди цього типу вважають, що їх участь у політиці безперспективна, не потрібна.
Політичний активізм притаманний тим, кого реальний стан не лише в політиці, а й у суспільстві загалом абсолютно не влаштовує.
Люди з таким типом політичної поведінки активно залучаються до політичного, суспільного життя, глибоко переконані, що саме завдяки їх особистій участі стан справ у суспільстві зміниться на краще. Саме з таких громадян формуються справжні політичні лідери: традиційні ("як робили до нас, так робимо і ми"); легальні, або бюрократичні (лідерство посади, а не реальних дій); харизматичні (лідерство, як кажуть, від Бога, як історична необхідність).
Залежно від характеру поведінки політики, учасники політичного процесу поділяються на лідерів, активістів, послідовників, лідерів громадської думки.
Лідери, як правило, очолюють політичний рух завдяки підготовленості, авторитету, соціальному статусу тощо.
Активісти виступають посередниками між лідерами і тими, хто йде за ними, підтримує їх. Фактично вони впливають на рядових учасників політичних дій і процесів, дещо змінюють стратегію і тактику політичного дійства, а головне — активно допомагають лідерам у їх діяльності.
Послідовники мають різний ступінь політичної, соціальної активності, в цілому підтримують ідеї лідерів, але з певних причин не досить чітко усвідомлюють навіть власні інтереси у політичній боротьбі і тому менш активні, ніж активісти.
Лідери громадської думки не стільки організаторською, організаційною діяльністю, скільки інтелектуальною (особливо в засобах масової інформації) підсилюють емоційне, психологічне напруження навколо політичних проблем, до яких привернуто увагу багатьох людей.
Отже, проаналізувавши проблеми політичної участі та поведінки, можна зробити такі висновки.
Людям властиві індивідуальні риси, якості, тобто індивідуальні відмінності. Такі відмінності вивчає диференційна психологія, а виявляються вони у процесі навчання, прояву емоцій, реакцій, мотивацій та інших аспектів поведінки.
Індивідуальні відмінності формуються завдяки тривалій і складній взаємодії спадковості індивіда з його середовищем. Інакше кажучи, з одного боку, генетичне людина успадковує окремі ознаки, а з другого — середовище, яке діє на людину ще до народження, примушує її відповідно реагувати на подразники різноманітного походження. Такі процеси часто взаємопов'язані, але вони не жорстко детерміновані. Наприклад, можна успадкувати від батьків певний талант, однак втратити його потім з різних причин — через хворобу, бездіяльність тощо. Або можна не мати вродженого нахилу до політичної, суспільне корисної діяльності, але впродовж довгої і копіткої роботи над собою досягти певних успіхів на цій ниві. Вроджені задатки і здібності є певною мірою успадкованими якостями, однак без подальшого розвитку, вдосконалення вони мало чого варті.
Істотне значення мають здібності і в процесі політичної діяльності (як і будь-якої іншої). Під здібностями розуміють індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють одну людину від іншої; особливості, що сприяють, забезпечують успішне виконання будь-якої діяльності або кількох видів діяльності; не лише наявні знання, навички, вміння, а й те, що сприяє найкращому їх набуттю.
Здібності, на відміну від анатомо-фізіологічних особливостей людини, не є вродженими. Вони завжди є результатом її відповідного розвитку. Вродженими є не здібності, а задатки як джерела для їх розвитку. Адже відомо: геній — це праця.
Таким чином, здібності не виникають і не існують поза певною діяльністю, тобто вони проявляються у процесі діяльності, але ще більше — розвиваються і вдосконалюються.
До основних здібностей людини належать здібності до навчання, праці, суспільної, духовної діяльності. У комплексі всі здібності становлять природу конкретної людини, однак сама природа є продуктом поступового розвитку і самовдосконалення.
Для визначення особливостей, характеру політичної діяльності конкретної людини окрім психологічних характеристик слід враховувати таку динамічну характеристику психічної діяльності особистості, як темперамент. Коли йдеться про темперамент, то мається на увазі імпульсивність і темп психічної діяльності. Навіть близнюки мають певні відмінності, основою яких є психологічний стан. У політичній діяльності це має найважливіше значення, як і те, що для темпераменту людини особливо важливі вразливість та імпульсивність.
Часто говорять про неповторність особи, особливо помітної, обдарованої. Така неповторність — це стиль людини, те, що найяскравіше вирізняє її серед інших. Кажуть, стиль людини — це людина. Музику М. Огінського неважко відрізнити від музики П. Чайковського, а політика Л. Кравчука від політика П. Симоненка, і не за політичними орієнтаціями, а за тим особливим, що становить стиль діяльності, у тому числі політичної, кожного з них.
Стиль зумовлює індивідуальність життєвого шляху людини. Однак його слід розуміти не як якусь одну якість людини або їх набір, а саме як цілеспрямовану систему дій, які тісно пов'язані між собою і завдяки яким одна людина принципово відрізняється від інших людей, досягає певних результатів у власній діяльності.
Індивідуальність стилю зумовлюється переважно властивостями нервової системи людини.
Загальновизнаними формальними ознаками індивідуального стилю філософи вважають такі:
• досить стійку систему прийомів і способів діяльності конкретної людини;
• наявність яскраво виражених особистих якостей людини;
• уміння та здатність особи щонайкраще пристосуватися до об'єктивних вимог.
Отже, індивідуальний стиль — це комплекс, єдність усіх ознак діяльності людини, зумовлених її особливостями.
Політичне лідерство як психологічний феномен
Розглядаючи проблему особи як суб'єкта політики, відомий політолог А.Бондар так диференціював суб'єктів політичного процесу:
• громадяни, які фактично ніякого більш-менш помітного впливу на політику, політичне життя не мають. Таких громадян у кожній країні досить багато, включаючи не лише байдужих до політики, а й взагалі аполітичних;
• громадяни, які входять до складу громадських організацій, і навіть кількох, однак таких, що недостатньо активно впливають на політичний процес;
• громадяни, які є членами активно діючих партій, громадських організацій та об'єднань;
• громадський, політичний діяч, діяльність якого в політиці досить помітна і відчутна;
• професійний політик, для якого політична діяльність — це задоволення власних матеріальних, духовних, соціальних та інших інтересів і потреб;
• політичний лідер як найвища посадова особа у політичному, суспільному житті (президент, прем'єр, спікер та ін.).
Лідерство — закономірне соціальне явище. Найбільш масове воно у групах. Лідерами є члени групи, здатні організувати її членів на виконання спільного завдання. Таке лідерство, на відміну від керівництва, виникає стихійно, воно нестабільне, пов'язане передусім з особистими стосунками між членами групи. Лідер більше поінформований, ніж інші члени групи, активний, має організаторські здібності, авторитет.
Окремого розгляду потребує проблема політичного лідерства.
Політичний лідер — це людина, здатна згуртувати навколо себе багатьох, завоювати у них авторитет, повести за собою.
Проблему лідерства досліджували Геродот, Плутарх, Н. Макіавеллі, т Карлейль, Ф- Ніцше, К. Маркс, В. Ленін, М. Вебер та інші відомі вчені, політики, громадські діячі.
У радянській, у тому числі українській, психології проблему лідерства активно розробляли ще у 20-30-ті роки Є. Аркін, О. Залужний, П. Загоровський, С. Лозинський та ін.
Нині в умовах принципових соціально-економічних, політичних трансформацій, які відбуваються у багатьох країнах, інтерес до проблеми лідерства значно підвищився.
Розглянемо природу лідерства.
Під лідерством розуміють один із процесів організації та управління малою соціальною групою, що сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни і з оптимальним результатом.
Лідер — це член групи, що спонтанно висувається на роль неофіційного керівника в конкретній ситуації за наявності відповідних особистих якостей та об'єктивних обставин.
Лідерство можна розглядати в широкому розумінні — як здатність впливати на інших і на стан спільної діяльності — і у вузькому, коли лідер радикально впливає на стан справ у колективі і за багатьма якостями переважає інших.
Питання лідерства взагалі, його місця в суспільстві минулого, сучасного та майбутнього, перспективи розвитку та умови формування лідерів зокрема в сучасній Україні постійно хвилюють громадськість. З вирішенням цих питань люди пов'язують власні долі, прогнозують розвиток суспільства.
Оскільки серед інших проблем становить інтерес саме психологічний аспект проблеми лідерства, то розглядатимемо феномен лідерства з урахуванням цього аспекту.
Одним із засновників політико-психологічного підходу до вивчення проблеми лідерства вважають американського вченого Г. Лассуела, який, як відомо, разом з Ч. Мерріамом, Б. Скіннером, У. Уайтом представляє так звану чиказьку психологічну школу політики. Представники цієї школи виконали багато досліджень, присвячених політико-психологічним проблемам лідерства, особливо відносинам лідера з оточенням. Останнє має суттєве значення для суспільств перехідного стану.
Досить відомою є також психологічна концепція лідерства так званої франкфуртської школи, представниками якої є Т. Адорно, Г. Мар. кузе, Е. Фромм, X. Арендт та ін. Вони розглядали питання лідерства без свідомого нахилу до авторитаризму у психології широких мас у тих країнах, де існують (існували) тоталітарні режими. Психологічним аспектам лідерства присвячені також публікації, що з'явилися останнім часом у російській політології (Г. Ашин, Ф. Бурлацький, Д. Волкогонов, М. Ільїн, Б. Коваль, В. Соловйов та ін.). Зокрема, розроблено соціально-психологічну типологію лідерства і запропоновано такі ознаки для його класифікації:
• історизм — тип лідерства залежить від характеру епохи;
• масштабність — лідери загальнонаціональні, регіональні, певного класу, групи;
• класовість — інтереси якого класу, соціальної групи захищає лідер;
• ставлення до існуючого устрою, організації — "функціональний", "стабілізуючий", "дисфункціональний";
• здатність до лідерства — перетворення на лідера завдяки власним якостям або через обставини;
• ініціативність — здатність продовжувати розпочату справу.
Досить своєрідно трактує поняття "політичний лідер" відомий український політолог Д. Видрін. Він вважає, що політичний лідер — це будь-який, незалежно від формального рангу, учасник політичного дійства, процесу, який намагається і спроможний консолідувати зусилля всіх, хто його оточує, і активно впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес для досягнення висунутих ним визначних цілей. Зауважимо, що таке визначення лідерства вчений сформулював відповідно до інтенсивних, масових політичних процесів, що відбувалися в Україні, інших посттоталітарних державах у 1990 р., коли учасниками політичних дій були сотні тисяч громадян.
Статус політичного лідера, як і лідера загалом, можна розглядати зрізних поглядів:
• функціонально-рольового (йдеться про певний статус, що його завоював будь-який член групи, колективу);
• професійного (у цьому разі має значення місце лідера серед інших у професійній ієрархії стосовно конкретної предметної сфери діяльності);
• морально-етичного (такий статус пов'язаний з характером оцінки колективом особистісних людських морально-етичних якостей лідера);
• самооцінного (цей статус досить своєрідний, оскільки оцінка оточенням лідера часто не збігається з його самооцінкою або навіть принципово відрізняється від неї).
Досить оригінальне подає моделі типології лідерства відомий російський соціальний психолог Б. Паригін. На його думку, типологію лідерства потрібно будувати з урахуванням трьох складових: змісту, стилю, характеру діяльності лідера. Згідно з цим Б. Паригін пропонує таку типологізацію [76,250].
За змістом діяльності:
• лідер-натхненник;
• лідер-виконавець;
• лідер-натхненник і виконавець водночас.
За стилем керівництва:
• авторитарний;
• демократичний;
• такий, що поєднує авторитаризм з демократизмом.
За характером діяльності:
• універсальний;
• ситуативний.
Лідерство — явище досить індивідуалізоване, однак типи політичних лідерів можна виокремити за певними ознаками, рисами, якостями, тобто критеріями:
• прагнення до влади;
• джерела керівництва;
• функції в політичній системі;
• політична активність;
• ставлення до власної компетенції.
Домінуючим критерієм вираження суті феномена лідера є прагнення до влади. Вважають, що від усієї кількості громадян 7-8 % тих, хто "хворіє на владу", бажають її мати. Для них влади ніколи не забагато, вона їм не набридає, дає не тільки перевагу над іншими, а й задоволення. За критерієм прагнення до влади виокремлюють два типи політичних лідерів — авторитарний і неавторитарний, або демократичний. І ті, й інші прагнуть влади приблизно однаково і часто намагаються досягти її будь-якими засобами. Відмінність полягає в методах реалізації влади, в інтелекті лідера, його політичній культурі, меті та ідеалах, яких він хоче досягти. Якщо для авторитарних лідерів головним принципом реалізації влади є примус, то для демократичних — переконання. Цим вони істотно різняться. Перші виправдовують своє прагнення до влади революціями, величчю та месіанським призначенням, а другі — важливими реформами, що здійснюються в суспільстві, країні, потребою стати на захист демократії тощо.
Другим критерієм типології лідерства є джерела керівництва. Згідно з цим критерієм вирізняють два типи політичних лідерів: які керуються в політиці суто внутрішніми чинниками і ті, що віддають перевагу зовнішнім чинникам. До перших можна зарахувати лідерів, які переконані, що їх лідерство не що інше, як результат насамперед власної компетенції, знань, уміння, таланту, обдарованості чи навіть геніальності. Здебільшого лідери авторитарного типу вважають себе не інакше, як обранцями долі. На думку таких лідерів, саме їм призначено вести людство до нових вершин. Лідери, які керуються так званими зовнішніми; чинниками, переконані, що всі їхні успіхи або поразки залежать не від них особисто, а саме від зовнішніх обставин, ситуацій, подій тощо. І тому такі лідери стверджують, що причиною можливих невдач є не вони самі, а інші люди, організації, підступність їхніх супротивників та ін.
Третім критерієм визначення типу лідера є певні функції у політичній системі, які виконує той чи інший лідер. Зокрема, американський політолог Г. Лассуел виокремлює три типи таких лідерів: адміністратор, агітатор, теоретик. Це не означає, що в житті існують такі лідери в чистому вигляді, однак можна визначити їхні найхарактерніші ознаки. Так, адміністраторові властива ієрархічність у стосунках, він часто приймає компромісні політичні рішення. Агітатор — це здебільшого тип лідера харизматичного, що стає улюбленцем мас за рахунок успішного популізму, вміння декларувати прості та зрозумілі положення. Однак часто такий лідер вдається і до так званих закулісних методів політичної боротьби. Лідер-теоретик — це стратег, який охоче розробляє перспективні плани, займається великою політикою, перекладаючи реалізацію поточних планів і реальних справ на помічників, підлеглих.
Четвертим критерієм класифікації типів лідера є їх політична активність. У політичній теорії, політології вирізняють так званих право-носіїв (вони активні й готові багато зробити, щоб залишитись у центрі політичних подій будь-якого рівня) і пробивних лідерів, які можуть багато зробити, однак досягнутий результат їх не задовольняє. Саме тому їхня активність спрямована на те, щоб розчищати собі дорогу до вищих щаблів влади. Та насправді така активність — це насамперед демонстрація дії, самореклама.
П'ятим критерієм типології лідерства є ставлення лідера до власної компетенції. З цією типологією докладніше ознайомимося далі.
Розглянемо окремі конкретні типологізації лідерства.
Залежно від мотивації діяльності виокремлюють традиційних, легальних (бюрократичних), харизматичних лідерів.
Традиційні лідери діють за принципом "так робили наші діди і батьки, так робитимемо і ми". Більшість відомих монархів — традиційні лідери.
Легальні, або бюрократичні, лідери — це лідери посади і крісла, їм підкоряються завдяки тому, що вони мають відповідний ієрархічний статус, а не соціальну вагу.
Харизматичні лідери уособлюють особистісний тип лідерства. Авторитет такого лідера базується на його особистих якостях, привабливості ідей, які він декларує.
Залежно від масштабів політичної діяльності лідерство має кілька рівнів.
Першим і найпоширенішим є рівень малої групи (оточення президента, керівника парламенту, лідера політичної партії).
Більш високий рівень — лідерство в політичному русі певної соціальної групи (прошарок, клас, партія). Лідер цього рівня повністю використовує не лише особистісні якості, а й уміння бути організатором, координувати дії досить великої групи людей.
Найвищим вважається рівень політичного лідерства в системі владних відносин. Лідер цього рівня спроможний інтегрувати і поєднувати інтереси великих соціальних груп, різних соціальних верств населення, тобто здатний діяти в масштабах усього суспільства, держави.
Лідерство класифікують і за іншими ознаками. Так, залежно від реального прояву розрізняють лідерство номінальне (помилкове, хибне) і реальне (фактичне).
Варта уваги і концепція функціонально-рольового підходу, запропонована М. Херманном, який розглядає лідерство з позиції функції, яку має виконувати конкретний лідер у суспільстві:
• Лідер-вождь. Він має мету, заради якої здатен змінити політичну систему, і чітко визначає цілі, етапи діяльності, вміє вести за собою маси і підкоряти їх своїй волі. Це сильна особистість, для якої характерне особисте бачення дійсності і її перспектив.
• Лідер-комівояжер. Він будує кар'єру на шанобливо-чуйному ставленні до найважливіших потреб людей, намагаючись їм допомогти, а також переконати їх, що він бажає і може поліпшити життя. Як правило, лідери цього типу керуються передусім бажаннями і потребами маси.
• Лідер-маріонетка. Такий лідер діє не самостійно, а від імені і за допомогою групи, яка його висунула і підтримує. Тому він пропагує і підтримує цілі цієї групи, але методи їх досягнення часто вибирає сам. Для цього лідера дуже важливо вміти переконувати інших для того, щоб вони сприйняли його ідеї.
• Лідер-пожежник. Він уміє оперативно і досить ефективно реагувати на зміни обставин і потреби громадян, вирішуючи наболілі проблеми. Щоб краще зрозуміти такого лідера, слід докладно вивчати не лише його самого, а і його оточення.
Будь-яка діяльність вмотивована. Найважливішим мотиваційним джерелом лідерства є потреба у владі. Вихідною при цьому є теза, що влада, боротьба за неї наскрізь пронизує політичне життя будь-якого суспільства [35, 232].
Лідерів, як уже зазначалося, класифікують також за їх політичною активністю, за ставленням до власної компетенції. За цією класифікацією вирізняють лідерів-новаторів, координаторів, консерваторів, владарів, адміністраторів, бюрократів та ін.
Новатори — це неординарні, оригінальні лідери, які нетрадиційними способами намагаються досягти бажаних результатів.
Координатори — лідери, що вміють знаходити незвичні, але прийнятні компромісні рішення. Лідери такого типу потрібні для стабілізації як влади, так і суспільно-політичної ситуації у країні загалом, особливо в умовах перехідного періоду.
Консерватори — лідери старого типу, що не бажають приймати серйозні рішення. Вони багато уваги можуть приділяти реформуванню другорядних сфер, не зачіпаючи наріжних основ суспільства чи будь-яких окремих систем і процесів. Звичайно консерватори найчастіше конфліктують з новаторами.
Лідери-владарі вирізняються насамперед певними егоїстичними рисами. Як правило — це стратеги, яких не цікавлять деталі політичної діяльності. Політичну владу такі лідери утримують, формуючи відповідні нові відносини влади у малих чи великих впливових суспільних або політичних групах.
Лідери-адміністратори — це політики-професіонали, реалісти. Вони постійно підтримують зв'язок з народом і підкреслюють свою ідентичність з ним, захищаючи інтереси відповідної суспільної групи.
Лідери-бюрократи — це політики (як, власне, і прості управлінці), що сліпо дотримуються певних догм, стереотипів у діяльності, управлінні.
Кожна людина живе, діє, розвивається у групі, колективі.
Група — це будь-яке об'єднання людей незалежно від того, які зв'язки і стосунки між ними існують. Групи поділяють на малі, великі, умовні, офіційні, реальні, неофіційні та референтні. Особливості таких груп вивчає психологія.
Колектив — це група людей, які не лише об'єднані спільною діяльністю, а й мають єдині цілі такої діяльності, підпорядковані цілям суспільства.
Політична діяльність, хоч би якою вона була індивідуалізованою, здійснюється у групі, колективі. Це може бути група або колектив, де політик або громадський діяч працює професійно, а може бути і так звана неформальна група або колектив однодумців, соратників по партії, громадській організації тощо. Такі групи і колективи, як правило, мобільні, їх кількість і якість, особливості міжособистісних стосунків, лідерство тощо можуть змінюватися.
Отже, саме в психологічному плані становить інтерес складна проблема взаємовідносин політичного лідера і групи, маси. Іноді її розуміють і трактують як проблему "героя" і "натовпу". У різні часи і за різних соціально-політичних умов цю проблему трактували по-різному. Так, багато років тиражувалася відома теорія про роль "народних мас" в історії, що була надто далекою від реального стану справ у так званому соціалістичному суспільстві — колишньому СРСР, інших країнах соціалістичного табору. Однак і сьогодні однозначні визначення характеру відносин між лідером і масами як у вітчизняній, так і в зарубіжній політології, психології, соціології, особливо з огляду на психологічні особливості таких аспектів, відсутні. Тут важливо враховувати проблему групового егоїзму, демагогії, популізму, підігравання масі і в такий спосіб сприяння її соціальній дезорієнтації, і особливо те, що масі часто притаманне колективне безсвідоме.
З діяльністю політичного лідера тісно пов'язані такі діаметрально протилежні якості, як активність і пасивність. Часто вони змінюють одна одну, але тут важливо звернути увагу ось на що. Політична пасивність окремої людини — звичайне явище, але воно стає загрозливим, коли набуває масового поширення, тобто охоплює класи або окремі соціальні групи і верстви населення. Якщо значна кількість людей відмовляється брати участь у таких масових акціях доленосної ваги, як вибори, референдуми, інші важливі політичні дії, то це свідчить про недорозвиненість, брак політичної культури або індиферентність, байдуже ставлення до владних державних структур.
Разом з тим політична пасивність може бути і позитивною, коли відмова брати участь у політичних діях є формою протесту проти політичного гноблення, загрози безпеці людині та ін.
Щодо політичного лідера слід ураховувати дві особливі обставини: лідер є тим, чим є насправді; лідер є таким, яким його уявляє і сприймає оточення.
У різні історичні періоди політичному лідерові поклонялися, боялися його чи просто шанували відповідно до того, як його сприймали. При цьому слід зважати не так на якісь особливі обставини, що спонукали відповідно реагувати на конкретну особу, як на природу культу лідера загалом.
Відповідний імідж, культ лідера може виявлятися у впливі на оточення через деякі досить складні об'єктивні обставини. Так, культ лідера може бути створений, нав'язаний більшості пасивних громадян згори шляхом маніпулювання громадською думкою, інтенсивної і дієвої пропаганди. Це не становить труднощів саме тоді, коли в суспільстві низька політична культура, активність громадян, слабо впроваджуються демократичні норми громадського життя.
Культ політичного лідера різного рівня часто з'являється ніби "знизу", з ініціативи самих мас. Найчастіше такі явища спостерігаються під час кризових ситуацій у суспільстві, особливо на перехідних етапах його розвитку. Згадаймо, як багато наших співгромадян претендували на роль "месії" — спасителя країни, її "найперспективнішого" розвитку і поступу до суверенної, демократичної держави у перші роки після краху тоталітарної системи, проголошення незалежної України. Поступово люди розібралися в сутнісних характеристиках багатьох лідерів. Сотні імен політичних лідерів, які ще зовсім недавно були дуже популярними, зараз забуті.
Найяскравішим і найстійкішим у громадсько-політичному житті виявляється культ, імідж політичного лідера, який з'явився і утвердився в результаті його виняткових вроджених, а згодом розвинених особистісних якостей і рис завдяки сильній волі, наполегливості, саморозвитку і самовдосконаленню. Таких лідерів називають харизматичними, їм більше, ніж іншим, симпатизують і довіряють.
Варто наголосити, що в чистому вигляді політичних лідерів практично не буває. Портрет будь-якого лідера з часом "ретушується", від нього відкидається все, що невигідне. Так, не можна стверджувати, що такі політичні лідери, як М. Робесп'єр, В. Ленін, А. Гітлер, У. Черчілль, Й. Сталін чи інші своїм надавторитетом і популярністю завдячують лише певним вродженим, природним якостям. Крім таких якостей потрібні і зусилля пропаганди, і активно сформована громадська думка, і багато іншого.
Феномен політичного лідерства найпомітніше виявляється в результаті прояву певних символів, міфів, релігій, з якими люди пов'язують свої сподівання на краще життя.
Кожен політичний лідер має певні, часто лише йому притаманні якості, які, власне, і роблять його лідером. І все ж можна назвати найтиповіші риси політичного лідера.
• Акумулятивність. Ця риса є вирішальною, особливо для лідерів високого, загальнонаціонального, загальнодержавного рівня. Вона полягає в здатності акумулювати і адекватно виражати у своїй діяльності інтереси певних, досить великих мас. Така риса була притаманна А. Гіт-леру, В. Леніну та іншим політикам, які прекрасно розуміли інтереси певних класів і соціальних груп і успішно використовували це у власних цілях. Звідси випливає висновок, що політичним лідером можна стати досить випадково — варто вгадати інтереси широких мас і спробувати їх задовольнити.
• Компетентність. Це всебічна підготовленість політичного лідера до діяльності у сфері політики, суспільних відносин. Компетентність набувається в результаті постійного і глибокого навчання, самоосвіти, самовдосконалення. Значною мірою компетентність зумовлюється тривалістю та досвідом політичної діяльності політичного лідера.
• Наявність чіткої політичної програми. У справді авторитетних, популярних політичних лідерів програми здебільшого відповідають інтересам їх електорату, інтересам великих соціальних груп або класів.
• Інноваційність. Це здатність постійно генерувати, продукувати нові ідеї, по-новаторському осмислювати старі, відомі сентенції, вміти їх коригувати, розвивати і вдосконалювати. Ще краще, якщо політичний лідер вміє не лише конструювати нові ідеї, а й пропонує механізми їх практичної реалізації. Така здатність завжди імпонує його прихильникам, електорату.
• Велика популярність. Вона досягається завдяки поєднанню іміджу, вміння завойовувати симпатії людей, ефективності політичної діяльності та звичайного популізму.
• Політична гнучкість, динамізм. Лідер високого рівня, як правило, успішно вибирає альтернативні рішення, завойовує симпатії і прихильність у результаті неординарних дій і вчинків.
• Політична воля, вміння і здатність брати на себе відповідальність. Ця важлива риса притаманна сміливим, рішучим політикам, які швидко знаходять вихід з критичної суспільної ситуації і беруть на себе відповідальність за прийняті рішення. Згадаймо хоча б політиків, які підписали відомі Біловезькі угоди (Білорусь).
• Гострий розум, політична інтуїція. Певною мірою ці якості є вродженими, а згодом розвиненими. Йдеться про вміння мислити аналітичне, неординарно, прораховувати і передбачати можливий розвиток подій. Такі якості притаманні небагатьом політичним лідерам.
• Організаційні здібності. Вони потрібні політичному лідерові будь-якого масштабу, але особливо важливі для лідерів, які є національною елітою, насамперед президентів, керівників парламентів, урядів, міністрів, лідерів найвпливовіших політичних партій, об'єднань, сил.
• Мова політичного лідера. Ідеться про мову, якою спілкується політичний лідер, політичну термінологію, поняття, властиві лідерові з високим рівнем загальної і політичної культури.
• Володіння політичними технологіями. Справжній політичний лідер повинен професійно володіти комплексом (системою) спеціальних, цілеспрямованих, послідовних та ефективних дій і прийомів, що забезпечують очікувані ним політичні результати діяльності. До того ж політик повинен досконало володіти політичним маркетингом — системою пропаганди, підкреслення і демонстрації кращих рис, притаманних йому самому або тим, кого він підтримує в політиці.
• Привабливість лідера (імідж). Політик повинен уміти подобатися, або мати "шарм". Свого часу такими політиками були Р. Кеннеді, М. Тетчер, М. Горбачов, Б. Єльцин, Л. Кравчук та ін. Крім відповідних якостей і вміння вирішувати суто політичні питання вони вміло завойовували симпатії громадян.
• Популізм. Виокремлюємо цю якість у її позитивному розумінні, оскільки "робота на публіку" притаманна фактично всім політичним лідерам. Вдало використаний популізм — постійна поява перед людьми, незастережливе спілкування з ними, вміння стати "сво'їм хлопцем" — тільки на користь політикові. Шкода, коли такий популізм потім не підкріплюється конкретикою політичної, суспільне корисної діяльності.
Дещо видозміненими крім названих є риси політичного лідера загальнонаціонального, загальнодержавного масштабу:
• уміння бачити, виокремлювати проблему і генерувати ідеї, розробляти політичні завдання загальнонаціонального характеру. Без такого таланту політичний лідер рідко піднімається над особистими, містечковими інтересами;
• готовність персоніфікувати функціональні цінності відповідно до конкретного історичного періоду. Ідеться про вміння бачити і вирішувати ту чи іншу проблему з урахуванням як історичного досвіду, практики, так і особливостей реального історичного часу;
• уміння генерувати ідеї, розробляти програми не лише на загальнонаціональному рівні, а й у разі потреби узгоджувати інтереси багатьох суб'єктів політичного процесу;
• уміння вселяти віру, оптимізм у весь народ, націю, великі соціальні групи. Така якість найчастіше притаманна харизматичним лідерам;
• політичне уявлення. Ця риса притаманна політикам неординарним, високого рівня, її можна пояснити як своєрідний інтуїтивний і раціональний творчий елемент політики, спосіб визначення і оцінювання кризової ситуації, стратегії пошуку рішень, здійснення конкретного політичного курсу. Це рідкісна якість і досить ризикована. Потрібно було бути Мойсеєм, щоб уявити і передбачити "землю обітовану", ПІ. де Голлем, щоб уявити собі майбутню велику Францію і спрямувати свою політичну діяльність на досягнення такої мети. Однак були політики, політичне уявлення яких реально виявилося далеко не найкращими зразками для людства (наприклад, В. Ленін, ще гірше — А. Гітлер). Досить часто політичне уявлення слугує народженню і реалізації утопічних, практично нереальних проектів. Загалом політичне уявлення пов'язане з ризиком, що потребує від політика великої мужності, сміливості і відповідальності. Добре, якщо таке уявлення реальне, позитивне, а не помилкове, яке становить загрозу для життя не однієї людини, а багатьох, іноді мільйонів людей.
Лідерство і керівництво — поняття різні. Лідер регулює міжособистісні відносини, а керівник — офіційні. Якщо лідером стають стихійно, то керівника найчастіше призначають або вибирають. Керівництво стабільніше, ніж лідерство. У лідера сфера діяльності вужча, ніж у керівника.
Проблема лідерства завжди має розглядатися у контексті конкретного суспільства та історичного часу. Не є винятком і Україна. Процеси, що відбуваються в ній, значно відрізняються від тих, що здійснюються в інших посттоталітарних країнах Європи і колишніх республіках СРСР, а нині суверенних державах. Значна роль у цих процесах у нашій державі належить не правлячому класові чи будь-якій політичній силі, а саме політичному лідерові, особі як головній фігурі найважливіших політичних процесів. І це природно, оскільки Україна, незважаючи на велике значення в її історії всього українського загалу, громадянства, фактично завжди була суспільством лідерського типу. Князі, гетьмани, полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у виборі шляхів суспільно-політичного розвитку країни, його забезпеченні.
Лідерством в Україні і сьогодні певною мірою компенсується брак усталених договірних норм, законодавчої бази, цілей та зв'язків, які були б визнані й прийняті до фактично обов'язкового виконання. Фахівці, вказуючи на брак розвинутої демократії в Україні, мають на увазі саме це.
Серед політичних лідерів сучасної України можна виокремити два типи:
"поступливий" — лідер консервативного типу, тобто такий, що під певним тиском намагається зберегти в країні раніше існуючу систему;
"інверсійний" — лідер, якого визнають і сприймають не так завдяки його особистим заслугам, як через переслідування його владою чи критику з боку інших лідерів або політичних сил.
Лідерів, які на ділі обстоюють ідеї справді революційних перетворень (у найкращому розумінні), в Україні сьогодні ще надто мало, навіть на тлі надзвичайно розвиненого популізму та безлічі різноманітних політичних спектаклів, що розігруються.
Аналізуючи феномен сучасного політичного лідерства в Україні, щодо багатьох лідерів абсолютно неможливо визначити, є вони лідерами загальнонаціональними чи регіональними; інтереси яких соціальних груп захищають; яке їх ставлення до існуючого суспільного устрою — функціональне, дисфункціональне чи стабілізуюче. Інакше кажучи, нині в Україні не бракує так званих "розмитих лідерів", які діють адекватно суспільно-політичним змінам і конкретним колізіям. Таких лідерів скоріше забагато. А тому поява дедалі більшої кількості лідерів елементарного популістського типу загрозлива для України. І це тоді, коли суспільство сьогодні надто гостро потребує сильних лідерів, гідних сповна взяти на себе відповідальність за долю усієї нації, а не лише за долю своїх виборців.
Хоча в Україні, як і в багатьох інших країнах з подібною суспільно-політичною ситуацією, надто мало жінок-політиків, варто зазначити і розглянути тендерні (статеві) стереотипи сприйняття політичних подій, явищ, політичних лідерів, у тому числі політиків жінок.
Безумовно, жінки здебільшого сприймають політичні події на емоційному, практично-побутовому рівні (зниження рівня життя, зарплат, житлова проблема, медичне обслуговування, догляд за дітьми та ін.), тоді як чоловіки більш масштабні у політичних орієнтирах (повільні економічні реформи, відносини з Росією, геополітичні орієнтації України, некомпетентність влади тощо).
Встановлено, що жінки симпатизують політичним партіям гуманітарного, духовного спрямування. Чоловіки здебільшого схильні аналізувати зміст та особливості діяльності окремих партій. У сучасній Україні проблема жінки-політика існує, і найближчим часом вона навряд чи буде вирішена.
Свого часу Р. Даль наголошував, що проблема лідерства завжди залишалася складною для захисників демократії, а також для її теоретиків. Уявляти демократичний устрій без лідерів означає неправильно сприймати історичний досвід. Лідери як конкретні особи більш непередбачувано, ніж звичайні громадяни, впливають на прийняття багатьох рішень, що стосуються інтересів усіх громадян.
За таких обставин постає питання: яких якостей бракує сучасним політичним лідерам, у тому числі українським? Насамперед тих, що перетворюють лідера на особистість. Точніше, лідер тоді є лідером, коли він — особистість.
У сучасного політичного лідера мають бути новаторська, зрозуміла програма і стратегія діяльності. По-новаторському він має і діяти. Лідер повинен добре вміти висловлювати і боронити як власну думку і погляди, так і думку і погляди тієї чи іншої суспільної групи.
Лідерові обов'язково мають бути притаманні відповідний рівень політичної культури, організаторські здібності та вміння впливати на людей. Він не досягне успіху в політичній діяльності без власної команди — людей, які поділяють його думки, життєву позицію, стратегію. Як зазначав Н. Макіавеллі, про розум правителя судять насамперед з того, яких людей він до себе наближає.
Безумовно, сучасна Україна потребує передусім демократичних лідерів, але багато з них все ще сповідують і використовують авторитарні норми управління.
Серед багатьох якостей сучасного політичного лідера в Україні варто виокремити почуття національної самосвідомості і гордості, відчуття єдності з народом. Інакше кажучи, лідера посткомуністичної України характеризує не так уміння красиво висловлюватись, як те, Що він здатен бути захисником національних інтересів, обстоювати їх. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
