|
Лекція 6. Економічний розвиток Європи в ХІ – ХV століттях. Феодальне місто. Відокремлення ремесла від сільського господарства. Теорії виникнення середньовічного міста.
У Х – ХІ ст. відбулись значні зрушення в розвитку продуктивних сил країн Західної Європи, насамперед в сільському господарстві. Розщвивались як землеробство, так і тваринництво. У селян з‘явились лишки сільськогосподарської продукції і вони могли обміняти їх на вироби ремесла, замість того, щоб виробляти їх самим.
Розвивалось і ремесло. Значний прогрес відчувався у металургії, виготовлення зброї, тканин, особливо шерстяних. Виготовлення сукна перетворилось на окрему галузь.
Вовняні тканини виготовлялись в Північній Італії і Фландрії. Відокремилась від ремесла і обробка шкір, гончарство, будівництво. Ремісник перетворився у дрібного товаровиробника. Розвивалась і торгівля. Регулярними ставали ярмарки. Розширювалась чеканка і сфера обігу монет. Настав момент, коли ремесло перетворилось у самостійну галузь виробництва.
Поруч з античними містами почали виникати нові середньовічні – центри ремесла й торгівлі.
У 1968 р. була дискусяі з приводу виникнення середньовічних міст. В ній взяли участь всі визначні медієвісти, а початковою була доповідь М.Я. Сюзюмова. Істориків цікавила проблема спадковості античного міста і середньовічного. І чому виникли міста в середні віки? Чи лише як поселення ремісників? Це не логічно, адже ремісники збували товар селянам. Разом з тим багато античних міст увійшли в середньовіччя навіть без упадку.
З “Салічної правди” ми не отримуємо жодних уявлень про місто. Варварському праву це поняття було взагалі невідоме. У Григорія Турського, який був господарем єпископського міста, – це воєнний і адміністративний центр, резиденція королів, єпископа і знаті. Отже, дискусійним було питання про континуітет (продовження, спадковість) у розвитку міст з часів античності.
Немало міст з‘явилось з укріплень – бургів (це відбилось і в назвах – Гамбург). Але принципових відмінностей між “старими” і “новими” містами не було.
А взагалі, ще у ХІХ ст. історики намагались відповісти на питання про походження міст. “Романістична” теорія, яку підтримували Савіньї, Т‘єррі, Гізо, Ренуар, базувалась на матеріалі романізованих територій Європи і вважала середньовічні міста прямим продовженням пізніх античних міст. Історики, які вивчали матеріали Північної, Центральної Європи схилялись до “вотчинної” теорії – Ейхогорн, Ніч, міста, що розвинулись з феодальної вотчини, її управління.
“Маркова” теорія (Мауер, Гірке, Белов) виводила міста з общини – марки. “Бургова” теорія – з фортець-бурге і на бурговому праві. “Ринкова” теорія виводила міське право з ринкового, що діяло в місцях, де велась торгівля. Німецький історик Рітшель в кінці ХІХ ст. намагався об‘єднати “бургову” і “ринкову” теорії, стверджуючи, що міста починались з поселень купців навколо укріплень.
Піренн основну роль відводив купецтву – “торгова” теорія. Згідно з нею міста виникали навколо факторій.
Найраніше – в ІХ ст. виникли міста в Італії – Венеція, Генуя, Піза, Флоренція, Барі, Неаполь, у Х ст. – на півдні Франції – Марсель, Арль, Нарбон, Монпель‘є, Тулуза. У Х – ХІ ст. – в Північній Франції, в Нідерландах, Англії, Німеччині. Фландрські міста Брюгге, Іпо, Гент, Лілль, Дуе, Аррас славились тонким сукном.
У ХІІ – ХІІІ ст. виникли феодальні міста на північних околицях і за Рейном.
Міста мали 1 – 5 тис. жителів. 80 – 100 тис. мали Константинополь, Париж, Мілан, Венеція, Флоренція, Кордова, Севілья.
Центр міста – бург, сіті, град.
Ознаки міст: ратуша, стіни, радіальна забудова. Вулиці – не ширші від довжини списа. У будинках другий поверх виступав над першим.
Боротьба міст з феодальними сеньйорами.
Міста Північної і Середньої Італії – Венеція, Генуя, Сієна, Флоренція, Лукка, Равенна, Болонья у ІХ – ХІ ст. стали містами-державами. Типовою була боротьба Мілана. В ХІ ст. влада графа змінилася там владою архієпископа. Боротьба з сеньйором згуртувала і популірів і нобілітет. З 50-х рр. рух громадян став громадянською війною. Вона переплелась з єретичним рухом – виступом вальденсів і катарів. Нарешті, в ХІ ст. місто одержало статус комуни. На чолі його стали рада консулів з привілейованих громадян – представників купецько-феодальних верств.
У Німеччині були імперські міста – підкорялись імператору, але фактично були республіками – Любек, Нюрнберг, Франкфурт-на-Майні. Ними управляли міські ради, карбувалась монета.
Багато міст Північної Франції – Лем‘єн, Сен-Кантен, Нуайон, Бове, Суассон, Лан і Фландрії – Гент, Брюгге, Іпр, Лілль, Дуе, Сент-Омер, Аррас та ін. стали містами-комунами в результаті тривалої і кровопролитної боротьби з сеньйорами. Вони обирали раду, на чолі її – мера. Сеньйору такі міста сплачували невелику ренту, а у разі війни виставляли збройний загін. Міста-комуни самі виступали в ролі сеньйора щодо оточуючих селян.
200 років тривала боротьба за незалежність м. Лана. Сеньйор – єпископ Годрі встановив важкі побори і судив городян – аж до вбивства. Жителі Лана купили у єпископа хартію, але єпископ вирішив, що вона невигідна, дав хабар королю і відмінив її. У 1129 р. в Лані – повстання. Годрі вбили. Лише у 1331 р. король взяв Лан під своє управління.
Не було комун в Англії, але за допомогою викупів англійські міста у ХІІ – ХІІІ ст. домоглись для себе вольностей. 18 міст мали право “поверненого указу”, за яким навіть шериф не мав права втручатись у міські справи. “Міське повітря робило людину вільною”. Дрібні міста залежали від сеньйорів, навіть несли панщину, шлюбну повинність, смертний збір.
В Європі склались міщани як верства. Бюргери – від “бург” – місто – спочатку всі жителі міст. У ХІІ – ХІІІ ст. – тільки заможні, що брали участь в управлінні.
Цехи. Їх боротьба з патриціатом.
В містах з‘являються корпоративні об‘єднання ремісників – цехи. Це був захист від феодалів, від чужаків, ссільських ремісників. Ринок був вузьким і конкуренція була небезпечною.
Друга функція цехів – контроль за виробництвом. Цехи, однак, закріпліли певну нерівність. До кінця ХІV ст. вони відігравали прогресивну роль, а потім почали гальмувати виробництво.
Цехи брали участь в охороні міста. Це організація взаємодопомоги.
Повноправними членами цеху були лише майстри. Підмайстром вважався ремісник, що вже пройшов виучку, оволодів ремеслом і отримував за свою працю платню від майстра. Щоб стати майстром, він повинен був нагромадити певну суму на майстерню і скласти іспит згідно з статутом цеху.
Учень (це був не обов‘язково юнак) був третім, найнижчим ступенем цехової ієрархії. Він не одержував плати, навпаки, сам, або його батьки повинен був платити за навчання.
Термін учнівства був від 2 до 12 років, залежно від професії. Техніка була примітивною, а вироби повинні були бути високої якості, інакше селянин не купив би їх, обійшовщись саморобними. Майстер тому дуже цінував свою професію і вміння. Ремесла передавались у спадок від батька сину.
Цехи регламентували все життя ремісника – від роботи до дозвілля, від одруження до поховання.
Головна їх функція – виробнича. Тільки член цеху мав право займатись даним ремеслом. А в цех вступити було непросто. Цех дещо обмежував конкуренцію. Він же слідкував за якістю, за стандартом. “Жоден ткач не може ткати в Парижі повного сукна, якщо не однаково міцні основи і човник, якщо в повній ширині тканини менше 1600 ниток і 7 карм‘є ширини і 5 карм‘є в основі”. Це був певний стандарт цеху, за який не можна було виходити – ні гірше, ні краще. Регламентувався і робочий час – від сходу до заходу сонця. Нічні роботи, як правило, заборонялись, крім термінових замовлень.
Регламентувалась закупка сировини, кількість виробів, кількість підмайстрів і учнів. Головна мета – не допустити створення великих виробництв. Але повної зрівняйлівки, звичайно, не було. Кожен майстер прагнув обійти статут.
Цех був і військовою організацією. За ним закріплялась ділянка кріпосної стіни для підтримання порядку. Цехи несли і нічну охорону вулиць.
Вони були й релігійною корпорацією – мали свого святого, що вважався покровителем професії, свою церкву або її частину. Всі справи обговорювались на сходках, після яких були пиятики.
Цехи мали свої прапори з емблемами і їх члени намагалися селитися на одній вулиці. Часто назва професії, ремесла давала їм назву.
Підмайстри були експлуатованою верствою і часто особисто залежали від майстра. Подекуди підмайстер повинен був жити при майстрі і не мав права без дозволу майстра одружитись.
Щоб стати майстром, треба було виготовити пробну роботу – “шедевр”. Статут цеху любекських ювелірів у 1492 р. говорить: “Той, хто бажає стати самостійним майстром, повинен …зробити такі предмети: золоту обручку різьбленої роботи, англійський браслет, що його дарують при одруженні, гравірований і чернечий, і кільце для ручки кинджала …” Всім майстрам – членам цеху – піднести дарунки і влаштувати вечірку для всіх майстрів.
Число цехів було немалим. В Парижі на початку ХІV ст. (населення 100 тис. чол.) було 350 цехів.
У період боротьби міст з феодалами, цехи, як організації городян, відігравали позитивну роль. Але дріб‘язкова цехова регламентація гальмквала технічний прогрес, сковувала ініціативу. У хроніці Кельна у 1412 – 1413 рр. є такий запис: “…До нас з‘явився Вальтер Кезенгер і запорпонував побудувати колесо для прядіння і сукання шовку. Але порадившись і подумавши, рада вирішила, що багато людей в місті живуть з цього ремесла і загинуть тоді. Тому було вирішено, що не треба будувати колесо ні тепер, ні згодом”.
Цехи не визнавали також поділу трудових операцій.
Міста були зосередженням торгівлі. Вона велась у непростих умовах. Небезпеку для купців являли великі й малі феодали. Грабунки на дорогах вони вважали прибутковою розвагою на взірець полювання. Крім того, у володіннях кожного сеньйора були застави. У ХІV ст. на Рейні їх було 64, на Луарі – 74, на Ельбі – 35, на Дунаї лише в Австрії – 77. Феодали діяли за принципом “що з возу впало, те пропало”. Якщо ламалось колесо і товар падав на землю, він ставав власністю феодала. Щоб захиститись, купці об‘єднувались в гільдії. Вони мали таку ж регламентацію, як і цехи.
Феодальна роздробленість вимагала особливої професії мінял. До створення централізованих держав кожен крутий сеньйор карбував свою монету. Часто феодали, в тому числі й королі, псували монети, знижуючи вміст металу (паперових грошей не було).
В містах жили і лихварі. В ХІ –ХV ст. в ролі лихваря виступає і церква.
Збагатілий міняла ставав банкіром (від італ. “банко” – міняльний столик). Здобувають популярність розписки-векселі, які видають міняли замість грошей на свої контори в інших містах. Купці охоче користувались цим, бо перевозити гроші було небезпечно. Найбільше мінял і лихварів було у Флоренції та Північній Італії. Не випадково багато термінів, пов‘язаних з фінансовою справою (банк, дебет, кредит, сальдо, брутто, нетто, ломбард) мають італійське походження.
Цехи боролись з патриціатом – міською аристократією. Мер (бургомістр), судді обирались лише від патриціату.
В деяких містах перемогло купецтво – Гамбург, Любек, Росток – міста Ганзейського союзу. В деяких – Кельн, Базель, Флоренція перемогли цехи. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
