|
Лекція 3. Утворення та розвиток держави франків Джерела вивчення розкладу родового ладу та становлення феодальних відносин у франків.
Джерела по історії варварських племен дуже різноманітні. З них чи не найважливіші – збірники звичаєвого права – правди. Однією з найдавніших є Салічна правда, складена салічними франками за правління Хлодвіга (кінець V – початок VІ ст. до н.е.). Салічна правда не найбільш рання, – Вестготська та Бургундська правди, очевидно, давніші. Але в ній найменше позначилось Римське право, хоча написана вона варваризованою латиною і рахунок штрафів йде на римські соліди і динарії.
Особливістю Салічної правди як джерела є чисельність її варіантів і різночитань. Справа в тому, що цей документ був у вжитку з V по ІХ ст., постійно переписувався і змінювався у ході переписок. Є понад 350 списків і компіляцій. А первісний текст, на жаль, до нас не дійшов, збереглись лише копії з нього, зроблені у VІІІ – ІХ ст.
Навколо Салічної правди точиться немало суперечок. Французький історик Фюстель де Куланж ще у ХІХ ст. був противником марки і маркової теорії і не вважав Салічну правду документом, що свідчить про соціальний устрій германців. У 1947 р. австрійсько-німецький історик Штейн в одному з журналів твердив про фальшивість Салічної правди. Він не брав до уваги різних варіантів правди і стверджував, що вона написана значно пізніше, в канцелярії Карла Лисого (ІХ ст.). На Заході ця точка зору не одержала підтримки як поверхова. А в радянській історіографії вона гостро критикувалась як буржуазна, реакційна спроба дискредитувати в науці цінний документ, що підтверджує непорушність марксистської періодизації історії і дає можливість прослідкувати перехід франків від родового ладу до феодального.
Рипуарська правда складена в області проживання рипуарських франків – по Рейну (VІ ст.). Текст її не є єдиним, а складається з кількох частин, але зведених до єдиної нумерації. Грошові штрафи не співпадають з Салічною правдою. При Карлі Великому була складена нова редакція і названа “Рипуарський закон, оновлений за часів Карла”.
У ІХ ст. записана Правда хамавів, у VІІІ ст. – Алеманська правда. Баварська, бургундська, саксонська, тюрінгська правди складені пізніше – за Каролінгів, але й вони фіксують звичаї, що склалися раніше. Серед більш пізніх джерел каролінгського періоду – т.з. капітулярії, що відображають різні сторони життя франкського суспільства. Це – законовавство королів, їх накази, тому тон їх більш категоричний. Грамоти – це документи, з допомогою яких оформлялись різного роду куплі-продажі-дарунки. Формули – це готові грамоти, в які треба було лише вписати дати та імена учасників контракту. Формули свідчать про типові юридичні випадки. До нас дійшли картулярії – зібрання грамот, часом багатотомні. Вони зберігались в монастирських архівах і здебільшого містили дарчі грамоти.
В грамотах відображено і прямий шлях до закріпачення. Є такі, де говориться про людину, що передає себе в рабство. Одночасно йде й процес відпуску рабів на волю. А в результаті утворювався клас залежних селян.
Поліптики – це опис церковних володінь. Були навіть такі взірці, за якими королівські посадові особи повинні були у фіксальних цілях описувати крупні помістя. За Каролінгів вийшов “Капітулярій про помістя” – настанови управителям королівських помість, що регламентують їх внутрішнє життя.
Про політичну історію свідчать хроніки та аннали – літописи. Найбільш відомі твори меровінгського періоду – “Історія франків в десяти книгах” Григорія Турського. Це досить об‘єктивний опис правління перших Меровінгів, але пронизаний клерикальними тенденціями.
Хроніка Фредегара – написана пізніше, в Бургундії. Опис доведений до 642 р. Є її продовження – до 768 р.
За Каролінгів були написані Лоршські аннали (це не те саме, що Великі Лоршські аннали або “Аннали Ейнгарда”). В них документи, де автор малює картину боротьби королів за централізацію.
Франкська держава Меровінгів і Каролінгів.
Варварські правди відображають не лише зросле майнове розшарування, але й закріплення землі у приватну власність як процес. У Салічній правді ще немає нічого про купівлю-продаж землі. Вона ще не була у приватній власності. А з часів “Едикту Хільперіка” вже й вона перестала належати роду і нею розпоряджались сім‘ї.
Політична влада завжди залежала від форми власності і захищала власність. З формуванням приватної власності родовий політичний лад себе вичерпав і королівства прийшли йому на заміну. Найбільшим і найсильнішим було королівство франків.
Франки жили спочатку за Рейном. Таціту були відомі їх племена – хамави, батави, сугамбри. “Франк” – збірна назва, виникла в середині ІІІ ст. і означає “вільний”, “відважний”. Франки поділялись на 2 великі групи: салічні (приморські) і рипуарські (берегові), що жили по Рейну.
Один з перших королів салічних франків – напівлегендарний Меровей, від нього і назва династії – Меровінги. Особливо зміцніло королівство за Хлодвіга (481 – 511 рр.). Історія його царювання докладно викладена в “Історії франків” єпископа Григорія Турського. У 486 р. Хлодвіг завоював всю північну Галлію з центром в Парижі, де правив римський магнат Сіагрій. Поблизу м. Суассон відбулась вирішальна битва. З цим же містом пов‘язана історія з вазою, відома вам зі школи – свідчення зростання ролі короля.
Сини і онуки Хлодвіга завоювали Бургундію, а потім і решту Галлії. За Рейном їм підкорилися Алеманія, Тюрінгія, Баварія і деякі племена саксів.
Наступники Хлодвіга широко роздавали королівські землі у вигляді т.з. бенефіція (дарунка, благодіяння) своїм дружинникам, які перетворювались на землевласників-вотчинників, що передавали землі своїм дітям у спадок. Багато земель одержала і церква (ще в 90-х рр. Хлодвіг прийняв християнство, хрестились і інші франки, і не у вигляді аріанства)
Світська і духовна знать укрупнювала свої володіння за рахунок селян. З метою захисту вони передавали свої ділянки церкві для захисту за певні оброки та панщину – прекарій (буквально: ділянка, надана на прохання). У ІІ половині VІ ст. в едикті короля Хільперіка встановлювалось успадкування землі і по чоловічій і по жіночій лініях – а це вже приватна власність.
Процес зникнення вільних селян відбувався не однаково в різних районах. В Австразії оформлення приватної власності затрималось (тут слабим був римський вплив). Тут общинники – вільні селяни відігравали велику роль.
Із скороченням фонду вільних земель у короля, зростанням знаті династія Меровінгів ослабла. Між її гілками почалися усобиці. У ній особливо виділились дві королеви – Брунгільда, дружина Сігіберта, короля Австразії і Фредегонда, дружина Хільперіка, короля Нейстрії. Брунгільда знищила десять принципів королівського дому, пережила свою суперницю Фредегонду і свого чоловіка Сігіберта і правила сама – спочатку від імені свого сина, а потім – від імені внуків, поки не була вбита.
Останніх Меровінгів ще за життя називали “лінивими королями”. У VІІ – VІІІ ст. вони вже не мали реальної влади. У Нейстрії, Бургундії й Австразії виділились майордоми. Колись так називали королівських дворецьких. Тепер це були правителі земель. Найсильнішими були австразійські майордоми, які спиралися на вільне селянство, з якого створювали численні військові сили.
У 687 р. майордом Австразії Піпін ІІ Герістальський розбив свого суперника майордома Нейстрії біля м. Тертрі і став правити королівством. Династія ж одержала назву від імені Карла Великого – найбільш видного її представника.
У VІІІ ст. над Франкською державою нависла загроза завоювання арабами. Син Піпіна Карл Мартелл (Молот), зустрів арабів біля м. Пуатьє у 732 р. Тут відбулась одна з найбільших битв, за яку Карл і одержав своє прізвисько. Арабів відтиснули аж до Піренеїв. Через 5 років араби знову зробили спробу проникнути в Галлію, але знову були розбиті.
Карл Мартелл провів військову реформу, зробивши ставку на кінноту. Селяни, що зубожіли і втратили незалежність, служити в кінноті не могли. Базою для такого війська стали рицарі (від нім. – вершник, “кінний солдат”), великі і середні землевласники. Карл Мартелл широко практикував військові бенефіції. Землі брав у знаті, що брала участь у заколотах. За військові бенефіції треба було обов‘язково служити у війську. Так закладались основи дрібнопомісного рицарства.
Піпін ІІІ Короткий ще вважався майордомом, а королями були Меровінги. Щоб змінити ситуацію, Піпін заручився підтримкою папи. В 751 р. на зборах знаті в Суассоні Піпіна було оголошено франкським королем. За наказам папи архієпископ майнцський Боніфацій учинив над Піпіном обряд мирропомазання. На знак вдячності Піпін здійчнив два походи проти лангобардів – противників римського папи, котрі загрожували захопити Рим. Папа одержав землі в центральній частині Італії. Так утворилась церковна папська область – держава, що зберігалась до 1870 р. У 1922 р. була відновлена держава Ватікан в Римі, її територія значно менша від тієї, що була в середньовіччі.
Карл Великий – син Піпіна Короткого, був королем з 768 по 814 р.р., - 46 років. Він брав участь у понад 50 походах, шляхом яких створив велетенську імперію. У 800 році папа Лев ІІІ, зацікавлений у зміцненні церковної влади у захоплених Карлом землях, коронував його імператорською короною.
Імперія Карла Великого проіснувала до 843 р. і була поділена його онуками на три частини. Це сталося у Вердені у 843 р. Історія утворення і розпаду цієї імперії є предметом вивчення на семінарському занятті.
Отже, франки в Західній Європі пройшли великий історичний шлях – від союзу племен до імперії, що розпалася, давши початки трьом великим європейським державам – Франції, Італії і Німеччині. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
