|
11.5. Україна на міжнародній арені Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила „Основні напрямки зовнішньої політики України”. В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов’язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов’язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.
Зовнішня політика України спрямовується на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.
Стосовно основних підвалин, на яких здійснюється зовнішня політика України, то ними є:
– відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами;
– засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами;
– додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав;
– відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе;
– дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.
Головними напрямками зовнішньої політики України є:
– розвиток двосторонніх відносин, участь в європейському співробітництві;
– розбудова відносин у рамках СНД;
– участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій.
Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного співробітництва.
Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України.
Зовнішня політика України – як з огляду її розробки, так і в плані реалізації – пройшла два етапи; перший – від серпня 1991 р. до середини 1994 р. – і другий – від середини 1994 р. і до цього часу.
Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов’язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, Італія, Бельгія, Індія, Угорщина, Латвія, Литва, Росія, Аргентина, Болгарія та ін. країни. Протягом 1992–1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв’язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької „Хартії для нової Європи”, був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.
Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов’язань щодо практичної реалізації без’ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватися. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як „економічна війна”, загострилося „кримське питання”.
Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3–7 березня український президент відвідав США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО: „Партнерство заради миру”. А 23 березня 1994 р. у Брюсселі підписано договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.
Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20–24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний інтерес для обох країн. 11–12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США В. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин.
Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас об’єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху соціалістичної системи. Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку, а також Близького Сходу і Африки, латиноамериканського континенту.
Важливий пріоритет зовнішньої політики України – розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером – Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишалися складними. „Економічна війна” між двома державами не вщухала. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки – 31 травня 1997 р. в Києві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин.
Новим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви в лютому 1998 р. Головний результат візиту – підписання договору про довгострокове економічне співробітництво між двома країнами терміном на 10 років. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в рамках СНД не існує жодного аналогічного документу.
Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з іншими країнами СНД, особливо з Грузією, Азербайджаном, Узбекистаном і Молдовою в рамках ГУУАМ, черговий саміт якої в Ялті в липні 2002 р. прийняв рішення про зону вільної торгівлі між цими країнами.
Поглиблюється стратегічне партнерство між Україною і Республікою Польща, яке вже сьогодні може бути віднесене до базових цінностей сучасної Європи.
Сьогодні Україна вже має дипломатичні та консульські представництва у 80 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, вісім представництв міжнародних організацій, два почесних консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працюють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій.
Свідченням поваги міжнародної спільноти до України, високого авторитету її зовнішньополітичного відомства стало обрання міністра закордонних справ України Г. Удовенка головою 52-ої сесії Генеральної асамблеї ООН. Ресурс міжнародної активності та авторитету нашої держави примножується її участю в діяльності не лише в ООН, але й в інших світових та регіональних організацій. Останнім підтвердженням цього стало обрання України до Комісії ООН з прав людини. В 2002 р. Україна остаточно заявила про свій європейський вибір, про курс на поступове і неухильне наближення до вступу у Європейський Союз та інтегрування у НАТО.
Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб’єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України в цьому поважному міжнародному органі тощо.
Отже, здобуття Україною незалежності корінним чином змінило умови її історичного розвитку. Розпочато демонтаж віджилих тоталітарних структур і напрацювання нової правової бази, перетворення планової економіки на багатоукладну ринкову, зорієнтовану на консолідацію суспільства і національне відродження. Все це знайшло відображення в активізації суспільного життя, виникненні нових партій, у державотворчих процесах, головний із яких – прийняття нової Конституції України. На жаль, реформування економіки належним чином поки що не відбулося, малоефективним є соціальний захист населення. Погіршилися демографічні показники, зросла смертність, намітилася депопуляція України. Дестабілізації соціальних процесів сприяли високі темпи соціальної диференціації суспільства. Проте на рубежі XXI століття зупинено спад виробництва, намітились позитивні тенденції виходу України із затяжної соціально-економічної кризи. Це дало підстави Президенту України Л. Кучмі проголосити на першій сесії Верховної Ради четвертого скликання нову стратегію економічного і соціального розвитку на 2002–2011 роки – „Європейський вибір”. Рівночасно зріс міжнародний авторитет України, яка нині визнана практично усіма 140 країнами світу. Історичні джерела Із Декларації про державний суверенітет України
Верховна Рада Української РСР,
Виражаючи волю народу України,
Прагнучи створити демократичне суспільство,
Виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини,
Шануючи національні права всіх народів,
Дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України,
Визнаючи необхідність побудови правової держави,
Маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України,
ПРОГОЛОШУЄ
державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
І. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення.
Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу.
Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом.
II. НАРОДОВЛАДДЯ
Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.
Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці....
III. ДЕРЖАВНА ВЛАДА
Українська РСР самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя. Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території.
Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.
IV. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНСЬКОЇ РСР
Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР. ...
V. ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВЕРХОВЕНСТВО
Українська РСР здійснює верховенство на своїй території.
Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена та використана без її згоди.
Українська РСР самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць.
VI. ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ
Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах.
Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України.
Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки, і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.
Українська РСР має право на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Респубілки. ...
VII. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА
Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів.
Заява Народного руху України з приводу державного перевороту в СРСР 19 серпня 1991 р.
Народний рух України, обстоюючи право народу України на незалежну правову демократичну національну державу, визнаючи законність і повноту влади на території України конституційно обраних та сформованих органів влади, керуючись Декларацією про державний суверенітет України та Конституцією УРСР, заявляв:
1. Утворений позаконституційний орган влади – державний комітет з надзвичайного становища в Москві – є незаконним, і його рішення не можуть мати юридичної сили в Україні .
2. Рух не визнає ДКНС і не вважае його рішення обов’язковими для себе.
3. Рух закликає всіх громадян України не підпорядковуватись волі путчистів, створювати організаційні структури активного опору, які будуть координувати Всеукраїнський страйк, до якого ми закликаємо як до єдиної мирної дієвої зброї в боротьбі за волю і добробут своєї родини, нашої української держави.
Голова Народного руху України Іван Драч
Хроніка опору. Документи, інші офіційні матеріали, свідчення преси про спробу державного перевороту, вчиненого так званим ГКЧП у серпні 1991 року.
К.: Дніпро, 1991. – С.182. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.)
Акт проголошення незалежності України – документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 р., яким проголошено незалежність України та створення самостійної держави – України. Ним було покладено край юридичному існуванню УРСР. Положення Акту були схвалені на загальноукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.
Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
– продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
– виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
– здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України.
Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення.
Верховна Рада України Голос України: Газ. – 1991. – 29 листопада.
Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (31 травня 1997 р.)
Україна і Російська Федерація, далі „Високі Договірні Сторони”, ... домовились про таке:
СТАТТЯ І
Високі Договірні Сторони як дружні, рівноправні і суверенні держави засновують свої відносини на взаємній повазі та довірі, стратегічному партнерстві та співробітництві.
СТАТТЯ 2
Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів.
СТАТТЯ З
Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права,
СТАТТЯ 4
Високі Договірні Сторони виходять з того, що добросусідство і співробітництво між ними є важливими факторами підвищення стабільності і безпеки в Європі і в усьому світі. Вони здійснюють тісне співробітництво з метою зміцнення міжнародного миру і безпеки. Вони вживають необхідних заходів для того, щоб сприяти процесу загального роззброєння, створенню та зміцненню системи колективної безпеки в Європі, а також посиленню миротворчої ролі ООН і підвищенню ефективності регіональних механізмів безпеки.
Сторони покладають зусиль для того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у відверненш та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси.
СТАТТЯ5
Високі Договірні Сторони проводять регулярні консультації з метою забезпечення подальшого поглиблення двосторонніх відносин і обміну думками щодо багатосторонніх проблем, які становлять взаємний інтерес. Вони у необхідних випадках координують свої позиції для здійснення узгоджених дій.
У цих цілях за згодою Сторін проводяться регулярні зустрічі на вищому рівні. Міністри закордонних справ Сторін зустрічаються не рідше ніж 2 рази на рік.
СТАТТЯ 6
Кожна з Високих Договірних Сторін утримується від участі або підтримання яких би то не було дій, спрямованих проти іншої Високої Договірної Сторони, і зобов’язується не укладати з третіми країнами будь-яких договорів, спрямованих проти іншої Сторони. Жодна із Сторін не допустить також, щоб її територія була використана на шкоду безпеці іншої Сторони.
СТАТТЯ 7
В разі виникнення ситуації, яка, на думку однієї з Високих Договірних Сторін, створює загрозу миру, порушує мир або зачіпає інтереси її національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності, вона може звернутися до іншої Високої Договірної Сторони з пропозицією невідкладно провести відповідні консультації. Сторони обмінюються відповідною інформацією і при необхідності вживають узгоджених або спільних заходів з метою подолання такої ситуації.
СТАТТЯ 8
Високі Договірні Сторони розвивають свої відносини у сфері військового, військово-технічного співробітництва, забезпечення державної безпеки, а також співробітництва з прикордонних питань, митної справи, експортного та імміграційного контролю на основі окремих угод. Рекомендована література Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. – К., 1991.
Алексеєв Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Україна на зламі історичних епох. (Державотворчий процес 1985–1999 рр.). – К., 2000.
Богомаз К. Ю. Громадсько-політичні рухи і партії в Україні др. пол. 80-х – на поч. 90-х рр. – К., 1992.
Витренко Н. М. Спасти Украину. - Харьков, 1997.
Волинь на зламі віків. – Луцьк, 2001.
Гарань О. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. – К., 1993.
Декларація про державний суверенітет України. – К., 1990.
Дергачов О. Українська державність у ХХ столітті: історико-політичний аналіз. – К., 1996.
Етнічний довідник. Національні меншини в Україні. – К., 1996.
Заставний Ф. Українська діаспора. Розселення українців у зарубіжних країнах. – Львів, 1991.
Іванченко О. Г. Україна в системі міжнародних відносин; історична ретроспектива і сучасний стан. – К., 1997.
Конституція України. – К., 1996.
Кремень В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К., 1996.
Куклин В. М., Куклин С. М. Парадоксы украинских реформ (мотивы и события). – Харьков – Львов, 1997.
Кульчицький С .В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття // УІЖ. – 2001. – № 2. – С. 3–22; № 3. – С. 48–68; № 4. – С. 3–40.
Литвин В. М. Історія взаємодії гілок влади в Україні. – Голос України, 2002, 26 вересня.
Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. – К., 1994.
Литвин В. М. Україна на межі тисячоліть (1991–2000 рр.). – К., 2000.
Михальченко М. И., Андрущенко В. П. Беловежье. Л. Кравчук. Украина 1991–1995. – К., 1996.
Незалежність України: історичні витоки і перспективи. – К., 1997.
Новітня історія України (1900–2000): Підручник. А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв, В. П. Дрожжин та ін. – К.: Вища школа, 2000. – 663 с.
Панченко П. П. Україна: друга половина ХХ століття. Нариси історії. – К., 1997.
Селіванов В. Проблеми трансформації власності і права в Україні // Віче. – 1997. – № 5.
Симоненко В. К. Регионы Украины. Проблемы развития. – К., 1997.
Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея. – К., 1997.
Терещенко Ю. Україна і європейський світ. – К., 1996.
Українські ліві: між соціалізмом і соціал-демократією. – К., 2000.
Українці в світі. – Мельбурн, 1997.
Шаповал В. Парламентаризм в Україні: пошуки парадигм чи рух до нового? // Віче. – 1997.
Яблонський В. Сучасні політичні партії України. Довідник. – К., 1998. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
