Studentam.net.ua

10.4. Суспільно-політиичне і духовне життя. Рух дисидентів в Україні 

   Якщо в галузі економіки робилися спроби (імітація) реформ, то в політичній сфері компартійне керівництво, особливо брежнєвського періоду, намагалося за всяку ціну зберегти існуючий режим.
   Під кінець „хрущовської відлиги” ставали дедалі помітнішими посилення ідеологічного пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи, намагання звести все до часткової критики лише однієї особи – Сталіна. Масовими були факти порушення прав людини, переслідування за погляди, котрі відрізнялися від офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним.
   Характерними рисами „брежнєвського” курсу  в ідейно-політичному і духовному житті були:
– перетворення КПРС і її бойового загону – Компартії України на стрижень державної структури і зосередження в її руках усієї повноти влади. Ці положення знайшли законодавче закріплення в Конституції СРСР 1977 р. і Конституціїх УРСР 1978 р., в яких наголошувалось, що КПРС є „керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи, всіх державних і громадських організацій”;
– підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у радах, профспілках, комсомолі, народному контролі та інших громадських організаціях, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх фактичне одержавлення;
– зростання бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою;
– заідеологізованість суспільно-політичного і духовного життя, згортання демократії і гласності, масовий наступ на релігію, посилення атеїстичної пропаганди і боротьби з проявами „українського буржуазного націоналізму” та егоїзму.
   Але в суспільстві не зникли ідеї боротьби проти режиму.
   Один із виявів останнього – формування наприкінці 50-х – на початку 60-х років українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована у 1959 р. Л. Лук’яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет Московського університету, а після цього був направлений на партійну роботу до Західної України. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це юрист-дисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув’язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук’яненком були засуджені В. Луцьків, І. Кандиба та ін.
   У 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов’язано з Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.
   Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських дисидентів була праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Влада відповіла на це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі „Україна” в день прем’єрного показу кінофільму „Тіні забутих предків” представники української творчої інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦК Компартії України публічно роз’яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.
   Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які були більш брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, українські дисиденти не мали тієї „парасолі гласності”, котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й широким масам. Разом із тим український правозахисний рух зазначеного періоду відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.
   Проте адміністративно-командна система робила все, щоб виключити національний фактор із суспільних відносин. У 1967 р. в структурі КДБ було створено „п’яте управління” по боротьбі з „ідеологічними диверсіями”, а в дійсності – з інакомисленням. Цьому підпорядковувалися і гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності – радянського народу, про його „загальнонаціональну гордість” і т. п. Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок з Москви розцінювалась як прояв націоналізму і нещадно присікалась. Перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест, який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, зокрема у збільшенні інвестицій в її економічний і духовний розвиток, у мовній і культурній сферах, був усунутий з посади за звинуваченням у „м’якотілості” джо українського націоналізму і потуранні економічному „місництву”.

Історичні джерела 

Постанова Президії Верховної Ради УРСР про подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області до складу Української РСР
   Обговоривши подання Президії Верховної Ради РРФСР по питанню передачі Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР, внесене на розгляд Президії Верховної Ради СРСР, Президія Верховної Ради Української РСР висловлює сердечну подяку Президії Верховної Ради Російської Федеративної Соціалістичної Республіки за цей великодушний, благородний акт братнього російського народу.
   Український народ з почуттям глибокого задоволення і палкої вдячності зустріне рішення про передачу Криму до складу Української РСР як нове яскраве виявлення безмежного довір’я і широкої любові російського народу до українського народу, нове свідчення братньої дружби між російським і українським народами.
   Уряд України подбає про дальший розвиток і процвітання народного господарства Криму.
   Президія Верховної Ради Української РСР відповідно до подання Президії Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки постановляє:
   Просити Президію Верховної Ради Союзу РСР передати Кримську область зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.
   Голова Президії Верховної Ради Української РСР Д. С. Коротченко
   Секретар Президії Верховної Ради Української РСР В. І. Нижник.
   Київ, 13 лютого 1954р.
   Журн. «Трибуна лектора». – 1992. – № 4. – С. 19.

 Указ Президії  Верховної Ради СРСР про передачу Кримської облаеті зі складу РРФСР до складу УРСР
   Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет:
   Утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики.
   Председатель Президиума Верховного Совета СССР К.Ворошилов
   Секретарь Президиума Верховного Совета СССР Н.Пегов
   Москва, Кремль, 19 февраля 1954 г.
   Ведомости Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик. – 1954. – № 4. – С. 147.

 Про культ особи та його наслідки. 3 доповіді першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущева  XX з’їздові КПРС 25 лютого 1956 р.
   Произвол Сталина по отношению к партии, к ее Центральному Комитету особенно проявился после XVII съезда партии, состоявшегося в 1934 году.
   ... Комиссия ознакомилась с большим количеством материалов в архивах НКВД, с другими документами и установила многочисленные факты фальсифицированных дел против коммунистов, ложных обвинений, вопиющих нарушений социалистической законности, в результате чего погибли невинные люди. Выясняется, что многие партийные, советские, хозяйственные работники, которых объявили в 1937-1938 годах «врагами», в действительности никогда врагами, шпионами, вредителями и т. п. не являлись, что они, по существу, всегда оставались коммунистами, но были оклеветаны, а иногда, не выдержав зверских истязаний, сами на себя наговаривали (под диктовку следователей-фальсификаторов) всевозможные тяжкие и невероятные обвинения.
   Установлено, что из 139 членов и кандидатов в члены Центрального Комитета партии, избранных на XVII съезде партии, было арестовано и расстреляно (главным образом в 1937-1938 гг.) 98 человек, то есть 70 процентов.
   ...Это произошло в результате злоупотребления властью со стороны Сталина, который начал применять массовый террор против кадров партии.
   ... Сложилась порочная практика, когда в НКВД составлялись списки людей, дела которых подлежали рассмотрению на Военной Коллегии, и им заранее определялась мера наказания. Эти списки направлялись Ежовым лично Сталину для санкционирования предлагаемых мер наказания. В 1937-1938 годах Сталину было направлено 383 таких списка на многие тысячи партийных, комсомольских, военных и хозяйственных работников и была получена санкция.
   ...Сталин был человек очень мнительный, с болезненной подозрительностью... Болезненная подозрительность привела его к огульному недоверию, в том числе и по отношению к выдающимся деятелям партии, которых он знал много лет...
   Имея неограниченную власть, он допускал жестокий произвол, подавлял человека морально и физически.
   ...Культ личности приобрел такие чудовищные размеры главным образом потому, что сам Сталин всячески поощрял и поддерживал возвеличивание его персоны... Одним из наиболее характерных проявлений самовосхваления и отсутствия элементарной скромности Сталина является издание его «Краткой биографии», вышедшей в свет в 1948 г.
   Эта книга представляет собой выражение самой безудержной лести, образец обожествления человека, превращения его в непогрешимого мудреца... Нет необходимости цитировать тошнотворно-льстивые характеристики, нагроможденные в этой книге одна на другую. Следует только подчеркнуть, что все они отредактированы лично Сталиным...
   Известия ЦК КПСС. – 1989. – №3. – С. 136-157.

 О. Довженко про русифікацію вищої школи
   07.11.56
   На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонного УРСР (повністю) проводиться російською мовою викладання наук, также, як і в інших вузах УРСР. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна по національному питанню і думаю: не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу –все абсолютно решта, себто, ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність. Який жорстокий обман... і жаль, і сором...
   Довженко О. Із щоденникових записів // Дніпро. – 1990. – № 11. – С.24.

3 доповіді М. Хрущова ”За тесную связь литературы и искусства с жизнью народа” 27 августа 1957 г.
   Мне с большим трудом удалось оградить от разносной критики такого заслуженного писателя, каким является Максим Рыльский, за его стихотворение «Мать», полное глубоких патриотических чувств. Главным поводом для необоснованньїх обвинений против Рыльского и нападок на него послужил тот факт, что в этом стихотворении, воспевающем Советскую Украйну, не было упомянуто имя Сталина. И т.Каганович, который подхалимничал и все делал для раздувания культа личности Сталина, стал изображать Максима Рыльского как украинского буржуазного националиста. Он играл на слабых струнах Сталина, не думая о тех тяжелых последствиях для украинской, да и не только украинской, литературы, к которым могли бы привести необоснованные обвинения по адресу уважаемого украинского писателя-патриота Максима Рыльского. Надо сказать, что это могло бы привести к тяжелым последствиям и не только для литературы.
   Правда. – 1957. – 28 августа.

Статті кримінального кодексу Української РСР, за якими судили дисидентів
   Стаття 56. Зрада Батьківщині
   Зрада Батьківщині, тобто діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду державній незалежності, територіальній недоторканості або воєнній могутності СРСР: перехід на бік ворога, шпигунство, видача державної або військової таємниці іноземній державі, втеча за кордон або відмова повернутися з-за кордону в СРСР, надання іноземній державі допомоги в проведенні ворожої діяльності проти СРСР, а так само змова з метою захоплення влади, – карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна і засланням на строк до п’яти років чи без такого або смертною карою з конфіскацією майна.

   Стаття 62. Антирадянська агітація і пропаганда
   Агітація і пропаганда, проваджена з метою підриву чи ослаблення Радянської влади або вчинення особливо небезпечних державних злочинів, поширювання з тією ж метою наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад, а так само розповсюдження або виготовлення чи зберігання з тією ж метою літератури такого ж змісту, – карається позбавленням волі на строк від шести місяців до семи років і засланням на строк від двох до п’яти років
   Відомості Верховної Ради УРСР. – 1961. – № 28. – Ст. 342.

Із книги П. Шелеста  „Україно наша Радянська” про досягнення України за радянські часи (1970 р.)
   Книга П. Шелеста ніякої критики недоліків існуючої системи (у чому звинувачували автора) не містила, але в ній ставилося питання про необхідність посилення уваги до української історії та культури. Цього було достатньо, щоб після усунення П. Шелеста від керівництва УРСР (1972) піддати П нищівній, але слабо аргументованій критиці в редакційній статті в „Комуністі України” (1973, № 4), підготовленій у відділах науки та пропаганди ЦК КПУ.
   Кожний, хто живе на Радянській Україні, любить її, з гордістю говорить: „моя Україна”, „наша Україна”. І це цілком природно і закономірно. Тут ми народилися, виросли як громадяни, будівники комунізму. Але водночас ми кажемо: „наша Росія, Білорусія, Грузія, Латвія, всі союзні республіки”. І це також природно і закономірно, бо вони є республіки-сестри єдиної сім’ї народів і своєю спільністю становлять могутній Радянський Союз.
   ...Нинішня наша Україна за рівнем і обсягом промислової продукції – це майже шість довоєнних Україн. Питома вага республіки в народному господарстві країни по окремих видах промислової та сільськогосподарської продукції становить: по вугіллю – 34 проценти, газу – 31, чавуну – 48, готовому прокату – 42, залізній руді – 56, металургійному устаткуванню – 48, тракторах – 32, фабричних цукрових буряках – 58, олії – 32, зерну – 23, м’ясо-молочних виробах – 23–25 процентів. По багатьох найважливіших показниках, у тому числі і по обсягу промислової продукції та капіталовкладеннях, Україна досягла рівня, який мав увесь Радянський Союз напередодні Великої Вітчизняної війни. У 2–3 рази перевищено довоєнний рівень всієї країни по видобутку залізної руди, виплавці металу, виробництву тракторів.
   Менш як 0,5 процента території і 1,4 процента населення земної кулі припадає на Радянську Україну, але вона дає 8–10 процентів світового виробництва сталі, чавуну, тракторів, цукру, видобутку вугілля, природного газу. ...
   ...За питомою вагою електрифікованих дільниць Україна залишила далеко позаду Сполучені Штати Америки і Англію. У світовому вантажному обороті залізничний транспорт України займає майже 8 процентів і значно перевищує вантажооборот таких країн, як Англія, Франція, ФРН, Італія і Японія разом узятих.
   Потужний флот, що діє на морях і ріках України, складається із сучасних комфортабельних пасажирських суден, великої океанської флотилії, суховантажних суден, новітніх танкерів великої вантажності. І майже всі вони зроблені на суднобудівних заводах України. На річках України ходять вантажні теплоходи, самохідні баржі, пасажирські судна, в тому числі з підводними крилами. Порівняно з довоєнним періодом вантажооборот морського транспорту зріс в кілька десятків разів. ...
   Повітряне сполучення на Україні відносно молоде. Воно почало розвиватися лише з 1924 року. А сьогодні захмарні траси України становлять уже понад 80 тисяч кілометрів. Ними можна двічі оперезати земну кулю по екватору. За рік літаки тільки на міжміських лініях республіки перевозять більш як 6 мільйонів пасажирів. ...
   Радянська Україна займає почесне місце на міжнародній арені. Вона бере активну участь у роботі більш як п’ятдесяти різних міжнародних організацій, є членом Організації Об’єднаних Націй. До голосу України сьогодні прислухається увесь світ. Прогресивні люди всіх країн з великим інтересом дізнаються про наші досягнення в усіх галузях народного господарства, культури, науки, мистецтва.
   Шелест П.Ю. Україно наша Радянська. – К.: Політвидав України, 1970. – С. 5, 76–79.

Конституція УРСР 1978 р.
   ГЛАВА 6
   ОСНОВНІ ПРАВА, СВОБОДИ І ОБОВ’ЯЗКИ ГРОМАДЯН УКРАЇНСЬКОЇ РСР
   Стаття 37. Громадяни Української РСР мають усю повноту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод, проголошених і гарантованих Конституцією СРСР, Конституцією Української РСР та радянськими законами. Соціалістичний лад забезпечує розширення прав і свобод, безперервне поліпшення умов життя громадян у міру виконання програм соціально-економічного і культурного розвитку.
   Використання громадянських прав і свобод не повинно завдавати шкоди інтересам суспільства і держави, правам інших громадян.
   Стаття 47. Кожний громадянин Української РСР має право вносити в державні органи і громадські організації пропозиції про поліпшення їх діяльності, критикувати недоліки в роботі...
   Переслідування за критику забороняється. Особи, які переслідують за критику, притягаються до відповідальності.
   Стаття 48. Відповідно до інтересів народу і з метою зміцнення та розвитку соціалістичного ладу громадянам Української РСР гарантується свобода: слова, друку, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій.
   Стаття 50. Громадянам Української РСР гарантується свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої... Розпалювання ворожнечі і ненависті у зв’язку з релігійними віруваннями забороняється...
   Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки. – К.: Політвидав України, 1979. – С. 16, 18, 19.

 Рекомендована література 

 Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи. – К., 1999.
 Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953–1985 рр. – Львів, 1992.
 Баран В. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – К., 1996 .
 Батенко Т. Нариси історії українського руху опору кінця 50-х – початку 90-х рр. – Львів, 1999.
 Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953 рр. У 2-х кн. Кн.2.–К., 1995.
 Бугай М. Ф. Депортація населення в Україні (30–50-ті роки) // УІЖ. – 1990. – №№ 10–11. – С. 20–26; 32–38.
 Голод в Україні 1946–1947 рр. Документи і матеріали. – К., Нью-Йорк, 1996.
 Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація // Вітчизна. –  1990. – №№ 5, 7, 8.
 Досягнення Радянської України за 40 років: Стат. збірн. – К., 1957.
 Історія народного господарства Української РСР. Т.3. – К., 1991.
 Экономика Советской Украины 1945-1975 гг. – К., 1975.
 Касьянов Г. Незгодні : українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. – К., 1995.
 Коваль М. В. Українська РСР в період відбудови і розвитку народного господарства  (1945–1955) // УІЖ. – 1990. – № 4. – С. 70–88.
 Кримські татари 1944–1994. Статті. Документи. Свідчення  очевидців. – К., 1995.
 Медвєдєв Р. О. М. Хрущов: Політична біографія. – К., 1992.
 Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні  (60-ті – перша половина 80-х років ХХ ст.). –  К., 1977.
 Лук’яненко Л. Г. Не дам  загинуть Україні! – К., 1994.
 Народное хозяйство Украинской ССР. Юбилейный статистический ежегодник. –  К., 1977.
 Народне господарство Української РСР: ювілейний статистичний щорічник. – К., 1987.
 Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції 20-50-ті роки ХХ ст. –- К., 1994.
 Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х рр. – К., 1998. – 720 с.
 Суспільно-політичний розвиток Західних областей УРСР. 1939–1989. (Зб. документів і матеріалів). – К., 1989.
 Ткачов С. Польсько-український трансфер населення 1944–1946 рр. –Тернопіль, 1997.
 Шаповал Ю. Хрущов на Україні.  Сторінки історії УРСР. – К ., 1990.
 Шаповал Ю. І. Людина і система (Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні). – К., 1994.
 Шелест П. Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. – М., 1995.
 Ярош Б. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30–50-ті роки ХХ ст. – Луцьк, 1995.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.