|
8.7. Політичне і соціально-економічне становище українських земель в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини Особливо важким було політичне і соціально – економічне становище українських земель, які опинились в 20-х–30-х роках у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини (приблизно7 млн. українців).
Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Польський уряд обіцяв країнам Антанти, що забезпечить права національних меншин, надасть Галичині автономію, проте зразу ж забув про свої обіцянки. Більше того, уже в 1924 p. прийняв закон, яким забороняв користуватися українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість українців у ньому становила не більше 5–10 %.
Відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (переселенці з Польщі, насамперед колишні військові, яким уряд роздавав кращі землі). За законом від 17 грудня 1920 р. вони могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га землі. Лише протягом 1921-1922 р. осадникам було роздано під колонізацію, зокрема: на Волині – 112 тис. га, на Поліссі – 113 тис. га, у Східній Галичині – майже 200 тис. га. До 1938 p. їх прибуло в села 200 тис., крім того у міста – 100 тисяч. Вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо.
Необхідно врахувати і те, що в економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали сировину і дешева робочу силу.
Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка на Волині, Поліссі і Холмщині була основною опорою української національної самобутності. 190 православних храмів було зруйновано, понад 150 – передано католикам і уніатам. Із 380 православних церков, що були на Волині до 1914 р., залишилось лише 51.
У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували за кордон. Інші – ставали на шлях боротьби проти польських порядків за своє соціальне і національне визволення. Точкою відліку такої боротьби можна вважати 20-тисячний мітинг на початку 20-х років у Львові біля собору Св. Юра, на якому усі присутні проголосили клятву, зачитану визначним діячем галицького національно-визвольного руху Ю. Романчуком: „Ми, український народ, клянемося, що ніколи не погодимося на панування Польщі над нами й кожну нагоду використаємо, щоб ненависне нам ярмо неволі зі себе скинути та залучитися з цілим великим українським народом в одній, незалежній, соборній державі”.
Певний опір колонізаторській політиці властей чинили кооперативні організації, культурно-просвітницькі товариства „Просвіта”, „Рідна школа”, молодіжні об’єднання „Сокіл”, „Пласт” та інші організації і політичні партії.
Найчисельнішим і найвпливовішим серед них було Національно-демократичне об’єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького, В. Мудрого, С. Барана та ін. Провідними ідеями УНДО були: право на національне самовизначення, соціальна справедливість і демократія, проведення аграрних реформ.
Ліве крило в боротьбі трудящих краю представляла Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка діяла в підпіллі, спираючись на легальну організацію – робітничо-селянське соціалістичне об’єднання (сельроб). У 1934 р. в її рядах нараховувалось понад 4 тис. осіб.
Заради історичної справедливості необхідно відзначити, що опозиційний рух української громади в Польщі негласно підтримувався з СРСР, перш за все шляхом фінансового „підгодовування” місцевих організацій. Як відзначає член-кореспондент НАН України Володимир Литвин („Голос України, 2002, 9 листопада0: „Уряд радянської України щорічно витрачав на це з санкцій Москви сотні тисяч золотих рублів. Найбільшими споживачами таємного кошторису були Львів і Варшава. Фінансувалися різноманітні культурно-просвітницькі і економічні організації – Сель роб, УНДП, приватні українські школи, кооперативні спілки та видавництва, журнали „Культура”, „Праця”, „Нові шляхи”, газети „Рада”, „Сіла”, „Світло”, національний етнографічний музей у Львові, Наукове товариство ім.. Т. Шевченка.
У 30-х роках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого ідейно-політичного руху, як Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка була утворена в 1929 р. у Відні (очолив Є.Коновалець). Вона дотримувалася військових засад керівництва – конспіративних методів і суворої дисципліни, здійснювала акти саботажу (підпали маєтків поміщиків і садиб осадників, руйнування телеграфної і телефоннох мережі, диверсії на залізницях і т. п.), експропріації банків, майна державних установ, а також проводила кампанії політичного терору проти представників польської держави і тих українців, які не погоджувались з політикою ОУН.
Га початку 30-х рр.., крім сотень актів саботажу на десятків випадків „експропріації”, члени ОУН. Організували понад 60 замахів та вбивств. Найважливішими жертвами стали: Е. Чеховський (1932) – комісар польської поліції; О. Молов (1933) – консул СРСР у Львові; Б. Перацький (1934) – польський міністр внутрішніх справ; І. Бабій (1934) – директор української Академічної гімназії у Львові, колишній старшина УГА (його вбили лише зате, що він забороняв гімназистам вступати до ОУН.). Організатором більшості цих вбивств був С. Бандера, який стояв на позиції найрадикальніших методів діяльності ОУН.. 
У відповідь на активізацію боротьби українського народу уряд Польщі проводив кампанії пацифікації („умиротворення”) з допомогою поліції і військ. Вони громили осередки українських партій і громад, читальні, конфісковували їх майно, фізично карали тих, хто протестував. В 1934 р. було засновано концтабір у Березі Картузькій, де в жорстоких умовах втримували близько 2 тис. політв’язнів, в основному українців. За гратами опинилося майже все керівне ядро крайової екзекутиви ОУН., у т. ч. понад 1000 рядових членів цієї організації. Терористичні акції ОУН. Негативно сприймалися значною частиною активістів національно-визвольного руху. Легальні політичні партії та організації звинувачували інтегральних націоналістів у тому, що вони давали урядові привід для обмеження легальної діяльності українців. Духовний лідер галицьких українців митрополит Шептицький в окремому пастирському посланні засудив терористичну діяльність, яка „накликає на суспільство зайві репресії”.
Коли в 1935 р. на посту керівника крайової екзекутиви ОУН. На західноукраїнських землях С. Бандеру замінив Л. Ребет, бойові акції припинились і було сконцентровано увагу на відбудові розгромленої мережі і накопичення сил для нової національно-визвольної боротьби за соборну Україну.
Ще більш нестерпним був режим, встановлений Румунією на захоплених у 1918–1919 рр. українських землях (Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти, Бессарабія – 790 тис. українців). Ці українські землі були найбільш відсталі в економічному відношенні, а урядові заходи спрямовувались перш за все на румунізацію суспільно-політичного, релігійного життя. Було закрито всі українські школи, а в Чернівецькому університеті – українські кафедри. Українців Буковини навіть відмовилися визнавати окремою нацією, їх називали „громадянами румунського походження, які забули рідну мову”.
Наприкінці 30-х років посилюються антиукраїнські репресії, розпускаються українські товариства і організації, заборонена українська преса. Зовсім було стерто сліди колишньої автономії Буковини, яку стали розглядати лише як румунську провінцію. У1939 р., з приходом до влади військової хунти в Румунії, розпочався на Буковині період жорстокого, тоталітарного правління.
На відміну від Румунії і Польщі становище українського населення (понад 450 тис.), яке знаходилося під владою Чехословаччини, було значно кращим. Закарпатці (русини) значно відставали у політичному, соціально-економічному і культурному відношенні. Після приєднання до Чехословаччини (1918 p.) їхнє становище дещо поліпшилось:
– селяни одержали додаткові земельні наділи (було розділено колишні угорські маєтки);
– різко зросла кількість шкіл та культурних товариств, в яких звучала українська мова (шкіл збільшилось з 525 до 851, гімназій – з 3 до 11);
– відновили свою діяльність товариства „Просвіта”, ім. Духновича, українські хори.
Прогресивні організації та діячі краю виступають за розширення демократичних прав, досягнення справжньої автономії, за дальший розвиток української культури, запровадження в усіх урядових установах української мови. Проте в економічному відношенні Закарпаття було відсталим, аграрно-сировинним придатком чеських земель.
У 1938 p. після Мюнхенської угоди Чехословаччина була розчленована Гітлером і на території Закарпаття виникла так звана Карпатська держава із своїм автономним урядом, головою якого став лідер Автономного землеробського союзу А. Бродій, а з 26 жовтня 1938 р. – відомий політичний діяч А. Волошин. Карпатський уряд активізував земельну реформу, провів українізацію адміністрації та освітньої системи, зробив спробу розбудувати українську державність, створив молодіжну воєнізовану організацію – Карпатська Січ.
Але в березні 1939 р. Угорщина за згодою Гітлера розпочала загарбання Закарпаття. 15 березня 1939 р. у Хусті сейм проголосив Карпатську Україну незалежною державою, президентом обрано А.Волошина. Проте угорці через кілька днів задушили Карпатську Україну, незважаючи на відчайдушний опір українців. Коротке існування Карпатської України та її героїчна боротьба мали велике значення перш за все для усвідомлення закарпатцями себе частиною єдиної української нації.
Таким чином, не лише для народу Радянської України, але й для українців Східної Галичини й Волині, Закарпаття та Буковини, Хотинщини й Ізмаїльщини міжвоєнний період виявився надзвичайно тяжким: насильницька асиміляція, штучне стримування промислового розвитку, репресивні акції, національний і соціальний гніт. Проте розділені між сусідніми державами, відірвані від основного масиву етнічної території, вони залишилися вірними історичним прагненням до незалежності і соборності українських земель.Історичні джерела Союзний договір між Росією і Україною 28 грудня 1920 р.
<...> Правительство Российской Социалистической Федеративной Советской Республики, с одной стороны, и правительство Украинской Социалистической Советской Республики, с другой стороны, исходя из провозглашенного великой пролетарской революцией права народов на самоопределение, признавая независимость и суверенность каждой из договаривающихся сторон и сознавая необходимость сплотить свои силы в целях обороны, а также в интересах их хозяйственного строительства, решили заключить на стоящий союзный рабоче-крестьянский договор, для чего назначили своими уполномоченными:
Советское Российское правительство — председателя Совета Народных Комиссаров Владимира Ильича Ленина и Народного Комиссара по иностранным делам Георгия Васильевича Чичерина, а Советское Украинское правительство — председателя Совета Народных Комиссаров и Народного Комиссара по иностранным делам Христиана Георгиевича Раковского.
Вышеозначенные уполномоченные, проверив представленные ими полномочия и найдя их вполне достаточными, пришли к следующему соглашению:
1) Российская Социалистическая Федеративная Советская Республика и Украинская Социалистическая Советская Республика вступают между собой в военный и хозяйственный союз.
2) Оба государства считают необходимым объявить, что всеобщие обязательства, которые они будут впредь принимать на себя по отношению к другим государствам, могут обусловливаться лишь общностью интересов рабочих и крестьян заключающих настоящий союзный договор Республик и что из самого факта прежней принадлежности территории УССР к бывшей российской империи для УССР не вытекает никаких обязательств по отношению к кому бы то ни было.
3) Для лучшего осуществления указанной в п. 1 цели оба правительства объявляют объединенными следующие комиссариаты: 1/ военных и морских дел, 2/ Высший Совет Народного Хозяйства, 3/ внешней торговли, 4/ финансов, 5/ труда, 6/ путей сообщения и 7/ почт и телеграфа.
4) Объединенные народные комиссариаты обеих республик входят в состав СНК РСФСР и имеют в Совете Народных Комиссаров УССР своих уполномоченных, утверждаемых и контролируемых украинскими ЦИК и Съездом Советов.
5) Порядок и форма внутреннего управления объединенных комиссариатов устанавливаются особыми соглашениями между обоими правительствами.
6) Руководство и контроль в отношении объединенных комиссариатов осуществляются через Всероссийский Съезд Советов депутатов рабочих, крестьян и красноармейцев, а также Всероссийский Центральный Исполнительный Комитет, в которые УССР посылает своих представителей на основании постановления Всероссийского Съезда Советов.
7) Настоящий договор подлежит ратификации соответственных высших законодательных учреждений обеих Республик.
Подлинный составлен и подписан в двух экземплярах на русском и украинском языках в городе Москве, декабря 28 дня 1920 года. <...>
Восьмой Всероссийский Съезд Советов Рабочих, Крестьянских, Красноармейских и Казачьих Депутатов: Стеногр. отчет (22–29 дек. 1920 г.). – М., 1921. – С. 233–234. Декларація VII Всеукраїнського з’їзду Рад про утворення Союзу Соціалістичних Радянських Республік 13 грудня 1922 р.
VII сьезд Советов в полном согласии с желаниями й волей трудящихся Украины обращается к рабочим и крестьянам России, и Белоруссии, Грузии, Армении и Азербайджана с братским предложением немедленно приступить к оформленню уже ныне фактически существующего Союза Советских Республик и образованию этим путем единого социалистического рабоче-крестьянского фронта против фронта мировой буржуазии.
Съезд твердо уверен, что такой единый Союз Социалистических Советских Республик, закрепляющий на принципах взаимного равенства их тесную экономическую и политическую связь и в то же время обеспечивающий самостоятельность национально-культурного строительства и необходимые гарантии проявлення хозяйственной инициативы каждого из членов Союза, явится наилучшей формой разрешения национального вопроса в духе международной пролетарской солидарности, первым шагом к установленню будущей Всемирной Советской Республики Труда и мощным оплотом интересов рабочих и крестьян не только союзных стран, но и всего мира.
Образование Союза Советских Социалистических Республик: Сб. документов. – М., 1972. – С. 344–345. Нота уряду УРСР урядам Франції, Великобританії й Італії з протестом проти анексії Східної Галичини Польщею 13 березня 1923 р.
Из газетных сообщений Правительство Украины узнало, что польское правительство обратилось к Союзным Правительствам с предложением окончательно урегулировать вопрос о восточных границах Польши. Те же самые источники сообщают, что вопрос уже передан по инициативе Французского Правительства Совету послов в Париже и что он должен получить в ближайшее время разрешение сообразно с ожиданиями польского правительства.
Украинское Советское Правительство решительно возражает против любого решения без его участия судьбы территорий, непосредственно граничащих с Украиной и имеющих много общих интересов с последней.
При подписании Рижского договора с Польшей Россия и Украина отказались от всяких прав и притязаний на Восточную Галицию, установив границы Украины по реке Збруч, пограничной между Украиной и Восточной Галицией. Но в то же время в течение рижских мирных переговоров председателем российско-украинской делегации было оглашено на пленарном заседании Рижской мирной конференции от 24 сентября 1920 г. заявление Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета от 23 сентября того же года, что решение судьбы Восточной Галиции должно быть предоставлено свободному волеизъявлению всех национальностей, ее населяющих.
Акт оккупации польскими властями и войсками Восточной Галиции, где 3/4 населения составляют украинцы, являются в глазах Правительства Украины актом насилия, хотя бы он был подтвержден конференцией союзных послов. Это одобрение Союзных держав отнюдь не устраняет того неслыханного факта, что после победы союзников, объявивших себя сторонниками самоопределения наций, свыше 4 миллионов украинцев, пользовавшихся при реакционно-клерикальной габсбургской монархии политической, административной и культурной автономией, были волей союзников поставлены в худшие политические условия, чем до войны.
Правительству Украины известны стремления польского правительства превратить акт временной оккупации в акт аннексии, но также известно всему миру, что население Восточной Галиции всеми средствами сопротивляется новому насилию над его правами и свободами. Отказ украинского населения принять участие в выборах, толпы украинцев и других галичан, перебегающих на территорию соседних с Польшей государств, чтобы не подвергнуться набору в польские войска, частичные восстания, охватившие целые районы Восточной Галиции, – все это свидетельствует о решительном протесте Восточной Галиции против аннексионистской политики Польши.
Требуемая польским правительством аннексия может вызвать только новые протесты со стороны населения Восточной Галиции, а также негодование рабочих и крестьянских масс Украины и России.
Правительство Украины считает поэтому своим долгом заявить заранее, что оно будет считать недействительным всякое установление какого бы то ни было режима в Восточной Галиции без его предварительного согласия и без опроса самого населения.
Народный комиссариат иностранных дел Украины
Документы внешней политики СССР. – М., 1962. – Т. 6. – С. 224– 226. З резолюції Пленуму ЦК КП(б)У про підсумки українізації (2-6 червня 1926 р.)
6. За останній рік, з часу як поставили питання про українізацію на квітневому пленумі 1925 року, ми маємо величезні досягнення в галузі українізації. В державному апараті процент діловодства, що провадиться українською мовою, доходить 65, тоді як на початку того року він становив 20. Держапарат у районах та округах працює вже переважно українською мовою. Початкову школу українізовано на 80% (решта обслуговує нацменшості). Систематично йде вперед українізація середньої та вищої школи. Незважаючи на всі труднощі, пресу українізовано на 60%. Поточного року переведено на українську мову більше як половину шкіл політграмоти на селі. Розгортається українізація шкіл політграмоти в місті. Процент українців у партії з 37 підвищився до 47, а в комсомолі — з 50 до 61.
Культурне будівництво в Українській РСР: Важливі рішення КП і Радянського уряду. 1917—1959 рр.: 3б. документів. – К.: Держполітвидав, 1959. – Т. 1. –С. 312. Постанова Політбюро ЦК КП(б)У по хлібозаготівлі 3 січня 1932 р.
Надіслати міськкомам та райпарткомам і уповноваженим ЦК таку телеграму:
„Не зважаючи на рішення Політбюро ЦК [ВКП(б)] від 29 грудня про оголошення січня місяця бойовим ударним місяцем закінчення хлібозаготівель, виділення спеціально для стимулювання хлібозаготівель краму на 70 млн. крб., який вже на 60% відвантажений й прибуває до районів, надсилку на допомогу районам значної кількості робітників на чолі з членами Політбюро, – становище з хлібозаготівлями на Україні залишається надзвичайно тривожним.
Подальше падіння заготівель першої п’ятиденки січня (2 млн. 800 тис. пудів проти 3 млн. 500 тис. пудів останньої п’ятиденки грудня) вказує, що районні організації, місцеві працівники не уявили собі, а часто не хотять зрозуміти всієї важливості й потреби закінчення заготівель саме в січні.
Таке становище хлібозаготівель вважаємо за ганьбу для Української парторганізації й вимагаємо від уповноважених ЦК, всіх парторганізацій і всіх членів партії негайного вжиття таких заходів, що забезпечили б Україні виконання цілком і безумовно рішення Жовтневого пленуму ЦК ВКП(б) про хліб“.
Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів / Кер. кол. упоряд. Р. Я. Пиріг. – К.: Політвидав України, 1990. – С. 110. Постанова Політбюро ЦК КП(б)У про вжиття репресивних заходів по відношенню до колгоспів, які саботують хлібозаготівлі 27 листопада 1932 р.
Пятая пятидневка по четырем основным областям (Днепропетровской, Одесской, Харьковской, Киевской) дала понижение на 574 тыс. пудов. По остальным областям достигнутый темп хлебозаготовок все еще не обеспечивает выполнение плана хлебозаготовок в установленный срок. По ряду решающих районов в этих областях допущено снижение заготовок.
Такое резкое снижение нельзя объяснить никакими объективными причинами, вроде дождя и т. п. Главную причину этого падения ЦК усматривает в плохой организации работы по хлебозаготовкам, как в областях, так и в районах и селах.
Добившись в четвертую пятидневку некоторого сдвига в хлебозаготовках, этих успехов не закрепили, а успокоились на своих достижениях, считая, что подъем темпа хлебозаготовок уже обеспечен. В результате этого благодушия произошло снижение заготовок в эту пятидневку, когда уровень, обеспечивающий выполнение плана, еще не был достигнут. Снижение заготовок в эту пятидневку показывает, что меры, указанные в постановлении ЦК от 18 ноября *, еще по-настоящему в жизнь не проводятся, а организованное кулацкими контрреволюционными элементами и их пособниками, переродившимися членами партии, сопротивление и саботаж до сих пор не сломленный, репрессивные меры против них применяются недостаточно и нерешительно.
В связи с этим ЦК предлагает:
1. В отношении колхозов, наиболее упорно саботирующих хлебозаготовки, допустивших утайку и разворовывание хлеба и не давших до сих пор серьезного сдвига в хлебозаготовках, обязательно добиться разоблачения кулацких и антисоветских элементов – организаторов саботажа, произвести изъятие этих элементов, организовать в ускоренном порядке суд, а приговор суда, а также его исполнение опубликовать в местной районной печати.
2. В первую очередь привлечь к судебной ответственности переродившихся, пособляющихся кулачеству, членов партии из числа руководящих должностных лиц колхоза – счетоводов, кладовщиков и т. п. Немедленно публиковать об их арестах и привлечении к суду. Коммунистов, помогающих обманывать государство и организующих саботаж хлебозаготовок, нужно судить особенно строго и решение суда вместе с исполнениями приговоров опубликовывать в районной печати.
3. Обкомы все эти дела через судебный аппарат и ГПУ должны взять под свой непосредственный контроль и обеспечить в районах по партийной линии принятие необходимых организационных мер, дабы сломить кулацкий саботаж хлебозаготовок и на основе проведения широкой политической работы добиться поддержки колхозников и выполнения плана хлебозаготовок.
О наиболее характерных и крупных делах, особенно с участием коммунистов, немедленно извещать ЦК.
4. Из числа имеющихся в связи с последними арестами членов правлений и счетоводов дел секретарям обкомов совместно с начальниками областных отделов ГПУ выделить наиболее серьезные дела и в ускоренном порядке провести по ним суд с вынесением самых суровых приговоров и направить в г. Харьков для утверждения. Об исполнении этого пункта сообщить в ЦК в пятидневный срок.
5. В отношении исключаемых за смыкание с классовым врагом коммунистов, особенно руководящих работников, как сельских, так и районных составить и послать через ГПУ в г. Харьков список тех, которые должны быть высланы как политически опасный элемент. В особых случаях ответственных коммунистов после исключения из партии немедленно арестовывать и предавать суду.
В отношении других мер по усилению хлебозаготовок ЦК дает обкомам и райкомам отдельную директиву.
Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. – С. 263–265. Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України З Постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 20 квітня 1938 р.
Рада Народних Комісарів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У відмічають, що внаслідок підривної роботи контрреволюційних троцькістсько-бухарінських і буржуазно-націоналістичних елементів, які орудували в Народному комісаріаті освіти УРСР і органах народної освіти, викладання російської мови в школах України поставлено незадовільно.
Буржуазні націоналістичні і троцькістсько-бухарінські елементи, що пролізли в окремі ланки партійного, радянського апарату і органів народної освіти, намагались підірвати проведення ленінсько-сталінської національної політики на Україні і підірвати братерську єдність українського народу з російським народом і народами Союзу РСР.
Необхідність вивчення російської мови в школах України обумовлюється, по-перше, посиленням братерського зв’язку та єднанням між українським народом і російським народом і народами Союзу РСР для їх дальшого господарського і культурного росту; по-друге, щоб сприяти дальшому вдосконаленню українських кадрів в галузі наукових і технічних знань; по-третє, щоб забезпечити необхідні умови для успішного несення всіма громадянами УРСР військової служби в рядах Робітничо-Селянської Червоної Армії і Військово-Морського Флоту...
Культурне будівництво в Українській РСР. – Т. 1. – С. 740–741. Закон про незалежність Карпатської України 15 березня 1939р.
Сойм Карпатської України ухвалив цей закон:
§ 1. Карпатська Україна є незалежна Держава.
§ 2. Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.
§ 3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Сеймом КУ, на чолі.
§ 4. Державна мова Карпатської України є українська мова.
§ 5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта, при чому барва синя є горішня, а жовта є долішня.
§ 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: медвідь у лівім червонім полі й чотири сині та жовті смуги в правому півполі, і ТРИЗУБ св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця закону полишається окремому законові.
§ 7. Державний гімн Карпатської України с: «Ще не вмерла Україна...».
§ 8. Цей закон обов’язує зараз од його прийняття.
Українська суспільно-політична думка... – Т. 2. – С. 398. Рекомендована література Безотосний М. Г. Опір сталінізму в Україні. 20–30 рр. // УІЖ. – 1993. – № 2–3.–С. 97–105.
Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Кн. 1–2. – К., 1994.
Васюта І. К. Національно-визвольний рух у Західній Україні (1918–1939) // УІЖ. – 2001. – № 5. – С. 22–42.
Вегеш М. Карпатська Україна (1938–1939). – Ужгород, 1993.
Голод 1921–1923 років в Україні. Збірн. докум. і матеріалів. – К., 1993.
Голод 1932–1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. – К., 1990.
Гринчуцький В. Промислові трести України в 20-ті роки. – К., 1997.
Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні: 20–30-і роки. – К.: Либідь,1991. – С. 76–148, 202–218, 250–269, 306–321.
Ільєнко І. У жорнах репресій. Оповіді про українських письменників (за архівами ДПУ-НКВС). – К., 1995.
Индустриализация Советского Союза: Новые документы . Новые факты. Новые подходы. Ч.1. – М., 1997.
Калініченко В. Селянське господарство України в період НЕПу: історико-економічне дослідження. – Харків, 1997.
Касьянов Г., Даниленко В. Сталінізм і українська інтелігенція (20–30-ті рр.). – К., 1991.
Колективізація на Україні, 1929–1933: Зб. док. і матеріалів. – К., 1992.
Колективізація і голод на Україні (1929–1933). Збірн. докум. і матеріалів. – К., 1993.
Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – К., 1996.
Мейс Дж. Політичні причини голодомору в Україні (1931–1933 рр). // УІЖ. – 1995. – № 1. – С. 34–48.
Пристайко В., Шаповал Ю. Справа „Спілки визволення України”. – К., 1995.
Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. 20–50-і рр. ХХ ст. – К., 1994.
Сливка Ю. Ю. Сторінки історії КПЗУ. – Львів, 1989.
Стерчо П. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919–1939 рр. – Львів, 1993.
Стецовский Ю. И. История советских репрессий. В 2 т. – М., 1997.
Шаповал Ю. Україна 20–50-х років: сторінки неписаної історії. – К., 1993. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
