|
4.5. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60-80-х роках XVII ст. Після розколу України на дві частини і обрання гетьманом Правобережжя переяславського полковника П. Тетері, а на Лівобережжі – кошового Запорізької Січі І. Брюховецького боротьба за гетьманську булаву ще більше загострилася. В 1665 р. І. Брюховецький підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І. Брюховецького було вбито (1668 р.).
У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання проти пропольської політики гетьмана П. Тетері, який зрікається гетьманства і втікає до Польщі.
Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об’єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р. 
Починати реалізацію своїх планів гетьманові довелося в дуже складних умовах: Правобережжя того часу справді являло собою руїну – від громадянської війни, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселення втрати населення сягали 65-70%, зазнали значних руйнувань міста і села, усе господарське життя; безперервно точилася боротьба за владу (на гетьманську булаву претендували ще двоє – В. Дрозденко і С. Опара); поглиблювався розкол суспільства; ускладнювалася геополітична ситуація.
Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, П. Дорошенко зміцнив свої внутрішні позиції й переміг своїх суперників у боротьбі за владу.
Але становище ускладнюється тим, що у 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир’я, яке, закріпило поділ України. У складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй поверталися Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя перебувало під владою обох держав.
Аби зміцнити свої позиції всередині країни й забезпечити народну підтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими полками. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були пусткою.
У зовнішній політиці він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною.
Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків із Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем об’єднаних козацько-турецьких військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні.
Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Але в цей час поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається на Правобережжя.
У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті, згідно з якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а українські делегати могли брати участь у дипломатичних справах Москви. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії.
А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з’явилися додаткові проблеми – нові претенденти на гетьманську булаву: Я. Суховій, який спирався на запорожців, і М. Ханенко – ставленик Речі Посполитої.
У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.
1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала входження Правобережної України до складу Туреччини. П. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей час міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович.
Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків.
Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрували Україну. У середині 1675 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються безрезультатно. Гетьмана покидають один за одним соратники, родичі і навіть його надійна опора – сердюцькі збройні формування. До того ж помирає радник та найближчий друг – митрополит Й. Тукальський. Перебуваючи в безвихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії, присягнувши на вірність російському цареві. Йому так і не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так послідовно, наполегливо і результативно боровся Б. Хмельницький.
Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної революції та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, яке відійшло до Польщі, і усі спроби її відновлення зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії. Незалежна соборна держава в межах етнічних українських земель проіснувала лише невеликий період.
У 1686 р. Польща і Росія підписують так званий „Вічний мир”, згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої – Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними.
Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.
Основними причинами поразки національно-визвольної революції українського народу були:
– боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;
– зародковий стан національної державної ідеї;
– слабкість центральної влади, відсутність досвіду державного будівництва;
– слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну;
– зрада національним інтересам з боку панівного стану українського суспільства, переважна більшість якого після смерті Б. Хмельницького відразу перейшла на бік Речі Посполитої і взяла найактивнішу участь у боротьбі проти власного народу;
– постійні агресії з боку сусідніх держав, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.
Але разом з тим національно-визвольна революція другої половини XVII ст. мала й чимале значення в історії України:
– вона зумовила створення національної Української держави – Гетьманщини, частина якої на теренах Лівобережжя проіснувала у складі російської імперії до останньої чверті XVII ст.;
– під час її розвитку формується національна державна ідея, розвівається в українському народові почуття національної самосвідомості, які згодом відіграли важливу роль у боротьбі за незалежність;
– зміцнила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гніту, пробудила волю народу до самоутвердження й самовираження у формі національної держави;
– зумовила закріплення за витвореною державою назви „Україна“ й започаткувала зміну назви „руський народ“ на „український народ“.Історичні джерела З літопису Григорія Грабянки
Чому Хмельницький повстав на поляків (середина XVII ст.)
Різні літописці вважають, що причиною воєн козацьких був собор Берестейський, бо саме після нього новоутворена унія внесла смуту серед православних, бо саме тоді Наливайко першим повстав на поляків. Проте літописець польський Веспасіан Коховський засвідчує, як ляхи нестерпно тяжкий глум над людом українським чинили, над храмами божими глумилися, як силою брали у благочестивих маєтності їхні, а самих смертю карали, честі та влади позбавляли, навіть до суду не допускали; як козаків всіляко озлобляли, з усякої скотини і з бджіл десяту частину брали. Якщо ти маєш яку-небудь звірину, то шкіру пану віддай. Якщо ти зловив рибу, то дай визначене на пана. Якщо козак у битвах з татарином коня чи зброю добуде, то теж, хлопе, дай дещицю панові. А найгіршим було те, що жиди нові та й нові побори придумували і маєтки козацькі не вільно було тримати, хіба що хто тільки жінкою володів у себе вдома, та й то не зовсім. Якщо ж траплялося, що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й погані придумати не могли, і так уже, караючи, самих себе перевершували, що невірних у цьому за ніщо мали... Бог відплатив ляхам. І ось як.
Року 1647 ляхи, прийшовши з землі польської, стали постоєм у Чигирині та Черкасах і, як це завжди бувало, сильно мешканців тих міст озлобили. Отоді і Богдан Хмельницький не одну наругу стерпів від ляхів. Задовго перед цим Михайло, батько Богдана Хмельницького, своєю відвагою завоював прихильність Івана Даниловича, старости чигиринського, і той наділив його маєтком, прозваним, здається, Суботів. З королівської служби повернувшися, Богдан Хмельницький приїхав у Суботів і почав його людьми заселяти, сподіваючись, що великі заслуги батька перед Річчю Посполитою та і його власні, дають йому на це право, оскільки батько той, будучи сотником чигиринським разом з гетьманом Жолкевським за Річ Посполиту польську на Цецорі головами наклали, і там і він, взятий в неволю, перебував і звідти козаки його на бранців татарських обміняли; та й після викупу з кінними загонами на орду ходив, татар бив і язиків до короля приводив, а року 1629 двох кантемирів живцем королеві привів (від них король немало дізнався про потаємні турецькі помисли щодо ляхів), за що й перебував у нього в милості великій, бо ж був від природи кмітливим та в науці мови латинської вправним. Король, зауваживши кмітливість козака, взяв його до себе за радника і коли задумав туркам відплатити за перебиту війну з московією, що її вів року 1635 під Смоленськом, то, крім сенаторів, ще й з ним радився і великий загін морський з усіма гарматами під його оруду віддав. До всього цього заздрість маючи (це коли вже повернувся з королівського двору на батьківську землю), а рівно заздрячи і на заселену слободу, підстароста Чаплинський за рахунок Хмельницького багатіти задумав і в тих містах фундуватися забажав, тому він старості чигиринському Іванові Даниловичу доніс. „Не випадає, – сказав він, – простому чоловікові села та підданих мати”. Іван же Данилович послухав і наказав те село забрати і Чаплинському передати. Побачив все те Хмельницький, згадав свої заслуги перед короною польською і образився, що замість честі має наругу від Чаплинського терпіти. „Ляхи, – мовив, – нас, козаків, озлобляють, та ще не вмерла козацька мати!” Прочув про ці слова Чаплинський і наказав взяти Хмельницького і кинути до темниці, а сина Хмельницького, Тимоша, повелів посеред Чигирина двома киями бити. Відчув Хмельницький, що нічого марне помочі ждати, і не знав, що діяти, та бог навернув до милосердя серце жінки Чаплинського, вона умолила чоловіка свого, і той наказав Хмельницького з таємниці звільнити; отак вийшов Богдан на волю з надією на час. Тільки й мовив: „Ще живий господь і козацька не вмирала мати! Не все Чаплинський забрав, коли шаблю в руках маю!” Не тільки над Хмельницьким, а і над усіма козаками ляхи наругу чинили. Хоч козаки королю польському Владиславу про все це й писали у чолобитній, та той, і козаків і ляхів шкодуючи, вважав, ніби вони не відають, що творять..,. Прочув про все те народ на Україні і, немов води весняні, почав стікатися до Хмельницького на Дніпровські заплави; та оскільки на Запоріжжі не міг військо зібрати (через залогу, яка складалася з жовнірів на чолі з полковником лядським і була поставлена серед запорожців), хоча і бачив, як справа на лад іде, проте кілька разів коронному гетьману відписав, де на Чаплинського скаржився та до суду позивати просив; та не те що суду, навіть відповіді не дочекався. Тому й до татар вдався. Та спершу усіх жовнірів польських та німців-найманців (що залогою на Запоріжжі стояли) винищив, а вже потім відрядив гінця в Крим до хана Іслам-Гирея. Хан саме мав гнів на короля (той не заплатив домовленого викупу), проте не хотів меча піднімати, хотів знати, заради чого битву розпочинати. А поперед нього стояв із своїм загоном мурза Тугай-бей – воїн славний і невимовне відважний, що не завжди корився ханові, і з своїми татарами в окремому наділі проживав. На нього жартома хан рукою показав і повелів його запросити на поміч. А перед цим, як раз рік минув, козаки Тугай-бея і його орду добре побили. Згадавши все те, Тугай-бей спершу розгнівався на козаків, як на недругів своїх, а потім, покладаючися на удачу, погодився допомогти козакам і домовився з ними про місце, де козаки розпочнуть бій з ляхами. Гінець привіз Хмельницькому добрі вісті. З грамоти царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому про згоду взяти Україну під захист (22 червня 1653 р.)
І ми, великий государ, увірувавши в Бога благою ревністю і побажавши, аби християнська віра у вас не перевелася, але таки виповнювалася і великого пастиря Христа Бога нашого стадо примножувалося, як каже: і буде єдиним стадо і єдиний пастир, – дозволили вас прийняти під нашу царської величності високу руку, тим то й не будете ворогом хреста Христового для притчі і хули. А ратні наші люди за нашим царської величності указом збираються і до ополчення готуються. І для того надіслали ми, великий государю, до вас стольника нашого Федора Обросимовича Лодиженського, щоб вам, гетьману, і всьому Запорізькому війську наша царська милість була відома. І прислали б до нас, великому государю до нашої царської величності, посланців своїх, а ми, великий государ наша царська величність, надішлемо до вас наших царської величності думних людей. Із грамоти царя Олексія Михайловича Богданові Хмельницькому про згоду взяти Україну під захист (22 червня 1653 р.).
З літопису Самійла Величка. Конотопські статті (1672 р.)
... 3. Щоб гетьман без відома всього війська нікого не судив і не карав. Били чолом великому государю, його царській величності, генеральні – обозний Петро Забіла, судді Іван Самойлов та Іван Домонтов, писар Карп Мокрієв, – полковники, сотники, вся старшина і все Запорозьке Військо, щоб вони не терпіли ніякої неволі й жорстокості від нашого новообраного гетьмана, як то було від зрадника Демка, і щоб він над ними не чинив ніякого суду без поради всієї старшини і безневинно. А за переступ, коли хто в тому об’явиться, судом і доказом військовим (карав і відставляв від чину, коли хто того чину буде недостойний, також і з іншим військовим товариством), і посполитим народом чинив не за волею, а за судом і правом.
Великий государ, його царська величність, ударував генеральних – обозного Петра Забілу, суддів Івана Самойлова та Івана Домонтова, писаря Карпа Мокрієва, – всю старшину і хто буде після них, також все Запорозьке Військо, велів бути цій статті за їхнім чолобиттям.
... 7. Про служивих і всіляких людей, що втікають з Великої Росії в Малу Росію, щоб їх не приймати, а прийнятих раніше щоб висилати назад.
У Глухівських статтях було постановлено: малоросійським жителям не приймати і не тримати в себе служилих людей, солдат, драгун і всілякого чину людей, що не захотіли служити великому государю, його царській величності, також боярських людей і селян, які, вчинивши вбивство, чи розбій, чи що інше вкравши, прибіжать у малоросійські міста. За тою статтею зрадник Демко ніякого не вчинив заказу малоросійським жителям і через таємну свою зраду допускає приймати тих утікачів. І нині безперервно б’ють чолом великому нашому государю, його царській величності, стальники, стряпчі, дворяни, всякого чину служилі і посілі люди, що в малоросійських містах жителі приймають їхніх людей, селян, які вчинили їм усілякий розор і смертне вбивство, грабіж і підпали, і від чого їм чиниться велике розорення. Тож новообраному гетьманові, генеральній старшині та всьому Запорозькому Війську надалі не приймати ніяких утікачів та селян, а яких прийнято досі, то тих відпускати відразу після нинішнього договору.
Обозний, вся старшина й козаки постановили бути на цій статті і розіслати про те в усі полки свої універсали.
Рекомендована література Андрущенко В. Л., Федосов В. М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995.
Апанович О. Розповіді про українських козаків. – К., 1995.
Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1993.
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.
Балашов В. І. Глухівська столиця Гетьманської і Лівобережної України. Посібник. – Глухів, 19996.
Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. – Київ, 1996.
Боплан де Гійом Левассер. Опис України. – Львів, 1990.
Воєнні дії 1648-1652 рр. – Дніпропетровськ, 1996.
Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1995.
Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.
Горобець В. М. Українська зовнішня політика після Переяслава: стратегічні цілі та тактичні відступи другої половини 1655 р. // УІЖ. – 2000. – № 1, 2.
Грабовецький В. Західноукраїнські землі в період національно-визвольної війни 1648–1651 рр. – К., 1972.
Гурбик А. О. Виникнення Запорозької Січі (хронологічний та територіальний аспект проблеми) // УІЖ. – 1999. – № 6. – С. 3–16.
Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького. – К., 1995.
Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. – К., 1977. – Т. 1. – Кн. 2.
Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. – Запоріжжя, 1997.
Крикун М. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в ХV–ХVІІІ ст. (кордони воєводств у світлі джерел). – К., 1993.
Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.
Літопис Самовидця. – К., 1971.
Леп’явко С. Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Україні. – Чернігів, 1996.
Літопис С. Величка: В 2 т. – К.: Дніпро, 1991.
Меріме Проспер. Українські козаки. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.
Свешніков І. К. Битва під Берестечком. – Львів, 1993.
Сергійчук В. Армія Богдана Хмельницького. – К., 1996.
Сергійчук В. Байда-Вишневецький – ратник української землі // Дніпро. – 1989. – № 2. – С. 122–132.
Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький – хроніка життя і діяльності. – К., 1994.
Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція 1648–1676 років крізь призму століть // УІЖ. – 1998. – № 1, 2, 3.
Степанков В. С. Антифеодальна боротьба в роки визвольної війни та її вплив на формування української держави (1648–1654). – К., 1991.
Смолій В. Українська козацька держава // УІЖ. – 1991. – № 9.
Степанков В. Б. Хмельницький і проблеми державності України // УІЖ. –1991. – № 9.
Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К., 1990–1991.
Федорук Я. Міжнародна дипломатія і політика України 1654–1657. – Львів, 1996.
Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років ХVІІ ст. (Причини і початок Руїни). – К., 1998.
Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – К., 1994. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
