|
2.5. Історичне значення Київської Русі і її спадкоємниці – Галицько-Волинської держави
Древньоруська держава залишила яскравий слід в українській і світовій історії. Її внесок до середньовічного політичного, соціально-економічного і культурного життя був надзвичайно вагомим.
Історичне значення Київської русі перш за все полягає в тому, що вона:
– вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну могутню державу, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів (угро-фінських і тюркських народів-сусідів). Не випадково М.С.Грушевський вважав, що „Київська Русь є першою формою української державності“;
– сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної і духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. п.);
– відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи). Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі;
– зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників;
– захистила Європу від азіатських орд;
– підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами;
– Київська Русь і її спадкоємиця – Галицько-Волинська держава стали основою формування української народності.
Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на культуру західноєвропейських цивілізацій. Історичні джерела З „Повісті минулих літ”
Княжіння Олега в Києві (IX – початок Х ст.)
Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий.
У рік 6390 [882]. Вирушив Олег [у похід], узявши своїх воїнів – варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ,і посадив у ньому мужа свого. Звідти рушив він униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого. І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] Аскольд і Дір удвох княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і] сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: „Ми – купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но оба до рідні своєї, до нас”.
Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: „Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. Я єсмь роду княжого. – І [тут] – винесли Ігоря. – А се – син Рюриків”.
І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. На тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколая [Мирлікійського]. А Дірова могила – за святою Ориною.
І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: „Хай буде се мати городам руським”. І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися Руссю. Похід Ігоря на древлян і вбивство його (перша половина Х ст.)
У рік 6453 [945]. Сказала дружина Ігореві: „Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми - голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми”.
І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].
Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: „Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще”. І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.
Коли ж почули древляни, що він знову іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: „Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить”. І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: „Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину”. І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши на супроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростень-города в Деревлянах і до сьогодні.
Ольга ж перебувала в Києві із сином своїм, малим Святославом, і кормилець його [тут] був Асмуд, і воєвода [тут] був Свенельд, той самий отець Мстишин. „Літопис руський.З Лаврентіївського літопису”
Умови договору про дружбу, торгівлю й взаємну допомогу Київської Русі з Візантією (X ст.)
Року [945] прислали Роман, і Костянтин, і Степан послів до Ігоря відновити попередній мир. Ігор же говорив з ними про мир. Ігор послав своїх мужів до Романа, Роман же скликав бояр і сановників. Привели руських послів і звеліли говорити і писати промови обох сторін на грамоті [пергаменті]...
І великий князь наш Ігор, і князі, і бояри його, і всі руські послали нас до Романа, і до Костянтина, і до Степана, до великих царів грецьких, утвердити дружбу із самими царями, і з усім боярством, і з усіма людьми грецькими на весь час, доки сяє сонце і весь світ стоїть. І якщо хто з руських замислить зруйнувати цю дружбу, то хрещені з них хай приймуть за те помсту від бога вседержателя і осудження на погибель вічну, а не хрещені хай не приймуть допомоги від бога і від Перуна, хай не захистяться вони щитами своїми, хай будуть посічені мечами своїми і [вбиті] стрілами своїми і іншою зброєю своєю, і хай будуть вони рабами навіки в майбутньому житті. Великий князь руський і бояри його хай посилають у Грецію до великих царів грецьких скільки хочуть кораблів з послами і купцями, як установлено для них. [Раніше] посли носили печаті золоті, а гості срібні, тепер же князь ваш узнав, що [треба] посилати грамоти до нашого царства...
І нехай входить у місто через одні ворота з царським чиновником, без зброї, 50 мужів, і торгують, як їм треба, і знову виходять; і чиновник царства нашого хай охороняє їх, і якщо хто від Русі або від греків вчинить неправильно, то він виправляє [їх неправду]. Коли Русь входить у місто, то [хай не завдає зла і] не має права купити шовкові тканини більше як по 50 золотих; той же, хто купить шовкові тканини, хай показує їх царському чиновникові, і той привісить до тканин печать і віддасть їх тим, хто купив. Коли ж Русь іде назад, то нехай бере їжу на дорогу скільки потрібно...
В разі ж наше царство захоче мати від вас [допомогу] у війні проти ворогів наших, то ми напишемо вашому, і він пошле до нас [допомогу] скільки ми захочемо, і з цього побачать інші країни, яку дружбу мають Греки з Руссю. Ми ж договір цей написали на двох грамотах, одна грамота залишається у царства нашого, на ній написаний хрест і наші імена, а на другій грамоті [імена] послів наших і купців ваших. Літопис руський З „Руської правди” (ХІ–ХІІ ст.)
1. Коли вб’є чоловік чоловіка, то мститься брат за брата, якщо сини одного батька, чи батька син, якщо племінник, чи сестри син; а якщо не буде мститися – то 40 гривен за голову; якщо буде русин, чи гридин, чи купець, чи ябетник, чи мечник, якщо ізгой чи слов’янин, то 40 гривен поклади за нього.
2. Якщо буде кров чи синці в ураженого, то не потрібен і свідок людині тій; якщо не буде знаку якогось – потрібен свідок, не буде знаків – й справі кінець; якщо не може мститися, то взяти за образу 3 гривні, а лікарю нагорода.
3. Якщо хтось когось ударить батогом, чи жердиною, чи рукою, чи чашею, чи рогом, чи обухом, то 12 гривен; якщо його не спіймали, то помоталися йому, на тому й кінець.
4. Якщо поранить мечем, не виймаючи його, чи рукояттю, то 12 гривен.
5. Якщо поранить руку, і відпаде рука, чи всохне, 40 гривен. Якщо нога буде ціла чи почне кульгати, тоді то друзі примирять.
6. Якщо палець вріже якийсь, то 3 гривні за образу.
7. А коли вуса – 12 гривен, бороду – 12 гривен.
8. Якщо ж хто вийме меча, але не вдарить, то той гривню покладе.
9. Якщо ж поранить чоловік чоловіка чи від себе, чи до себе – 3 гривні та два свідки; якщо буде варяг чи колбяга – то під присягу.
10. Якщо челядин сховається чи у варяга, чи у колбяга і його впродовж трьох днів не знайдуть, і на третій день не зізнається, – то 3 гривні за образу.
11. Якщо хто поїде на чужому коні, не позичивши його, – виклади 3 гривні.
12. Якщо хто візьме чужого коня, чи зброю, чи одяг, а знайдеться у своєму миру (общині), то взяти хазяїнові своє, а 3 гривні – за образу.
13. Якщо знайшов крадія, не кажи йому: моє; нехай піде на звід, де річ взяв, якщо не піде, то знайди поручника впродовж п’яти днів.
14. Якщо хто челядина спіймати хоче, упізнавши своє, то до одного вести, у кого той купував, а той веде до іншого, і так, коли дійде до третього, – кажи йому: віддай ти мені свого челядина, а ти свої гроші шукай зі свідками.
15. Якщо холоп ударив вільного чоловіка і біжить до хоромів, а пан почне ховати його, то холопа спіймати, а пан мусить сплатити за нього 12 гривень, а коли зустріне той муж холопа – може вбити його.
16. А якщо зламає чи спис, чи щит, чи сокиру і захоче сховати у себе, то взяти гроші у нього; а якщо зламав і почне повертати, то грішми мусить заплатити, скільки це коштуватиме.
17. Якщо уб’ють огнищанина за образу, то вбивці мусять сплатити 80 гривен, а людям не потрібно; і за збирача княжих податків — 80 гривен.
18. Якщо убивають огнищанина – то община, люди відповідальні за вбивство, здійснене на їхній території.
19. Якщо убивають огнищанина біля кліті, чи біля коня, вола, корови, який це захищає, – то крадія вбивають на місці як собаку.
22. А за княжого тивуна 80 гривен. А за конюха старого біля стада 80 гривен, як постановив Ізяслав про свого конюха, якого вбили Дорогобуджівці.
23. А за сільського старосту княжого і хлібороба 12 гривен. А за радовичів княжих 5 гривен.
24. А за смерда і холопа 5 гривен.
25. Якщо сина годувальниці, чи годувальницю, 12
26. А за княжого коня, якщо той з плямою, – 3 гривні; а за смердового – 2 гривні.
27. За кобилу 60 різань, а за вола гривню, а за корову 40 різань, а за третяка (дворічний бичок, жеребець) 15 кун, а за лонщину (худоба на другому році) півгривні, а за теля 5 різань, за яря (ягня) – ногата, за барана – ногата.
28. А якщо забере (уведе) чужого холопа чи раба, платити йому за образу 12 гривен .
29. Якщо ж стане чоловік закривавленим чи із синцями, то не шукати йому свідків.
30. Якщо один крадій краде чи коня, чи вола, чи кліть, то гривню і тридцять різань сплатити йому; якщо ж крадіїв буде 18, то по гривні і по З0 різань сплатній... чоловіку.
31. Якщо смерда мордують без княжою повеління, то за образу 3 гривні. Про князя галицького Романа Мстиславича (1203-1205 рр.)
...Але й Рюрик довго у Києві не сидів, бо на Київську землю пішов Роман і десь у середині січня до Києва знову повернувся Інгвар. 16 лютого 1203 р. Роман зустрівся у Вручому з Рюриком, якому знову віддано Київ. Узимку 1203/4 р. Роман, Рюрик та інші князі успішно ходили на половців, але, повертаючись назад десь на початку лютого 1204 р., не поладнали щодо волостей. Роман схопив тестя Рюрика і силоміць постриг у ченці разом із його жоною, своєю тещею Анною Юріївною і своєю жоною Перед славою, дочкою Рюрика (яку він ще раніше відіслав до батька), а сам тижнів на два сів у Києві. Далі на київський стіл Роман десь у другій половині лютого знову посадив Інгвара Ярославича, а синів Рюрика – Ростислава і Володимира – забрав із собою, ідучи в Галич. Але через кілька днів під тиском Всеволода Юрійовича Роман ще в дорозі пустив Ростислава, зятя Всеволодового, у Київ на стіл, де той сидів з кінця лютого 1204 р. до смерті Романа, що сталася 19 червня 1205 р. під час його походу на Польщу.
... Роман має таку характеристику: „Сей Роман Мстиславич, онук Ізяславів, на зріст був хоча не дуже великий, але широкий і понад міру сильний; з лиця гарний, очі чорні, ніс великий з горбом, волосся чорне і коротке; вельми ярий був у гніві; затинався, коли сердився, довго не міг слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Багатьох жінок любив, але жодна ним не володіла. Воїн був хоробрий і вмілий на військові виправи; найпаче [це] він показав, коли угрів велике військо з малим своїм розбив. Усе життя своє у війнах провадив, багато перемог здобув, а в одній був переможений. Через те всім навколишнім був страшний. Коли йшов на поляків, то сказав: „Або поляків подолаю і підкорю, або сам не вернусь!” І збулося останнє”. Битва руських князів з монголо-татарами на річці Калці (1223 р.)
У рік 6732 [1223]. У той же рік прийшла нечувана рать: безбожні моавитяни, прозвані татарами, прийшли на землю Половецьку, і половці стали [супроти них. Але навіть хан] Юрій Кончакович, що був найбільший між усіх половців, не зміг вистояти перед ними. І побіг він до ріки Дніпра, і многі [половці] побиті були. А татари, вернувшись, пішли у вежі свої.
І прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: „Якщо ви не поможете нам, [то] ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете”. І була рада всіх князів у городі Києві, [і] нарадились вони так:
„Лучче б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй”.
Тоді бо Мстислав Романович був [князем] у Києві, а Мстислав [Святославич] у Козельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславич [Удатний] у Галичі – це ж були старійшини в Руській землі. А Юрія [Всеволодовича], князя великого суздальського, не було на тій раді. Се ж іще молоді князі, [котрі були тут]: Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславич київський та інших багато князів. Тоді ж великий князь половецький охрестився, Бастин. А Василька [Романовича] не було, бо він, молодий, лишився у Володимирі.
Звідти ж [із Києва] рушили вони місяця квітня і прийшли до ріки Дніпра, до острова Варязького. І приїхала туди до них уся земля половецька, і чернігівці приїхали, і кияни, і смольняни, й інші землі. Всі ми посуху Дніпро перейшли, – так ото покрита вода була безліччю човнів. А галичани й волинці, кожен зі своїми князями, і куряни, і трубчани, і путивльці, кожен зі своїми князями, прийшли кіньми. А вигонці галицькі рушили по Дністру і ввійшли в море – човнів же було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів. Був же з ними [воєвода] Домажирич Юрій і [боярин] Держикрай Володиславич.
Коли ж прибули вісті у стани, що [татари] прийшли вже поглянути на руські човни, то Данило Романович, почувши [це] і сівши на коня, помчав подивитися на небачену рать. І кінники, які були з ним, і багато інших князів, з ним погнали подивитись на небачену рать. Але ті одійшли, і Юрій [Домажирич] їм [князям] говорив: „Вони стрільці є”. А інші казали: „Вони прості люди є, гірші половців”. Юрій же Домажирич мовив: „Вони ратники є і добрі вої”.
І, приїхавши [назад], вони сказали [це] Мстиславу [Ро-мановичу], і Юрій [про] все сказав. І промовили молоді князі: „Мстиславе і другий Мстиславе! Не стійте! Підемо проти них!”
І перейшли всі князі, Мстислав [Романович], і другий Мстислав, [Святославич] чернігівський, ріку Дніпро. І інші князі прибули, і рушили [всі разом] у поле Половецьке. Перейшли ж вони Дніпро в день вівторок.
І встріли татари полки руськії, але стрільці руськії перемогли їх і гнали в поле далеко, рубаючи, і зайняли їх скот, а зі стадами втекли, так що всі вої набрали повно скоту.
Звідти ж ішли вони вісім днів до ріки Калки. [І] встріли їх сторожі татарські, і сторожі [ці] билися з ними, і вбитий був [воєвода] Іван Дмитрійович та інших двоє з ним, а татари од’їхали звідти.
На ріці Калці татари встріли їх, війська половецькі і руські. Мстислав Мстиславич тим часом повелів Данилові попереду перейти з полками ріку Калку і іншим полкам [піти] з ним, а сам після нього перейшов. Сам же поїхав він у сторожі, і, коли побачив полки татарські, він, приїхавши, сказав: „Оружіться!”
Мстислав же [Романович] і другий Мстислав [Святославич] сиділи у стані, не знаючи [цього], тому що Мстислав [Мстиславич] їм обом [нічого] не сказав – через зависть, бо велика незгода була межи ними.
Коли зітнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода] Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий [з коня], а сам Данило поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його, – був бо він віком вісімнадцяти літ, був бо він сильний, – і Данило кріпко боровся, побиваючи татар. Мстислав [Ярославич] Німий, бачивши це [і] подумавши, що Данило збитий був, помчав і сам між них, бо був той муж дужий, [і] тому, що він [був] родич Романові, із племені Володимира, на прозвище Мономаха. Він бо, велику приязнь маючи до отця його, йому й поручив по смерті свою волость – оддав князю Данилові.
Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег [Святославич] курський. Кріпко вони билися, [але] інші полки [татарські] зітнулися з ними, [і] за гріхи наші руські полки було переможено. Данило, бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги [і] стрільці їхні стріляють сильно, повернув коня свого на втечу – через те що кинулися [за ним] противники. І коли він біг, то захотів води, [і], пивши, відчув рану на тілі своєму – в битві не помітив він її через силу й мужність віку свого.
Був бо він смілий і хоробрий, „од голови й до ніг його не було на нім вади”.
Сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи. Татари ж, перемігши руських князів за гріхи християн, пішли й дійшли до Новгорода Святополчського, а руси, які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх усіх.
Дожидаючи бог покаяння християнського, повернув їх назад на землю східну, і пустошили вони землю Тангутську, і на інші країни [ходили]. Тоді ж і Чінгіз, хан їх, тангутами убитий був, а їх [тангутів], обманувши, [татари] потім лукавством негубили. І інші землі вони війнами, а найпаче хитрістю погубили. Рекомендована література
Андреев А. Р. История Крыма. Краткое описание прошлого Крымского полуострова. – М., 1995.
Баран В. Д. Княжий Галич в історії України // УІЖ. – 2001. – № 5. – С. 67–74.
Брайчевський М. Ю. Коли і як виник Київ . – К., 1963.
Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі . – К., 1988.
Возгрин В. Сицилія і Крим – два осередки Передвідродження // Всесвіт. – 1998. – № 7.
Галицько-Волинський Літопис.(Переклад Л. Махновець). – Львів , 1994.
Греков Б. Д. Золотая Орда и ее падение. – М., 1950.
Гримберг Ф. Рюриковичи или семисотлетие «вечных» вопросов. – М., 1997.
Грицак П. Галицько-Волинська держава. – Галич, 1995.
Давня історія України. Кн. 2. – К., 1996.
Данилевский И. Н. Древняя Русь глазами современников и потомков (IХ-ХІІ вв.): Курс лекций. – М., 1999.
Дзир Я. Автопортрет нації. – К., 1997.
Духовна спадщина Київської Русі: Зб. наук. праць. Вип. 1, 2. – Одеса, 1997.
Іванченко Р. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності. – К., 1996.
Каратеев М. Норманская болезнь в русской истории // Слово. – 1990. – № 8. – С. 63–67.
Котляр М.Ф. Полководці Давньої Русі . – К.: Україна, 1991.
Котляр М. Ф. Галицько-Волинське кнзязівство (До 800-ліття утворення) // УІЖ. – 2000. – № 1. – С. 25–31.
Котляр М. Ф. Данило Галицький. – К., 1979.
Котляр М. Ф. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., 1996.
Котляр М. Ф. Данило Романович Галицький // Київська старовина. – 2001. – № 2.
Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984.
Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996.
Онищенко І. Діалектика становлення українського етносу та нації. – К., 1996.
Пашуто В. П. Очерки по истории Галицко-Волинской Руси. – М., 1950.
Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела. Т. 1. – К., 1997.
Ричка В. М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // УІЖ. – 2001. – № 2. – С. 23–33.
Толочко П. П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. – К., 1997.
Толочко П. П. Дворцовие интриги на Руси. – К., 2001.
Толочко П. П. Київська Русь. – К., 1996.
Толочко П. П. Киев и киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ–ХІІІ в. – К., 1980.
Чухаева В. А. Русские княжества и Золотая Орда 1243–1350 гг. – Днепропетровск, 1998.
Юрій М. Ф. Етногенез та менталітет українського народу. – Чернівці, 1997. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
