|
Лекція 2. РАННЬОПАЛЕОЗОЙСЬКИЙ ЕТАП. За особливостями геологічного розвитку та складом органічного світу палеозойська ера розділяється на два етапи: ранньо- та пізньопалеозойський. Ранньопалеозойський етап охоплює три періоди - кембрійський, ордовицький і силурійський, загальною тривалістю близько 165 млн. років. За цей час відбулися великі події як в еволюції земної кори, так і в пов'язаному з нею фізико-географічному середовищі, значні зміни у складі органічного світу. Еволюція земної кори. Розпад материка Пангея , який почався ще у рифеї, призвів до існування на початку палеозою ряду великих континентальних брил, розділених океанічними басейнами, яким відповідали рухомі геосинклінальні пояси. Великий континентальний масив Гондвана відділявся від північних платформ океаном Палеотетіс (Середземноморський пояс). Східноєвропейська, Сибірська та Китайська платформа розділялись Палеоазіатським океаном (Урало-Монгольський пояс) шириною до 4000 км. Між Східноєвропейською та Північноамериканською платформами ще з кінця рифею розвивався океан Япетус (Північно-Атлантичний пояс). Достовірно встановленим є також існування по крайній мірі із пізнього рифею западини Тихого океану, по окраїнах якого розвивався Тихоокеанський окраїнно-континентальний пояс. історія розвитку земної кори в ранньому палеозої, як і на наступних етапах, може бути зведена до розгляду історії окремих рухомих поясів (областей, систем) та платформ (континентів). Не маючи можливості детального розгляду історії розвитку всіх континентів та океанів, обмежимось загальною характеристикою подій в геосинкліналях та платформах, вибірково розглядаючи окремі регіони лише для підтвердження встановлених загальних закономірностей.
У ранньому палеозої найбільш вагомі події відбувались у межах Північно-Атлантичного та Урало-Монгольського поясів.
Океан Япетус стадію континентального рифту пройшов ще у пізньому рифеї-венді. Стадія розкриття власне океанічного басейну у Япетуса припадає на кембрій та ранній ордовик (570-480 млн. років). Якраз у цей час проходило формування офіолітів, які відомі в Ньюфаундленді, Північній Скандинавії та інших місцях.
Вважають, що на початку ордовика Япетус досяг своєї максимальної ширини 1000-2000 км, а, можливо, і 3000 км. В ордовицькому періоді Япетус вступає в островодужну стадію свого розвитку, в його межах формуються вулканічні острівні дуги та окраїнні моря.
Показовими щодо розвитку окремих регіонів поясу є класичні розрізи нижнього палеозою, розташовані на території Уельсу (Великобританія). Тут у кембрії відклались потужні (до 4,5 км) товщі морських піщано-глинистих порід, осадження яких проходило в глибоких геосинклінальних прогинах. В ордовицькому періоді сформувалася товща (до 5 км) глинистих та ефузивних порід основного складу. Тобто осадконагромадження у цей час супроводжувалось інтенсивним підводним базальтовим вулканізмом, пов'язаним, очевидно, із виникненням глибинних розколів. На початку силуру відкладались глинисті і піщані осадки. До кінця періоду глинисті породи поступово змінюються грубоуламковими (конгломерати).
В пізньому силурі відкладені нижньопалеозойські породи були інтенсивно дислоковані і підняті вище рівня моря. Аналіз розрізу Уельсу дає змогу зробити висновок, що у кембрії, ордовику та в першій половині силуру ця територія знаходилась на головному геосинклінальному етапі розвитку, а у пізньому силурі вступила в орогенний етап. Власне Япетус вже у пізньому ордовику переживав деформації, пов'язані із загальним стиском. В кінці силуру - початку девону зближення Північно-Американської та Східноєвропейської літосферних плит призвело до закриття цього океанічного басейну. Нагромаджені в геосинклінальних прогинах осадово-вулканогенні товщі були зім'яті в складки і в подальшому перетворені в молоді гірські системи. Складкоутворення супроводжувалось вторгненням гранітних інтрузій та формуванням насувів - у Скандинавії, наприклад, нижньопалеозойські товщі виявились витиснутими на породи Балтійського щита. Горотворчі процеси, які охопили в ордовику та пізньому силурі Північно-Атлантичний пояс, дістали назву каледонської складчастості (Каледонія - давньоримська назва Шотландії), а структури, які при цьому сформувалися , названі каледонідами. Останні утворилися в межах таких областей як Грампіанська (охоплювала більшу частину нинішньої Ірландії, Великобританії та північну частину Скандинавії), Гренландська, Північно-Аппалацька, у західній частині о. Шпіцберен, на о.Ньюфаундленд.
Гірські системи цих областей спаяли в єдине ціле зближені Північно-Американську та Східно-Європейську платформи, утворивши на місці океану Япетус Північно-Атлантичний материк (відомий також як Лавренція, Лаврусія).
Досить складна ранньопалеозойська історія Урало-Монгольського поясу. Каледонський орогенез призвів до завершення геосинклінального розвитку двох областей: Алтає-Саянської та Центрально-Казахстанської (або Кокчетавсько-Киргизької). Алтає-Саянська область у кембрії знаходилась на стадії формування острівних дуг. Окраїнні моря у пізньому кембрії-ордовику тут виповнювались потужними теригенними флішовими товщами, які були деформовані у пізньому ордовику. Процеси складкоутворення супроводжувались інтенсивним гранітоїдним магматизмом та метаморфізмом.
Тут сформувались структури Гірського Алтаю, Кузнецького Алатау, Гірської Шорії, Західного Саяну, Туви, які наростили південно-західну околицю Сибірської платформи і утворили разом з нею та причленованими ще у кінці протерозою байкалідами новий великий материк Ангариду. В межах Центрально-Казахстанської області каледонським орогенезом сформовані західна частина Казахського дрібносопковика, хребет Каратау, Північний Тянь-Шань, хребти Чінгіз і Тарбагатай. Ці об'єднані структури представляли гористий континентальний масив посередині Палеоазіатського океану.
Історія Уральської геосинклінальної системи, як відгалуження Урало-Монгольського поясу (Палеоазіатського океану) почалась ще у протерозої, тут інтенсивно проявились рухи байкальського орогенезу і були сформовані складчасті структури-байкаліди, частина яких причленувалась до Східно-Європейської та Сибірської платформ і розвивалась з ними в майбутньому у спільному режимі. Формування Уральського океану почалося в ранньому ордовику, коли на утвореній континентальній корі почали розвиватися рифти, що призвело до виникнення океанічного басейну, який розділив Східно-Європейський континент від Сибірського. При цьому геосинклінальна система чітко диференціювалась на два меридіональних прогини, розділені геоантиклінальним підняттям - острівною грядою Уралтау. Розширення, розкриття океану, виникнення острівних дуг відбувалось у пізньому ордовику-силурі. При цьому в західному прогині (міогеосинкліналь, закладена на опущеному краї Східно-Європейської платформи) відкладались піщано-глинисті і карбонатні осадки, у східному (евгеосинкліналь) - потужні осадово-вулканогенні товщі.
Таким чином ранній палеозой - це час закладення й розширення Уральського океанічного басейну, який відповідає головному геосинклінальному етапові його розвитку.
В Середземноморському поясі каледоніди утворилися лише в Центральній Азії - хребет Наньшань приєднався з півдня до Китайської платформи. В кінці раннього палеозою у цій частині сучасного Азіатського континенту існував Китайський материк, який складали об'єднані байкалідами та каледонідами Китайсько-Корейська, Таримська та Південно-Китайська платформи.
У Західно-Тихоокеанському поясі гороутворення вібулось на півдні сучасного Китаю (Катазіатська область причленувалась до Китайського материка) і в східній частині Австралії, де утворені каледоніди приєдналися до Гондвани.
Розвиток платформ в історії Землі завжди пов'язаний з еволюцією ділянок геосинклінальних поясів, що до них прилягають.
Прогинання в останніх призводять до так званих резонансних опускань і морських трансгресій на суміжних територіях платформ і, навпаки, підняття, горотворчі процеси в геосинкліналях викликають резонансні підняття і регресію моря на платформах, що межують з ними. Наприклад, розвиток Східно-Європейської платформи в ранньому палеозої тісно пов'язаний з подіями в суміжній Грампіанській області. Максимальні трасгресії спостерігались тут в кембрії та ордовику, коли в північно-західній частині платформи відклались потужні товщі морських теригенних осадків. У силурі морем затоплювались лише західні і південно-західні окраїни платформи, зокрема відклади цього віку відомі в тернопільському Придністров'ї, де представлені мілководними глинистими і карбонатними породами.
В цілому ж у ранньому палеозої відбулося три великих трансгресії, які чергувалися із короткочасними регресіями. Перша хвиля трансгресій припала на кембрійський період, коли епіконтинентальними морями покривались значні площі Східно-Європейської, Північно-Американської та Сибірської платформ. Одна з найбільших трансгресій палеозою проявилась в ордовику - відкладами цього віку покриті 3/4 території Китайської платформи, 2/3 Сибірської, 2/5 Східно-Європейської та Північно-Американської платформ. Третя велика трансгресія проходила у ранньому силурі після нетривалої пізньоордовицької регресії. Пізній силур - час глобальної регресії, пов'язаної із заключними процесами каледонського орогенезу, море покинуло Сибірську платформу, сильно скоротилося у розмірах на Східно-Європейській, Північно-Американській та Китайській платформах.
Суперматерик Гондвана протягом раннього палеозою був високо припіднятою сушею. Морем покривалися лише Окраїнні частини континенту.
Ранній палеозой древніх платформ характеризують як плитну стадію їх розвитку, коли над пізньопротерозойськими авлакогенами відбувалось закладення та формування синекліз (наприклад, Московської, Прикаспійської на Східно-Європейській платформі) та суміжних з ними антекліз. Палеогеографічні умови. В кембрійському періоді основна маса суші припадала на Гондвану, загальна площа якої перевищувала 100 млн.км2. В межах цього материка розташовувались височини, низовинні рівнини і гірські масиви. В силурі рельєф земної поверхні в зв'язку із завершальними фазами каледонського орогенезу стає підвищеним і контрастнішим від кембрійського та ордовицького. Особливо це стосується теперішніх північних континентів, на яких приморські низовини і вирівняні області чергувалися із підвищеними виходами фундаменту (щитами) та молодими гірсько-складчастими спорудами каледонід.
Атмосфера кембрію поступово діставала киснево-вуглекисло-азотний склад. Вміст СО2 досяг 0,3%, а вміст кисню порівняно із рифеєм зріс у декілька разів. На протязі ордовика й силуру відбувалося подальше зростання в атмосфері концентрації вільного кисню й зменшення частки СО2 . До середини ордовицького періоду (470 млн. років тому) вміст вільного кисню досяг 10% від його концентрації в сучасній атмосфері. Це так звана точка Беркнера-Маршалла, перехід через яку назавжди утверджує кисневу атмосферу.
При цьому рівні, згідно із підрахунками згадуваних дослідників, утворення озону відбувається уже на значній висоті (а не біля поверхні планети, як це було в кінці докембрію) тому ультрафіолетове випромінювання вже не впливало на організми, які знаходились на поверхні материків, що сприяло поступовій колонізації суші першими поселенцями вже у наступному - силурійському періоді.
Слід сказати, що з точкою зору американських геохіміків Л.Беркнера і Л.Маршалла на еволюцію вмісту кисню в атмосфері погоджуються не всі дослідники. Так М.Руттен (1973) вважає, що точка Пастера була досягнута не у венді, а значно раніше, в середині архею, а 10% рівень вмісту кисню - в пізньому рифеї.
Темпи зменшення вмісту в атмосфері СО2 в кінці раннього палеозою були значно більшими ніж зростання кисню. Так, уже в середньому девоні його стало приблизно в 4 рази менше ніж у силурі, а вміст кисню зріс лише в 1,3 рази. Коливання вмісту СО2 у атмосфері тісно пов'язане із зміною температурного режиму поверхні планети. За даними М.І.Будико, при зростанні кількості СО2 вдвоє у порівнянні із сучасною (0,03%) середня глобальна температура теж зросла би вдвоє. М.А.Ясаманов (1985)приводить графік зміни температурного режиму і концентрації СО2 в фанерозої, з якого чітко видно, що мінімуми на кривій вмісту СО2 в атмосфері повністю відповідають епохам зменшення площ із жарким кліматом, росту площ з прохолодним кліматом, зледеніннями і, отже, глобальним похолоданням . Епохи з підвищеним вмістом СО2 в атмосфері відповідають у часі періодам розширення площ із жарким кліматом.
Перше суттєве зниження загального вмісту СО2 в атмосфері відбулось якраз в кінці раннього палеозою, що, очевидно, й стало однією із суттєвих причин тодішнього похолодання (пізньоордовицьке зледеніння).
Сучасний склад атмосфери та гідросфери був досягнутий у девонському періоді.
Згідно із мобілістськими побудовами, теперішні північні платформи (Східно-Європейська, Північно-Американська,Сибірська,Китайська) в кембрії розташовувались в південній півкулі в приекваторіальних широтах і північна півкуля зайнята була в основному океанами. Цим пояснюється той факт, що на перерахованих материках у кембрії панував тропічний та екваторіальний клімат - свідчення чому поширення червоноколірних і соленосних відкладів на Сибірській платформі, рифових археоціатових вапняків тощо. Кліматична зональність у кембрії, очевидно, була згладжена широким розвитком великих морських трансгресій.
Рівномірно теплий клімат кембрію в ордовику змінився чітко вираженою зональністю з покривним зледенінням пізнього ордовика в районі південного полюса. Тогочасний екватор пересікав Північно-Американський континент, Гренландію і проходив південніше Східно-Європейського та Сибірського континентів, тому на них існував тропічний і екваторіальний клімат. Такий тип клімату типовий і для північних частин Гондвани. Тиліти, льодовиковий рельєф та флювіогляціальні відклади фіксуються на північному заході Південної Америки та на північному заході Африки (Західна Сахара), тобто в областях розташованих поблизу південного полюса. В межах Гондвани існували пояси помірного, субтропічного, тропічного та екваторіального клімату, що було обумовлено їх розміщенням в середніх та низьких широтах.
На початку силурійського періоду на континентах продовжували панувати порівняно прохолодні умови. Пізніше відбувалося загальне підвищення температури та аридизація кліматичних обстановок.
Останнє пов'язується із збільшенням територій, зайнятих сушею та зростанням контрастності рельєфу континентів. Клімат нівальних областей змінився на помірно-холодний. Аридні умови існували зокрема на півночі Канади, в північній частині Росії, на Сибірській платформі, в Західній Монголії і Забайкаллі, на Тянь-Шані, Кунь-Луні і ін., де в епіконтинентальних басейнах відкладалися червонокольори, гіпси та доломіти. Екваторіальні вологі умови фіксуються в межах Нової Землі, Уралу, Центрального Казахстану і Алтає-Саянської області за відкладами рифогенних і оолітових вапняків.
В цілому ж для континентів раннього палеозою характерним є панування таласократичних умов у кембрії та ордовику і встановлення чітко вираженого геократичного режиму в другій половині силурійського періоду. Органічний світ. У зв'язку із появою на початку палеозою захисного озонового шару у кембрії відмічається, як уже згадувалось, "вибух" життя в морях. Він проявився як в різкому збільшенні видів (якщо у венді нараховувались десятки видів, то в кембрії їх уже біля 2 тис.), так і в зростанні кількості особин всередині кожного з видів.
Відбувалась також швидка біологічна еволюція органічного світу, що призвело до появи і становлення вже до кінця кембрію всіх відомих типів тварин (крім хордових). В ранньому палеозої на зміну безскелетній фауні венду прийшли організми із хітиновими, фосфатними та карбонатними скелетами. Причини такої "раптової" появи величезної кількості організмів із скелетними, панцирними утвореннями до кінця не з'ясовані. Очевидно, тут зіграли роль такі фактори, як збільшення солоності Світового океану, зменшення вмісту СО2 в морській воді. Зокрема, утворення карбонатних скелетів у організмів пов'язують із масовим заселенням ними в кембрії мілководдя. Відомо, що якраз на мілководді найбільш сприятливі умови для утворення карбонатних та деяких фосфатних мінералів, тому що тут міститься найменша кількість розчиненого СО2, який різко підвищує розчинність даних мінералів.
В докембрії організми із-за відсутності озонового екрану заселяли більші глибини, де концентрація вуглекислого газу перешкоджала утворенню вапнистих скелетів. Останнє не стосується синьо-зелених водоростей, які могли, очевидно, переносити підвищені дози ультрафіолетового випромінювання і тому утворювали строматоліти на менших глибинах. Поява фосфатних і хітинових скелетів могла бути викликана конкурентною боротьбою із безскелетними організмами, крім цього скелетні утворення більш необхідні в умовах рухливого мілководного середовища, ніж на спокійних глибоководних ділянках морів.
Життя у ранньому палеозої повністю концентрувалося у водоймах, суша залишалась пустинною, якщо не рахувати перших колоній псилофітів по берегах морів, озер, боліт тощо, бактерій та деяких форм грибів.
Рослинний світ водойм був представлений водоростями (синьо-зеленими, зеленими, багряними, бурими). У кінці силуру нащадки водоростей - псилофіти - вперше в історії Землі починають заселяти прибережні заболочені ділянки материків. Псилофіти - перехідна форма між водоростями та наземними рослинами. Це кущисті і трав'янисті рослини, які розмножувались споровим способом, із слабо розвинутою кореневою системою і зачатками листя у вигляді шипів. Вважають, що псилофіти були предковою формою для трьох типів рослин: плауноподібних, членистостеблових та папоротеподібних, інтенсивний розвиток яких почався у пізньому палеозої існує також думка, що псилофіти не були першопрохідниками на суші - їхніми попередниками могли бути так звані нематофіти - проміжна ланка між водоростями і вищими рослинами - генетично пов'язані із бурими водоростями. Найдавніші рештки їх виявлені в силурійських осадках, однак належні їм спори знаходять і в пізньопротерозойських, кембрійських та ордовицьких породах. Можливо вже у ті часи вологолюбна флора нематофітів росла біля берегів морів, озер, лагун та боліт, поступившись в силурі більш досконалим псилофітовим рослинам.
Тваринний світ морів був представлений безхребетними: трилобітами, брахіоподами, граптолітами, археоціатами, головоногими, черевоногими та двостулковими молюсками, моховатками, червами, голкошкірими, форамініферами і ін.
Найбільш поширеними в ранньому палеозої були трилобіти - мешканці морського дна. Наприклад, у кембрії трилобіти складали 60% морської фауни, 30% припадало на плечоногих і лише 10% на представників інших типів. В кембрії відомо близько 1000 видів трилобітів, в ордовику - 1200, в силурі кількість їх скорочується. Відповідно виділяють три фауни трилобітів: кембрійську, ордовицьку та силурійську. Кембрійські, найбільш примітивні трилобіти, володіли панциром із зроговілого шкірного шару, у них був добре розвинутий головний щит і слабо - хвостовий; ордовицькі - мали вже міцний вапнистий панцир, навчились згортатись у клубочок, захищаючи головним і хвостовим щитами м'яку черевну мембрану. Силурійські трилобіти також згортались, мали сітчасто-складні очі з кольоровим зором, які давали змогу орієнтуватись по ультрафіолетових та інфрачервоних сигналах. Поширення в ранньопалеозойських морях хижих форм, головним чином наутилоідей (головоногих), привело до поступового вимирання цих цікавих тварин. Останні їх представники дожили до кінця палеозойської ери.
Друге місце за розповсюдженням у морях раннього палеозою займали брахіоподи. В кембрії відомі примітивні беззамкові форми з хітиново-фосфатними черепашками, в ордовику та силурі поширюються замкові брахіоподи з вапнистими черепашками.
Важливе значення для стратиграфії нижньопалеозойських відкладів мають такі морські організми як граптоліти. Це тварини, рештки яких зустрічаються в основному у відкладах ордовика та силуру, хоча дожили вони до раннього карбону. Належать до напівхордових. Хітиновий скелет граптолітів мав вигляд прямих або вигнутих гілочок, вздовж яких розташовувались циліндричні чи конічні комірки з окремими зооїдами. Жили колоніями і вели планктонний спосіб життя (в основному), використовуючи для зависання у воді плавальний міхур.
Дуже характерними мешканцями ранньокембрійських тропічних морів були археоціати - одиничні та колоніальні. Разом з губками і водоростями вони були першими рифобудівниками. Повністю вимерли до кінця раннього кембрію.
Починаючи з протерозою розвивались кишковопорожнинні (гідроїдні поліпи - строматопори, трубчасті та чотирьохпроменеві корали). Причому цікаво, що кишковопорожнинні, які складали більше половини всієї макробіоти венду, не характерні для біот кембрію - справжній розквіт їх і широке розселення починаються з ордовика.
З раннього кембрію відомі представники двостулкових та черевоногих молюсків, з пізнього кембрію поширюються головоногі молюски (наутилоідеї) - хижі форми, які панували в ранньопалеозойських морях. Розвиваючись в умовах фактичної відсутності конкуренції, деякі види їх мали прямі черепашки в 2-4,5м завдовжки.
Розквіт їх припадає на ордовицький та силурійський періоди. Полювали на трилобітів, брахіопод. У силурійському періоді дістають масове поширення (хоча відомі ще з кембрію) великі ракоподібні - ракоскорпіони. Тіло їх досягало у довжину 1-3м і закінчувалось гострим хвостовим шипом (тельсоном) з отруйною залозою. Очевидно, ракоскорпіони, як і наутилоідеї, почали швидко витісняти трилобітів і брахіопод. Група розвивалась до кінця палеозою і повністю вимерла. Зараз відома лише єдина близька до них форма - мечохвіст. Один із характерних представників ракоскорпіонів (Eurypterus podolicus) знайдений в силурійських відкладах Поділля.
В силурі появляються перші безхребетні, які пристосувалися до життя в наземних умовах. Це павукоподібні тварини, близькі за будовою до нинішніх скорпіонів. Разом із багатоніжками вони почали заселяти прибережні ділянки майже одночасно із псилофітами.
В ранньому палеозої відомі вже і перші хребетні. В континентальних відкладах раннього ордовика знаходять кістяні пластинки та шкірні зуби перших безщелепних , рибоподібних тварин, позбавлених щелеп та плавників і покритих кістяними лусками (панцир).
Ці тварини повністю вимерли до кінця девону. їх далекі родичі - сучасні миноги та ланцетники. В силурійських морях відомі перші щелепороті риби - акантоди та пластиношкірі. Перші з них мали веретеноподібне тіло, покрите бронею із дрібних квадратних лусок та внутрішній хрящовий скелет. У пластиношкірих (панцирних) риб було невелике (до 50 см) тіло, голова покривалася панциром із кістяних пластин. Населяли морське мілководдя та приустєві частини рік.
Таким чином, найбільш вагомими подіями в еволюції біосфери раннього палеозою, очевидно, слід вважати:
1) вибух життя в морях на початку палеозою , що призвело до заселення організмами морського мілководдя та епіконтинентальних басейнів;
2)появу і широке розповсюдження організмів із карбонатними, фосфатними та хітиновими скелетами;
3) початок заселення суші рослинними і тваринними організмами.
У зв'язку із останнім, слід відмітити, що поряд із псилофітами та членистоногими суша інтенсивно заселялась різноманітними мікроорганізмами. і вже до кінця силуру поверхня планети могла бути повністю освоєна ними. Мікроорганізми безумовно повинні були інтенсифікувати процеси вивітрювання гірських порід (біохімічне вивітрювання). Зростання надходження у водойми розчинених Са і Mg призводило до більш інтенсивного нагромадження біогенних і хемогенних порід, а це, у свою чергу, спричиняло різке зменшення вмісту вуглекислого газу. Суттєве зниження загальної кількості СО2 в атмосфері відбулось якраз в кінці раннього палеозою. Однією із причин такого зниження, могло бути включення мікроорганізмів у процеси наземного вивітрювання, хоча основною причиною, очевидно, слід вважати спад вулканічної активності. Корисні копалини. Ранньопалеозойські відклади в цілому бідні на корисні копалини. Слід відмітити появу тут родовищ нафти і газу, відсутніх серед докембрійських товщ, значні поклади хромітів, фосфоритів, азбесту.
Кембрійський та ордовицький вік мають продуктивні горизонти гігантського родовища нафти Хассі-Мессауд в Алжирській Сахарі та поклади Мідконтиненту у США (штати Канзас, Оклахома, Техас); останні дають третину річного видобутку нафти США.
В середньому ордовику формувалися багаті родовища горючих сланців країн Балтії. З ультраосновними породами Уралу пов'язані унікальні за якістю та запасами родовища хромітів: на Південному Уралі - Кімперсайська група та на Середньому - Сарановська група родовищ.
В ордовику та силурі утворились родовища оолітових залізних руд Уобана на о.Ньюфаундленд (Канада) та Клінтон (США).
З відкладами раннього кембрію та ордовику пов'язані численні родовища фосфоритів, 0які відомі в Казахстані (хр.Каратау), Росії (Ленінградська обл.), Естонії (Азеру, Маарду), Китаї (провінція Юньнань), США (штат Теннесі).
З ранньокаледонськими ультраосновними породами генетично зв'язані родовища азбесту, відомі на Уралі (Асбест), Забайкаллі, Східному Саяні, в Оренбурзькій області Росії (Киємбаєвське), а також в Канаді (о.Нюфаундленд, провінція Квебек).
У Східному Саяні розташоване велике Ботогольське родовище графіту, пов'язане з нижньокембрійськими відкладами.
У кембрії відклались також потужні поклади кам'яної солі, відомі, зокрема, на Сибірській платформі (Лено-Вілюйський соленосний басейн), в силурі формувався Мічіганський басейн (США). Контрольні запитання і завдання. 1. Охарактеризуйте будову земної кори на початку палеозою.
2. Як відбувався розвиток в ранньому палеозої Північно-Атлантичного поясу (океан Япетус)
3. Які структури входили до складу материків Лавренція та Ангарида.
4. Як розвивалася у ранньому палеозої Уральська геосинкліналь
5. Характерні особливості розвитку древніх платформ у ранньому палеозої.
6. Які зміни відбувались в атмосфері раннього палеозою
7. Що Ви знаєте про клімат раннього палеозою.
8. Поясніть розміщення центру наземного зледеніння на південних материках та екваторіального і тропічного клімату та теперішніх північних континентах.
9. Проаналізуйте еволюцію органічного світу раннього палеозою.
10. Перерахуйте найвагоміші події в еволюції біосфери раннього палеозою.
11. Покажіть на карті основні родовища корисних копалин раннього палеозою. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
