|
Фаціальний аналіз. Фаціальний аналіз умовно поділяють на літологічний та біономічний аналізи, тісно взаємопов'язані між собою.
При літологічному аналізі фації визначаються в основному за структурними та текстурними особливостями порід, крім цього важливими критеріями є також мінералогічний склад, колір порід, наявність перерв в осадконагромадженні тощо.
Так, серед текстур розрізняють внутрішарові текстури та текстури поверхонь нашарування. Внутрішарові текстури бувають масивними і верствуватими (горизонтально- та косоверствуватими).
Горизонтальна верствуватість у породах свідчить про формування їх у спокійній обстановці, коса - вказує про нагромадження осадків при русі води, чи при вітрі. В річкових відкладах, наприклад, проверстки нахилені в один бік під кутом 20-30 5о 0, в дельтових - спостерігається різнонаправлена верствуватість, чергуються горизонтальні і косонаправлені серії проверстків, в дюнах і барханах коса верствуватість показує переважаючий напрям вітрів у час формування осадків і т.д.
До текстур поверхонь нашарування відносяться різноманітні знаки (органічного чи неорганічного походження): знаки брижів, тріщини висихання, відбитки крапель дощу, граду, сліди життєдіяльності різноманітних організмів (сліди повзання, заривання, відбитки лап четвероногих, птахів тощо), а також гієрогліфи - сліди невстановленого походження. Наприклад, знаки брижів чітко вказують на обстановку осадконакопичення: симетричні брижі - типові лише для водного середовища, несиметричні можуть формуватись і вітром і в прибережних умовах. Розрізняють їх за індексом брижів (відношення ширини валика до його висоти): у водних брижів він коливається від 5 до 10, у вітрових - від 20 до 50. Текстури поверхонь нашарування дають також цінні відомості для палеокліматичних реконструкцій.
При вивченні структурних особливостей уламкових порід звертають увагу на розміри, склад, ступінь відсортованості, форму, ступінь обкатаності, характер поверхні та розміщення уламкового матеріалу, склад та кількість цементуючої маси тощо. За цими ознаками встановлюють характер і швидкість осадконакопичення, глибину водойми, тривалість переносу відкладеного матеріалу і т.ін.
Відомо, наприклад, що розмір уламків порід залежить від рельєфу та віддаленості від області живлення (області розмиву), ступінь обкатаності уламків дозволяє судити про швидкість та тривалість переносу, склад уламків дає уявлення про середовище і клімат територій, де проходило осадконагромадження, розміщення уламкового матеріалу дозволяє встановлювати напрямок руху води і т.д.
Індикатором середовища осадконакопичення може служити в багатьох випадках забарвлення порід. Так, первинно-білий колір мають породи (крейда, вапняки, доломіти, солі) сформовані в арідних умовах. Строкатими кольорами відрізняються осадки пустель ( червоні, коричневі, бурі). Зелений колір часто буває обумовлений наявністю в породі глауконіту - мінерала типового для морських обстановок. Сірий і чорний колір може вказувати на високий вміст в породі органічних речовин, чи формування їх у відновних умовах.
Біономічний аналіз заключається у відтворенні палеогеографічних обстановок за викопними органічними рештками. При проведенні таких реконструкцій необхідно мати уявлення про умови життя рослинних і тваринних організмів, про фактори, що визначають їх розселення і розвиток. Вивчають в основному представників морського бентосу, які заселяють морське дно у вигляді біоценозів, у які входять різні організми, тісно пов'язані один з одним єдиним місцем поселення. Склад біоценозів визначається фізико-географічним середовищем і міняється із зміною глибини, температури, солоності води, газового режиму, руху води, характеру дна тощо.
Звичайно розрізняють два види захоронень органічних решток: викопні біоценози, тобто захоронення організмів на місці їхнього замешкання і танатоценози, під якими розуміють захоронення утворені внаслідок переносу, організми в них пов'язані лише спільним місцем захоронення, а не поселення. Важливе значення для палеогеографії мають біоценози, за танатоценозами визначають лише обстановку захоронення. Тому завданням дослідників є визначення первісного складу викопних біоценозів, встановлення за даним біоценозом біономічної зони моря (літораль, сублітораль, батіаль, абісаль), а разом з цим фізико-географічних умов середовища поселення. Насамперед вивчають окремі організми, що входять у палеобіоценоз, потім переходять до вивчення екологічних груп організмів і, нарешті, до вивчення біоценозу в цілому.
Важливі відомості про середовище можна отримати вивчаючи сліди життєдіяльності організмів: сліди повзання по дну, сліди заривання, нірки - свердління у скельних породах, сліди приростання черепашок, відбитки лап рептилій, амфібій, птахів і т.ін.
Вони вказують на характер середовища (водне, повітряне), газовий режим, динаміку придонних течій, характер дна тощо.
Достовірні висновки про характер фізико-географічного середовища отримують при поєднанні літологічного та біономічного аналізів.
Для палеокліматичних реконструкцій при фаціальному аналізі служать так звані породи-індикатори клімату: льодовикового - морена; гумідного - вугленосні товщі, осадові руди заліза, марганцю, боксити, кора хімічного вивітрювання; арідного - галогенні відклади (гіпси, ангідрити, флюорит, целестин, кам'яна і калійна солі), червоноколірні карбонати. Морські фосфорити і карбонатні породи хімічного походження вказують на теплий чи жаркий клімат.
На жаркий клімат вказують і оолітові вапняки. Із організмів для палеокліматичних реконструкцій найбільше значення мають наземні форми, особливо рослини, тому що за ними часто судять не лише про температурні умови, але й про вологість кліматів минулого. Особливо часто для таких потреб використовують спорово-пилковий аналіз.
За даними фаціального аналізу будують палеогеографічні карти, де, по можливості, якнайдетальніше відображають фізико-географічні умови утворення досліджуваних порід. Карти складаються для різних відрізків часу, як коротких (вік, час), так і досить тривалих (епоха). На дрібномасштабних палеогеографічних картах, складених для значних за площею територій для епох, показують контури древніх континентів і морських басейнів, а також області нагромадження основних типів осадків - вугленосних, соленосних, вулканічних, льодовикових тощо . На крупномасштабних картах показують розподіл суші і моря, рельєф суші і морського дна, контури озер і давні річкові долини, розміщення вулканів, глибини басейнів, напрямки течій і вітрів, межі кліматичних і біогеографічних зон тощо. Окрім чисто теоретичного призначення (для потреб історичної геології та палеонтології), палеогеографічні карти використовуються і в практичній геології, наприклад, при виборі напрямків пошуків родовищ корисних копалин і ін. Складені на даний час для великих територій Атласи літолого-палеогеографічних карт (наприклад, Атлас палеогеографічних карт Української і Молдавської РСР (1960)) дають змогу з достатньою достовірністю розшифровувати складну історію еволюції фізико-географічного середовища окремих регіонів. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
