|
1. Суспільна опіка на територіях підросійської України За результатами Переяславської угоди 1654 року майже всі українські землі на засадах автономії увійшли до складу Росії. Але після російсько-польської війни 1660-1667 рр. відбувся територіальний поділ України.
Під польську сферу впливу відійшли західноукраїнські землі (Східна Галичина і Волинь) та Правобережжя. За Росією закріплювались Лівобережжя з Києвом, території Запорізької Січі, Слобідська Україна. Після третього поділу Польщі (1795 р.) до Росії приєдналося Правобережжя.
Отже, на початок ХІХ ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входили до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці ХVІІІ ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління. У цей період спочатку була обмежена, а згодом повністю зруйнована Запорізька община.
Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була казенна плата. Вона відала збиранням з населення податків. Щодо найбільшої маси населення – кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.
Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Коли одного разу Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише один – Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: “Не бере, бо дуже багатий”.
Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки. В аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. Для задоволення у грошах своїх потреб, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Процес розорення охопив не лише середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, полтавський поміщик С.Кочубей заборгував кредитним установам майже 1 млн. крб. Значну частину свого майна розпродала родина О.Розумовського сина останнього українського гетьмана.
Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Важким тягарем на їх плечі лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їх правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя, продавали і міняли підлеглих, розлучаючи членів їх сімей, могли позбавити майна тощо.
У першій половині XIX ст. відбувається перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. 3 проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства.
У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів (жебраки, позбавлені будь-яких засобів існування), які в пошуку заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. Далеко не рідкісним явищем було розорення латифундій земельних магнатів. З іншого боку, створювалась заможна. сільська верхівка, яка, накопивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникли насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн. крб. Інший мільйонер Артем Терещенко родоначальник династії відомих цукрозаводчиків виходець із козацького роду.
Така динаміка перетворень “багатство – бідність” є дуже важливим матеріалом для соціальних працівників, які досліджують причини злидарства й убогості та шляхи запобігання такому соціальному лихові.
Перша половина XIX ст. характеризується також глибокими змінами У промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами у розвитку вітчизняної промисловості. Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.
У цей час з’являються нові галузі виробництва – кам’яновугільна, машинобудівна, цукроварна тощо. У межах феодалізму формуються нові капіталістичні відносини.
Перша половина ХІХ ст. – це період визрівання глибокої соціальної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі.
Дуже гостро у досліджуваному періоді стоїть питання допомоги тим верствам населення, які потребують.
Цілком очевидно, що увійшовши до складу Росії, Україна зазнала впливу законопроектів та реформ у справі опіки нужденних, прийнятих російськими царями та урядовцями. Органами, які надавали соціальну допомогу, були створені ще царицею Катериною, прикази суспільної опіки.
Проте вони не могли задовольнити потреби населення і не тільки через нестачу засобів і недосконалість адміністративно-господарської системи, цьому сприяла і погана слава закладів суспільної опіки.
Окремо варто зупинитися на діяльності церкви та монастирів у справі соціальної допомоги.
Факти переконують, що церква в Україні використовувала далеко не всі свої можливості для організації широкомасштабної милосердної роботи. Навіть монастирі середнього статку і заможні здебільшого піклувалися виключно про власне матеріальне благополуччя. Так, братія Сатанівської та Барської обителів “опікувалася” місцевими жебраками лише в тому плані, що змушувала їх ділитися своєю “виручкою”. У 1770-1771 рр. мав місце обурливий випадок, коли монахи Кирилівського монастиря відмовились пожертвувати своїм майном та спокоєм для організації боротьби з епідемією чуми, чим залишили в киян про себе недобру пам’ять (6, 257).
Дуже часто якраз бідні монастирі ставали притулком для кволих, убогих і самотніх.
Звичайно, не всі монастирі мали однакові можливості чи докладали однакових зусиль у галузі благодійництва. Організація лікарень і притулків вимагала певних матеріальних витрат, які були посильними не для кожної обителі. Не могли, скажімо, дозволити собі такі витрати православні монастирі Придніпров’я, які самі нерідко перебивались на милостині. Натомість монастирі окремих католицьких орденів завойовували в населення добру репутацію своєю турботою про знедолених.
Упродовж ХVШ – поч. XIX ст. на Правобережжі з’явилось близько десяти монастирів сестер милосердя. Один такий монастир, наприклад, заснував у 1766 р. у Житомирі київський єпископ Йосип Залуський, а на початку XIX ст. у Кам’янці-Подільському створили свій осідок візитки жіночий чернечий орден. Монастирський статут вимагав від візиток, щоб вони займалися доглядом за хворими та підтримували бідних.
Найбільше шпиталів, тобто притулків для убогих, сиріт і калік у другій половині ХVШ ст. існувало на Лівобережжі та Слобідській Україні. Відкривалися вони при храмах, монастирях. За неповними даними, лише на Слобожанщині у містах, містечках, селах і слободах їх тоді налічувалось близько 40, причому в окремих поселеннях їх існувало по декілька (в Охтирці 4, в Ізюмі та Лебедині – 3) (6, 256-257).
При монастирях не лише відкривались лікарні, але й вивчались лікувальні властивості трав, розвивались народні методи лікування, лікарські сади та городи. Так, на Полтавщині вирощуванням лікарських рослин займалися ченці Геннадій та Онуфрій (м. Лубни).
Царський уряд спонукав монахів активізувати свої зусилля на освітянській ниві. Згідно указу Катерини ІІ від 6 вересня 1795 р. саме існування василіанських монастирів на правобережжі ставилось у залежність, триматимуть вони чи ні публічні школи. Як привід для масового закриття монастирів у другій половині ХVІІІ ст. царський уряд використав якраз те, що в більшості своїй вони не тримали богаділень та шкіл для молоді.
Завдяки державному втручанню активізувалась освітянська діяльність церкви.
У 60-70 рр. XIX ст. у Росії відбулись важливі реформи, які справили вплив на розвиток промисловості, сільського господарства, а також культури та соціальної допомоги на українських землях.
Скасування кріпосного права (1861 р.) стало своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень в інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.
У комплексі реформ Олександра П після скасування кріпосного права провідне місце належало земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. Земські установи були створені в усіх губерніях України, крім Правобережжя (там вони були запроваджені лише у 1911 р.). Земським органам належала повнота влади у справі суспільної опіки .
У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно з якою у містах строком на 4 роки обиралися органи міського самоуправління – міські думи. Запровадження міських дум, членів яких обирали всі платники податків, було кроком уперед у громадському самоуправлінні порівняно з думами, які існували за Катерини ІІ (вона надала право міського самоврядування лише дворянам).
Судова реформа (1864 р.) базувалася на впровадженні безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з’явилися прокурор, який обвинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню громадської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.
Військова реформа, по тривала п’ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6-7 років, заборонила тілесні покарання тощо.
Царські реформи багато важили для України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли розвитку народного господарства.
У другій половині ХІХ ст. суттєво змінюється й управління соціальним захистом. Функції нагляду за суспільною опікою залишаються за Міністерством внутрішніх справ; хоч у більшості губерній його здійснювали земські та міські установи, що стали правонаступниками приказів суспільної опіки на місцях. Але в деяких губерніях, де ще не було земських установ, продовжували функціонувати прикази. Державна фінансова підтримка (на кінець XIX ст.) закладів опіки вперше набувала систематичного і регулярного характеру.
Виявились нові категорії непрацездатних осіб суспільної опіки: незаконнонароджені немовлята і підкидьки, що потребують загального і амбулаторного лікування, прокажені, хронічні хворі, божевільні, безробітні, сім’ї солдатів, призваних на дійсну службу. А згідно з Лікарським статутом суспільна опіка мала стосуватися породіль, тимчасово безпритульних неповнолітніх, осіб, покусаних скаженими тваринами, алкоголіків. Але коло клієнтів суспільної допомоги залежно від місцевих умов могло звужуватися або розширюватися, бо єдиної думки з цього приводу у суспільстві не було. Так, Київське земство було проти обов’язкового опікування дітьми епілептиків, особами, що відбували покарання, волоцюгами. Деякі вважали за необхідність ними піклуватися.
Як уже зазначалося, в пореформений період у губерніях склалася подвійна система управління суспільною опікою через прикази суспільної опіки (стара форма) і через земські установи (нова форма). Порівнюючи приказну і земську системи опіки, можна відзначити, що останні були мобільніші і мали розгалужену мережу послуг, отже, були прогресивніші. У 90-ті роки ХІХ ст. земська система у 1,5 рази перевершувала всю приказну дореформену систему в усіх 55 губерніях за кількістю установ. Крім того, вона надавала і ширшу систему допомоги, що включала нові форми опіки. Основні напрями соціальної діяльності земських органів.
1. Розвиток освіти і введення всезагального навчання. Земськими органами самоврядування створювались земські школи, які в порівнянні з міністерськими та церковно-парафіяльними відрізнялась більш високим рівнем навчального та виховного процесу. Поряд з обов’язковим викладанням читання, письма, арифметики і закону божого вчителі вводили в навчальні програми теми з основ природознавства, географії та історії. Заняття проводились за кращими для того часу підручниками (“Рідне слово” К.Д.Ушинського, “Мой друг” М.О. Корфа і ін.).
Поступово завдяки зусиллям діячів освіти, носіїв прогресивних педагогічних поглядів, таких як К.Д.Ушинський, М.О. Корф, М.І. Пирогов і ін., а також завдяки подвижницькій діяльності тисяч учителів, що присвятили своє життя благородній справі народної освіти, склався особливий тип земської школи з трьохрічним і чотирьохрічним навчанням.
Земські органи самоврядування відіграли значну роль в організації недільних шкіл. Ці школи давали можливість отримати початкову освіту фабрично-заводським робітникам, ремісникам і іншим міським жителям, а також їх дітям.
У земському досвіді представляє інтерес комплексний підхід до постановки народної освіти, що виражалось в органічному поєднанні вирішення таких важливих завдань, як широке будівництво шкільних споруд, формування кваліфікованих учительських кадрів, введення прогресивної освітньої системи, перехід до безплатного навчання і безкоштовного забезпечення учнів навчальними посібниками, створення сітки культурних закладів, в тому числі бібліотек, книжкових складів, народних театрів і народних будинків. 2. Опіка бездоглядних дітей. Сформованої системи у роботі не існувало, але можна зазначити принаймні певні тенденції на прикладі опіки байстрят і підкидьків. У багатьох губерніях патронаж таких дітей здійснювали земські лікарі, вчителі, священики разом з поліцією. Форми опіки могли бути різні. Так, у Київському земстві було створено шість видів патронажу: годування немовлят вдома матір’ю; віддавання немовлят на вигодовування; виховання; навчання майстерності; утримання в сім’ї школярів; віддавання в услуговування на умовах сімейної опіки. Найпоширенішою формою було опікування за рахунок благодійних товариств.
Бездоглядність дітей, що мали батьків, але які через виробничі чи інші обставини змушені залишати їх вдома самих, покликали до життя такі форми опіки, як “безкоштовні колискові”, “денні сховища”, ясла. Для дітей шкільного віку відкривалися ремісничі курси, для дітей-правопорушників землеробські колонії та ремісничо-виправні притулки. 3. Організація медичного обслуговування. У середині XIX ст. лікарська допомога у селі фактично була відсутня. Земські органи самоврядування сприяли відкриттю цілої сітки медичних закладів, вживали заходів з поступової заміни фельдшерської допомоги на лікарську. Ними створювались аптеки, відкривались фельдшерські і медичні курси. Завдяки земським лікарям і фельдшерам були переможені деякі епідемічні захворювання. 4. Профілактика зубожіння. З цією метою було створено позичково-благодійницькі фонди, емеритальні каси. Кошти перших використовувалися для підтримки переселенців, на ремонт і будівництво квартир, будинків, на оплату податків тим, хто має велику заборгованість з них. Емеритальні каси виплачували пенсії земським службовцям (що було особливо важливим для сільських вчителів), а в разі смерті службовця – надавали матеріальну допомогу його родині, дітям.
Крім цього, земські установи видавали одноразову допомогу до різних свят (Різдво, Великдень), вносили плату за навчання дітей у гімназіях.
Вони здійснювали диференційований підхід до проблем нужденних. Тут існували не тільки особливі форми опіки в богодільнях, а й при розподілі допомоги. Створювалися спеціальні фонди окремо для ремісників, “старезних і хворих”, “бідних жінок”, “вчителів та вчительок”. 5. Організація громадських робіт. У проведенні громадських робіт можна виділити два етапи:
а) перше десятиріччя по скасуванню кріпацтва;
б) з початку ХХ ст.
Земські громадські роботи першого етапу пов’язані з будівництвом залізниці, а також з іригацією полів і лісонасадженнями. Проте уряд недовірливо ставився до такого роду діяльності, тому вона обмежувалась. Повертаються земства до громадських робіт після 1900 р., коли за новим законодавством на них покладено відповідальність за поліпшення економічного стану місцевих жителів. 6. Соціально-економічна допомога селянству. З допомогою органів самоврядування створювались агрономічна, зоотехнічна, ветеринарна і інші служби. Новим явищем у сільському житті стало агрономічне обслуговування населення. Перші агрономи у штатах земств з’явились у 80-ті роки. До структури агрономічної служби входили сільськогосподарські і економічні ради при губернських та повітових управах. Земська агрономічна служба вживала заходів з підвищення культури селянського землеробства. Її спеціалісти створювали дослідні станції, показові поля.
Органи земського самоврядування першими почали відкривати склади з продажу сільськогосподарських машин та інвентаря. Вони створювали машинно-прокатні пункти. Земські агрономи, зоотехніки та інші спеціалісти вважали своїм обов’язком пропаганду сільськогосподарських знань серед селянства. Широке поширення отримали сільськогосподарські читання. 7. Юридична допомога. Практикувались різноманітні форми юридичного обслуговування населення. Найбільш поширеними були юридичні консультації.
В історичному досвіді соціальної роботи України значний інтерес викликає діяльність органів міського самоврядування.
Міська система допомоги. Органами міського самоврядування були міські думи. Вони вибирались раз на чотири роки.
У відповідності з “Міським положенням” 1870 р. в компетенцію міських дум входили продовольче забезпечення громадян, розвиток системи народної освіти і культурних закладів, турбота про охорону здоров’я. На міські думи був покладений обов’язок налагоджування місцевої промисловості, торгівлі, організація кредитно-банківської справи, біржових закладів, створення страхових товариств. Вони повинні були займатися міським господарством, в тому числі освітленням, водозабезпеченням, транспортом, дорожнім будівництвом, благодійницькими та лікувальними закладами тощо.
Міські фінанси як головне джерело фінансування програм суспільної опіки мали міцнішу основу, ніж земські, але й вони не були достатніми. Оподаткування нерухомості (головне джерело міського бюджету) велося далеко не у повній мірі, оцінка нерухомого майна знижувалася. Але навіть і за таких умов міські установи суспільної опіки являли собою досить розгалужену мережу суспільної опіки та підтримки.
Єдиної схеми соціальної допомоги в містах не існувало, проте можна виділити загальні риси опіки городян: роздавання грошової допомоги, оплата лікування, діяльність щодо локалізації проблем соціальної патології, опікування дітьми.
Для подолання соціальних проблем створювались будинки працелюбності (ініціатива їх створення належала отцеві Іоанну Кронштадтському) Ці будинки охоплювали різні сфери діяльності від надання допомоги нужденним до створення навколо такого закладу мережі різних інститутів опіки (сирітських будинків, їдалень, притулків, дешевих квартир).
Тогочасна Україна була переважно селянською, тому в справі суспільної опіки суттєву роль відігравали сільська та волосна опіка.
Сільська і волосна опіка. Законодавство закріпило за сільськими громадами архаїчні способи допомоги. Старезні, каліки, ті, хто не міг собі здобувати засоби для існування власною працею, опікувалися родичами, а якщо їх не було, селянською громадою. Сільському начальству старостам і волосним старшинам згідно зі ст. 698 і 699 Статуту суспільної опіки належало здійснювати нагляд за закладами суспільної опіки, якщо вони були, а також за тим, щоб члени сільських громад не займалися жебрацтвом через свою ледачість.
У практиці селянської опіки переважали наступні види соціальної допомоги.
Найпоширеніший – почергове годування нужденних по хатах. Сільські сходці (збори) приймали рішення про надання не імущим хлібної допомоги із сільських крамниць; існувала і грошова допомога. Вона була порівняно невеликою (2 – 5 крб. на місяць). Досить поширеною залишалась і така архаїчна форма суспільної опіки, як милостиня. Спеціальних закладів соціальної допомоги у сільській місцевості було обмаль через мізерність наявних коштів. До того ж старезні та убогі воліли жебрати, ніж позбавлятися волі, мешкаючи у закритих закладах.
Стосовно опікування дітьми справа була організована краще: створювалися ясла-притулки, щоб діти не відвертали увагу батьків у напружені періоди року. Таким закладам надавалася допомога і окремими доброчинцями, і громадою у вигляді харчів, дров, транспортних послуг, інколи виділялися певні грошові суми.
Крім зазначеного, сільські громади надавали допомогу нужденним через звільнення їх від якихось платежів, розподіляючи їх на членів громади, допомагаючи на польових роботах.
У другій половині ХІХ ст. пожвавлюється діяльність церкви та монастирів у справі соціальної підтримки нужденних.
Церковно-парафіяльна опіка. Парафіяльна благодійність здійснювалася у таких основних формах: матеріальна допомога, медична допомога, допомога в освітній діяльності. Матеріальна допомога включала в себе допомогу натурою: роздавання одягу, харчів, а також внески за навчання, за утримання в богадільнях, плату за житло, надавання дешевих обідів. Медична допомога полягала в оплаті послуг лікаря і безкоштовному наданні ліків хворим. Досить значне місце в народній освіті належало церковно-парафіяльним школам. Духовенству належать ряд ініціатив у справі суспільної опіки. Так, саме духовенство у 1869 р. відіграло важливу роль у створенні та відкритті Полтавської общини сестер милосердя. Першими членами цієї общині були черниці. Досить вагомим був внесок церкви у загальний розвиток культури. Продовжувала розвиватись церковна книговидавнича справа. Одну з найбільших друкарень мала Києво-Печерська Лавра. Разом з тим церква допомагала урядові Росії здійснювати полонізацію та русифікацію українського населення. У цьому відношенні виняток становила лише греко-католицька церква в Галичині, яка виступала охоронцем української мови й культури в регіоні. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
