ПЕДАГОГІЧНІ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКА ДОШКІЛЬНОГО ВИХОВАННЯ XIX СТ.
Розвиток капіталізму наприкінці XVIII — на початку XIX ст. спричинив загострення соціальних протиріч, спроби осмислення яких прислужилися формуванню різноманітних теорій соціального розвитку. У цей період остаточно сформувалася класична педагогіка Нового часу, утвердилася в науці ідея про невичерпні можливості людини, неповторність особистості. Значний вплив на розвиток педагогіки здійснили філософські теорії І. Канта, Йоганна-Готліба Фіхте (1762—1814), Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1830), які вбачали виняткову роль виховання в розвитку особистості.
У цей час суспільній думці та практиці було запропоновано принципово нові освітні проекти. Наприклад, французький філософ Франсуа-Марі-Шарль Фур'є (1772— 1837) пропагував нову систему суспільної організації на засадах “загальної рівності та гармонії”. Вважаючи одним з головних інстинктів людини прагнення до творчості, Фур'є рекомендував реалізувати його діяльністю в трудових асоціаціях (фалангах), які б об'єднували людей на добровільних засадах з обов'язковим врахуванням їхніх творчих інтересів.
Проблемами суспільного виховання дітей займався англійський фабрикант, соціаліст-утопіст Роберт Оуен (1771 —1858). У Нью-Ланарку він організував Інститут виховання характеру, який об'єднував ясла для дітей від 1 до З років, дошкільний заклад для 4—6-літніх дітей, початкову школу та майданчики для ігор. Саме ясла та дошкільний заклад, у якому виховувалося майже 300 дітей, на думку Оуена, призначені для формування досконалих людей завдяки правильному вихованню. Зусилля педагогів він орієнтував на виховання у дітей чесності, ввічливості, гуманних якостей та суспільно спрямованих інтересів. Значну увагу приділяв він розвитку фізичних якостей та зміцненню здоров'я (ігри, вправи), формуванню естетичних якостей (співу), мовлення, ознайомленню з природою. У цій справі важлива роль відводилася особі вихователя, його доброті, любові до дітей.
Багато однодумців знайшов у цей час німецький педагог Фрідріх-Вільгельм Фребель (1782—1852), який звернувся до батьків і вихователів зі словами: “Будемо жити для наших дітей”. Вихований на класичній німецькій філософії, Фребель вважав, що виховання повинно мати чітку методологічну основу, кожен педагог має усвідомлювати мету виховання, добираючи на цій основі найефективніші засоби і методи розвитку дітей.
Фребель виходив з того, що головним призначенням людини є усвідомлення в собі божественного начала, добровільне виявлення його у своєму житті. Для цього людина має пізнати себе, Бога і природу. Метою виховання він вважав розвиток природних здібностей дитини, у якої є зачатки духовних спрямувань, почуттів, прагнень. Внутрішні її потенції з часом мають виявитися назовні, тобто у вчинках людини: “Все внутрішнє пізнається внутрішнім... за зовнішнім і через зовнішнє”. Стаючи реальністю, внутрішні вияви розвиваються, стають досконалішими. Отже, виховання є прагненням до досконалості.
Вважаючи надзвичайно важливими етапами розвитку дитини немовлячий та дошкільний вік, Фребель обґрунтував необхідність взаємодії сімейного та дошкільного виховання і роль дитячого садка як продовжувача лінії виховання дитини в сім'ї, яке має оберігати, творити особистість. За його переконаннями, дитячий садок дає дитині те, чого сім'я дати не може, — спільне з однолітками життя: “...єднання сімейного і шкільного життя є незмінна умова людського виховання в цей період”.
У 1837 р. у м. Бланкенбург (Тюрінгія) Фребель заснував заклад для дітей дошкільного віку, якому в 1840 р. дав назву “Дитячий садок”. Проіснувавши 7 років, заклад було закрито через брак коштів. Однак Фребель продовжував втілювати цю ідею, займаючись підготовкою педагогів, “дитячих садівниць”, яких нині називають вихователями.
Значну увагу приділяв Ф.-В. Фребель засобам і методам дошкільної освіти, догляду за тілом, різним видам фізичної діяльності дитини. Основою педагогіки дитячого садка, на його думку, має бути гра, завдяки якій дитина, наслідуючи дорослих, вправляється у правилах і нормах моралі, тренує волю, розвиває фантазію і творчість. Він розробив дидактичний матеріал для розвитку сенсорики та пізнання навколишнього світу — так звані “дари”. Перший з них — невеликі за розміром різнокольорові м'ячі з м'якої шерсті, щоб дитина могла взяти в руку. їх форма — куля — символізує нескінченість, рух, “єдність у єдності”. Другий дар — невеликі дерев'яні куля, куб і циліндр із однаковим діаметром — мають знайомити дитину з різними формами предметів. Третій — куб, поділений на вісім кубиків — ілюструє уявлення про ціле і його складові частини. Четвертий, п'ятий і шостий дари — кубики, поділені відповідно на вісім плиток, двадцять сім маленьких кубиків, також поділених на дрібніші частини. Завдяки “дарам” діти отримують елементарні уявлення про найрізноманітніші геометричні тіла, необхідні для будівельних ігор, та про форму, величину, просторові відношення, числа.
Ця методика (“система Фребеля”) набула поширення в інших країнах, а виховательок дитячих садків називали “ фребелічками ”.
Використання ідей Фребеля у Франції пов'язане з іменем Поліни Кергомар (1838—1925), яка від Міністерства освіти інспектувала дошкільні заклади, багато працюючи над оптимізацією їх статусу та використовуваних ними освітньо-виховних програм.
На східнослов'янських теренах у цей період виникають оригінальні педагогічні системи, зорієнтовані на ідею народності освіти. Часто до осмислення цієї проблематики долучалися люди, на перший погляд далекі від освіти, — письменники, медики та ін.
Над проблемами освіти і виховання розмірковував український поет і мислитель Тарас Шевченко (1814—1861), обстоюючи ідею справжньої народної школи, масової народної освіти, наголошуючи на особливому значенні рідної мови у вихованні дітей. Його стараннями було підготовлено підручник “Буквар Южноруський”.
Подібних поглядів дотримувався історик, письменник Микола Костомаров (1817—1888), який провідну роль у розвитку культури українського народу відводив освіті, рідній мові, етнопедагогіці та етнопсихології.
Зв'язок спадковості і виховання, роль методичних систем і творчості педагога у виховній діяльності досліджував організатор народної освіти, автор системи навчання рідної мови за звуковим синтетичним методом Микола Корф (1834—1883).
Культурно-освітній діяч Західної України, автор одного з перших посібників для вчителів “Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских” Олександр Духнович (1803—1865) доводив, що основою педагогіки є ідея народності. Головним джерелом морального виховання дітей він вважав рідну мову, вітчизняну історію, народну творчість, гідний приклад дорослих.
Необхідність розвитку освіти як умови національно-політичного відродження українського народу обстоював філософ, історик, письменник Михайло Драгоманов (1841—1891), який великого значення надавав вихованню дитини в сім'ї, відповідальній ролі батьків у духовному розвитку дитини.
Значний вплив на педагогічну науку і практику справили ідеї письменника-гуманіста Льва Толстого. Основою виховання він вважав створення найсприятливіших умов для розвитку всіх здібностей і можливостей дитини — фізичних, розумових, духовних, а освіту розглядав як найсуттєвішу потребу народу. Толстой обґрунтував ідею вільного виховання, вважаючи свободу “єдиним критерієм педагогіки”, а вимогу гуманного ставлення до дитини — головною умовою успішного виховання.
Різноманітні питання духовно-морального виховання дітей, освіти жіноцтва — перших вихователів людини — перебували в полі зору українського лікаря і педагога Миколи Пирогова (1810—1881). “Усі ми, — зазначав він, — до якої б нації не належали, можемо зробитися через виховання справжніми людьми — кожен по-різному, ніскільки не перестаючи бути громадянином своєї вітчизни і ще рельєфніше виражаючи через виховання прекрасні сторони своєї національності”. У розвитку моральності особливо важливими, на його думку, є перші уявлення дитини, враження від навколишнього світу.
Своєрідним етапом у розвитку дошкільної педагогіки була педагогічна діяльність Костянтина Ушинського, який підняв педагогіку на високий науковий рівень. Метою виховання він вважав формування гармонійно розвинених людей, а засобом досягнення цієї мети — створення народної системи освіти, яка відповідала б потребам народу, його особливостям і виховувала б духовну, творчу особистість. Незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, вважав він, у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети. Послуговуючись принципом народності у вихованні, Ушинський розробив методики розвитку мовлення дітей дошкільного віку, ознайомлення їх із природою, організації ігрової діяльності, художнього читання, написав багато літературних творів для дітей. Великого значення він надавав іграм, казкам, називаючи їх першими і блискучими спробами народної педагогіки, стверджуючи, що ніхто тут не зможе змагатися з педагогічним генієм народу. Особливу увагу звертав на підготовку дітей до школи в сім'ї, водночас підтримував ідею дитячих садків, з роботою яких ознайомився під час відрядження за кордон. За його твердженнями, предметом дослідження педагогіки як науки є “людина як предмет виховання”. Це означає, що педагогіка вивчає “людину у всіх виявах її природи із спеціальним застосуванням до мистецтва виховання”.
Ніхто не може нав'язувати педагогу готових методичних рецептів, він повинен приймати рішення самостійно, а знання для свідомого їх прийняття дає наукова педагогіка. З огляду на це потрібно якомога ретельніше досліджувати фізичну і душевну природу людини, вивчати своїх вихованців та обставини, в яких вони перебувають.
Дитина в педагогіці К. Ушинського фігурує як джерело і результат педагогічної діяльності. Вихователь ніколи не повинен забувати, що він виховує “не раба собі та іншим”, а вільну, самостійну людину, яка з часом керувалася б своїм розумом і совістю та мала достатньо енергії для того, щоб виконувати вимоги і взагалі досягати того, чого прагне. Для цього потрібно розглядати особистість дитини не лише як елемент (нехай і центральний) навчального процесу, а як самостійне педагогічне явище.
У будь-якому заснованому на демократичних засадах суспільстві людину слід виховувати так, щоб вона мала такі цілі життя, які усвідомлює як цінності і втілення яких прагне. Формування високих цілей життя є єдиним шляхом до щастя. Намагаючись зробити людину нещасною, зазначав Ушинський, “задовольняйте миттєво всі її бажання і позбавте її власних цілей у житті”. Завдання педагога полягає в тому, щоб підготувати дитину до вибору, спрямувати її душевні потяги на досягнення високих цілей.
Особистість педагога Ушинський порівнював із променем сонця, животворним джерелом, необхідним для успішного розвитку дитини, а майстерність педагогічної діяльності — з творчістю художника і скульптора. “Але якщо художник і скульптор відображають життя у фарбах, на полотні, в мармурі, композитор — в музичних образах, то мистецтво учителя формує духовне обличчя самої людини”. У зв'язку з цим народне виховання потребує народних учителів не тільки тому, що вони навчають народ в народних школах, а тому, що вони вийшли справді з середовища народу, винесли “кращі характерні властивості і найчистіші прив'язаності і просвітили їх європейською освітою”. Слід дбати про те, вважав Ушинський, щоб у себе на батьківщині готувати справді народних наставників, тобто таких, “які б не вносили розладу в народне життя й зневіри в народне серце”.
Загалом на масову вітчизняну освітню практику і пов'язану з нею теоретичну педагогіку домінуючий вплив мала західна педагогічна традиція. У XIX ст. виразно окреслилася гуманістична тенденція, яка також опиралася на західну традицію.
Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
