ДЕКОДУВАННЯ ВЧИТЕЛЕМ НЕВЕРБАЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ
У процесі комунікації вчитель і учень взаємодіють як рівноправні партнери. Цілеспрямовано спостерігаючи за зовнішнім виглядом учнів, їхньою поведінкою, поставою, ходою, позами, жестами, голосом і виразом обличчя, вчитель отримує різну інформацію про них, що дає йому змогу оптимізувати свої педагогічні дії для досягнення потрібного результату.
Сукупність мімічних і пантомімічних проявів, що сигналізують про стани смутку, гніву, радості, страху тощо, відіграють інформаційну, регулятивну роль. Структуру сигналу утворюють сталі або варіативні ознаки різних модальностей.
Найважливішим джерелом інформації для вчителя є міміка, яка відображає стан, настрій учня; дає змогу зрозуміти його ставлення до вчителя, обговорюваного питання, комунікативної ситуації і до себе (привітність, відчуження, вдячність, незадоволення).
Більшість учителів у процесі комунікації концентрує увагу на обличчях учнів, де розміщені найважливіші джерела інформації. Скорочення м'язів обличчя змінюють його вираз, сигналізуючи про внутрішній стан особистості (подив — підняті брови, опущені вниз кінчики губ, відкритий рот; страх — підняті й зведені над переніссям брови, широко відкриті очі, куточки губ опущені, дещо відведені назад, губи розтягнуті в сторони, відкритий рот; гнів — брови опущені, ніс зморщений, нижня губа випнута або піднята і зімкнута з верхньою губою; сум — брови зведені, очі погаслі, куточки губ злегка опущені; щастя — очі спокійні, куточки губ підняті й відведені назад).
Загальновідомо, що обличчя людини асиметричне, тобто ліва і права сторони відображають емоції по-різному, оскільки їх контролюють різні півкулі мозку (ліва — мовлення й інтелектуальну діяльність, права — емоції, уяву і сенсорну діяльність). Робота лівої півкулі відображається на правій стороні обличчя, вираження якої піддається більшому контролю; правої півкулі мозку — на лівій стороні обличчя, на якій складніше приховати почуття. Позитивні емоції відображаються більш-менш рівномірно на обох сторонах обличчя, негативні — більш виражені на лівій. Особливо експресивні губи учнів: щільно стиснуті — відображають глибоку замисленість, вигнуті — сумнів або сарказм.
Усмішка (вираз обличчя, що супроводжує позитивні емоції) виражає дружелюбність, потребу в схваленні, проте за нею можуть приховуватися різні мотиви, тому варто бути обережним у її тлумаченні. Посмішка (вираз обличчя, що виражає негативні емоції), супроводжувана піднятими бровами, свідчить про те, що учень може підкоритися вимогам учителя, опущеними — про відчуття в певній ситуації переваги над ним. Спектр такого способу вираження учнями своїх почуттів немало залежить від їх оточення. Позитивні експресії дітей, які виросли в дружних, повних сім'ях, за інтенсивністю і багатством відтінків значно перевищують відповідні характеристики в дітей, які виховувалися без батьків, у проблемних сім'ях.
Повністю відкриті очі свідчать про чутливість, зацікавленість; прикриті — про байдужість, втому, інертність, зверхність тощо. Прямим поглядом найчастіше виявляють інтерес, довіру, бажання вступити в контакт; поглядом збоку — недовіру, скептицизм; поглядом знизу вгору — агресивну збудженість або готовність підкоритися, прислужитися; згори вниз — про бажання підкреслити свою зверхність, презирство. Іноді дитина ухиляється від погляду не тому, що хоче щось приховати, боїться чогось, а через сором'язливість, невпевненість у собі. Вчитель має знати, що зіниці в людини розширюються, коли її щось зацікавило. Якщо дитина хоче щось приховати, вона відвертатиме очі (приблизно третину часу спілкування). Довго (до двох третин часу) учень дивиться на вчителя, якщо спілкування з ним йому приємне. Так буває і за ворожих стосунків між ними, проте погляд інший.
Установку, почуття учнів визначають за ознаками, віднесеними до сфери моторики (позами, жестами і рухами). Так, схрещені руки або ноги учнів вказують на скептичну, захисну установку; несхрещені — на відкриту довіру до вчителя; підперте долонями підборіддя — про замисленість учнів. Поза “руки в боки” — ознака непокірності або готовності приступити до роботи; руки, заведені за голову, — переваги. Кивки голови, не завжди означаючи згоду, допомагають бесіді, стимулюючи співрозмовника продовжувати мовлення. Однак стрімкий нахил або поворот голови убік часто означає, що співрозмовник бажає висловитися.
Вчителю легко дається розмова з учнями зі жвавим виразом обличчя, експресивною моторикою, оскільки активна жестикуляція відображає позитивні емоції, є ознакою зацікавленості, дружелюбності. Проте надмірна жестикуляція може свідчити про занепокоєння або невпевненість учнів. Оптимальнішим є спілкування з учнями, які приймають невимушену позу. Залежний, невпевнений у собі учень прагне зайняти якнайменше місця у просторі (зігнувшись, сидить на стільці), і зовсім навпаки поводяться ті, хто відчуває себе господарем ситуації.
Аналізуючи мову рухів тіла, учитель повинен пам'ятати, що між конкретною позою, жестом учня та його внутрішнім станом не завжди є прямий зв'язок, адже вони можуть бути зумовлені зовнішніми обставинами (холодно, незручно сидіти та ін.), не пов'язаними з настроєм причинами (біль в організмі та ін.). Тому за основу слід брати сукупність жестів, недопустимим є їх тлумачення поза контекстом розмови. Результат інтерпретації поз і жестів значною мірою залежить від того, хто її здійснює, адже на ній позначаються настрій, установки, психологічний стан особистості в конкретній ситуації. Тому між побаченим і його інтерпретацією тотожність неможлива. Досвідчений учитель завжди враховуватиме загальний зміст жестів і поз, а також особливості їх прояву, які залежать від індивідуальних якостей особистості, різноманітних чинників, обставин, що зумовлюють спілкування, умов його перебігу. Кожна деталь комунікативної поведінки учня сигналізуватиме про його ставлення до почутої і виголошуваної інформації, невисловлені думки тощо. Особливу увагу вчитель звертає на такі аспекти невербальної комунікації:
1) положення рук біля обличчя. Нахилена убік голова учня свідчить про деяку зацікавленість; кулак, що підпирає щоку, — про уважне слухання; витягнутий вказівний палець, що уперся в скроню, — про оцінювання інформації; якщо при цьому великий палець підтримує підборіддя — учень негативно ставиться до інформації або вчителя; пряме, з невеликим нахилом уперед положення голови і погляд з-під лоба означають деяку агресивність дитини.
Коли учень говорить неправду або думає, що чує її, він мимоволі направляє руку до рота (так буває у стані крайньої сором'язливості), найчастіше закриваючи його одним пальцем або кулаком, палець може потирати місце під носом. Рука біля рота є жестом, який учитель може розцінити як прояв неприхильності;
2) положення рук і ніг. Спостереження за руками і ногами учня дають додаткову інформацію про його внутрішній стан. Розкриті долоні свідчать про відкритість, довіру до вчителя; притиснуті до грудей руки — про прагнення бути щирим; неспокійні рухи кистей, обертання великого пальця — про нервозність, дискомфорт (іноді в такому стані руки спокійні, а “витанцьовує” нога); переплетені пальці рук, що лежать на столі, — про те, що дитина напружена, зібрана або роздратована, але намагається це приховати.
Схрещені руки переважно сигналізують про певну настороженість учня. Якщо при цьому пальці стискають передпліччя — він почувається дуже напружено; якщо пальці впилися в руки — ледве стримує себе.
Деякі учні сидять, схрестивши ноги, коли їм так зручно, в інших випадках ця поза відображає їх напружений стан. У стані напруги деякі з них притискають одну до одної п'яти або перехрещені щиколотки, розвівши коліна;
3) неправдивість. Якщо дитина говорить не те, що думає, вона іноді ховає руки або контролює їх положення. Видати може спрямований убік і вниз погляд — почісування повік або відтягування комірця. Часом учень настільки володіє собою, що говорить неправду, дивлячись в очі. Та про неї свідчитимуть зламані лінії брів, напружені куточки губ і погляд, старанно підібрані слова. Уловивши неправду, варто доброзичливо (з легким нахилом тулуба, усмішкою і відкритими долонями) попросити його повторити сказане. Наступного разу висловлення неправди не буде таким ефектним;
4) постава, хода учня. Часто вони свідчать про внутрішній його стан (впевненість у собі, розгубленість, пригніченість), фізичне самопочуття, настрій, характер (спокійний, рвучкий, самовдоволений або сором'язливий);
5) голос. Звучання його може виражати радість, сумнів, невдоволення, образу, рішучість, невпевненість. Різноманітну інформацію може почерпнути вчитель, аналізуючи силу і тон голосу, швидкість мовлення, відхилення у побудові фраз (незакінченість речень, часті паузи).
Про почуття учня можна зробити висновок, зважаючи на тон його голосу навіть під час читання алфавіту. Наприклад, ентузіазм, радість, недовіра, гнів і страх виражаються високим голосом; сум, горе, утома, як правило, — м'яким, приглушеним голосом зі зниженням інтонації наприкінці кожної фрази.
Діти говорять швидко, коли схвильовані, стурбовані, переживають особисті труднощі. Той, хто прагне переконати, умовити, переважно говорить швидко. Повільна мова здебільшого свідчить про пригнічений стан, горе, зарозумілість або утому. Невпевнені у собі діти допускають у мовленні повторення слів, неправильний їх вибір, обрив фрази на півслові. Таке трапляється, якщо вони збираються здивувати вчителя. їх мовленнєві недоліки більш виражені у стані хвилювання, який видають зітхання, нервовий кашель.
Одержати значущу інформацію про учнів учитель може лише за наявності зворотного зв'язку з ними. Адже часом досить глянути на учнів, щоб зрозуміти, наскільки цікавий, доступний для них матеріал, чи готові вони до роботи; з'ясувати причини жестів зніяковіння і занепокоєння (почісування носа, вух; смикання костюма; прокручування ручки; кусання губ; відкидання волосся та ін.); усвідомити інші причини їхньої поведінки і відповідно скоригувати свою.
Здатність людини до інтерпретації невербальної поведінки залежить від етапу її розвитку. Спершу вона розпізнає окремі елементи поведінки інших на основі жестів і міміки, трактує лише окремі їхні дії. З часом виробляє в собі здатність сприймати їх комплексно з урахуванням контексту, правильно оцінювати стан співрозмовника, його ставлення до змісту і учасників розмови. А ще через деякий час починає успішно послуговуватися жестами, мімікою, пантомімікою як засобами врегулювання відносин з іншими. Тому “прочитування”, вивчення людини збагачує знаннями про людський світ.
Пізнання вчителем суб'єктів комунікації потребує володіння професійно-педагогічною увагою, яка полягає в спрямованості й зосередженості на певних об'єктах.
Найважливішими для продуктивної комунікації є такі властивості педагогічної уваги, як зацікавлення предметом викладання і емоційно забарвлена участь у роботі учнів; зосередженість на роботі вихованців, предметі уроку (лекції), спостереження за плином своєї думки, ведення уроку згідно з планом; стійкість і зосередженість уваги протягом уроку (лекції), що обумовлюється логікою розвитку теми, зміною різних видів навчальних занять, робочим станом і поведінкою тих, хто навчається.
Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
