ЗОВНІШНІЙ ВИГЛЯД І ПОВЕДІНКА ПЕДАГОГА
Загальне сприйняття вчителя, його особистості, внутрішнього стану, формування довіри чи недовіри до його слів починається із враження, створеного його зовнішнім виглядом, стійкими категоріями якого є:
— фізичний вигляд (обличчя, постава і типові пози, хода, голос і мовлення);
— оформлення зовнішності (одяг, зачіска, прикраси);
— засоби виразної поведінки (доброзичливість, привітність, привабливість, естетична виразність та ін.).
Педагог формує морально-етичні погляди і смаки вихованців. Будь-яка деталь у його зовнішності й поведінці має виховне значення. Тому він повинен одягатися елегантно, з урахуванням вимог моди. Водночас його одяг має бути зручним для виконання необхідних педагогічних операцій: писання на дошці, роботи з демонстраційними матеріалами, нахиляння, ходіння між рядами парт тощо. Уміле використання кольору, фактури, доповнень (ґудзиків, пряжок тощо) також позитивно впливає на емоційний настрій учнів, дисциплінує їх, сприяє формуванню почуття міри, не відвертає уваги від навчальних занять. Естетичний смак потрібен йому і щодо використання інших компонентів зовнішнього вигляду (зачіска, косметика, прикраси).
Небайдужий до цих аспектів своєї майстерності педагог використовує певну систему вмінь і навичок організування своєї зовнішності. Корисними в цьому є такі поради:
1) режим дня має бути ретельно продуманий, враховувати порядок занять у школі, а також час для догляду за собою. Добре налагоджений самоконтроль допоможе виробити звичку стежити за своєю зовнішністю, позбавить метушливого збирання на роботу, побоювання запізнитися. Через певний час дотримання режиму стане автоматичним;
2) одягаючи новий костюм, слід упевнитися, що в ньому буде зручно працювати в класі;
3) виходячи з дому, бажано обов'язково оглянути себе перед дзеркалом;
4) добираючись на роботу, важливо не забруднити, не пом'яти одягу, не залишитися без ґудзиків тощо;
5) у гардеробі, учительській бажано оглянути, скоригувати зовнішність, оцінивши себе очима учнів і колег;
6) вдаватися до самоаналізу з позицій педагогічних вимог до одягу з урахуванням зовнішнього вигляду колег, реакції учнів на зовнішній вигляд педагогів.
Естетична виразність, привабливість вчителя виявляється і в привітності погляду, доброзичливості обличчя, усмішці, зібраності, стриманості рухів, виправданих м'яких жестах, у поставі й ході. Неприпустимі для педагога кривляння, метушливість, штучність жестів, в'ялість. У його зовнішності діти повинні бачити і відчувати стриману силу, упевненість і доброту.
Про особистісну культуру вчителя свідчить і його зовнішня привабливість, яка виявляється і в його одязі, і гармонії ліній тіла, безлічі інших елементів.
Творенню привабливого образу сприяє вміле володіння ним пантомімікою — виражальними рухами тіла або окремої його частини. Навіть найідеальніша фігура не справить потрібного ефекту, якщо в людини неправильна постава, вона не вміє триматися. Шляхетна постава (пряма хода, зібраність) виражає внутрішню гідність, упевненість педагога. Сутулуватість, опущена голова, млявість рук здебільшого свідчать про внутрішню слабкість, невпевненість у собі. Часто постава є результатом спеціальних вправ і звички, тому вчитель має навчитися правильно стояти перед учнями на уроці, рухатись тощо.
Емоційний стан, внутрішню налаштованість учителя виражає і його поза — положення частин тіла людини (голови, тулуба, рук, ніг). Наприклад, піднята голова свідчить про впевненість у собі, виражену самосвідомість (без самозвеличування, зарозумілості), відкритість і увагу до інших. Закидання голови назад демонструє активне бажання діяльності, виклик; голова, схилена набік, — відмову від активності, відкритість до співрозмовника, прагнення йти назустріч аж до покірності, схилена донизу — ознака безвільності.
Етикет розрізняє дозволені і недозволені пози у присутності співрозмовника. Так, розсістися на стільці можна лише серед близьких друзів під час відпочинку. Така поза вчителя під час уроку — вульгарна. Значущими є пози рольового статусу (поза домінування: підняте підборіддя, погляд “згори”, розведені плечі, прямий корпус). Уміле використання пози впливає на співрозмовника. За необхідності досягти згоди з ним доцільно синхронізувати пози, що засвідчило б однаковість позицій.
Звички вчителя стояти, ходити інколи заважають йому у спілкуванні з учнями. Далеко не кожному вчителю вдається нейтралізувати подібні недоліки ерудицією, привітністю або професійною майстерністю. Тому багато з них через недооцінку тілесної експресії не можуть справитися з бар'єрами у спілкуванні.
Оптимальний пластичний образ вчителя творять відкрита поза, опущені або ледве зігнуті в ліктях руки (не варто їх схрещувати); оберненість обличчям до класу, витримування дистанції, яка створює ефект довіри; розверненість долонь не до аудиторії; плавна пластика, продумана зміна місцезнаходження (доцільно рухатися вперед і назад по класу, а не в сторони). Крок уперед підсилює значущість повідомлення, зосереджує увагу аудиторії. Відступаючи назад, промовець начебто дає змогу слухачам перепочити. Нахил до учня під час розмови сприймається як люб'язність, вияв уваги, відкидання назад або розмова сидячи у кріслі сприймаються насторожено.
Деякі вчителі свідомо мінімізують або й зовсім виключають невербальну комунікацію з класом, вважаючи, що вона відволікає від фактичної інформації. Вони надають перевагу застиглій позі (весь урок перебувають в одному положенні) в одному місці (захисним бар'єром слугує стіл), уникають візуального контакту з учнями. Внаслідок цього в школярів виникає бажання зайнятися чимось іншим, оскільки їм важко слухати вчителя, сприймати матеріал.
Знаючи особливості невербальної комунікації, вчитель має враховувати особливості сприйняття й інтерпретації учнями рухів, що супроводжують його діяльність, сигналізують про емоційний стан, наміри, ставлення тощо. Витончені, прості рухи і пози, уникнення похитування, тупцювання, вертіння в руках сторонніх предметів, гармонійна, плавна хода несуть інформацію про благополучний стан, доброзичливий настрій учителя. Він має враховувати, що особливості мови рухів тіла обумовлені імпульсами людської підсвідомості, які неможливо підробити, тому до неї більше довіри, ніж до вербальної інформації (“Мова рухів тіла правдивіша, ніж мова слів”, X. Рюкле). Проте не всі рухи тіла є ефективними і доцільними засобами невербальної комунікації (наприклад, надмірне розмахування руками під час пояснення нового матеріалу, ходіння по класу під час відповіді учня на запитання та ін.).
Для досягнення зовнішньої виразності у процесі невербальної комунікації педагог повинен уміти диференціювати й адекватно інтерпретувати невербальну поведінку інших людей, розвивати вміння “читати обличчя”, розуміти мову тіла, час, простір у спілкуванні; розширювати діапазон засобів спілкування шляхом тренувальних вправ (розвиток постави, ходи, міміки, організація простору, візуального контакту) і самоконтролю зовнішньої техніки; дбати, щоб створені з використанням зовнішньої техніки образи були органічно пов'язані з внутрішніми переживаннями, виражали значення педагогічної дії, а внутрішнє тепло його думки і почуттів благородно сяяло в погляді, міміці, наснажувало слово.
Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
