7.4. Мотивація та особистість
З багатьох розглянутих нами мотиваційних чинників є такі, що згодом стають настільки характерними для людини, що перетворюються в риси її особистості. Розглянемо найбільш соціальні мотиви людини, які визначають її ставлення до людей.
Встановлено, що в людей, орієнтованих на успіх, частіше переважають реалістичні самооцінки, а в індивідів, орієнтованих на невдачу, - нереалістичні, завищені або занижені. Із ступенем самооцінки пов'язані задоволеність або незадоволеність людини, що виникають у результаті досягнення успіху або виникнення невдачі.
Із самооцінкою співвідноситься рівень домагань - той практичний результат, якого суб'єкт розраховує досягти в роботі. Як чинник, що визначає задоволеність або незадоволеність діяльністю, рівень домагань має більше значення для осіб, орієнтованих на уникнення невдачі, а не на досягнення успіхів. Істотні зміни в самооцінці з'являються в тому випадку, коли самі успіхи або невдачі пов'язуються суб'єктом діяльності з наявністю або відсутністю в нього необхідних здібностей.
Мотиви афіліації і влади актуалізуються і задовольняються тільки в спілкуванні людей. Мотив афіліації звичайно виявляється як прагнення людини налагодити добрі, емоційно позитивні взаємовідносини з людьми. Внутрішньо, або психологічно, він виступає у вигляді почуття відданості, вірності, а зовнішньо - у товариськості, прагненні співробітничати з іншими людьми, постійно бути разом з ними. Любов до людини - вищий духовний прояв даного мотиву.
Відносини між людьми, побудовані на основі афіліації в описаних якостях, як правило, взаємні. Партнери по спілкуванню, що володіють такими мотивами, не розглядають один одного як засіб задоволення особистих потреб, не намагаються домінувати, а розраховують на рівноправне співробітництво. У результаті задоволення мотиву афіліації між людьми складаються довірчі, відкриті відносини, побудовані на симпатіях і взаємодопомозі.
Як протилежний мотиву афіліації розглядається мотив заперечування, що виявляється в боязні бути неприйнятим, запереченим значущими людьми.
Домінування в людини мотиву афіліації породжує стиль спілкування з людьми, що характеризується впевненістю, невимушеністю, відкритістю і сміливістю. Навпаки, переважання мотиву заперечування веде до непевності, скутості, ніяковості, напруженості.
Люди з мотивом афіліації досягають більш високих результатів у роботі в тих випадках, коли вони трудяться не поодинці, а в складі групи, з членами якої в них установилися приятельські взаємовідносини. Максимальне поліпшення результатів діяльності за цих умов спостерігається в тих, хто одночасно має сильно виражені мотиви афіліації і досягнення успіхів. Гірші результати виявляються в тому випадку, якщо поруч з іншими людьми працює людина з високорозвиненим мотивом досягнення успіху і вираженого побоювання бути запереченою у випадку невдачі.
Переважання мотиву боязні бути запереченим, навпаки, створює перешкоди на шляху міжособистісного спілкування. Такі люди викликають недовіру до себе, вони самітні, у них слабко розвинуті вміння і навички спілкування.
Мотив влади коротко можна визначити як стійке і чітко виражене прагнення людини мати владу над іншими людьми. М. Маррей дав таке визначення цьому мотиву: мотив влади - це схильність керувати соціальним оточенням, у тому числі людьми, впливати на поведінку інших людей різними способами, включаючи переконання, примус, навіювання, стримування, заборону тощо; спонукування інших діяти у відповідності зі своїми інтересами і потребами; домагатися їхньої прихильності, співробітництва з ними; доводити свою правоту, відстоювати власну точку зору; впливати, спрямовувати, організовувати, керувати, наглядати, правити, підкоряти, панувати, диктувати умови; судити, встановлювати закони, визначати норми і правила поведінки; приймати за інших рішення, які зобов'язують їх діяти певним чином; умовляти, відговорювати, карати; чарувати, привертати до себе увагу, мати послідовників.
Інший дослідник мотивації влади Д. Верофф психологічно уточнив визначення даного явища в такий спосіб: під мотивацією влади розуміється прагнення і здатність одержувати задоволення від контролю над іншими людьми.
Емпіричними ознаками наявності в людини мотиву, або мотивації, влади є такі: постійні і достатньо чітко виражені емоційні переживання, пов'язані з утриманням або втратою психологічного або поведінкового контролю над іншими людьми; задоволення від перемоги над іншою людиною в якійсь діяльності або прикрість з приводу невдачі; небажання підпорядковуватися іншим людям, активне прагнення до незалежності; схильність управляти, домінувати над людьми в різноманітних ситуаціях спілкування і взаємодії з ними.
Про психологічні аспекти влади говорять тоді, коли одна людина змушує іншу щось робити проти її волі. Вважається, що люди, які прагнуть влади над іншими людьми, мають особливо виражений мотив влади. За своїм походженням він, мабуть, пов'язаний з прагненням людини до переваги над іншими людьми.
Вперше даний мотив привернув до себе увагу в дослідженнях неофрейдистів. Він був проголошений одним з головних мотивів людської соціальної поведінки. А. Адлер, учень 3. Фрейда, вважав, що прагнення до переваги, досконалості і соціальної влади компенсує природні вади людей, що відчувають так званий комплекс неповноцінності. Аналогічного погляду, але теоретично розроблюваного в іншому контексті, дотримувався інший представник неофрейдизму - Е. Фромм.
Було встановлено, що психологічно влада однієї людини над іншими людьми підкріплюється декількома способами: можливістю нагороджувати і карати людей; здатністю примушувати їх до певних дій; системою правових і моральних норм, що одним дають право керувати, а іншим - ставлять в обов'язок підпорядковуватися і беззаперечно виконувати розпорядженням власть імущих; авторитетом, який одна людина має в очах іншої, стаючи для неї зразком для імітації, знавцем.
Слідуючи цим визначенням, можна вважати, що деяку психологічну владу над іншими людьми має кожна людина, якщо в даний момент часу вона виступає як монопольний володар якихось життєво значущих для цих людей цінностей.
Люди з розвинутим мотивом влади більше, ніж інші, схильні звертати на себе увагу, виділятися, залучати прихильників, які порівняно легко піддаються впливу, придбавати і накопичувати престижні, модні речі. У них, як правило, більш високий рівень соціальної активності, що виявляється в прагненні займати керівні посади, включатися в змагання, організовувати роботу інших людей. Вони малоконформні, погано себе почувають у групових видах діяльності, коли змушені строго слідувати однаковим для усіх правилам поведінки і підпорядковуватися іншим.
Особливий інтерес у психології мотивації викликає так звана просоціальна поведінка та її мотиви. Під такою поведінкою розуміють будь-які альтруїстичні дії людини, спрямовані на добробут інших людей, надання їм допомоги. Ці форми поведінки різноманітні, мають діапазон від простої люб'язності до серйозної благодійної допомоги іншим людям, причому іноді зі збитком для себе.
Альтруїстичну, або просоціальну, поведінку можна також визначити як таку, що здійснюється заради блага іншої людини і без надії на винагороду. Альтруїстично мотивована поведінка більшою мірою спрямована на добробут інших людей, ніж на добробут того, хто її реалізує. При альтруїстичній поведінці акти турботи про інших людей і надання їм допомоги здійснюються за власним переконанням людини, без будь-якого тиску на неї з боку або навмисного розрахунку. За змістом така поведінка діаметрально протилежна агресії.
Існує декілька соціальних норм морального порядку, характерних для поведінки людини в сучасному цивілізованому суспільстві. Виходячи з цих норм, можна пояснити альтруїстичну поведінку. Однією з них є норма соціальної відповідальності. Вона спонукає людину до надання допомоги іншим людям в усіх випадках, коли будь-хто потребує її, наприклад, у силу того, що він занадто старий, хворий або бідний і немає іншої людини або соціального інституту, здатного взяти на себе турботу про нього.
Важливу роль у наданні допомоги відіграє здатність людини до співпереживання (емпатії): чим більше вона схильна до нього, тим з більшою готовністю допомагає іншим людям. Деякі вчені вважають, що здатність до емпатії лежить в основі всіх інших форм альтруїстичної поведінки.
У зв'язку з поширенням у світі не тільки альтруїстичних, але й неблагородних людських діянь - війн, злочинності, міжнаціональних і міжрасових сутичок - психологи не могли не звернути увагу на поведінку, за своєю сутністю прямо протилежну альтруїзму, - агресивність. Було висловлено припущення, що за цією поведінкою стоїть особливого роду мотив - мотив агресивності.
Агресивними називають дії, що завдають людині якийсь збиток: моральний, матеріальний або фізичний. Агресивність пов'язана з навмисним заподіянням шкоди іншій людині.
Психологічні дослідження показали, що в дітей - представників різних культур і народів - можуть спостерігатися схожі прояви агресивності стосовно ровесників, причому приблизно в тому самому віці - від 3 до 11 років. У цей час у багатьох дітей спостерігаються прагнення до боротьби один з одним, агресивні відповідні дії як реакція на дії ровесників, причому в хлопчиків це зустрічається частіше, ніж у дівчинок. Цей факт, мабуть, обумовлений не статевою приналежністю, а культурою, різницею в статево-рольовому вихованні і навчанні. Сама культура виховання дітей різної статі у сучасному світі така, що хлопчикам частіше прощаються, а дівчинкам забороняються агресивні дії.
Батьки дітей, яким властива підвищена агресивність, нерідко не терплять проявів агресії в себе вдома, але за його межами дозволяють і навіть заохочують подібні дії, провокують і підкріплюють таку поведінку. Зразками для наслідування агресивної поведінки зазвичай є батьки. Дитина, яка неодноразово піддавалася покаранням, у кінцевому підсумку сама стає агресивною.
Психологічна трудність усунення агресивних дій полягає, зокрема, у тому, що людина, яка поводить себе подібним чином, звичайно легко знаходить безліч розумних виправдань своїй поведінці, цілком або почасти знімаючи із себе провину. Відомий дослідник агресивної поведінки А. Бандура виділив такі типові способи виправдання агресорами своїх дій:
1. Порівняння власного агресивного акту з особистісними вадами або вчинками людини, яка стала жертвою агресії, з метою доказу того, що зроблені стосовно жертви дії не такі жахливі, якими здаються на перший погляд.
2. Виправдання агресії стосовно іншої людини будь-якими ідеологічними, релігійними або іншими міркуваннями, наприклад, тим, що вона вчинена зі “шляхетних” намірів.
3. Заперечення своєї особистої відповідальності за вчинений агресивний акт.
4. Зняття із себе частини відповідальності посиланням на зовнішні обставини або на те, що дана дія була зроблена разом з іншими людьми, під їхнім тиском або під впливом виниклих обставин, наприклад необхідності виконати чийсь наказ.
5. “Розлюднення” жертви шляхом “доказу” того, що вона нібито заслуговує такого ставлення.
6. Поступове пом'якшення агресором своєї провини за рахунок добування нових аргументів і пояснень, що виправдовують його дії.
Тенденція до стримування агресії визначається як індивідуальна схильність оцінювати власні агресивні дії як небажані і неприємні, такі, що викликають жаль і докори сумління. Ця тенденція на рівні поведінки призводить до стримування, уникнення або осуду проявів агресивних дій.
Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
