3.3. Основні теорії та напрямки розвитку особистості в дитинстві
Уявлення про розвиток особистості дитини складалися в науці під впливом набагато більшої кількості різноманітних теорій, ніж це характерно для пізнавальних процесів і дитячого мислення, причому в поглядах представників різних теоретичних систем було набагато більше розбіжностей і протиріч, ніж у позиціях тих, хто дотримувався різних поглядів на природу пізнавальних процесів. Це не могло не позначитися на стані теоретичних досліджень особистості дитини, тому що у своїй основі вони спираються на відповідні теорії особистості дорослої людини (див. розділ 2). Своєрідні уявлення про те, як з'являється, розвивається і змінюється особистість дитини, склалися в руслі психодинамічного (психоаналіз і теорія рис), соціодинамічного (теорія ролей і теорія соціального навчання), інтеракціоністського (теорія соціальної взаємодії) і гуманістичного (теорія самоактуалізації і теорія пошуку сенсу життя) напрямків.
У психоаналізі початок формування особистості дитини пов'язується або з включенням у дію основних життєвих біологічних потреб дитини, виникненням конфлікту між прагненням до їх задоволення і соціально-культурними цінностями (традиційний фрейдизм), або з виникненням перших життєвих невдач у задоволенні важливих потреб, що спричинюють появу комплексів (неофрейдизм). І в першому, і другому випадках початок розвитку особистості драматично пов'язується з глибокою психологічною травмою і сильним емоційним переживанням - афектом, сліди якого зберігаються і залишаються в дитини протягом усього її життя. Подальший розвиток дитини як особистості визначається тим, наскільки їй вдасться пережити відповідну травму і позбутися комплексів. Весь процес особистісного перетворення в рамках цього підходу подається як боротьба несвідомих потягів, породжуваних або органічними потребами (статева потреба, страх, агресивність), або комплексами. Особистісні новоутворення тут розглядаються саме як результат відповідної боротьби. Роль соціально-виховних впливів зводиться до формування захисних механізмів особистості.
Розуміння розвитку особистості в психоаналітичній традиції виходить з того, що здебільшого ми не знаємо точно або не в змозі визначити, чому люди діють так, а не інакше. Початки поведінки вбачаються у “Воно” - несвідомому. Соціальним регулятором поведінки є “Над-Я”. У процесі індивідуального розвитку дитини ці три рівні функціонування особистості - “Воно”, “Я” і “Над-Я” - не виникають одночасно. Онтогенетично першим з'являється “Воно”, що стає присутнім уже з моменту народження. “Я” розвивається в процесі зростання зусиль дитини, спрямованих на задоволення її основних потреб через взаємодію з оточуючими людьми. Через декілька років з'являється “Над-Я” як своєрідне внутрішнє уявлення соціальних цінностей і норм. Практичні шляхи перетворення “Воно”, “Я” і “Над-Я” складним чином переплітаються зі стадіями дитячого психосексуального розвитку.
Теорія рис особистості акцентує увагу на формуванні і зміні цих рис у дитини. Особлива роль у ній відводиться ранньому дошкільному дитинству, коли організм дитини, її мозок ще досить пластичні і перебувають у стадії дозрівання. Риси особистості в цей час формуються й закріплюються дуже швидко. І життєва усталеність як психофізіологічна система визначається тим, що риси особистості формуються в умовах багатосторонніх впливів навколишнього середовища на мозок дитини, який знаходиться у процесі дозрівання. Особливий інтерес для дослідників, що дотримуються цього погляду, становлять періоди формування в дитини основних базисних рис особистості: екстраверсії, інтроверсії, тривожності, невротичності та ін. Вважається, що риси особистості починають формуватися досить рано, з дитинства, і до закінчення школи в основному закріплюються.
Основні, або базові, риси особистості - головні в кожній з груп особистісних рис, складаються в дитини в дошкільному віці і визначають подальший напрямок розвитку відповідної сукупності. Приблизно до початку навчання в школі виникає система базисних рис, що становлять індивідуальну своєрідність дитини. Ця індивідуальність закріплюється в підлітковому та юнацькому віці, зберігається протягом усього подальшого життя, що дозволяє шкільним товаришам і друзям упізнавати один одного як особистостей навіть через багато років після закінчення школи.
Відповідно до теорії ролей розвиток особистості дитини починається тоді, коли вона стає здатною до рольової імітації. Кожна нова роль робить свій внесок у розвиток особистості дитини, і результат розвитку в кінцевому підсумку залежить від того, скільки і яких різноманітних соціальних ролей дитині в житті довелося зіграти. Оскільки різноманітність ролей задається умовами життя, розвиток особистості залежить від соціальних впливів і внутрішньо обмежений лише можливістю зміни поведінки, що зменшується з віком, і гнучкого пристосування до зовнішніх умов.
Теорія соціального навчання розглядає особистісний розвиток як набуття людиною певних звичок, умінь і навичок спілкування з людьми. Джерелом особистісного розвитку тут слугує ззовні організована система підкріплення: заохочень і покарань. Завдяки їй можна формувати і змінювати особистість дитини протягом усього дитинства. Дана теорія велику роль у розвитку відводить правильно організованому психолого-педагогічному вихованню і підтверджує, що особистість більше залежить від виховання, ніж від дозрівання, глибинних потягів або комплексів.
Гуманістична теорія особистості узагальнена в поняттях самоактуалізації, мети і сенсу життя, виокреслює процес особистісного розвитку дитини як знаходження людиною визначеного свідомого й високого сенсу існування, а також властивості бути і ставати особистістю. Початок особистісного розвитку тут припадає приблизно на вік у три роки, а час завершення процесу оформлення особистості - до закінчення школи. В аналізі структури особистості акцент ставиться на мотиваційно-потребнісну сферу дитини, виникнення і функціонування в неї системи стійких ціннісних орієнтацій і моральних установок, а також подальше перетворення цієї системи під впливом умов життя. Головне питання, що тут ставиться і вирішується, полягає в тому, щоб з'ясувати, як відбувається засвоєння дітьми тих або інших моральних цінностей на різних етапах індивідуального розвитку залежно від соціальних умов, що складаються.
Вітчизняна психологія особистості за своїми теоретичними позиціями найбільше підходить до цього напрямку, а його суть виражена, наприклад, у понятті “спрямованість особистості”. Розглядаючи далі уявлення про загальні теоретичні питання в розумінні процесу розвитку особистості дитини, ми в основному будемо спиратися на гуманістичну теорію.
Витоками розвитку особистості дитини є успадковані нею форми соціальної активності, що виявляються у взаємодії людей, їхній культурі, звичаях і традиціях, а також система виховання, ідеологія і мораль. Вони містять потенціал майбутнього особистісного розвитку дитини, що сам по собі, без належних умов не може бути реалізований у її персональній індивідуальності.
Умовами особистісного розвитку є: своєчасне включення дитини в систему соціальних людських взаємовідносин; присутність поруч розвинутих і різних особистостей, психологію яких вона може опанувати і поведінці яких вона у змозі наслідувати; наявність ефективних методів виховання, розрахованих на те, щоб передати дитині, яка росте, необхідну для її особистісного розвитку інформацію.
Як рушійні сили особистісного розвитку дитини виступають, з одного боку, ті внутрішні протиріччя, з якими вона стикається в процесі дорослішання, а з іншого боку, - зовнішні стимули, що спонукають її як особистість змінюватися.
Перший етап розвитку особистості дитини можна назвати етапом формування характеру і мотивації досягнення успіхів. Він належить до віку від народження до трьох років. Під впливом спілкування і поводження дорослих з дитиною в цей час закладаються основи майбутнього характеру і прагнення до успіхів. Другий етап являє собою період розвитку самосвідомості і початок відкритого прояву характеру (від трьох до шести років). У цей час формуються самооцінка і рівень домагань дитини, складаються особистісні якості, що виявляються згодом у роботі, у діловому й власному спілкуванні з людьми. Третій етап - етап прихованого формування світогляду й моралі. Він припадає на молодші шкільні роки (вік - від 6 до 12 років). У цьому віці головною є навчально-пізнавальна діяльність, а в пов'язаному з нею спілкуванні дитини з дорослими і ровесниками закладаються основи моральної позиції індивіда. Четвертий етап - первинний у відкритих проявах світогляду і моралі. Він пов'язаний з навчанням дітей у середніх і старших класах школи (віковий період - від 12 до 16 років).
Особистість розвивається в процесі міжособистісного спілкування і, отже, для дитини даний тип соціальної активності є головним в розвитку особистості. Первинна форма спілкування, яка виявляється ще в дитинстві, - емоційно-безпосереднє спілкування, природним чином включене в процес задоволення органічних потреб. Потім, у ранньому віці, настає пізнавальне спілкування. До нього після трьох років приєднуються ігрове спілкування, з вступом до школи - навчальне, при досягненні підліткового віку і далі, аж до закінчення школи, - ділове й інтимне. Ці шість видів спілкування: емоційно безпосереднє, пізнавальне, ігрове, навчальне, ділове та інтимно-особистісне послідовно виступають як головні в розвитку особистості дитини з народження до досягнення нею соціально-психологічної зрілості. Зазначена послідовність виникнення різних видів спілкування не означає їхньої зміни або заміни одного іншим; вона означає поступове додавання з віком до вже набутих видів спілкування нових, у результаті чого відбувається збільшення кількості і різноманітності видів спілкування, у які включається дитина.
Перехід від одного етапу особистісного розвитку до іншого зазвичай пов'язаний з двома обставинами: проявами кризи вікового розвитку і зміною головного типу спілкування. У цей час змінюється ставлення дитини до самої себе, оточуючих людей і до своїх обов'язків. Основні критичні, переломні періоди особистісного вікового розвитку дітей припадають на третій, сьомий, тринадцятий-чотирнадцятий роки.
До закінчення школи, тобто до віку 16-17 років, особистість можна вважати в основному сформованою. Ті зміни, що відбуваються з людиною у подальшому її житті, як правило, не впливають на більшість особистісних рис, що, визначившись по закінченні школи, надалі залишаються практично незмінними. Ранній юнацький вік - це час відносної стабілізації особистості, її практичної підготовки до самостійного життя.
Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
