Соціально-психологічний підхід до вивчення особистості полягає у визначенні соціально-психологічних орієнтирів дослідження її комунікативного потенціалу, поясненні механізмів соціалізації, діагностуванні найважливіших компонентів структури, виявленні регуляторів поведінки, а також у дослідженні конкретних груп, у яких особистість засвоює соціальні впливи і реалізує свою соціальну сутність.
Аналізу піддають такі важливі соціально-психологічні вияви особистості, як соціальна установка, соціальна адаптація, індивідуалізація, інтеграція особистості, соціальна діяльність, активність, статусно-рольова реалізація особистості у групі, її статево-рольова диференціація, нормативна поведінка, соціально-психологічні якості тощо. При цьому враховують, що вся система суспільних відносин (економічних, політичних, моральних та ін.), до якої залучена людина, є об'єктивною основою формування її особистісних соціально-психологічних властивостей, якостей і рис характеру.
Соціально-психологічна природа особистості
Особистість є не тільки наслідком, а й причиною соціально-етичних дій, що відбуваються в соціумі. її сприйняття економічних, політичних, соціальних відносин залежить від історичної епохи і типу суспільства. Відповідно, кожна людина по-своєму відображає їх, що визначає її соціальну якість, зміст і характер практичної діяльності. Саме в процесі такої діяльності людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з другого — виробляє своє особливе ставлення до оточення. Елементами соціально-психологічної основи особистості є: соціально окреслена мета її діяльності; соціальні статуси, позиції і виконувані соціальні ролі; зумовлені статусами і ролями очікування; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності; соціокультурна, етнопсихологічна програма поведінки; система знаків, яку вона використовує; соціально-психологічне відображення соціальних відносин; сукупність знань; рівень освіти і спеціальної підготовки; комунікативний потенціал; особистісні механізми регуляції соціального процесу; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Становлення особистості в соціумі з погляду соціальної психології неможливе поза суспільними відносинами, поза взаємодією з групою, спілкуванням і діяльністю.
Людина розвивається у взаємодії з навколишнім середовищем, проте життя її є індивідуальним надбанням, а процес розвитку особистості завжди — глибоко неповторним явищем. її соціально-психологічні індивідуальні властивості виявляються в якостях темпераменту, рисах характеру, у специфіці інтересів, комунікативних якостей, інтелекту, потреб і здібностей.
Передумовою формування соціально-психологічної індивідуальності особистості є задатки. Розвиненість конкретної комунікативної характеристики, своєрідність її вияву зумовлюють соціально-психологічну відмінність однієї особистості від іншої, оригінальність її спілкування та взаємодії в соціумі. Це свідчить про індивідуальне соціально-психологічне відображення існуючих соціальних відносин між людьми і соціальних спільностей, що виникають на основі цих відносин. Йдеться про стійку індивідуально-специфічну систему соціально-психологічних засобів, прийомів, навичок, методів сприймання та відображення людиною соціальних відносин. Відомо, що люди з різними індивідуально-типологічними характеристиками нервової системи, різною структурою комунікативних здібностей, темпераменту, характеру домагаються однакової ефективності сприймання та відображення реальності різними способами. Водночас індивідуальне соціально-психологічне відображення може бути неоптимальним з точки зору ефективності регуляції соціального процесу.
Соціально-психологічна природа особистості реалізується і здійснюється у спілкуванні та взаємодії, відтворюючи реали соціального буття. У цілісній системі якостей особистості найзначущішими є комунікативні властивості та вміння, адже особисте життя та особистісний розвиток людини є всеохоплюючою комунікацією (йдеться про спілкування у широкому розумінні).
Комунікація (лат. communico — спілкуюсь із кимось) — спектр зв'язків та взаємодій, що передбачають безпосередні чи опосередковані контакти, реалізацію соціальних відносин, регуляцію соціального процесу, ціннісне ставлення до нього, обмін інформацією, співпереживання, взаєморозуміння, сприймання, відтворення, вплив групи на людину чи однієї людини на іншу.
Соціально-психологічний підхід до розвитку особистості в соціумі ґрунтується на розумінні комунікативного життя індивіда як його спілкування з собою, іншими індивідами, зі світом, у процесі якого реалізується комунікативний потенціал особистості через згоду (незгоду), розуміння (нерозуміння), рефлексію (лат. reflexio — звернення назад, самопізнання), емпатію (грец. empatheia — співчуття, співпереживання), довіру, любов, атракцію (лат. attractio — притягування) тощо. Соціалізація особистості поза комунікацією, без співпраці й діалогу, без взаємодії та сприйняття людьми один одного не можлива. Йдеться про широкий діапазон комунікативних знань, умінь і навичок, про соціально-психологічну компетентність та комунікабельність, якими повинен бути наділений індивід і які є необхідними атрибутами діяльності.
Діяльність — специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, в тому числі й самої себе, умов і засобів свого існування; цілеспрямований взаємовплив учасників взаємодії.
Діяльність завжди пов'язана з активністю учасників взаємодії, спрямованою на перетворення їх самих, їхніх здібностей, потреб, умінь, навичок, а також соціально-психологічної реальності. Інструментами такої діяльності є передусім соціально-психологічні механізми спілкування, міжособистісних стосунків та групових процесів: навіювання, наслідування, переконання, емпатія, соціальна перцепція (лат. регсерсіо —сприймання), каузальна (лат. causa — причина) атрибуція (лат. attributio.— приписування), соціально-психологічна рефлексія, взаєморозуміння, етнопсихологічні особливості індивідів, групові норми, санкції, групова згуртованість, соціально-психологічний клімат та ін. Ціннісне ставлення учасників взаємодії до соціальних відносин є регулятором соціального процесу.
Особистість є ієрархією різних зовнішніх і внутрішніх комунікацій, що динамічно утворюють нову якість — комунікативне ядро, комунікативний світ людини. Готовність людини до повноцінного міжособистісного спілкування є складним багатокомпонентним процесом, який зумовлює одночасний розвиток психіки індивіда в кількох взаємопов'язаних напрямах. Головне в ньому — формування гуманістичного комунікативного ядра особистості, яке передбачає сприйняття людини як найбільшої цінності. Отже, забезпечення учасників взаємодії комунікативними знаннями, формування в них комунікативних умінь і навичок є необхідною складовою розвитку і становлення особистості, її життя і функціонування в мікро- і макросистемах.
Універсальною умовою ефективності взаємних контактів, формою розкриття потенційних можливостей учасників взаємодії є діалогічний тип відносин. Російський філософ, культуролог і літературознавець Михайло Бахтін (1895—1975) вважав діалогічні відносини універсальними, оскільки вони проходять крізь людське мислення і всі людські взаємини, тобто через життя людини у всіх його виявах. Тільки у спілкуванні, у взаємодії розкривається людина в людині як для інших, так і для себе. Діалог, за Бахтіним, набуває онтологічного статусу, оскільки існувати означає спілкуватися діалогічно. Тому діалог є не лише засобом формування особистості, а самим буттям людини, її самобутністю.
У широкому розумінні соціально-психологічна природа особистості може бути охарактеризована як певний ступінь єдності комунікації та особистісних властивостей індивіда. Ступінь цієї єдності свідчить про певний рівень сформованості комунікативних можливостей особистості. Це положення конкретизується у вмінні особистості розв'язувати проблеми життя і діяльності засобами спілкування, у передаванні своїх знань і досвіду учасникам взаємодії, у способах організації стосунків на різних рівнях, у системі соціально-психологічного забезпечення саморозвитку тощо. Таке тлумачення комунікативної (соціально-психологічної) природи особистості виводить на психологічну та соціальну основи її розвитку, на співвідношення внутрішнього і зовнішнього, об'єктивного і суб'єктивного, індивідуального і соціального в ньому. Отже, комунікацію розглядають як соціальну та психологічну властивість, як атрибутивну якість особистості.
Ефективність розвитку комунікативних властивостей людини залежить від її взаємодії з групою та в групі, від індивідуальних психологічних особливостей учасників комунікативного процесу, вибірковості відносин, якості вибору, рівня групової сумісності тощо. Спілкування при цьому є умовою доцільної взаємодії людини із соціальним оточенням і внутрішньою характеристикою психічної активності особистості. У структурі особистості комунікативні властивості є інтегральними її характеристиками, за допомогою яких здійснюється взаємозв'язок особистості із соціумом, соціально-психологічне сприйняття та відображення нею соціальних відносин і реалій життя, забезпечуються контакти між людьми. За допомогою спілкування індивід “входить” у сферу ідей, думок співрозмовника, у коло його активності. Учасники комунікативного процесу постійно перебувають в соціокультурному та етнопсихологічному просторі спілкування, який утворюють культура особистості, стійкі характеристики стилю взаємодії, традиції, норми, правила, позиції, ролі тощо.
Культура особистості — сукупність соціальних норм і цінностей, якими індивід керується в процесі практичної діяльності, реалізовуючи свої потреби й інтереси у взаємодії із соціальним оточенням.
Соціокультурний, етнопсихологічний контекст розвитку соціально-психологічних властивостей особистості виявляється у певній позиції індивіда, його ціннісно-емоційному ставленні до політичних, економічних, соціально-психологічних явищ і процесів; у специфіці національних установок, культури ділової взаємодії, норм, традицій, що відображають вольову активність людини, яка належить до певної етнічної спільноти, її переконання, ціннісні орієнтації, погляди, принципи й інтереси.
Водночас спілкування є не тільки контактом з конкретною людиною або групою людей, їх комунікативною культурою, а й комплексом прихованих проблем, конфліктів, бар'єрів комунікативного процесу, який утворює смислову тканину і перспективу згоди — незгоди, довіри — недовіри, поваги — неповаги тощо.
Соціально-психологічна природа особистості передбачає усвідомлення її становлення як комунікативної життєдіяльності, у процесі якої відбуваються зовнішні й внутрішні зміни, формується комунікабельність, реалізуються складові комунікативного потенціалу.
Комунікативний потенціал особистості — притаманні особистості об'єктивні й суб'єктивні комунікативні можливості, які реалізуються як свідомо, так і стихійно і є внутрішнім резервом індивіда.
Комунікативний потенціал особистості утворюють: комунікативні можливості, комунікативні сили індивіда, які можуть бути використані особистістю в конкретній формі спілкування; психологічні властивості й можливості, набуті в реальних умовах спілкування й взаємодії з іншими людьми; комунікативні можливості подальшого розвитку. Він є не статичною, а динамічною, тобто такою, що розвивається (або навпаки), системою властивостей і здібностей, яка формується у спільній діяльності з іншими людьми, реальному спілкуванні з ними. Це — система форм, засобів, шляхів інтеграції власної діяльності з діяльністю інших, власної особистості з особистостями інших, специфічний комплекс особистісних якостей і особливостей, своєрідна індивідуальна “історія участі особистості” у спільній діяльності.
Комунікативні властивості особистості є її потенційними можливостями, які зумовлюють ефективність спілкування, вимірюють ступінь сили участі в соціально-психологічному відображенні соціальної реальності, глибину і повноту входження у процес взаємодії, повноцінність контакту. Вони характеризують особистість крізь призму її можливостей як конкретного і реального учасника спільної з іншими людьми діяльності, визначають ефективність цієї діяльності. В особливих видах діяльності та в специфічних ситуаціях спілкування, що пред'являють особистості високі вимоги, ці властивості виступають як внутрішні резерви особистості. Йдеться про особливо відповідальну публічну, багатопланову роботу, емоційно напружені, конфліктні обставини.
За відсутності умов для реалізації комунікативного потенціалу відбувається зниження потенційних можливостей індивіда, руйнування його статусно-рольової актуалізацїї в соціальній групі, втрата відчуття соціальної реальності, деперсоналізація та ізоляція. Потенційні комунікативні можливості особистості формуються як бажання індивіда самовиразитися, самоутвердитися, оптимізувати процес соціально-психологічного відображення з огляду на свої індивідуальні психофізіологічні, соціально-психологічні властивості.
Базову структуру комунікативного потенціалу утворює потреба у спілкуванні, яка трактується і як самостійна специфічна установка особистості на спілкування із собі подібними, і як міжособистісне тяжіння, і як вроджений інстинкт спілкування, вроджене прагнення до афіліації (англ. to affiliate — приєднати; намагання людини бути у товаристві інших людей) тощо. Безпосередньо з цією потребою пов'язана комунікабельність особистості — вираження потреби у спілкуванні, в налагодженні соціальних відносин, вибіркове ставлення до людей та використання форм і засобів комунікації.
Участь людини у спільній взаємодії та спілкуванні реалізується також через вияв її комунікативних здібностей. Для психологічного розвитку, соціалізації індивіда, набуття ним необхідних форм суспільної поведінки вони мають не менше значення, ніж предметно-пізнавальні здібності.
Адже без уміння адаптуватися до міжособистісних контактів, до людей, що в них задіяні, правильно сприймати й оцінювати їхні вчинки, взаємодіяти з ними та налагоджувати продуктивні взаємини в різних соціальних ситуаціях неможливе нормальне життя і психічний розвиток особистості.
Комунікативні здібності пов'язані з умінням людини використовувати у спілкуванні свої особистісні комунікативні властивості і з володінням технікою спілкування і контакту. Обидві ці групи здібностей об'єднують комплекс якостей (своєрідних умінь) особистості, що забезпечують успішний комунікативний процес. Наприклад, здібності керувати своєю поведінкою у спілкуванні, комплекс перцептивних (лат. perceptio — сприймання) здібностей, пов'язаних з розумінням, урахуванням у спілкуванні особливостей іншої людини, умінням моделювати особистість іншого; здібності встановлювати, підтримувати контакт, змінюючи його глибину, входити і виходити з нього, передавати і перехоплювати ініціативу у спілкуванні; здібності оптимально у психологічному сенсі організовувати свою мову. Особливо важливими є здібності, що характеризують “технологічну” підготовленість людини до спілкування: психологічно правильно вступати у процес взаємодії; підтримувати спілкування, постійно стимулювати як власну активність, так і активність співрозмовника; прогнозувати можливий розвиток ситуації, в межах якої розгортається комунікація; вміти долати психологічні бар'єри; обирати адекватні жести, міміку, манеру поведінки тощо.
Важливими є перцептивно-рефлексивні здібності особистості, пов'язані з пізнанням людини людиною в комунікативних процесах і спільній діяльності. Йдеться про соціально-психологічну спостережливість; оцінювання індивідом власної групи, міжособистісних відносин; суб'єктивне уявлення про власну роль та роль інших у неформальній структурі групи; індивідуальне уявлення про цілі, цінності, установки, настрої, інтереси, що переважають у групі, тощо.
До внутрішньо-особистісних характеристик особистості, що свідчать про її комунікативний потенціал, належать також комунікативні знання, вміння і навички. Своєрідність прояву їх залежить від конкретного індивіда, його типологічних властивостей. Суттєвий аспект комунікативного потенціалу особистості відображають соціально-психологічні якості, в яких виражена комунікабельність індивіда, його комунікативна програма поведінки, готовність до взаємодії, емоційно-емпатійні можливості, соціальне місце (статус, позиція, роль) у групі.
Особистість можна розглядати як потенціал загалом, маючи на увазі її природні задатки, здібності, талант, геніальність, психофізіологічні особливості, соціальний статус, і як її культурний, моральний, комунікативний потенціал.
Динамічний характер комунікативного потенціалу сприяє розвиткові або гальмуванню комунікативних властивостей і здібностей особистості, пред'являє їй високі вимоги за реалізацію внутрішніх комунікативних резервів, за переведення їх із потенційних в актуальні. Цей процес є становленням стійких комунікативних зв'язків людини, які сприяють налагодженню інформаційного обміну, взаємовпливу, сприйманню та відображенню соціальних відносин. Успішність реалізації комунікативного потенціалу особистості визначають: усвідомлення значущості комунікативної діяльності, комунікативних знань і вмінь у комунікативному житті людини; знання власних комунікативних можливостей і комунікативних особливостей інших учасників спілкування; систематичне поповнення знань з теорії та практики спілкування.
Способи реалізації цього процесу різноманітні: він може бути прогресивним і регресивним, інтенсивним чи екстенсивним, індивідуалізованим чи деіндивідуалізованим, розгортатися гармонійно або дисгармонійно. Будучи психологічно і соціально детермінованим, він полягає в накопиченні нових потенційних комунікативних можливостей, розширенні та поглибленні зв'язків особистості із соціумом. Наявність у ньому ознак системи дає змогу його моделювати.
Соціально-психологічні орієнтири дослідження особистості
Соціально-психологічний погляд на проблему особистості має чітку специфіку, чим суттєво відрізняється від трактування її в межах соціології і психології. Система соціологічного знання зорієнтована на аналіз об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Головну увагу вона приділяє макроструктурам суспільства (соціальним інститутам, законам їх функціонування, структурі суспільних відносин). У полі зору цього аналізу перебуває й особистість, оскільки без урахування її поведінки, діяльності неможливо зрозуміти зміст і механізм дії законів суспільного розвитку. Правда, особистість у цьому контексті фігурує як представник певної соціальної групи, вона важлива не як індивідуальність, а як продукт суспільних відносин, як соціальний тип.
Соціальний тип — узагальнене відображення сукупності істотних соціальних якостей особистостей, що належать до певної соціальної спільності.
Соціологічний аналіз особистості зосереджений на проблемі її соціальної типології. Однак це не означає, що поза полем зору соціології перебувають конкретні особистості, знання про які є знанням про втілення в них значущих для групи характеристик і про те, як групи репрезентують особистість у різних групових діях.
Соціально-психологічний підхід відрізняється від психологічного підходу передусім баченням структури особистості. Російський психолог Костянтин Платонов (1906 — 1984), вивчаючи проблему взаємозв'язку особистості і суспільства, виокремив у структурі особистості чотири підструктури (рівні): біологічно зумовлена підструктпура (темперамент, статеві, вікові, патологічні властивості психіки), психологічна підструктпура (індивідуальні властивості окремих психічних процесів, які стали властивостями особистості, — пам'яті, емоцій, відчуттів, мислення, сприймання, почуттів і волі), соціальний досвід (набуті людиною знання, навички, вміння і звички), спрямованість (нахили, бажання, інтереси, потяги, ідеали, індивідуальна картина світу, переконання). Ці підструктури різняться між собою “наявністю” соціального і біологічного в кожній. Якщо загальна психологія концентрує увагу на трьох перших підструктурах, то соціальна психологія аналізує, як правило, четверту, оскільки соціальна детермінація особистості реалізується переважно на цьому рівні. Структурні складові особистості існують в єдності, зв'язку і взаємодії. Особистісні якості, властивості, психічні процеси, темперамент, риси характеру, здібності людини, її потреби, інтереси та ідеали мають своєрідні, неповторні індивідуальні особливості, які позначаються на всьому: пізнавальній діяльності, навчанні, праці, вчинках і поведінці особистості, стосунках з іншими, загалом на взаємодії із суспільством.
На думку О. Леонтьева, особистість, з одного боку, є умовою діяльності, а з другого — її продуктом. Ознакою діяльності особистості є її мотиви і потреби. Біологічне і соціальне при цьому — не рівноправні чинники, оскільки особистість з самого початку соціально детермінована.
Запропонована російським психологом Борисом Паригіним модель особистості поєднує соціологічний і психологічний підходи. Йдеться про динамічну структуру особистості, яку утворюють її психічний стан і поведінка. Його співвітчизник Б. Ананьев вважав за необхідне вивчати зв'язок між інтеріндивідуальною структурою соціального цілого, до якого належить особистість, та інтраіндивідуальною структурою її самої. За його твердженнями, різноманітність зв'язків із суспільством визначає інтраіндивідуальну структуру особистості, її внутрішній світ та організацію особистісних властивостей, стійкі комплекси яких регулюють обсяг і міру соціальних відносин особистості, впливаючи на формування нею свого розвитку та становлення. Структуру особистості він розглядав за субординаційним (складніші та загальніші соціальні властивості особистості охоплюють елементарніші) та координаційним (взаємодія здійснюється на паритетних засадах) принципами. Це означає, що особистість є не тільки індивідуальністю, а й певним соціально-психологічним типом.
Соціально-психологічний тип — узагальнене відображення сукупності соціально-психологічних особливостей і якостей особистості, які виявляються в конкретному соціально-психологічному середовищі.
Його ментальність характеризують власна соціальна активність, ціннісні орієнтації, позиції, мотиваційна сфера, когнітивні якості, соціально-психологічна компетентність, програма і лінія поведінки людини у групі, статусно-рольові показники та ін. У структурі соціально-психологічного типу представлені суспільні відносини, які завжди пов'язані з конкретною поведінкою особистості. Вони, власне, і виступають як поведінка індивіда у конкретних ситуаціях його життєдіяльності. Це дає підстави стверджувати, що один соціальний тип охоплює різні соціально-психологічні типи.
Поширеним є і описове визначення соціально-психологічних орієнтирів аналізу особистості, яке полягає у перерахуванні її структурних складових. Найчастіше до соціально-психологічної структури зараховують “Я-характеристики”, ментальність, ціннісно-смислову, когнітивну сфери, емоційно-психічні стани, мотиваційну сферу, локус контролю, соціально-психологічний досвід, статусно-рольові параметри та ін.
“Я-характеристики” передусім включають “Я-концепцію”, “Я-образ”, самооцінку.
“Я-концепція” (лат. conceptio — сприйняття) — цілісний, хоч і не позбавлений внутрішніх суперечностей образ власного “Я”, формування якого відбувається поетапно аж до самосвідомості.
Йдеться про відносно стійку, певною мірою усвідомлену систему уявлень індивіда про себе, на основі якої він вибудовує свою взаємодію з іншими людьми і ставлення до себе.
“Я-образ” — остаточне уявлення про себе, результат роботи над пізнанням себе, осмислення своєї ролі_на кожному життєвому етапі; особистість у єдності всіх аспектів її буття, відтворених у самосвідомості.
На різних вікових етапах, у різних типів особистості “Я-образ” може мати високу чи низьку стійкість. Загроза його стійкості переживається хворобливо, як втрата самого себе.
Самооцінка — оцінка особистістю самої себе, своїх якостей, життєвих можливостей, ставлення інших до себе і свого місця серед них.
Самооцінка є складовою “Я-концепції”, “Я-образу”, виявом суб'єктивної активності особистості. Індивідуальні особливості самооцінки впливають на формування таких рис характеру, як упевненість, критичність та ін.
Ментальність (франц. mentalite — склад розуму, світосприйняття) — своєрідний стан, рівень розвитку, спрямованості індивідуальної та групової свідомості, здатність до засвоєння норм, принципів, життєвих орієнтацій, суспільних цінностей, особливості адаптації до навколишнього середовища, впливу на нього, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь.
Ознаки ментальності збігаються з характеристиками, що входять до поняття “національний характер” — сукупність найбільш стійких, основних для національної спільноти особливостей сприйняття навколишнього світу та реакцій на нього. Це своєрідне поєднання загальнолюдських рис у конкретних історичних і соціально-економічних умовах буття нації, сукупність соціально-психологічних рис (почуттів, емоційно-вольових якостей, ціннісних та національно-психологічних установок), властивих нації на певному етапі розвитку, детермінованих соціально-економічними, географічними, історичними умовами.
Ціннісно-смислова сфера — складне цілісне утворення, представлене передусім ціннісними орієнтаціями, які формуються при засвоєнні соціального досвіду, виявляються у цілях, ідеалах, переконаннях, інтересах і є важливим чинником соціальної регуляції взаємин людей і поведінки індивіда.
Ціннісні орієнтації — це важливі елементи структури особистості. Вони реалізуються у спрямованості інтересів і потреб особистості на певну ієрархію життєвих цінностей, у схильності надавати перевагу одним цінностям і заперечувати інші. У спілкуванні та взаємодії ціннісні орієнтації тісно пов'язані з пізнавальними та вольовими особливостями комунікативного процесу, де утворюють змістовий аспект спрямованості особистості і виражають її готовність, внутрішню основу ставлення до дійсності.
Когнітивна (лат. cognitio — знання, пізнання) сфера особистості — пізнання і перетворення людиною навколишнього світу.
Їй належить важлива роль у творенні особистістю картини світу. До пізнавальних процесів відносять відчуття, сприймання, мислення, пам'ять, уяву та увагу.
Емоційно-психічні стани — потяги, емоції, почуття, прагнення, бажання, переживання особистості, пов'язані з пізнанням і самопізнанням; воля, яка виникає завдяки потягам та емоціям і зумовлює дії та вчинки людини.
Емоції є психічним способом ставлення індивіда до навколишнього світу, до інших людей, самого себе, процесів взаємодії, психічним відображенням у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ і ситуацій спілкування, суб'єктивною формою вираження потреб особистості. Емоції передують діяльності щодо задоволення потреб, спонукаючи і спрямовуючи взаємини. Успіх і невдача, досягнення мети у соціальних контактах і крах ідеалів сприймаються людиною насамперед емоційно. Різноманітні життєві ситуації породжують широкий спектр людських емоцій, які можуть бути позитивними і негативними, глибокими і поверховими тощо. Завдяки емоціям люди краще розуміють одне одного, глибше та об'єктивніше оцінюють стан співрозмовника і ситуацію, спільну діяльність і спілкування.
Мотиваційна сфера — складне інтегральне психологічне утворення, основу якого становлять потреби, тобто динамічно-активні стани особистості, які виражають її залежність від конкретних умов існування і породжують діяльність, спрямовану на ліквідацію цієї залежності.
Активно взаємодіючи, людина прагне досягти взаєморозуміння, з'ясувати як причини власної поведінки, так і поведінки партнерів по спілкуванню. В усіх цих процесах наявний мотив — спонукальна причина дій і вчинків людини. Він є стійкою особистісною властивістю, яка включає в себе потреби, наміри щось зробити, а також спонуку до цього. Завдяки потребам відбувається регулювання поведінки особистості в соціумі, визначається спрямованість її мислення, емоцій, почуттів і волі. Задоволення потреб людиною — це процес присвоєння нею певної форми діяльності, зумовленої суспільним розвитком та суспільними відносинами. Серед основних потреб особистості виокремлюють біологічні (потреби в їжі, повітрі тощо), матеріальні (потреба в одязі, житлі тощо), соціальні (потреба в предметно-суспільній діяльності, усвідомленні особистістю свого місця в суспільстві), духовні (потреба в пізнавальній, моральній та іншій інформації). Загалом мотивація є сукупністю психологічних причин, які зумовлюють поведінку і вчинки людини, їх спрямованість та активність.
Люди по-різному пояснюють події у своєму житті.
Локус (лат. locus — місце, місцезнаходження) контролю (лат. control — перевірка, контроль) — властивість особистості, яка передбачає схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам (екстернальний локус контролю) та власним здібностям і зусиллям (інтернальний локус контролю).
Локус контролю формується у процесі соціалізації індивіда і є стійкою його властивістю.
Соціально-психологічний досвід людини залежить від багатства та різноманітності міжособистісних і соціальних контактів: чим різноманітнішим є життя індивіда, тим багатшим є його досвід. Життя, позбавлене динаміки та вражень, призводить до збідніння емоцій, мізерності досвіду.
Соціально-психологічний досвід — єдність комунікативних знань, умінь і навичок, нагромаджених на основі та в процесі безпосередньої взаємодії людей у соціальних групах.
Людина в цьому процесі є не пасивним споглядачем соціально-психологічної реальності, а активним суб'єктом відображення цієї реальності. Основу соціально-психологічного досвіду утворюють предметно-чуттєва діяльність, комунікативна практика, практичне перетворення соціально-психологічних явищ. Цей досвід одночасно постає і як процес впливу індивіда на соціально-психологічні явища, і як результат цього впливу (комунікативні знання та вміння).
Соціально-психологічні особливості групи, характер взаємодії індивіда і групи та якості самої особистості впливають на статусно-рольові параметри особистості.
Статусно-рольові параметри — характеристики особистості, які визначають її поведінку, індивідуальність, виявляються у вчинках, активності.
Вони розкривають залежність особистості від конкретних соціальних структур, соціальної ситуації. їх основою є права, надані особистості суспільством, конкретними соціальними групами, а також обов'язки, які вона повинна виконувати відповідно до її місця і ролі у суспільстві. Статусно-рольові характеристики зумовлені типом соціальних відносин, метою спільної діяльності, місцем особистості у суспільстві і визначають її спосіб життя, належність до конкретних соціальних груп.
Кожен із зазначених структурних компонентів особистості є дуже важливим. Соціально-психологічний підхід до вивчення особистості передбачає розгляд її в конкретних соціальних групах, у системі соціальних відносин, в яких особистість через соціальну поведінку виявляє свою позицію, своє місце у суспільстві. Це означає, що соціальна психологія передусім з'ясовує, в яких групах засвоює особистість соціальні впливи і як вона реалізує свою соціальну сутність. Для неї важливо простежити процес формування соціально-психологічних якостей та особливостей індивідів, дослідити чинники, що зумовлюють повноту, силу і глибину їх реалізації або приглушують їх, відкриваючи простір для інших соціально-психологічних характеристик.
Конкретним виявом особистості є соціальна поведінка, зокрема її особлива форма — вчинок.
Вчинок — практична дія, опосередкована процесом взаємодії і спілкування між людьми (вибором, метою діяльності, оцінюванням ситуації, самооцінкою, активністю індивіда, намірами, рівнем домагань, статусно-рольовими характеристиками, ціннісно-смисловою та мотиваційною сферами особистості, нормативним регулюванням у конкретній групі чи суспільстві).
Для соціальної психології важливо дослідити, як різні форми соціальної поведінки особистості, що виникають у результаті суб'єктивного відтворення індивідом об'єктивного світу, впливають на функціонування соціальної спільності, яким є індивідуальний внесок кожної людини у розвиток суспільства і конкретних груп.
Соціальна поведінка — відносно узгоджена і послідовна сукупність соціально значущих вчинків особистості.
Соціальна психологія з'ясовує, як структурні складові особистості виявляються в поведінці під час засвоєння нею соціального досвіду, як відбувається процес соціально-психологічного відображення дійсності, за допомогою яких соціально-психологічних механізмів здійснюється задоволення потреб людини в соціумі, який соціологія трактує як соціальне життя.
Соціальне життя — упорядкована система взаємодій індивідів, сукупність видів, форм спільної діяльності людей, спрямованої на забезпечення умов і засобів їх існування, реалізацію інтересів, цінностей, потреб, у тому числі й потребу спілкуванні, встановленні соціальних контактів.
Соціальне життя насичене різноманітними, часто взаємозумовленими, змінами. Наприклад, зміни в економіці, політиці, духовному житті суспільства супроводжуються змінами в соціальній поведінці особистості. Взаємовплив, взаємозв'язок соціального життя та соціальної поведінки людини реалізуються у таких сферах:
— взаємозв'язок людини з безпосереднім середовищем її життєдіяльності, взаємини особистості з групою;
— зміна способу та форм життєдіяльності людини під впливом перетворень у суспільстві;
— вплив змін, що відбуваються у суспільстві, на людину і зворотний вплив людини на середовище.
Соціальна психологія з'ясовує закономірності і механізми, які підпорядковують поведінку конкретного індивіда у реальній соціальній групі. Вона значно більше, ніж соціологія, зважає на регулятори поведінки особистості, пов'язані з усією системою міжособистісних відносин.
Політико-економічна ситуація, науково-технічний прогрес радикально змінюють середовище взаємодії та спілкування людини, ієрархію соціальних цінностей і пріоритетів суспільства й особистості, формують новий її соціально-психологічний тип та нову соціальну поведінку. В цьому річищі вона реалізує широкий спектр інтересів: від з'ясування того, за допомогою яких груп здійснюється вплив суспільства на особистість, до вивчення конкретного життєвого шляху індивіда. Це передбачає аналіз проблем, пов'язаних із соціалізацією особистості, виявленням сфер, стадій і механізмів її соціалізації, вивченням залежності поведінки від соціальної напруженості та дій екстремальних чинників тощо.
Потенціал розвитку особистості закладено в ній самій, в її потребах та здібностях, особливо в тих, що спрямовані на взаємодію, самовдосконалення та самоактуалізацію в соціумі. Більше це стосується комунікативних здібностей особистості, розвитку її комунікативних умінь та навичок. Взаємодія особистості (зв'язок “Я — Ти”, “Я — Ми”, “Я — Вони”) стимулює комунікативні процеси, сприяє формуванню відповідальності, ціннісно-світоглядної орієнтації, раціональній соціальній стратегії. Соціальна психологія покликана з'ясувати діяльність особистості у процесі активного спілкування, виявити і проаналізувати результат, отриманий нею під час засвоєння всієї системи соціальних зв'язків. Йдеться про соціальні установки, механізми соціальної поведінки особистості, про увесь спектр соціального буття людини, яка активно взаємодіє із соціальним середовищем.
Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
