Studentam.net.ua

 Тема 12. Розвиток української педагогіки й шкільництва у другій половині XIX — на поч. XX ст.

Освіта на територіях підросійської України

Початкова освіта з 1864 р. регламентувалась "Положенням про початкові народні училища". До початкових народних училищ відносились елементарні школи всіх відомств (церковнопарафіяльні, міністерські, земські, залізничні і ін.), міські і сільські, ті, що утримувались казною, товариствами або приватними особами).

Новим, згідно положення, було те, що початкові училища дозволялось відкривати органам місцевого самоврядування (земствам, містам), товариствам і приватним особам. Запроваджувались колегіальні органи керівництва школами – повітові і губернські училищні ради. Де не було належних умов для відкриття окремих шкіл для хлопчиків і дівчаток, дозволялось їх спільне навчання.

Вчителями могли бути або церковники (священики, дяки), або світські особи. На відміну від церковників світські особи для вчительської діяльності повинні були мати спеціальний дозвіл училищної ради у вигляді посвідчення про добру моральність і благонадійність. Новим було й те, що вчителями початкових народних шкіл могли бути і жінки.

На кінець XIX ст. у порівнянні з його серединою початкових шкіл на Україні стало в 12 разів більше. Але потреби народу в початковій освіті вони не задовольняли. Рівень елементарної грамотності в кінці XIX ст. у різних губерніях України коливався 15-20%.

Якість навчання у народних школах була низькою. Особливо примітивну освіту давали церковнопарафіяльні школи, які становили на 1900 р. 80% усіх початкових шкіл. Вони існували на пожертвування парафіян. Навчання тут обмежувалося читанням слов’янською і російською мовами, початками арифметики та вивченням молитов.

Із всіх існуючих початкових шкіл найкращими були земські школи, де вчителі використовували більш прогресивні методи навчання, а зміст навчання у них був дещо ширшим, що передбачав ознайомлення дітей з відомостями з географії, історії, природознавства.

Реформа середньої освіти регламентувалась прийнятим у 1864 р. "Статутом гімназій і прогімназій". Встановлювались класичні і реальні гімназії, обидві із 7-річним терміном навчання, а також класичні і реальні прогімназії (замість повітових училищ) – неповні середні заклади, програма навчання яких дорівнювала першим чотирьом класам гімназій. Гімназії і прогімназії були окремо чоловічими і жіночими. Перша жіноча гімназія (Фундукліївська) в Україні почала роботу 1859 року в Києві. 1872 року реальні гімназії були замінені рельними училищами, 1873 року в Україні такі училища було створено в шістьох містах – Києві, Кременчуці, Миколаєві, Одесі, Сумах, Харкові.

Право вступу до університету давали лише класичні гімназії, а реальні відкривали шлях тільки в технічні і сільськогосподарські вузи. У гімназіях були відмінені тілесні покарання. Для всіх учнів запроваджувалась єдина форма одежі.

Реформувалась і вища освіта. 1863 року було видано "Статут університетів", який виявився найбільш прогресивним із всіх університетських статутів дореволюційної Росії. Університетам дозволялась певна автономія: право вибору вченою радою ректора; вибирання на конкурсній основі професорів тощо. Крім університетів існували вищі технічні, сільськогосподарські, економічні учбові заклади. Стан вищої освіти в Україні був вкрай незадовільним, на початок XX ст. тут всі вузи зосереджувалися тільки в чотирьох великих містах: Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі.

Поширення гімназій на Україні йшло повільно, їх не вистачало, щоб задовольнити навіть половини бажаючих у них навчатися. У гімназії поступали переважно діти дворян і високооплачуваних чиновників. Для трудящих мас середні школи були майже недоступні. Не тільки через малу їх кількість, але й через відповідну політику царського уряду.

Щоб обмежити середню освіту серед простого народу, у 70-х роках за міністра освіти Дєлянова було збільшено платню за навчання. Цей міністр відзначився і тим, що видав циркуляр, відомий в історії як "Циркуляр про кухарчиних дітей", за яким заборонялося приймати до гімназій дітей простого народу. Також створюються початкові школи, у яких усувалася наступність змісту освіти стосовно середніх навчальних закладів. До таких шкіл-тупиків відносилися міські училища, які постали 1872 року замість повітових, а 1912 року були реорганізовані у вищі початкові училища. У них навчалися діти дрібних службовців, ремісників, торговців. До шкіл-тупиків належали і двокласні початкові училища. До речі сказати, що тупиковою в Росії була й педагогічна освіта, адже вчительські інститути давали середню освіту і не давали виходу в університет.

В підросійській Україні у всіх початкових і середніх школах навчання велося російською мовою за навчальними планами й програмами, що діяли по всій Росії. На розвиток освіти на цих територіях значною мірою впливала русифікаторська політика російського царизму.

1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, де вказу­валося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, а та мова, яку використовують малороси є російською, але дуже зіп­сованою через вплив Польщі. Циркуляр забороняв видавати українською мо­вою навчальні книги для шкіл. Вихід циркуляра відоб­ра­зився на "Положенні про початкові народні училища" 1864 р., де вказу­ва­лось, що навчання у всіх школах має проводитись лише російською мовою.

1876 року було видано Закон про повну заборону української мови не тільки в школах, але і в суспільному житті взагалі. Наприклад, в Миргородській гімназії (Полтавщина) висіла табличка: "В стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на молорусском языке".

У другій половині ХIХ ст. у всіх початкових і середніх учбових закладах навчання проводилось лише російською мовою. Українська мова не вивчалася навіть як навчальний предмет. Для російського уряду українського народу ніби й не існувало взагалі. Будь-які спроби відкрити українські школи, чи бодай запровадити українську мову у народні школи зразу ж присікалися. За найменший прояв симпатій до української культури і мови учителів звільняли з роботи.

Однак, репресії не могли придушити прагнення передових педагогів і простих людей до рідної мови і навчання дітей рідною мовою. Наприкінці 50-х років виникають недільні школи для дорослих і підлітків. Ініціаторами їх відкриття були демократично настроєні студенти і професори Київського університету. У жовтні 1859 р. у Києві на Подолі почала роботу перша недільна школа. У період 1862-1870 рр. недільні школи були заборонені і тільки деякі з них існували нелегально. Відомою є жіноча недільна школа Х.Алчевської у Харкові. Починаючи з 70-х років кількість недільних шкіл зростає, на кінець XIX ст. вони нараховували більше 3-х тисяч слухачів.

У другій половині XIX виникає багато нових типів навчальних закладів, як державних, так і приватних. Досить поширеними в кін. ХIХ- поч. ХХ ст. були приватні освітні заклади. Серед них найбільш відома колегія Павла Галагана, відкрита у Києві в 1871 р. Вона проіснувала до 1920 р.

На початку XX ст. в Росії і на територіях підросійської України склалася досить строката і заплутана система народної освіти: існувало понад 20 типів різних шкіл (державні і приватні, платні і безплатні, конфесійні і світські, чоловічі і жіночі). Ця система характеризувалася неузгодженістю навчальних планів початкових і середніх шкіл, наявністю шкіл-тупиків.

Вихід в університет давали лише чоловічі класичні гімназії, а всі інші середні школи (реальні, комерційні училища, кадетські корпуси) дозволяли випускникам поступати до вищих технічних, сільськогосподарських, економічних і ін. учбових закладів.

Обмеженою була середня і вища освіта для жінок. Рівень освіти у всіх середніх жіночих закладах (жіночі гімназії, єпархіальні училища, інститути шляхетних дівчат) був набагато нижчим, ніж у чоловічих. Жінки практично не мали доступу в університети і вищі технічні школи, для них організовувалися лише Вищі жіночі курси.

Початкова освіта для народних мас була відсталою, у той час, коли діти панівних станів отримували покращену початкову освіту в спеціальних підготовчих класах гімназій або в домашніх умовах.   

1848 року всю Австро-Угорщину охопила революція. Австрійський уряд змушений був запровадити конституцію і дати ряд полегшень народам, що населяли монархію. Народ Галичини одержав політичні і громадянські права. 1848 року створено у Львові Головну Руську Раду, яку було проголошено офіційним представником українського населення Галичини у Відні. Серед головних напрямків роботи Ради виступав розвиток української мови й шкільництва. Було проголошено ряд законів, що передбачали певні зміни у шкільництві Галичини, Буковини і Закарпаття. 1848 року відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, її першим професором став Я. Головацький. З 1848 р. переведено на українську мову парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, де мешкає більшість українців. У гімназіях українська мова вводилася як обов’язковий предмет вивчення.

Після 1849 р. у Галичині наступає реакція, 1851 року розпущено Го­ловну Руську Раду. Українські прогресивні сили, не маючи досвіду полі­тичної боротьби, почали поступово втрачати завойоване. Створюються нові польські гімназії, скасовується обов’язкове вивчення української мови у гімназіях (1856), обмежується вступ українців до Львівського університету.

Важливу роль у розвитку шкільництва та визначенні змісту освіти відіграв конкордат 1855 р., за яким школа підпадала під повне підпорядкування церкві. У всіх державних і приватних школах вводилося релігійне виховання, все навчання повинно було узгоджуватись з католицькою вірою. Всі вчителі підлягали наглядові церкви, а ті, що "зійшли з праведної дороги", звільнялися з посади.

Певні зміни у розвитку шкільництва в Західній Україні відбулися в 60~х роках. 1867 року Австрія прийняла нову конституцію, яка проголошувала рівноправність всіх народів. Окремими законами школа визнавалася незалежною від церкви і вводилося право визначати мову навчання у приватних закладах їх власникам, а в державних – місцевим органам влади (гмінам). Вважалося, що у народних школах, де є діти і поляків, і українців, та мова, що не є викладовою, стає обов’язковим предметом вивчення. Обов’язковою з третього класу залишалася німецька мова.

1867 року в Галичині створюються шкільні ради. Спочатку галицький сейм прийняв закон про створення краєвої шкільної Ради, а в 1873 р. було створено окружні і місцеві шкільні ради. Шкільні ради брали на себе управління всіма навчальними закладами, які знаходились на їх терені. Введення шкільних рад різних рівнів було кроком до демократизації освіти, але сподівань українців вони не виправдали. У них в основному засіли поляки, які як могли проводили у школах польську мову і придушували українську.

1873 року було прийнято кілька краєвих шкільних законів, за якими в Галичині вводилося обов’язкове і безплатне навчання дітей віком від 6 до 12 років, а також створювалися виділові школи у містах, які давали можливість отримувати підвищену початкову освіту учням, що не ходили до середньої школи. Ці закони були прийняті на основі затвердженого в Австрії 1867 року відповідного закону про шкільництво.

Було проведено реформу педагогічної освіти. Замість препаранд, що існували при головних початкових школах, створювалися учительські семінарії. З 1871 р. починають діяти чоловічі учительські семінарії у Львові, Тернополі, Станіславі, жіночі – у Львові, Перемишлі.

Реформи 60-70-х років були несприятливі для українців і повністю поставили їх під владу поляків. У законі про викладову мову в середніх і народних школах від 1867 р. польська мова ставала обов’язковою у всіх навчальних закладах Галичини. Вся адміністрація краю і Львівський університет були полонізовані, всі керівні посади займали поляки. У 60-х роках в краї діяла лише одна українська гімназія у Львові. Не на краще ситуація змінилася і під кінець XIX ст. Хоч реалізація законів 60-70-х років привела до поступового зростання числа шкіл і учнів в них, Галичина з розвитку освіти залишалася однією з найвідсталіших провінцій Австрії.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи – утраквістична (двомовна). Рішення про введення утраквізму в школі було прийняте польським сеймом 1886 року. За цим рішенням основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші – рідною. Зовні це ніби забезпечувало рівноправність мов, але по суті було прикритою формою шовінізму.

З метою обмеження освіти серед сільського населення і закріплення його на селі у 1893 р. всі початкові школи були поділені на сільські і міські (на Закарпатті – горожанські). Програма навчання у сільських школах була скорочена і не давала жодних прав на продовження освіти в середніх навчальних закладах.

У цілому українська освіта в Східній Галичині, Буковині і Закарпатті у другій пол. XIX і на початку XX ст. розвивалася вкрай незадовільно. Галичину називали краєм одно- і двокласних шкіл, у міських початкових школах взагалі не практикувалася українська мова. На початок XX ст. у краї діяло всього кілька українських гімназій у Львові, Перемишлі, Тернополі (відкр. 1898 р.) і інших містах.

У боротьбі за освіту українці засновують 1908 року чотири приватні гімназії в Копичинцях, Яворові, Городенці, Рогатині. На противагу українським закладаються і польські приватні гімназії, які стали оплотом полонізації молоді.

Жіноча середня освіта була представлена приватними жіночими гімназіями та жіночими ліцеями.

На початку XX ст. продовжувала розширюватись і мережа фахових шкіл (столярські школи, школи будівельних ремесел, слюсарства, котлярства, млинарські тощо). У них вдосконалювався зміст освіти, збільшувалися терміни навчання учнів.

Швидкий розвиток шкільництва на початку XX ст. викликав потребу збільшення числа учителів. Влада не хотіла збільшувати кількість учительських семінарій і, щоб якось зарадити нестачі вчителів, почала вводити до народних шкіл т. з. "панчішкових учительок" (зверхня назва для молодих учительок, які мали малу дуже скорочену кваліфікацію). Та вирішити таким способом проблему забезпечення всіх шкіл учителями було неможливо. Тому влада була вимушена давати дозвіл на відкриття нових учительських семінарій.

Для об’єднання зусиль у боротьбі за українську школу 1910 року було створено Краєвий Шкільний Союз, який складався з представників від "Просвіти", "Учительської громади", Наукового Товариства ім. Шевченка та інших громадських і політичних організацій краю.   
 

Боротьба українського народу за національну освіту й рідну мову

В цій боротьбі особливо активні були «Громади», що створювались в різних містах України. Особливо виділялась Київська «Стара Громада», в якій були об’єднані найвизначніші українські діячі (І.Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Лисенко, Й. Косач, О. Русов, І. Стешенко та інші).

В 1897 р. у Києві створено «Загальну Українську Демократичну Організацію», яка об’єднувала 18 українських громад на території України, а також українські громади в Петербурзі та Москві. Керівництво здійснювала Рада Організації, яка мала такі функції:

1) видавнича справа, яку провадив видавничий гурток;

2) відкриття книгарень;

3) підшукування посад для свідомих українців і українців на вакантні посади;

4) пропаганда української свідомості;

5) агітація по земствах за відкриття української школи;

6) організація ювілеїв українських діячів.

«ЗУДО» і демократична партія, що виникла на її базі, ідейні засади для себе перейняли від Кирило-Мефодіївського товариства, але в своїх організаційних формах були обережніші і справніші, ніж Братство. Їхня діяльність значно піднесла в той час розвиток української національної свідомості — завдяки науковій і видавничій діяльності, якій присвячували багато уваги, часу і грошей.

Після 1908 р. діячі Київської Старої Громади відновили загальну безпартійну українську організацію під назвою «Товариство Укра­їнських Поступовців» (ТУП).

Велику активність в ці роки проявляли громадські культурно-освітні товариства «Просвіти», основною метою яких було допомагати розвиткові української культури і першим чином просвіті українського народу його рідною мовою..

Першу «Просвіту» засновано у Львові 1868 р. з метою поширення освіти серед народу. За статутом Львівська «Просвіта» організовувала в повітах філії, а в селах — читання і бібліотеки. Філії були створені в Бережанах, Дрогобичі, Коломиї, Станіславі (Івано-Франківськ), Тернополі.

Свою діяльність Львівська Просвіта почала з видання українського букваря. Українською мовою друкувалася популярна література, шкільні підручники, наукові альманахи. У світ випускалися твори Шевченка, Франка, Марка Вовчка, Руданського, Федьковича. Для реалізації своїх завдань товариство мало чотири комісії: Видавничу, Бібліотечну, Шкільно-лекційну та Літературно-артистичну. Ці комісії організовували роботу «Просвіти» і керували нею.

З 1905 р. почали створюватись "Просвіти" у східній Україні, а саме — в Києві, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, а після 1-ї світової війни — на Закарпатті.

Товариства Просвіти боролися за реформу школи, за докорінні зміни усієї системи освіти, за поширення культури і знань серед народу.

Завданнями Просвіти були:

а) видавати книжки, журнали, часописи українською мовою;

б) заводити бібліотеки, музеї, читальні, книгарні;

в) проводити публічні лекції, звіти, загальнопросвітні курси, літературно-музичні вечори, спектаклі, концерти, вистави;

г) заводити школи, стипендії, бюро праці, інші просвітні заклади;

д) оповіщати премії і конкурси за найкращі твори письменства та умілості.

Рух за народну школу України не був однорідним. У Просвітах частими були зіткнення протилежних поглядів на шляхи розвитку українського народу: буржуазно-ліберальний, революційно-демократичний.

Під Росією діяльність товариств Просвіти не могла бути довготривалою. В часи Столипіна царський уряд заборонив діяльність майже всіх Просвіт: у Києві, Одесі, Чернігові, Катеринославі та ін. містах і селах.

Велику активність у цьому відношенні проявляли так звані "Громади". Вони були розповсюджені в різних містах України.

Відрадним явищем у галузі народної освіти була поява першого українського педагогічного журналу «Світло», який виходив у період 1910-1914 рр. Видавав його гурток патріотів-ентузіастів, великих прихильників українського відродження: Г.Шерстюк (засновник), С.Русова, Я.Чепіга, В.Прокопович, М.Грінченко, С.Васильченко, С.Сірополко та ін. Завдання журналу:

а) допомагати усім заходам у справі народної освіти;

б) розробляти теоретичні й практичні питання шкільного, позашкільного й сімейного виховання;

в) спеціально .висвітлювати й розробляти питання про освітні потреби українського народу;

г) обслуговування потреб українського учительства;

д) приділяти увагу шкільній хроніці;

е) давати критику, бібліографію та огляд журналів.

Журнал «Світло» став протягом 4-х років авангардом боротьби за рідну школу, оформив і визначив основні напрямки розбудови і розвитку народної освіти в Україні та стимулював розбудження національної свідомості широких кіл пригнобленого українського вчительства і його об’єднання. «Світло» широко й глибоко пустило в обіг серед українського громадянства ідею рідної школи та згуртувало навколо себе все свідоме українське вчительство, яке в час революції 1917 р. заснувало Всеукраїнську Учительську Спілку та за її посередництвом енергійно приступило до реалізації в життя національних здобутків революції.

На території російської України створюються в різних місцях товариства грамотності з ініціативи інтелігенції. Серед них такі: Харківське товариство грамотності (1869 р.); Київське товариство грамотності; Волинське товариство грамотності (1901 р.).

Свої зусилля товариства грамотності спрямовували як на шкільну, так і на позашкільну справу. Відкривали школи, бібліотеки, читали лекції, літературно-музичні вечори проводили, видавали літературу українською мовою.

На захист національної школи виступали українські педагогічні товариства. З 1899 р. в Києві діяло педагогічне товариство ім. Ушинського. В 1897 р. в Одесі виникло Слов’янське педагогічне товариство. Невеликий гурток українців утворив у 1881 р. у Львові «Руське Педагогічне Товариство», яке згодом було перейменоване на «Українське това­риство педагогічне» (з 1926 р. воно набуло сталої назви «Рідна школа»). «Українське педагогічне товариство» ставило перед собою такі завдання:

а) займатися заснуванням українських шкіл;

б) підтримувати виховання, як в школі, так і в сім’ї на основі рідної мови;

в) подавати членам товариства як моральну, так і матеріальну допомогу;

г) виступати з рекомендаціями по видавництву книжок і часописів;

д) підтримувати контакти з подібними товариствами австрійськими та зарубіжними.

Існували ще такі педагогічні товариства як «Руська школа» (1887 р.), Товариство ім. Сковороди (1908 р.), «Учительська громада» (1908 р.). Всі ці товариства відігравали позитивну роль у консолідації укр. вчительства, у формуванні його національної свідомості, у залученні до боротьби за школу з рідною мовою навчання. Вони об’єднували інтелігенцію різних ідейних і педагогічних напрямів — від демократичних до ліберально-буржуазних і клерикальних.

Серед культурно-освітніх закладів, що діяли на поч. ХХ ст. на Україні, великого поширення здобули народні будинки.

Одним із перших був народний будинок ім. Гоголя у Полтаві (1901 р), відкритий за участю Коцюбинського.

У наступні роки народні будинки почали діяти у Харкові, Києві, Кременчуці та інших містах. Організаторами цих будинків виступали освітні організації, земства, кооперативи. Головне їх завдання: влаштування лекцій для населення, спектаклів, концертів, літературних вечорів, кіносеансів. Народні будинки ставали в центрі позашкільної освітньої роботи. Вони використовували різні форми роботи освіти й виховання.

Київський народний будинок мав свою їдальню, чайну, нічний притулок для приїжджих, амбулаторію, бібліотеку. В Харківському народному будинку була безплатна бібліотека, книжкова лавка, глядацький зал. Основне завдання визначалося так: надання відвідувачам розумних розваг. Ставились спектаклі відомих акторів українських і зарубіжних.

Досить активною була боротьба за українську школу рідну мову в Галичині і на Буковині кін. ХIХ- поч. ХХ ст. У 1873 р. у Львові було засноване тов. ім. Шевченка, яке з 1892 р. стає науковим товариством ім. Шевченка. Воно стало великим українським осередком і гуртувало всіх українських вчених до спільної праці й готувало молоді кадри українських науковців.

Серед громадських установ, які існували в кін. ХIХ поч. ХХ ст. і мали вплив на розвиток Українського національного життя, виділялись і громадсько-спортивні товариства «Сокіл», «Січ», «Пласт».

Організація «Сокіл» була створена у 1894 р. у Львові. Головною своєю метою вона взяла фізичне відродження нації. Представники «Соколу» пропагують здоровий спосіб життя, видають спеціальну літературу з питань фізичного виховання і спорту, проводять спортивні вечори для української молоді (вперше такий вечір був проведений у 1901 р.). В цей період батько українського тіловиховання Іван Боберський готує до друку і видає серію праць з питань гігієни, теорії і методики фізичного виховання, спорту. Українська шкільна молодь засновує перші спортивні клуби.

У 1901 р. Сокільницька організація започатковує учительський гурток гімнастів для підготовки педагогічних кадрів з фізичного виховання. Сокільські осередки («гнізда») розповсюджуються по всій Галичині, а Львівська організація стає їх центром.

У 1906 р. було засновано спортивний гурток «Поділля» у Тернополі. З цього часу тут починається піднесення спортивного руху, проводяться змагання серед учнівської і студентської молоді.

У 1900 р. один з лідерів Української радикальної партії Кирило Трильовський створив організацію «Січ», основу якої становила молодь і здебільшого сільська. Це була досить чисельна організація і вона об’єднувала близько 60 тисяч осіб.

Національне піднесення, яке, насамперед, пов’язане з акти­візацією діяльності просвітницьких Громадських організацій Галичини сприяло тому, що у 1911 р. почали утворюватися скаутські гуртки молоді, які дотримувались традицій славної козацької минувшини. Іван Франко запропонував називати українських скаутів — пластунами. Засновуються перші пластові гуртки (Ї. Чмола, П.Франко, О.Тисовський).

В українському пластовому русі фор­муються різні напрямки виховання юнацтва. О.Тисовський був найближче до традиційного пластового (скаутського) напрямку виховання. Він дав початок українському пластовому уряду. У гуртку під керівництвом I.Чмоли головну увагу звертали на військово-фізичну підготовку. У І.Чмоли зароджується ідея створення Українського Січового Стрілецтва.

Складна міжнародна ситуація, постійна дискримінація українців збоку властей і спричинили появу українських військових товариств. Перше таке товариство під назвою «Січові стрільці» виникло в 1913 р. у Львові. Його головою був В.Старосольський. До утворення військових товариств активно включилися й вже існуючі спортивні та спортивно-пожежні організації («Соколи»» «Січі» та ін.). Незабаром по цілому галицькому краю повстають численні спортивно-військові «гнізда».

Хоч українське населення в Галичині становило більшість, але якоїсь переваги в організації українських шкіл воно не мало. Мало того, їх права постійно урізувались. Поодинокі протести громад не доходили до уряду, а ті, що доходили, залишались поза його увагою. Вагомішими були протести української інтелігенції, число якої на самому початку XX ст. почало зростати.

Перед першою світовою війною українці добилися в Галичині добрих успіхів, бо мали 6 українських державних гімназій та 2510 народних шкіл, до яких ходило 440000 дітей. Гімназії існували в таких містах: 2 у Львові, в Перемишлі, Коломиї, Тернополі і Станіславі.

Крім державних шкіл в Галичині засновувались громадські гімназії та учительські семінарії. Робив це Крайовий Шкільний Союз (8 гімназій, 2 учительські семінарії, інститут для дівчат). Коли до того додати ще школи українського педагогічного товариства, навчальні заклади сестер Василіянок, то можна зробити висновок, що боротьба українців за українське шкільництво увінчалася в Галичині гарними успіхами.

Хоч до початку війни українці не здобули свого власного університету у Львові, все-таки здобули 8 кафедр, що були обсаджені українцями.

Під час окупації Східної Галичини російськими військами почалось планове знищення українських установ і надбань. Припинено українські часописи, позакривано книгарні, просвітні, а далі всякі українські товариства. Почалися арешти і висилки до Росії «небезпечних» і «підозрілих» українських діячів. Урядування україн­ською мовою і навчання нею припинено. Почали робитися спроби для заміни унії православ’ям.

Російські власті припинили діяльність Просвіти, а установи товариства, не виключаючи друкарні й книгарні, опломбували. Найбільше потерпіла бібліотека товариства ім. Шевченка, а також архів Етнографічної Комісії й Канцелярії, де пропали рукописи українських письменників. Російське вояцтво понищило там інвентарі й каталоги, річники українських часописів.

Про шкільництво в Галичині під російською окупацією пишуть так: «Всі українські школи, середні й нижчі, було замкнено. Почалася наново організація шкільництва на російський зразок і з російською мовою навчання. Але тому, що майже ніхто з місцевих учителів російської мови не знав, то довелося почати з організації спеціальних курсів для майбутніх вчителів, де б вони мали вивчати російську мову. Було видано і спеціальні підручники для галицьких шкіл російською мовою. Таким чином, радянська влада з перших же днів окупації Галичини приступила до негайної русифікації краю.    
  

Розвиток педагогічної думки

Микола Іванович Пирогов (1810-1881) —вчений, хірург і анатом, основоположник військово-польової хірургії, просвітитель-демократ, визначний теоретик у галузі педагогіки, організатор народної освіти. Народився у Москві, здобув вищу медичну освіту у Московському університеті, у 1832 р. захистив докторську дисертацію.

Пирогов зробив великий внесок у розвиток освітньої справи в Україні. У період 1856-1858 рр. він був попечителем Одеського учбового округу, а в 1858-1861 рр. – попечителем Київського учбового округу. Останні роки свого життя провів у садибі “Вишня“ на Поділлі.

Свої педагогічні позиції Пирогов виразив у ряді своїх статей і офіційних документів: “Питання життя“ (1856), “Про публічні лекції з педагогіки“ (1857), “Про методи викладання“ (1858) та ін.

Ім’я Пирогова стало широко відомим після появи у журналі “Морской сборник“ його статті “Питання життя“. Тут автор виступив з різкою критикою існуючої в Росії системи освіти, вимагаючи безстанової, доступної для всіх школи.

Не менш серйозною вадою російської освіти Пирогов вважав її утилітаризм – вузьку спеціалізацію за рахунок звуження загальноосвітньої підготовки. Натомість він висунув ідею загальнолюдського виховання. Професійна освіта повинна будуватись на основі загальноосвітньої, а основним завданням виховання у школі повинна стати підготовка високогуманних людей з широким кругозором.

За словами Ушинського, стаття Пирогова “розбудила приспану у нас доти педагогічну думку“. Висунувши питання докорінної перебудови школи та визначивши ідею людяності як основу виховання, Пирогов поклав початок широкому громадсько-педагогічному руху 50-х – поч. 60-х рр.

Пирогов виступав проти бюрократичного характеру керівництва навчально-виховною роботою. Перебуваючи на посаді попечителя учбових округів, він підняв роль педагогічних рад, розширивши коло питань, якими вони займались. На педрадах заслуховувались доповіді і обмін думками з дидактичних питань, у їх компетенцію вводились питання виховання і поведінки учнів.

Пирогов ставив високі вимоги до вчителів, відзначаючи, що висока моральність педагога є основою моральності дитини. Він закликав до підвищення якості підготовки вчителів. “Не підготувавши вчителів, ми ніколи не досягнемо бажаної мети у справі освіти“. У 1859 р. при Київському університеті він організував педагогічну семінарію.

Для підвищення педагогічної майстерності учителів Пирогов запровадив взаємні відвідування уроків і обмін досвідом.

Значну увагу Пирогов приділяв методам навчання. Висту­пав за активні методи, пропонував учителям використовувати роз­­повідь, бесіду, твори учнів та ін. Основним методичним засо­бом розглядав уміле поєднання у процесі навчання наочності і слова.

Пирогов заперечував перевідні екзамени і екзаменаційні оцінки у формі балів. Не екзамен, а річна робота, яку знає учитель, визначає питання про переведення учня до наступного класу.

Чільне місце у вихованні Пирогов відводив проблемам свідомої дисципліни. Він розробив “Кодекс правил про вчинки та покарання учнів“. Щодо тілесних покарань займав двоїсту позицію. Заперечуючи їх теоретично, він, будучи керівником Київського учбового округу, не зумів відстояти свою позицію при обговоренні цього питання і підписав циркуляр, де дозволялись різки як засіб покарання школярів.

Звертаючи увагу на жіночу освіту в Росії, Пирогов наголошував, що завдяки належній освіті жінка може досягти того ж, що й чоловік. Але виступаючи за рівноправність чоловіків і жінок в освіті, він не був прихильником їх рівноправності в цілому.

Пирогов був одним із піонерів організації недільних шкіл для освіти дорослих, підписавши на пропозицію передового студентства у 1859 р. дозвіл на їх відкриття.

Свої зусилля Пирогов спрямовував і на покращення вищої освіти. На його думку, університети, повинні бути осередками наукової думки. Він критикував примусову систему навчання у вузі, обов’язкове відвідування занять, екзамени. Все це, як він вказував, вбиває живий зміст наукової роботи.

Пирогов поставив питання і розробив план перетворення Рішельєвського ліцею в Одесі в університет, який був відкритий у 1865 р.

Микола Олександрович Корф (1834-1883 рр.) – відомий педагог і методист, організатор народної освіти, засновник земських шкіл в Ук­раїні, послідовник Ушинського. Народився у Харкові, дитинство пройшло у са­дибі його батьків Нєскучноє Олександрівського повіту Катеринославської губернії (Олександрівськ – Запоріжжя). Навчався в Олександрівському ліцеї в Петербурзі. Діяльність Корфа довший час проходила в Україні. Обирався від земства членом училищної (шкільної) ради Олександрівського повіту і невдовзі став її головою. Був почесним членом Петербурзького педаго­гічного товариства та Московського комітету грамотності.

Проживаючи певний час у Женеві, створив там російську школу, займався дослідженням освітньої справи у Швейцарії. Після повернення до Росії займався громадсько-педагогічною діяльністю, створенням недільних шкіл у Маріупольському повіті. Організовував учительські з’їзди на Херсонщині, в Бердянську.

Корф створив новий тип народної початкової школи – земську трирічну школу, де заняття велися одним учителем одночасно у трьох класах. Пропагуючи ідею загальної обов’язкової початкової освіти, він відкрив понад 100 таких земських шкіл в Олександрівському і Бердянському повітах. За цим зразком створювалися сільські школи по всій Росії.

Відстоював аналітико-синтетичний (тобто звуковий) метод вивчення грамоти і одним із перших у Росії запропонував його широке застосування. Для ознайомлення учителів з цією методикою він написав посібник "Руководство по обучению грамоте по звуковому способу" (1867) – один із перших у Росії підручників такого типу.

У створених ним школах Корф запроваджує навчання за підручниками Ушинського. Сам створив для цих цілей підручник-читанку "Наш друг", яка доповнювала "Рідне слово" Ушинського. Пізніше написав до неї методичні рекомендації для вчителів.

Корф написав першу в Росії книгу з школознавства "Русская начальная школа", що призначалась для діячів земських шкіл і була педагогічною енциклопедією початкової освіти. Доповненням до неї став пізніше написаний ним збірник "Наше школьное дело".

Христина Данилівна Алчевська (1841-1920) – вчителька, видатний діяч народної освіти, організатор недільних шкіл, визнана письменниця, послі­дов­ниця Ушинського. Народилася у містечку Борзна на Чернігівщині. Пра­цювала вчителькою у Харкові, тут організувала 1862 року недільну жіночу школу. Ця школа протягом восьми років діяла нелегально у зв’язку з забо­роною урядом подібних шкіл і тільки після зняття заборони 1870 року була відкрита офіційно. Школа Алчевської проіснувала півстоліття і стала орга­нізаційно-методичним центром створення недільних шкіл для навчання дорослих і підлітків у всій Росії. Тут щороку навчалися сотні учениць. Ро­бота школи експонувалась на всесвітніх виставках. Алчевська удостоєна ря­ду міжнародних нагород, була віце-президентом Міжнародної ліги освіти.

На свої кошти Алчевська відкрила школу для сільських дітей у с. Олексіївка на Луганщині. Для дорослого сільського населення вона проводила недільні читання, розробила методико-бібліографічний порадник у трьох томах "Що читати народові?". Цей порадник одержав багато схвальних відгуків з боку прогресивної громадськості.

Алчевська відстоювала ідею всезагального народного навчання рідною мовою. Вона є основоположником методики навчання дорослих грамоти, розробила цінні зразки уроків письма, читання, бесід про прочитане. З цією метою разом з групою вчительок створила трьохтомний навчальний посібник "Книга дорослих".

Цінним внеском Алчевської у справу шкільного викладання є розроблена нею методика проведення бесід з учнями на літературному матеріалі. Бесіди проводилися за наперед розробленою програмою, а їх ефективність перевірялась за допомогою письмових робіт.

Свої педагогічні погляди і досвід викладання Алчевська висвітлила у працях "Історія відкриття школи в с. Олексіївка Михайловської волості", "Півроку з життя недільної школи", "Передумане і пережите" і ін.

Юрій Адальбертович Федькович (1834-1888) – український письмен­ник і педагогічний діяч, послідовник ідей Т.Шевченка. Народився на Буковині. Працював шкільним інспектором Вижницького повіту, до­машнім учителем, створював підручники для початкової школи, писав науково-популярні книги для народу. Він розробив план реорганізації системи освіти на Буковині, обстоював рівноправну освіту для чоловіків і жінок.

Працюючи інспектором Вижницького повіту, Федькович намагався перевести всі шкільні підручники з "церковного язичія" на народну мову. У його творчій спадщині чільне місце займала ідея народності. У статті "Про школу і шкільні підручники" він писав, що головним критерієм народності є народна мова, народні звичаї, народна поезія.

Цікаві думки висловив Федькович з приводу дидактичних проблем. Він обстоював такі методи навчання, які б розвивали і збагачували дітей. У зв’язку з цим рекомендував звуковий метод навчання грамоти. Він вимагав таких умов, щоб діти могли самостійно "бачити, думати, говорити", тобто у процесі навчання виховуватись. Для цього у своєму "Букварі для селянських дітей на Буковині" вміщував тексти, які сприяють пробудженню в дітях допитливості та формуванню в них високих моральних якостей.

Федькович вважав, що учитель повинен постійно самоудоско­налюватися. На його думку, школа є "духовною фотографією" вчителя.

Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910) – письменник і педагог. Народився на Чернігівщині в небагатій дворянській сім’ї, закінчив екстерном Харківський університет. Більше 10 років працював учителем у сільських школах на Чернігівщині. З 1902 р. проживав у Києві, певний час очолював Київське товариство "Просвіта".

Під його редакцією вийшов чотирьохтомний "Словник української мови". Написав ряд публіцистично-педагогічних творів, серед яких "Яка тепер народна школа на Україні", "На безпросвітному шляху. Про українську школу", "Перед широким світом" і ін. У цих та інших творах критикував тогочасний стан народної освіти, виступав за створення народних шкіл з українською мовою викладання.

Всупереч царській забороні Грінченко, коли ще працював учителем, нелегально проводив навчання українською мовою і використовував при цьому самостійно складені ним буквар "Українська граматка для науки читання і писання" та читанку "Рідне слово". Остання була однією з перших книг для читання українською мовою. У своїх підручниках він пропагував культ народної педагогіки як умови виховання, помістивши туди багато народних казок, оповідань і ін.

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913) – український письменник, педагог. Народився у Вінниці у сім’ї дрібного чиновника. Закінчив духовне училище у Шаргороді. Протягом 11 років учителював на Вінничині. Переїхавши до Чернігова, служив у губернській земській управі статистом. Кілька разів виїздив на лікування за кордон на о. Капрі, де зблизився з М. Горьким.

Займаючись педагогічною діяльністю, ретельно вивчав педагогічну і соціально-економічну літературу. Здійснював систематичні спостереження за учнями, враховував у роботі їх індивідуальні особливості, не допускав механічного заучування навчального матеріалу. На заняттях часто викори­стовував наочні посібники, проводив екскурсії до лісу, річки.

Разом з дружиною – педагогом Вірою Устимівною турботливо ставився до виховання дітей у своїй сім’ї. Він організовував літературні вечори, читання художніх книг. У своїх творах Коцюбинський яскраво змальовував життя і психологічні особливості дітей. У ряді статей висвітлив тяжке становище народної освіти, дав гостру критику догматичним методам навчання і паличній дисципліні, змалював безправність народних учителів. Остання проблема піднімається у циклі статей "Шкільна справа".

Степан Васильович Васильченко (Панасенко) (1879-1932) – українсь­кий письменник, журналіст, педагог. Народився у м. Ічня на Чернігівщині у сім’ї бід­няка. Навчався у Коростишівській учительській семінарії та Глухівському учи­тельському інституті. Працював у сільських школах Київщини і Пол­тав­щини, а за радянської влади був учителем у ряді середніх шкіл Києва.

Працюючи у сільських школах, Васильченко турбувався про всебічний розвиток дітей, формування у них самостійного мислення. У навчанні практикував усні оповідання, написання творів, ділових паперів, позакласне читання книг. Відстоюючи ідею навчання дітей рідною мовою, практикував це у своїй діяльності. Проводив просвітницьку роботу серед селян. У школі організував вечірні класи для дорослих, драматичні гуртки, проводив бесіди про ведення селянського господарства.

До його педагогічних праць належать "Народна школа і рідна мова на Україні", "Записки учителя", "Записки з життя сільських вчителів" і ін.

Велику увагу Васильченко приділяв проблемі вчителя. У своїх художніх творах "Над Россю", "З самого початку", "Божественна Галя", у нарисі "Мій шлях" він всебічно і правдиво зобразив життя і діяльність народного вчителя, змалював його тяжке матеріально-правове становище, висвітлив різні сторони діяльності вчителів в умовах тогочасної реакційної системи.

Іван Якович Франко (1856-1916) – видатний письменник і педагог-науковець. Народився в с. Нагуєвичі поблизу Дрогобича. Навчався у Львівському університеті на філософському факультеті, екстерном закінчив Чернівецький університет, захистив у Відні докторську дисертацію, отримав ступінь доктора філософських наук. За участь у пропаганді соціалістичних ідей йому не дозволили дістати посаду доцента Львівського університету.

Франко залишив величезну спадщину, у т. ч. більше ста наукових, публіцистичних та художніх творів з питань педагогіки. Писав українською, російською, польською і німецькою мовами.

У статтях "Наші народні школи і їх потреби", "Великі діяння пана Бобжинського", "Освіта народу Галичини", "Педагогічні невігласи" та ін. піддав гострій критиці недоліки тогочасної народної школи та реакційну політику австрійського уряду у галузі освіти. Вказував, що уряд боїться поширення знань серед народу і видає розпорядження, які всіляко обмежують доступ до гімназій дітей бідного населення.

Вказував на роль навчання рідною мовою у розвитку мислення дітей. Боровся за створення шкіл, пов’язаних з життям, з інтересами народу. У брошурі "Чого хоче галицька робітнича громада" розробив програму (соціалістичну) народної освіти і школи. Метою виховання визначив формування всебічно розвинутої особистості, яка готова до роботи розумової і фізичної. Характеризуючи мету і завдання виховання, Франко розвінчував курс уряду на підготовку вірнопідданих з вузьким кругозором громадян. Він висунув свій ідеал виховання – людини-"каменяра", будівника нового суспільства. Такій людині притаманні "внутрішній спокій, сила і ясність переконань, чиста совість і боротьба, вічна боротьба проти темноти, фальші і дармоїдства".

Велику увагу Франко приділяв проблемі вчителя. У своїх статтях і художніх творах показав тяжке становище галицьких учителів, зобразив як позитивні, так і негативні образи вчителів. Негативні образи вчителів показав у оповіданнях "Грицева шкільна наука", "Малий Мирон" та ін. Негативним образам протиставив позитивні в оповіданні "Борис Граб", п’єсі "Учитель" (Омелян Ткач) та ін. Крім художніх Франко написав ряд статей, присвячених проблемі вчителя: "Спогади з моїх гімназійних років", "Історія моєї батьківщини" та ін.

У педагогічній спадщині Франка є багато матеріалів з історії педагогіки. Він зробив аналіз освітньої ролі братств в ХVI-ХVII ст. на Україні, зупинявся на діяльності Острозької академії, писав про історію Львівського університету, вивчав педагогічні ідеї І.Вишенського, Г.Сковороди, Т.Шевченка, О.Духновича та ін. Досліджував історію зарубіжної освіти і виховання, зокрема філантропічний напрямок у німецькій педагогіці.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871-1913) – видатна українська поетеса, пропагандист передових педагогічних ідей. Народилася в сім’ї українських інтелігентів у м. Новограді-Волинському на Житомирщині. Через тяжку хворобу (туберкульоз) отримала домашню, але прекрасну освіту. Знала 10 іноземних мов. На формування поглядів Лесі Українки впливав її дядько М.П.Драгоманов.

У своїх творах вона порушувала багато важливих педагогічних проблем. У статті "Голос однієї російської ув’язненої" піддала критиці систему освіти царської Росії. Росію назвала "бастілією", де панують "голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство".

У нарисі "Школа" Леся Українка показала відсталість тогочасних народних шкіл, а саме парафіяльних, та тяжке життя народних вчителів. Вона критикувала і середні школи, де процвітали муштра і зубріння. У листі до Драгоманова писала, що якби їй прийшлося вчитися в гімназії, то "гімназія хоч і не зломила б, але все таки пригнітила б її".

У свої 19 років вона написала для своїх молодших сестер підручник "Стародавня історія східних народів", опублікований вже після її смерті, також уклала збірники "Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького та Новоград-Волинського повітів", "Народні мелодії".

Леся Українка сама була в ролі вчительки. Вона навчала своїх молодших братів і сестер, а також дорослих людей Волині та дітей Єгипту, де була на лікуванні. Брала участь у постановці опер Лисенка "Коза-Дереза", "Пан Коцький". Була режисером, костюмером, декоратором.

Тимофій Григорович Лубенець (1855-1936) – відомий український педагог, методист, громадський діяч, послідовник Ушинського. Народився у небагатій міщанській сім’ї на Чернігівщині, закінчив Чернігівську учительську семінарію. Довго працював народним учителем у сільських школах, викла­дав у Київській гімназії, 12 років працював директором народних училищ Київської губернії. Він був головою правління Спілки допомоги нужденним учням початкових шкіл, засновником єдиного у Росії Товариства народних дитячих садків. Читав лекції на учительських курсах у ряді міст України.

У науково-педагогічній діяльності Лубенця значне місце посідали питання дошкільного виховання, початкового навчання, освіти дорослих. Написав і видав близько 30-ти підручників, методичних посібників і книг з різних питань навчання і виховання.

Основною педагогічною працею Лубенця є "Педагогічні бесіди", він написав також книги "Про наочне викладання", "Зернинка" (остання для читання в молодших класах в 4-х частинах). Серед заборонених царським урядом книг Лубенця були "Граматика" (український буквар), "Читанка", зразком для написання яких стали навчальні книги Ушинського. Сюди ж відноситься і "Загальнокорисний задачник", який написано Лубенцем на матеріалі реального життя.

Будучи прихильником рідної мови у школах, він обґрунтував пси­хо­лого-педагогічну необхідність початкового навчання дітей рідною мовою.

Підтримував недільні школи та організацію таємних шкіл з навчанням рідною мовою дорослих, організовував вечірні класи для працюючої молоді, писав підручники для навчання дорослих. Піклувався про створення дошкільних виховних закладів. На всеросійському з’їзді вчителів 1913 року виступав проти існуючої системи покарань учнів у школах Росії.

З 1914 по 1918 рр. працював викладачем педагогіки і методики, а також був деканом педагогічного факультету на Київських вищих жіночих курсах.

За прогресивні погляди, особливо за українофільство, Лубенця за царизму не раз звільняли з роботи. У роки радянської влади продовжував чесно служити справі освіти і виховання. Керував школою у Пущі-Водиці, читав лекції для вчителів Києва, Чернігова, Житомира. Написав за цей час "Буквар", чотири "Читанки" та ряд посібників для школи. Київські профспілки прийняли рішення вважати Лубенця героєм праці.