Studentam.net.ua

Тема 10. Розвиток української педагогіки й шкільництва у другій половині     XVIII — першій половині XIX ст.

Система освіти в Україні під Російською імперією

Остання чверть XVIII ст. у розвитку початкової освіти в Україні позначилась впливом загальнодержавної шкільної реформи, яку проводив уряд Катерини II. 1786 р. було затверджено "Статут народних училищ у Російській імперії". За цим статутом у губернських містах запроваджувались головні народні училища (чотирикласні з 5-річним курсом навчання), а в повітових – малі народні училища (двокласні з 2-річним курсом навчання). Навчальна програма малих училищ відповідала першим двом класам головних училищ. Зміст навчання мав загальноосвітній і реальний характер. Саме навчання у цих школах оголошувалось безстановим і безплатним.

Шкільна реформа 1786 р. мала на меті дати освіту, перш за все, міському населенню, що диктувалось потребами виробництва, розвитком торгівлі, а також намаганням царського уряду і церкви підпорядкувати собі третій стан, який народжувався. На початку XIX ст. головні народні училища були реформовані у гімназії, а малі – у повітові училища.

Статут 1786 р. сприяв відкриттю нових шкіл у ряді українських міст: Ніжині, Новгород-Сіверському, Полтаві, Прилуках, Глухові, Охтирці, Сумах і ін. Але охопити все населення Лівобережжя ці школи не могли і не стали тут масовими. Населення України негативно ставилось до головних і малих народних училищ. Вони носили антинародний характер, тут заборонялась українська мова, ігнорувались народні традиції, звичаї. Ці школи стали знаряддям русифікації українського населення.

Реформа не відміняла існуючі в Україні народні початкові школи. Вони функціонували, хоч і значно в меншій кількості. Зразком для них були програми малих народних училищ. Але уряд вживав всіляких заходів, щоб їх не було. Хоч український народ волів по-старому навчати своїх дітей у дяківських школах, але дітям заборонялось до них ходити. Як уже відомо, школи-дяківки за реформою перетворювались у парафіяльні.

На початку XIX ст. царський уряд Олександра I здійснив реформування освітньої системи Росії. 1804 року було прийнято "Статут університетів" і "Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам", які регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні і які прямо відображувалися на українському шкільництві.

За прийнятими статутами у Росії вперше запроваджувалась державна система народної освіти. Вся країна поділялась на шість учбових округів, два з яких Харківський і Віленський розміщувались на території України. Реформа передбачала такі типи навчальних закладів у кожному окрузі: парафіяльні училища (1-річні), повітові училища (2-річні), гімназії (4-річні), університет. На чолі кожного округу призначався опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету.

Об’єктивно статути 1804 р. були прогресивними. Ними прого­лошувались безстановість і наступність всіх типів навчальних закладів, державність освіти (безплатність на всіх ступенях). Серед негативних рис реформи були багатопредметність навчання при його обмежених термінах, декларативність програм, недостатнє фінансування навчальних закладів. Добре фінансувались лише гімназії і університети, де навчались, як правило, діти вищих станів.

Невдовзі після опублікування шкільного статуту було зроблено його додаткові тлумачення. Оголошувалось, що доступ в університети та гімназії кріпакам і вихідцям із нижчих станів є закритим. Нерозв’язаним залишалося питання про надання права на вищу освіту жінкам.

У Віленському окрузі навчальні заклади хоч і діяли за новими статутами, але з деякими особливостями, які випливали з того, що дані території перед цим були під Польщею. Зокрема, викладання велось польською мовою (російська мова була окремим предметом навчання). Але після польського повстання 1830-1831 рр. у всіх школах округу запроваджувалося викладання лише російською мовою.

У губерніях Харківського навчального округу освіта розвивалася нерівно­мірно. У зв’язку з реформою на початку XIX ст. тут було створено всього 18 повітових училищ і 8 гімназій. Перші гімназії відкрито у Харкові, Чернігові, Новгород-Сіверському, Полтаві, Херсоні, Катеринославі.

1805 року було відкрито Харківський університет, який понад чверть сто­ліття залишався важливим центром освіти, наукової і громадсько-педаго­гічної думки Лівобережної України. У ньому були такі факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, медичний, юридичний. З 1811 р. при університеті утворено педагогічний інститут, а з 1852 р. – кафедра педагогіки.

Краще освітня справа була поставлена у Чернігівській і Полтавській губерніях округу, де народні училища відкривалися ще з кінця XVIII ст. А на землях півдня України, які на початку XIX ст. почали тільки заселятися, освіта перебувала на етапі становлення. Поодинокі школи існували лише у губернських і повітових містах – Херсоні, Миколаєві, Одесі і ін. Інтенсивне відкриття шкіл у цьому регіоні припадає на другу чверть XIX ст.

Невдовзі після видання статуту 1804 р. уряд дозволив відкривати дво­рянські пансіони і гімназії. На Україні у зв’язку з цим почали діяти дво­рянська гімназія у Харкові, комерційна гімназія в Одесі, вищі гімназії у Кременці та Ніжині. З’являються жіночі станові заклади – інститути шля­хет­них дівчат, які були першими середніми школами для жінок у всій Росії. На території України перший такий заклад було відкрито 1818 року у Хар­кові. Такі ж інститути почали працювати і в інших українських містах: у Пол­таві, Одесі, Києві. Згодом середня жіноча освіта була представлена ще й жіночими єпархіальними школами, які відкривало духовне відомство, та жіночими гімназіями, що відкривалися міністерством народної освіти. Перша на Україні жіноча гімназія (Фундукліївська) почала роботу 1859 р. в Києві. Існували також середні дівочі школи відомства імператриці Марії.

Відкриття вищої гімназії у Кременці пов’язано з необхідністю існування університету у Віленському учбовому окрузі, який мав розташуватись у Києві. З ініціативи графа Тадея Чацького 1805 року було відкрито у Кременці гімназію, яка мала виконувати функцію університету, але університету польського. 1819 року її було реорганізовано у ліцей. 1831 року його закрили, а матеріальну частину перевезли до Києва для університету, який відкрився там 1834 року. З 1836 р. у приміщенні ліцею діяла духовна семінарія.

Царська реакція внаслідок поширення вільнодумства серед селян після війни 1812 р. привела до багатьох змін у народній освіті Росії. 1819 року у парафіяльних і повітових училищах та в гімназіях було скасовано безплатність навчання. Було заборонено природознавство, збільшувався час на вивчення закону божого. Після розправи з декабристами царський уряд провів 1828 року контрреформу освіти, видавши "Статут гімназій і училищ, підпорядкованих університетам". Школи у Росії поверталися "до начал, які ґрунтуються на "чистоті віри, на вірності і обов’язку перед государем і вітчизною". Головне завдання школи Микола I визначив так: підготовка людини до виконання своїх станових обов’язків.

За статутом 1828 р. зберігалися існуючі типи шкіл, але узаконювались становість, монархізм і релігійність освіти. Порушувалась наступність між навчальними закладами (крім гімназій і університетів, які ставали дворянськими навчальними закладами). Новий статут насаджував у школах муштру, зубріння, офіційно дозволяв тілесні покарання у всіх типах шкіл (у гімназіях лише у молодших класах). Учбове навантаження учнів різко збільшувалось, заборонялись зібрання і зустрічі учнів великими групами. Встановлювалась система суворого нагляду за учнями і вчителями.   
  

Розвиток освіти на Правобережній та Західній Україні

Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) західноукраїнські землі попали під владу Австро-Угорщини, де освіта почала розвиватися за австрійськими стандартами. Волинь і все Правобережжя до останнього поділу Речі Посполитої (1795 р.) залишалися під польським впливом.

У 70-х роках XVIII ст. в Польщі було проведено шкільну реформу, за якою навчально-виховна робота зосереджувалась у віданні створеної 1773 р. Едукаційної комісії (першого у Європі міністерства народної освіти).

Едукаційна комісія поділила територію Польщі на 10 округів, два з яких розміщувались на українських землях: Волинський (з окружним містом Кременцем) і Український (з окружним містом Вінницею).

Комісія встановила нову систему народного шкільництва у Польщі. У кожному окрузі мали бути шестикласні окружні школи з 7-річним курсом навчання. А в підокругах відкривались трикласні підокружні школи з 6-річним курсом навчання. У кожній парафії передбачались парафіяльні школи: у містах – вищі, у селах – нижчі.

Що стосується середніх шкіл, то значну частину єзуїтських шкіл з їх майном (1773 року орден єзуїтів було скасовано) Едукаційна комісія передала Василіанам. Але в цих школах було збережено єзуїтську систему виховання і навчання.

Усі свої зусилля Едукаційна комісія спрямовувала на створення системи освіти для дітей польської шляхти. Організовуючи польські школи на території України, вона закривала українські навчальні заклади. Для дітей українців відкривали лише такі школи, у яких виховання і навчання здійснювалось у дусі католицизму.

1789 року Едукаційна комісія видала розпорядок про закриття "руських" церковних шкіл та про усунення з усіх шкіл "руської мови". Українці були позбавлені можливості навчати своїх дітей рідною мовою. Комісії були не до вподоби не лише православні школи, але й рештки греко-східного обряду в уніатських школах. Учням-українцям заборонялось святкувати релігійні свята за грецьким календарем, учнів православної віри примушували відвідувати костели.

Після третього поділу Польщі у кінці XVIII ст. (1795 р.) і приєднання Правобережної України до Росії Едукаційна комісія припинила свою діяльність, а створені нею навчальні заклади було перебудовано.

Складний шлях у другій половині XVIII ст. пройшли освіта і школа в Східній Галичині, на Буковині і Закарпатті, які опинилися під юрисдикцією Австрії. Найкращим засобом насадження й утвердження своєї політики в галузі шкільництва австрійський уряд вважав германізацію школи.

Вся освіта простого люду починалася і закінчувалася вивченням у церкві катехізису. Лише в окремих селах дяки і священики організовували школи, в яких крім азбуки і лічби вивчали Псалтир та Апостол.

Не сприяла поліпшенню народної освіти шкільна реформа, проведена в Австрії 1777 року, згідно якої передбачалося відкриття у селах однокласних церковнопарафіяльних, у невеликих містах – тривіальних, у великих – нормальних шкіл. На реалізацію реформ не вистачало ні вчителів, ні підручників, ні коштів. Тільки після 1781 р., коли було видано спеціальне розпорядження, у містах і містечках Галичини почали створювати головні і тривіальні школи німецького типу, а по селах – парафіяльні школи.

У якості середніх шкіл австрійський уряд запроваджував гімназії, які влаштовувалися за німецьким зразком. З 1784 р. вони стають державними і платними. Такі гімназії існували у Стрию, Бережанах, Бучачі, Дрогобичі Львові, Перемишлі, Станіславі, Збаражі та інших містах, проте вони були доступними лише для дітей заможних батьків через високу оплату за навчання.

З метою онімечити українське населення 1785 року в усіх закладах вводиться німецька мова навчання. Тому проблема відкриття шкіл з українською мовою стає ще більш гострою. Такими школами залишалися лише церковнопарафіяльні. Серед міських українських шкіл можна назвати нормальну школу Василіян у Дрогобичі та школу при львівському братстві. Крім того, починається підготовка вчителів для шкіл з німецькою мовою, зокрема у Львові відкрито учительські курси, хоч українці доступу до них не мали. Але в зв’язку з тим, що грамотну молодь забирали в рекрути в першу чергу, селяни не бажали віддавати своїх дітей на навчання, що дуже стримувало поширення освіти серед населення.

На Буковині, яка тривалий час перебувала під владою Туреччини, лише після захоплення її 1774 року Австрією було відкрито кілька шкіл з румунською і німецькою мовами. Перша згадка про існування шкіл на Закарпатті належить до 1400 р. З XVII ст. в Ужгороді функціонувала єзуїтська гімназія, в Мукачевому – духовна семінарія. Школи відкривались і у XVIII ст., але у дуже обмеженій кількості.

Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття) внаслідок першого поділу Польщі (1772) потрапили під владу австро-угорської монархії. Тому з другої пол. XVIII ст. освіта на цих землях пішла дещо іншим шляхом, ніж на інших територіях України.

Австрія об’єднала західноукраїнські землі з частиною польських в одну адміністративну одиницю. Закарпаття залишилось у складі Угорського королівства. Такий устрій зберігся майже без змін аж до розпаду Австро-Угорської монархії 1918 року. Австрія дозволила польській шляхті брати участь в управлінні краєм. Як наслідок, український народ потрапив під подвійний гніт і змушений був боротися з германізацією та полонізацією, а в Карпатській Україні – з мадяризацією.

Важливу роль у розвитку шкільництва в Галичині у першій пол. XIX ст. відігравав австро-угорський шкільний закон "Політична устава шкільна" від 1805 р., за яким запроваджувалась обов’язкова освіта У кожній місцевості, де знаходився парафіяльний священик, повинна була існувати однокласна парафіяльна школа. Початкова освіта була також представлена триві­альними і головними школами. Тривіальні школи розміщувалися в малих містах, мали три класи: підготовчий, перший і другий. Головні школи закла­далися у великих містах, були переважно чотирикласні: підготовчий, пер­ший, другий і третій. У парафіяльних школах весь курс навчання зводився до вивчення елементарної грамоти і "святого письма". Учні тривіальних і головних шкіл навчалися читання, письма, арифметики, практичних вправ, закону божого, а головним було опанування німецькою мовою.

Деякі головні школи мали четвертий двохрічний спеціалізований клас, де учні могли здобувати практичну підготовку. В окремих таких школах проводилися щороку трьохмісячні педагогічні курси для підготовки вчителів (препаранди). Ці школи називали нормальними.

Середня освіта була представлена гімназіями або реальними школами, влаштованими за німецьким зразком.

Мовою навчання у всіх навчальних закладах визначалась німецька мова, крім парафіяльних шкіл, де діти могли вчитися рідною мовою.

За шкільним законом всі народні школи віддавалися під нагляд духівництва і в Галичині вони поступово переходять у відання консисторій: римо-католицької і греко-католицької. Майже всі народні школи виявились під опікою переважаючої римо-католицької консисторії, яка забороняла викладати українською мовою і поряд з німецькою поширювала й польську мови. У тих школах, якими відала греко-католицька консисторія, навчання переважно проводилось німецькою мовою. Єдиними школами, де не забороняли української мови, були парафіяльні. У шкільництві Галичини запанували фактично німецька і польська мови, хоч церква формально і закликала забезпечити навчання у парафіях рідною мовою.

Низьким був стан освіти на Буковині. Австрійський уряд не дбав про освіту простого народу. Діти змушені були вчити німецьку, польську або румунську мови, а українською мовою навчалися лише закону божого. У 40-х роках XIX ст. на Буковині діяла всього одна гімназія у Чернівцях.

У жалюгідному стані перебували школи і на Закарпатті. Ще в 1791-1792 рр. було видано закон, за яким усі школи Закарпаття переводилися на угорську мову навчання. Тут було всього кілька гімназій німецькою або угорською мовами викладання, зокрема в Ужгороді.

У першій половині XIX ст. вища освіта на західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, реальній і технічній академіях Львова та Чернівецькому ліцеї. В університеті діяло чотири факультети: філософський, юридичний, теологічний і медичний. Викладання велося латинською, польською і німецькою мовами. Вступ українців до університету всіляко обмежувався.

Під тиском поляків 1813 року в Галичині було відмінено обов’язкову освіту. Парафіяльні школи майже занепали. Це було викликано, передусім, тим, що батьки-українці не бажали віддавати своїх дітей до школи, оскільки до війська забирали, перш за все, грамотних людей. Важливою причиною була також відсутність вчителів, які могли б навчати українською мовою.

Все це привело до активізації боротьби за українську школу, мову й літературу, за її національний характер. Початок такої боротьби поклали молоді представники української інтелігенції, вихованці духовних греко-католицьких семінарій та богословського факультету Львівського університету. Ця боротьба почалася з Перемишля.

1816 року канонік Іван Могильницький під заступництвом митрополита Михайла Левицького заснував у Перемишлі "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма, просвіти і культури серед вірних". Метою товариства було поширення віри і моральності шляхом видання шкільних книг народною українською мовою.

З метою підготовки вчителів для українських шкіл 1817 року у тому ж Перемишлі було відкрито дяко-вчительський інститут. Його директором став І.Могильницький. Інститут працював впродовж XIX ст.

Для відродження музичної справи єпископ Іван Снігурський заснував у Перемишлі 1828 року першу в Галичині музичну школу.

З 1848 р. у розвитку освіти в Галичині, Буковині і Закарпатті сталися певні зміни. Вони були викликані революційними подіями, що охопили всю Австро-Угорщину, у тому числі і західноукраїнські землі.  

Розвиток педагогічної думки

Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) – видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напрямку вітчизняного просвітительства. Народився на Полтавщині. Навчався в Києво-Могилянській академії, згодом поглиблював свої знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, працював викладачем піїтики в Переяславській семінарії, а згодом – у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Сковорода до кінця свого життя залишається мандрівним філософом і учителем.

Сковорода вважав, що через поширення освіти можна зробити життя народу щасливим. У центрі його філософських поглядів стояли етичні питання – проблема людини, її природа, щастя. Щастя людини ставить у пряму залежність від її діяльності. Висунув концепцію про "сродну працю". Людина щаслива тоді, коли її життя відповідає своєму призначенню. Щастя полягає в "сродній праці", яка відповідає внутрішнім здібностям людини та приносить користь суспільству.

Шлях до щастя, на думку мислителя, лежить через самопізнання людиною своїх здібностей і нахилів до певного виду діяльності, кожен повинен пізнавати себе. По суті, принцип "сродної праці" і вчення про щастя фактично є двома сторонами етико-філософської концепції Сковороди.

Спираючись на таку етико-філософську концепцію та власний педагогічний досвід, Сковорода висловив свої педагогічні погляди у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Зокрема, проблеми виховання піднімаються у таких притчах як, "Благодарний Еродій", "Убогий Жайворонок", "Харківські байки" тощо.

Сковорода був прихильником гуманістичного підходу у вихованні, прагнув до формування мислячої, чуйної, освіченої людини зі світлим розумом та гарячими почуттями, яка б жила на благо народу. Виховним ідеалом Сковороди є людяність, благородство і вдячність.

Сковорода першим в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. Виховання людини, вважав він, повинно бути спорідненим з її природою. Під природою людини розумів її обдарування, нахили. "Без природи – як на манівцях: чим далі йдеш, більше заплутуєшся", – байка "Собака і Кобила". На думку Сковороди, головне завдання виховання полягає в тому, щоб допомогти розкрити в дитині її природні здібності та спрямувати її на шлях дійсного щастя і служіння батьківщині.

У думках Сковороди про виховання, про природу дитини є багато такого, що нагадує ідеї Руссо про вільне виховання, за що його називали українським Руссо. Він першим у вітчизняній педагогіці поставив у центр уваги почуття дитини, її стосунки зі світом, її справи, її щастя. На відміну від французького просвітителя, Сковорода не розглядав природу, як засіб ізоляції дітей від розтлінного суспільства. Передбачав розвиток природних задатків шляхом самовдосконалення.

У зв’язку з ідеєю спорідненості виховання з природою людини новим в українській педагогіці прозвучало застереження батькам і вихователям про наслідки навчання без урахування природних можливостей дитини. У байці "Жайворонок" читаємо: "Багато людей без природи починають великі справи та погано закінчують".

Сковорода – прихильник принципу народності у вихованні. Виховання повинно відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу. Він – палкий прихильник виховання дітей на основі вітчизняного досвіду. Як і інші українські просвітителі, Сковорода висміює прагнення дворян та козацької старшини  виховувати своїх дітей на зразок західноєвропейських магнатів і з допомогою іноземних вчителів .

Сковорода вказує, що виховання має бути загальнодоступним, безплатним, охоплювати всі верстви населення, особливо народні маси: "виховання й убогим потрібне".

Важливими засобами виховання Сковорода називає рідну мову, народну педагогіку. Першим з педагогів минулого вимагав вивчення усної народної творчості, яка зберігає скарби народної мудрості. Відстоюючи рідну мову, він користувався нею у навчальних цілях. Для учнів Харківської колегії переклав на українську мову байку Езопа "Про Вовка-музиканта".

Сковорода виступає за гармонійне виховання, розуміючи його як єдність розумового, фізичного, морального і естетичного виховання.

Розумове виховання – важливий елемент педагогічної системи Сковороди. Розум – головний регулятор людської діяльності. Спираючись на знання, людина спроможна пізнати добро і зло, оцінити явища навколишньоі дійсності.

Він радив повсякчас займатись наукою: "Коли не любити всією душею корисних наук, то всякий труд буде марним". Засвоювання знань забезпечується серйозними заняттями.

Сковорода – неперевершений майстер і прихильник індивідуальної роботи з учнями. Поряд з лекціями у навчанні він високо цінував доповіді, бесіди, розмови з учнями. Особливого значення надає самостійним практичним заняттям учнів у навчанні, серед них називає такі форми як перекладання на рідну мову іноземних авторів, віршовані перекази прозових творів, листування тощо. Цінуючи лекційну форму навчання, він критично ставився до розповсюджених тоді диспутів, які мали у колегіях схоластичний характер і викликали відразу у студентів.

Сковорода підкреслював важливе значення морального виховання. Головним завданням морального виховання вважав виховання людяності, благородства і вдячності.

Сковорода був прихильником трудового виховання, вказуючи на визначальну роль "сродної праці" у житті людини. Саме через працю, на його думку, лежить моральне удосконалення людини. Важливим є положення Сковороди про корисність і почесність будь-якої праці, професії, аби лише вона відповідала покликанню людини і приносила користь суспільству. Гідність людини визначається результатами її праці.

Фізичне виховання, на думку Сковороди, повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, в турботі про матір в період вагітності і годування дитини.

Засобами фізичного виховання називає режим, чистоту, акуратність, правильне харчування, поміркованість у всьому, фізичні вправи, працю і здоровий спосіб життя.

Важливим засобом естетичного виховання називає музику.

Висловлює важливі думки щодо сімейного виховання. Вважає, що діти повинні зростати в атмосфері глибокої поваги і любові до батьків. Батьки – перші вихователі і наставники молоді. Ставить питання про культ батька і матері в сім’ї, називаючи їх іконами божими для дітей.

Мислитель схвалює батьків, котрі вчать дітей життєвій мудрості, заохочують до працелюбства. Водночас він критикував батьків, які не вчать своїх дітей життєвій мудрості, а то й заохочують їх до неробства, чванливості, егоїзму ("Вбогий Жайворонок"). Тих батьків, хто передоручав виховання своїх дітей нянькам, називав "напів-батьками", порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда.

Ставив питання про вчителя, високо цінував учительську працю. Ви­сував високі вимоги до вчителя, визначав його керівну роль у навчальному процесі. Серед основних рис вчителя виділяв любов і повагу до особистості учня, гідність, безкомпромісність, чесність, служіння добру. Безмежна лю­бов до вихованців в нього поєднувалась з великою вимогливістю до них. 

Іван Петрович Котляревський (1769-1838) – талановитий письменник, педагог і громадський діяч, якого Т.Шевченко вважав своїм попередником. Народився у Полтаві, де закінчив семінарію. Він зробив перший крок до створення української національної літератури й педагогіки. У поглядах Котляревського на виховання втілені гуманні риси вітчизняної класичної педагогіки. Він вірив у велику силу виховання. Мету виховання вбачав у підготовці громадян, корисних батьківщині і народу, освічених патріотів.

Перебував на посаді попечителя Будинку для виховання дітей бідних дворян у Полтаві. Займаючись педагогічною діяльністю, проявляв себе як гуманіст і демократ. Він приязно ставився до дітей, через твори літератури й мистецтва прагнув виховати у них кращі моральні якості. Його педагогічні думки були пройняті духом народності, формувалися на основі кращих традицій народної педагогіки.

Котляревський був прихильником гармонійного розвитку і всебічного виховання підростаючого покоління. На своїй посаді піклувався про розумове й естетичне виховання, про розвиток у дітей смаку до літератури й мистецтва. Виступаючи з гуманістичних позицій, схвалював гуманні методи впливу на дитину, надаючи перевагу розповіді, бесіді, роз’ясненню матеріалу, цінував особистий приклад та авторитет педагогів у справі виховання.

Цікаві погляди Котляревського стосовно сімейного виховання. Він підкреслював обов’язки батьків перед дітьми, відповідальність за їх майбутнє. В "Енеїді" він гнівно засудив батьків, які недбало ставляться до виховання своїх дітей.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) – видатний український письменник, поет, художник, громадський діяч. Народився в с. Моринці на Черкащині. Початкову освіту здобув у дяка, після викупу з кріпацтва навчався у Петербурзькій Академії мистецтв, потім повернувся на Україну. Був активним членом таємної політичної організації Кирило-Мефодіївське Братство, де очолив революційно-демократичну групу. 1847 року Шевченка за­арештували і заслали в Оренбурзькі степи рядовим солдатом. Після заслання жив у Петербурзі. Педагогічні погляди Шевченка знайшли місце у його віршах, публіцистичних і художніх творах.

Він вірив у велику силу виховання. У повісті "Близнецы" показав, яка може бути різниця між двома хлопчиками завдяки вихованню. Він змалював образи двох братів-близнюків, один з яких навчався в гімназії та університеті і зробився корисною людиною, а інший виховувався в кадетському корпусі, де з нього витруїли все людське.

З творів Шевченка можна отримати чітке уявлення про його виховний ідеал. Таким ідеалом для нього була людина з багатогранними знаннями і ви­сокими моральними якостями, яка здатна застосовувати свої знання в житті, уміє цінувати мистецтво, любить працю. Виховному ідеалові Шев­ченка властива така риса, як працьовитість. Праця повинна займати, на його думку, головне місце в житті людини. У повісті "Капітанша" він писав: "Заздрю і завжди заздритиму тобі, щасливий благородний трудівнику".

Шевченко піддав гострій критиці станову систему освіти в царській Росії. Він вказував на недостатню кількість навчальних закладів на Україні, а з тих закладів, що існували, виходили духовно скалічені молоді люди. У повісті "Княжна" він описав недоліки початкового навчання. Учителями були малограмотні дячки, які вчили за церковними книжками. Навчання зводилось до того, щоб навчити дітей читати релігійні книжки і виховати їх в дусі покори. Таке навчання Шевченко охарактеризував словами "безглузде "тму-мну". У творах Тараса Григоровича звучить також критика навчально-виховної практики станових закладів: кадетських корпусів, пансіонів та інститутів шляхетних дівчат.

Шевченко мріяв про справжню народну школу, побудову якої пов’язував, передусім, з революційною перебудовою суспільства. Народну школу уявляв як школу, де панує рідна мова. Ставив також питання про необхідність освіти для жінок нарівні з чоловіками.

Шевченко гаряче вболівав за відкриття недільних шкіл, підтримував їх ма­теріально. Його велика заслуга полягає в написанні підручника українсь­кою мовою, призначеного для недільних шкіл ("Букваръ Южнорусский", 1861 р.). Підручник відрізнявся від всіх попередніх букварів тим, що ті орієнтувалися на читання незрозумілих складів, а цей мав на меті спочатку навчити літер, а потім вже читати зв’язні тексти. Випустив тиражем у 1000 примірників, всі виручені гроші віддав на недільну школу.

Шевченко збирався написати й інші підручники для недільних шкіл (арифметику, географію, історію України, етнографію). Але його перед­часна смерть не дала цього зробити.

Виняткову роль у вихованні дітей відводив сім’ї. З великою симпатією писав про виховання дітей у трудових сім’ях, де матері піклуються про своїх дітей, де наполеглива праця зміцнює людяність у стосунках. Співчутливо зображає селянські вдовині сім’ї, де зберігаються добрі стосунки, незважаючи на злидні. З повагою ставиться до жінки-матері. У повісті "Наймичка" зобразив маму-селянку, яка приховувала своє материнство від сина заради його благополуччя.

Зовсім по-іншому Шевченко змальовує поміщицькі сім’ї, де убога мораль згубно впливала на виховання дітей. Затаврував тих аристократок, які безвідповідально ставляться до виховання своїх дітей. Такою є мати-поміщиця з повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали", яку більше цікавить вбрання, ніж власні діти.

Ведучи боротьбу за народну освіту, Шевченко не міг обминути особи вчителя. Він критикував тупих і обмежених вчителів старої школи. У повісті "Княжна" він змалював образ такого вчителя – дяка Совгиря, який б’ючи дітей, вимагав при цьому не кричати, а вголос читати п’яту заповідь. Разом з тим він з повагою відгукується про вчителів, які ставили собі за мету беззавітне служіння народу. Прикладом цьому може бути образ попечителя гімназії з повісті "Близнецы".

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) – відомий українсь­кий письменник, педагог, історик, фольклорист і громадський діяч. Наро­див­ся на Сумщині, навчався у Новгород-Сіверській гімназії. Здобував вищу освіту у Київському університеті. Тривалий час вчителював у дворянських училищах у Києві, познайомився з Костомаровим, Шевченком і через них став членом Кирило-Мефодіївського Братства. Короткий час (у 1844 р.) був учителем у дворянській школі у Рівному, звідки переїхав до Петербурга і там знову працював учителем у гімназії, згодом – викладачем Петербурзь­кого університету. Одночасно друкувався у ж. "Современник", збли­зився з передовою петербурзькою інтелігенцією. Академією наук Куліш був спо­ряджений за кордон для здобуття вченого звання професора слов’янсь­ких літератур. Але після викриття Кирило-Мефодіївського братства Куліша заарештовують і висилають до Тули. Після трирічного заслання повернувся на Україну, де займався освітньо-пропагандистською діяльністю.

Куліш був високоерудованою людиною, досконало знав шість основних європейських мов. У творі "Записки о Южной Руси" вперше вжив новий український правопис, який пізніше дістав назву "кулішівка" і став початком стабільного українського правопису. До цього правопис нашої мови через належність українських територій до різних держав був строкатим і неуніфікованим.

Куліш ставив питання про необхідність українського підручника для вивчення "першої науки письменства". Написав українську "Граматку", яку схвально оцінив Шевченко. Своїм змістом цей підручник спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, історії і культури. Куліш ілюстрував його змістовними дидактичними текстами, які включали відомості з героїчної історії українського народу, про його культуру і фольклор, чим підручник сприяв розвитку патріотичних почуттів у дітей.

З метою розширення сфер вживання української літературної мови і залучення її до передової світової культури здійснив переклади українською мовою Біблії, творів Гомера, Гете, Гейне, Шекспіра, Байрона, Шіллера і ін.

Культурно-освітня діяльність членів гуртка "Руська трійця". Визначне місце у розвитку прогресивної педагогічної думки в Західній Україні у I пол. XIX ст. належить Маркіяну Семеновичу Шашкевичу (1811-1843), Івану Миколайовичу Вагилевичу (1811-1866), Якову Федоровичу Головацькому (1814-1888). Навколо них у Львівській семінарії, де вони навчались, об’єдналась у гурток під назвою "Руська трійця" передова демократична українська молодь, яка стала в умовах австрійського, угорського і польського гніту на захист мови і культури рідного народу.

"Руська трійця" була першим провісником національного відродження 40-х років XIX ст. Гуртківці взялися за реалізацію сміливої на той час ідеї – створення в Галичині національної української літератури.

1833 року гуртківці на чолі з Шашкевичем впорядкували рукописну збірку "Син Русі", до якої входили головним чином поетичні твори учасників гуртка (всього 14 віршів). Автори збірки звертались до галицької молоді із закликом: "Досить спати, прокидайтесь. Разом к світлу, други жваві!" Це був перший вогник національного відродження.

1834 року "Руська трійця" підготувала другу збірку – фольклорно-літературний альманах "Зоря", куди ввійшли народні пісні, думи, власні твори гуртківців. Вона відкривалась портретом Богдана Хмельницького та нарисом Шашкевича про нього. Але галицька цензура заборонила друкувати цю збірку. Вона була надрукована 1837 року в Будапешті під назвою "Русалка Дністрова". Більшу частину тиражу урядом було конфісковано. Але велика справа була зроблена. Це була перша на західноукраїнських землях книжка народною українською мовою, видрукувана українським алфавітом.

Головною ідеєю, яка пронизувала всі наукові, літературні й публіцистичні праці діячів "Руської трійці", була ідея єдності українських земель. Основою їх творчості була глибока народність, гуманізм, патріотизм. Вони першими засудили архаїчну книжність, псевдокласику, звернулися до свого народу рідною мовою і проникли "в тайни творчості народного духу". За це І.Франко назвав їх "Першими будителями народного духу в Галичині".

М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький вважали народну освіту "найпершою потребою всього народу". Про це писав Шашкевич у виданій ним 1836 року брошурі "Азбука і abecadlо". Тут же він виступав за використання в літературі українського алфавіту на відміну від вживаної тоді польської чи латинської транскрипції.

Шашкевич написав першу в Україні "Читанку для малих дітей", яка була видана у 1850 р. І хоч за життя автора вона не побачила світ, проте залишила значний слід в історії вітчизняної педагогіки.

Олександр Васильович Духнович (1803-1865) – найбільш видатний представник культурно-освітнього руху на Закарпатті, письменник, один із перших професійних вчених-педагогів у Західній Україні. Народився в с. Тополя на Пряшівщині у сім’ї священика. В Ужгороді закінчив гімназію, а потім духовну семінарію. Спочатку працював домашнім учителем, потім нотаріусом в єпископській канцелярії. Протягом 1844-1865 рр. був священиком і каноніком Пряшівської єпархії, одночасно викладав російську мову у Пряшівській гімназії. Духнович брав активну участь у культурно-просвітницькій діяльності: співпрацював у газетах "Вісник", "Заря Галиц­кая", "Церковная газета"; зіграв важливу роль у відкритті більше 70 почат­ко­вих народних шкіл на За­карпатті. Заснував товариство "Литературное заведение Пряшевское", яке під­готу­вало до видання 12 букварів, багато шкільних підручників, альма­нахів, календарів.

Духнович є автором першого на Закарпатті народного букваря – "Книжи­ца читальная для начинающих" (1847), склав перші на Закарпатті шкільні підручники з географії та історії "Краткий землепис для молодых русинов", з російської мови "Сокращенная грамматика письменного русского языка".

Він написав перший у Західній Україні систематизований підруч­ник з педагогіки "Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских" (1857). Книга побудована у формі коротких запитань й розгорнутих відпові­дей. Вона складається з "Передмови для батьків", "Вступу", 12 розділів та "Додатку".

У системі педагогічних поглядів Духновича чільне місце займає ідея народності виховання. Він вимагав, щоб учитель "в детях народолюбие возбудил и в сердце их закрепил любовь к своей народности". Відстоював право простих людей на освіту, боровся за те, щоб для них відкривались школи з навчанням рідною мовою і там навчали вчителі з народу. Важливим засобом виховання в дусі народності розглядав народну пісню.

У своїй "Педагогії..." Духнович відводить вихованню у житті людини вирішальну роль. Людина без виховання, на його думку, буде нездібною і непотрібною, подібно до необробленої землі, яка здатна родити лише бур’ян. Загальною метою виховання вважав формування людини – громадянина і патріота.

Він, як і Коменський, проповідував принцип природовідповідності у вихованні. Виходячи з цього принципу, Духнович вимагав врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців. Вказував на необхідність рівномірного розвитку всіх сил дитини.

Серцевиною виховання Духнович вважав формування високоморальної особистості. Важливими засобами морального виховання він називав вправи та настанови. Діти повинні навчитися розрізняти чесне і нечесне, наслідувати високоморальних людей.

Духнович особливо наголошував на вихованні працелюбності, оскільки розглядав працю важливим фактором становлення особистості. Праця є засобом фізичного й інтелектуального виховання. Духнович розробив систему трудового виховання і навчання, він висунув ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею.

Як необхідна умова виховання і підготовки дітей до праці, на думку Духновича, є їх фізичне виховання. Він розробив систему фізичних вправ, яка включає: природні вправи (біг, стрибки, купання, лазіння й ін.); спільні ігри, де розвиваються тіло і розумові здібності; трудові ігри (збирання ягід, грибів тощо), спеціальні фізичні вправи.

У процесі розумового виховання Духнович радив не тільки розширювати у дітей коло знань, а й розвивати їх пізнавальні здібності. Він визначав предмети, які треба вивчати у початковій школі: географію, ботаніку, зоологію, сучасні іноземні мови, землеробство, садівництво, бджільництво.

У "Педагогії..." Духнович велику увагу приділяв розробці дидактичних проблем. На перше місце у навчанні ставив наочність, потреба в якій випливає, на його думку, з конкретності мислення дитини. Наочне навчання сприяє свідомому засвоєнню знань. Духнович одним із перших обґрун­товував принцип активності, вказавши, що навчання є двостороннім про­цесом, який включає активну працю вчителя і учнів. Він також обстою­вав принципи свідомості, доступності та ґрунтовності засвоєння знань.

Щодо організації навчального процесу Духнович рекомендує практи­кувати групову роботу учнів. Клас треба поділити на кілька (три) груп, керуючись дитячими здібностями. Учитель працює з групами не тільки фронтально, а й диференційовано, щоб забезпечити інтелектуальний розвиток кожного учня.

У вихованні і навчанні радив обережно використовувати заохочення і покарання, відзначаючи, що за навчання і тупість розуму бити "бесчеловечно есть".

Вирішальну роль у формуванні особистості Духнович відводить учителю: "Кто дал тебе воспитание, тот больше тебе дал, чем тот, кто дал тебе жизнь". Учителів він називав "просветителями народа". До вчителя ставив високі вимоги, адже він будує не якусь "ломкую вещь, но человека": повинен мати справжнє покликання до професії, добре знати свій предмет, бути високоморальним, уміти працювати з дітьми, не повинен замикатися у рамках своєї професії, а поширювати знання серед усього народу.

Велике значення у вихованні дітей належить сімейному вихованні. Батьки – це перші наставники і перед ними Духнович ставить великі завдання: бути прикладом для дітей, готувати їх до навчання, до трудової і суспільної діяльності, виховувати з них достойних громадян.