|
Тема 17. Становлення незалежної України (2 год.) План 1. Утвердження нацiональної державностi.
2. Проблеми соцiально-економiчного та полiтичного реформування українського суспiльства.
3. Дiяльнiсть України на мiжнароднiй аренi. Реферати Конституцiя України – основний закон незалежної держави. Українсько-російські взаємини: декларації і реалії. Список лiтератури 1. Аппатов С. , Дубовик В. Американськi вченi про незалежнiсть України (1989-1992 рр.) // У.I.Ж. – 1995. – №2.
2. Бутейко А. Україна не банкрут // Голос України. – 1994. – 5 жовт.
3. Воєнна доктрина України // Голос України. – 1993. – 29 жовт.
4. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – С. 459-484.
5. Грищенко К. Современные ориентиры внешней политики Украины // Зеркало недели. – 1995. – 28 окт.
6. Iсторiя України в особах: ХIХ-ХХ ст. – К., 1995. – С. 463-477.
7. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 429-466.
8. Конституцiя України. – К., 1996.
9. Король В. Iсторiя України. – К., 1995. – С. 215-225.
10. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 387-392, 397-399, 403-407.
11. Литвин В. Полiтична арена України: Дiйовi особи та виконавцi. – К., 1994.
12. Литвин В., Слюсаренко А. На полiтичнiй аренi України (90-тi роки). Роздуми iсторикiв // У.I.Ж. – 1994. – №1-3
13. Нагайло Б. Як формувалося в Українi ставлення до ядерної зброї // Сучаснiсть. – 1993. – №10.
14. Рудич Ф. Формування полiтичних структур в сучаснiй Українi: полiтологiчний аналiз // У.I.Ж. – 1994. – №2-3. Методичннi поради 1. Приступаючи до вивчення даної теми, доцiльно вiдмiтити, що реакцiя свiтового спiвтовариства на результати всенародного референдуму була надзвичайно дружною: за грудень 1991 р. незалежнiсть України визнали 68 держав. На другий день пiсля референдуму про визнання нової держави оголосили Канада i Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвiя i Литва. 5 грудня до них приєдналися одразу 5 країн – Аргентина, Болгарiя, Болiвiя, Росiя i Хорватiя. 25 грудня про визнання української державностi заявили США. Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави свiту.
Необхiдно пiдкреслити, що бiльш нiж переконливi результати референдуму на пiдтримку Акту про незалежнiсть України i обрання Президентом Л.Кравчука – одного iз провiдникiв незалежницького курсу – пiдштовхнули процес демонтажу СРСР. Складнiсть ситуацiї полягала в тому, що ще дiяли загальносоюзнi структури влади i Президент Горбачов, який вiдчайдушно намагався протидiяти розпаду Радянського Союзу. I хоча пiсля поразки серпневого путчу ГКЧП вiдверто iмперськi сили перебували в оборонi, не виключеною була можливiсть вiйськового заколоту з метою збереження єдиної радянської держави. В цей перiод оплотом iмперських сил стали офiцерськi збори в частинах Радянської армiї, й iснувала небезпека того, що полiтична влада перейде до рук шовiнiстичного i прокомунiстичного генералiтету.
Щоб запобiгти розвитковi полiтичного процесу в цьому напрямку, слiд було дiяти оперативно i рiшуче. На якусь мить полiтичнi iнтереси противникiв iмперського центру Л.Кравчука, Б.Єльцина i С. Шушке-вича спiвпали. Виходом iз складної полiтичної ситуацiї могла бути лише багатостороння домовленiсть лiдерiв суверенних республiк про швидкий, але керований демонтаж владних i силових iмперських структур. Тим бiльше, що для цього iснувала вiдповiдна правова база у виглядi декларацiй про суверенiтет, схвалений вищими законодавчими органами союзних республiк, а що стосується України – ще й результатiв загальнонародного референдуму.
За таких обставин лiдери трьох республiк, якi свого часу були спiвзасновниками СРСР (четверта – Закавказька федерацiя – вже давно не iснувала), прийняли легiтимне i полiтично виважене рiшення – розпустити СРСР, створивши натомiсть Спiвдружнiсть Незалежних Держав – СНД. Це вiдбулося 7 грудня 1991 р. в Бiловезькiй Пущi (Бiлорусь). За кiлька днiв угоду ратифiкували парламенти 3-х країн – України, Росiї та Бiлорусi. Наголосiть, що таким чином було конституйовано факт зникнення СРСР з iсторичної арени, що вiдкрило суверенним республiкам шлях до повноцiнного державотворення.
Важливо прослiдкувати подальший розвиток СНД, показати рiзницю в стратегiї України i Росiї щодо майбутнього цього об’єднання. Якщо Росiя, яка дедалi активнiше стає на шлях фактичного, неоiмперiалiзму, зробила ставку на змiцнення структур СНД, надання їм можливостi безпосередньо впливати на перебiг подiй у державах – членах спiвдружностi, то Україна, навпаки, обстоювала суто консультативний характер органiв СНД та їхнiх рiшень. Наша держава вважала СНД мiжнародним механiзмом, який доповнював i координував процес формування якiсно нових двостороннiх вiдносин з незалежними державами, утвореними на територiї СРСР. З її точки зору, цей механiзм мав на метi передусiм сприяння бiльш успiшному розв’язанню пекучих проблем, що виникли внаслiдок розпаду СРСР. Таку ж позицiю Україна вiдстоює й зараз.
Далi варто зупинитися на iнших аспектах нацiонального державотворення, зокрема, формуваннi дипломатичної структури, будiвництвi українських Збройних сил, прийняттi законiв «Про громадянство України», «Про державний кордон», утвердженнi державної символiки тощо. 2. Говорячи про проблеми, якi постали перед молодою Українською державою з самого початку її iснування, важливо зазначити, що український народ, тривалий час перебуваючи в колонiальному становищi, втратив колишнi демократичнi iнститути iтрадицiї самоврядування, а тому змушений в процесi державотворення спиратися на реалiї, успадкованi вiд iмперсько-тоталiтарних структур, як в економiцi, так i в полiтицi. Ознаками останнiх була економiчна неструктурованiсть українського суспiльства i, вiдповiдно, вiдсутнiсть розвиненої полiтичної структури. Держапарат, чиновництво України значною мiрою стали уособленням консервативної сили, яка готова швидше повернутися в минуле нiж рухати реформи вперед.
Звернiть увагу, що в умовах вiдсутностi цiлiсної концепцiї переходу вiд тоталiтарного до демократичного суспiльства багато прийнятих в Українi законiв виявилися вiдiрваними вiд життя i належним чином не спрацювали. У пострадянському просторi створилася унiкальна соцiально-економiчна ситуацiя, до якої не пiдходив весь нагромаджений людством досвiд реформ.
Просуватися вперед можна було лише методом проб i помилок, пристосовуючи законодавство не стiльки до тривалої перспективи, скiльки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишнiх союзних республiках чiтко проявилася цiлком зрозумiла закономiрнiсть: радикалiзм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуацiя в Українi, зокрема, була кращою, нiж в Росiї, особливо щодо продовольчого постачання населення. Вiдповiдно серед української полiтичної елiти переважали настрої на користь якомога повiльнiшого просування в реформах. Небезпека такого пiдходу виявилася не вiдразу, а в результатi – i радикальнi змiни почалися значно пiзнiше. Прслiдкуйте хiд економiчних реформ в Українi пiсля обрання Президентом Л.Кучми, вкажiть на перешкоди в їх реалiзацiї.
Далi варто проаналiзувати полiтичнi змiни, якi вiдбулися в українському суспiльствi за роки незалежностi, показати причини дострокових перевиборiв Верховної Ради та Президента України в 1994 р., розкрити суть протирiч мiж законодавчою та виконавчою гiлками влади. Поза увагою не повинно залишитися питання мiжконфесiйних вiдносин в державi та проблем їх вирiшення.
Окремо слiд зупинитися на ходi конституцiйного процесу в Українi. Основну увагу при цьому треба зосередити на розглядi нової Конституцiї нашої країни, з’ясувати її основнi положення, дати їх оцiнку та пiдкреслити значення прийняття нового основного закону. 3. Ставши незалежною державою, Україна опинилася перед необхiднiстю визначити свої геополiтичнi прiоритети. Перед нею постала альтернатива: або залишитися сателiтом Росiї, або ж заявити про свою захiдну орiєнтацiю. Перший варiант означав, що Україна приречена, як i ранiше, лишатися об’єктом геополiтики, другий вiдкривав можливiсть входження до свiтового спiвтовариства в якостi суб’єкта геополiтики. Як показує практика прiоритетним став другий варiант.
Необхiдно усвiдомити, що поза свiтовими глобальними i регiональними процесами становлення полiтично стабiльної, демократичної, економiчно процвiтаючої України – просто неможливо. Поступове повне включення в європейськi i свiтовi мiжнароднi полiтичнi, економiчнi, гуманiтарнi й iншi процеси, розвиток України як надiйної ланки в будiвництвi нової всесвiтньої системи мiжнародних вiдносин, нової європейської архiтектури безпеки є, за словами заступника мiнiстра закордонних справ України К.Грищенка, одним iз першочергових завдань зовнiшньополiтичного курсу нашої молодої держави.
Тому природнiми є активiзацiя дiяльностi України в рамках ООН i ОБСЄ, входження в Раду Європи, спрямування зусиль на поглиблення спiвробiтництва з ЄС, НАТО i ЗЄС, участь в пiдписаннi Пакту стабiльностi в Європi, пiдключення до механiзмiв регiонального i субрегiонального спiвробiтництва i т. iн. Прослiдкуйте конкретнi кроки в даному напрямку, дайте їх оцiнку.
Аналiзуючи рiзноманiтнi аспекти зовнiшньополiтичної дiяльностi України (участь у миротворчих силах ООН, ядерне роззброєння, рiшення про закриття Чорнобильської АЕС i т.д.), слiд звернути увагу i на питання кордонiв. Зазначте, що поряд iз необхiднiстю делiмiтацiї, демаркацiї та вiдповiдного облаштування своїх кордонiв з колишнiми радянськими республiками Україна зiткнулася з проблемою територiальних претензiй до неї з боку окремих держав, зокрема Росiї та Румунiї. Причому ряд полiтичних сил всерединi цих країн закликає навiть до перегляду пiслявоєнного територiального статускво в Європi i Гельсiнcьких домовленостей, тобто самих основ системи сьогоднiшньої європейської стабiльностi i безпеки. Зупинiться детальнiше на данiй проблемi, охарактеризуйте вiдношення до неї свiтового спiвтовариства.
При висвiтленнi українсько-росiйських взаємин важливо наголосити, що налагодження збалансованого i дiйсно партнерського спiвробiтництва з Росiєю, при одночаснiй ефективнiй протидiї будь-яким посяганням на свою незалежнiсть є для України завданням особливого значення. Однак, до цих пiр значна частина представникiв московської полiтичної елiти не змогла позбавитися вiд iмперського мислення i демонструє неготовнiсть сприймати новi незалежнi держави, в т.ч. i Україну, як рiвноправних партнерiв. У вiдповiдностi з її «рецептами», час вiд часу проголошується готовнiсть втручатися у внутрiшнi справи iнших пострадянських республiк (в окремих з них погрози вже реалiзувалися на практицi), силою захищати на їх територiї так зване «русскоязычное население» i т.iн. Далi доцiльно зупинитися на таких вузлових моментах українсько-росiйських вiдносин, як територiальнi претензiї Росiї, базування Чорноморського флоту, поставки енергоносiїв та розрахункiв за них, вiдношення до СНД тощо.
У висновках пiдкреслiть, що у будiвництвi своїх зовнiшнiх вiдносин Україна керується певними принципами. Базовими серед них є органiзацiя зовнiшньополiтичної дiяльностi в повнiй вiдповiдностi з загальновизнаними нормами мiжнародного права i її направленнiсть на забезпечення мiжнародної пiдтримки процесу реформ, насамперед економiчних, активна полiтика на принципах без’ядерностi i позаблоковостi, яка дозволяє Українi приймати участь у вирiшеннi основних глобальних i регiональних проблем сучасностi та iнiцiювати новi пiдходи до їх розв’язання, прагматизм i багатовекторнiсть в налагодженнi i розвитку мiжнародних контактiв. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
