|
Тема 15. Соціально-економічні та політичні процеси в Україні в 1956-1985 роках (2 год.) План 1. Спроба здiйснення нової полiтики (середина 50-х – перша половина 60-х рр.). Культурницьке та полiтичне шiстдесятництво в УРСР.
2. Наростання кризових явищ у соцiально-економiчному, полiтичному i культурному життi (друга половина 60-х – середина 80-х рр.).
3. Дисидентський рух в Українi. Реферати Петро Шелест i Україна.
Русифiкацiя в Українi: причини i наслiдки. Список лiтератури 1. Аджубей А. Крушение илюзий. – Москва, 1991.
2. Баран В. Україна пiсля Сталiна. Нарис iсторiї 1953-1985 рр. – Львiв, 1992.
3. Бурлацкий Ф. Вожди и советники. – Москва, 1990.
4. Врублевский В. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. – К., 1993.
5. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – С. 382-386, 418-446.
6. Дзюба I. Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя? // Вiтчизна. – 1990, – №5-8.
7. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 135-151.
8. Зайцев Ю. Дисиденти: опозицiйний рух 60-80-х рр. // Сторiнки iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 195-235.
9. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 352-407.
10. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. Тернопiль, 1995. – С. 343-379.
11. Лук’яненко Л. Сповiдь у камерi смертникiв. – К., 1991.
12. Рубан В. На протилежному боцi добра // Київ. – 1992. – №1-3.
13. Савельев В. Чи був П.Ю.Шелест виразником «українського автономiзму»? // У.I.Ж. – 1992. – №4.
14. Стус В. З таборового зошита // Днiпро. – 1991. – №9.
15. Стус В. Феномен доби. – К., 1993.
16. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 431-460.
17. Чорновiл В. Правосуддя чи рецидиви терору? // Київ. – 1992. – №6-8.
18. Чорновiл В., Пенсон Б. Хронiка таборових буднiв. – К., 1991.
19. Шаповал Ю. М.С. Хрущов на Українi. – К., 1990.
20. Шелест П. Холодна вiдлига // Київ. – 1990. – №8. Методичнi поради 1. При вивченнi даної теми необхiдно звернути увагу, що приблизно три десятилiття пiсля смертi Сталiна в iсторiї України можна умовно подiлити на два перiоди, якi мали суттєво вiдмiнний iсторичний змiст. Перший – це час «вiдлиги», коли була спроба частково реформувати тоталiтарну систему, перетворити її на бiльш життєздатний органiзм. Другий перiод став часом полiтичної та iдеологiчної реакцiї, прогресуючого занепаду й розкладу тоталiтарної системи. Україна, яка в цi часи, здавалося б, назавжди посiла мiсце найпотужнiшої провiнцiї великої iмперiї, стала ареною цих подiй, що запрограмували її розвиток у наступнi часи.
При пiдготовцi першого питання варто використати доповiдь М.Хрущова «Про культ особи i його наслiдки», а також постанову ЦК КПРС вiд 30 червня 1956 р. «Про подолання культу особи та його наслiдкiв». Показати, яку реакцiю вони викликали в суспiльствi.
Потрiбно пiдкреслити, що «вiдлига» була викликана не лише особистим бажанням Хрущова чи збiгом обставин. Змiн вимагало життя. Захiдний свiт вступав в еру тотальної модернiзацiї, пов’язаної з розвитком науково-технiчної революцiї. «Змагання двох систем» вимагало нових темпiв, нових iмпульсiв у розвитку радянського суспiльства, прискорення економiчного поступу, пiдвищення життєвого стандарту. В iнтересах самозбереження тоталiтарної системи було проведене реформування певних її компонентiв i структур, звiльнення вiд тягаря надцентралiзму, майже повної самоiзоляцiї та духовної скутостi. До цього, звичайно, додавалися суто суб’єктивнi прагнення частини партiйно-державної бюрократiї, зацiкавленої в змiнах, якi б розширили сферу її компетенцiї за рахунок усунення вiд влади висуванцiв сталiнської епохи, амбiцiї технократiв, якi набирали силу завдяки свiтовим економiчним тенденцiям, нарештi – мiркування боротьби за владу мiж прибiчниками Хрущова та ортодоксальними сталiнiстами у «верхах».
Зазначте, що парадокс ситуацiї полягав у тому, що процес викриття «культу особи» вiдбувався цiлком за канонами системи, яку ретельно будував сам Сталiн. Партiйно-бюрократична iєрархiя дiяла вправно, виконуючи вказiвки верхiв, зберiгалися всi старi iдеологiчнi шаблони. Розгорнулася «десталiнiзацiя по вертикалi»: автоматичне шаблонне засудження «культу особи» всiма партiйними та iдеологiчними структурами. Преса друкувала вiдповiднi статтi й огляди, iсторики викривали злочини сталiнiзму фактами, знайденими у тимчасово вiдкритих архiвах.
При цьому слiд зауважити, що процес десталiнiзацiї суспiльного життя в Українi розгортався повiльнiше, нiж у центрi. Iз запiзненням стали з’являтися статтi у пресi в «дусi рiшень ХХ з’їзду». Тон i змiст критики були стриманiшими. Змiни торкалися переважно сфери культурного життя. В галузi iдеологiї та полiтики вони не виходили за межi вказiвок центру, були сповненi протирiч. Подiбна позицiя українського керiвництва була зумовлена традицiєю, що встановилася в умовах командно-адмiнiстративної системи – вбачати у будь-якому критичному виступi на адресу центральних органiв влади вияв якщо не «буржуазного нацiоналiзму», то вже напевне «вiдхилення вiд генеральної лiнiї».
Наголошуючи на обмеженостi та непослiдовностi процесiв десталiнiзацiї, звернiть увагу, що поза реабiлiтацiєю залишилися майже всi, хто був так чи iнакше пов’язаний iз звинуваченнями у «нацiоналiзмi». Та найкричущiшим парадоксом «вiдлиги» було те, що процес реабiлiтацiї жертв сталiнських репресiй супроводжувався новими полiтичними репресiями. В Українi тодi здебiльшого на закритих судових засiданнях судили людей за «антирадянську нацiоналiстичну пропаганду» в Тернополi, Чернiвцях, Луцьку, Днiпропетровську, Рiвному, Луганську, Сумах тощо. Звинувачення, як правило, були фальсифiкованi або перебiльшенi: судили за необережно сказане слово, зберiгання недозволеної лiтератури i т.д. Протягом 1954-1959 рр. в Українi було притягнено до судової вiдповiдальностi i пiддано iншим формам переслiдувань за «антирадянську дiяльнiсть» близько 3,5 тиС. чол. Розкажiть про судилище над групою львiвських юристiв (Л.Лук’яненко, I.Кандиба, С. Вiрун та iн.), «викриття» у Львовi молодiжної пiдпiльної органiзацiї «Український нацiональний центр», утиски й переслiдування колишнiх учасникiв збройної боротьби ОУН-УПА.
Далi доречно зупинитися на детальному розглядi суспiльно-полiтичного життя республiки. Особливу увагу слiд зосередити на висвiтленнi такого явища, як «шiстдесятництво», показати його мету, форми i методи дiяльностi, розкрити причини цькування «шiстдесятникiв» з боку офiцiйної влади.
Аналiзуючи причини невдач реалiзацiї економiчної реформи, треба зазначити, що реформа не пiшла вглиб, вона не зачiпала основ господарського механiзму, не ставила питання про повний злам командно-адмiнiстративної системи, скасування централiзацiї. Партiйно-державне керiвництво вважало, що стабiльнi темпи економiчного росту цiлком можна забезпечити за допомогою iснуючого господарського механiзму, не усвiдомивши, що його резерви вичерпалися.
Поза увагою не повинне залишитися питання передачi 19 лютого 1954 р. Кримської областi зi складу РРФСР до складу УРСР. Таке рiшення аргументувалося спiльнiстю економiки, територiальною близькiстю й тiсними господарськими та культурними зв’язками мiж Кримом i Україною. Влаштована довкола цього галаслива кампанiя затемнювала, по-перше, той факт, що Крим навряд чи можна вважати «подарунком» Росiї, оскiльки iсторично вiн є батькiвщиною кримських татар, з якими так брутально обiйшовся сталiнський режим. Подруге, утримання Криму для України породжувало велику кiлькiсть матерiальних, а також i полiтико-iдеологiчних проблем, оскiльки бiльшiсть там становили росiяни. I це були не простi росiяни, а тi кого тоталiтарний режим «нагороджував» мiсцем поселення (колишнi працiвники органiв безпеки, вiйськовi та iн.) i якi були завжди готовi виявити свою ворожiсть до всього українського (для них – «буржуазно-нацiоналiстичного»). Прослiдкуйте ретроспективно зв’язки України i Криму, починаючи з перших столiть нашої ери, зробiть вiдповiднi узагальнення.
У висновках доречно вiдмiтити, що «вiдлига» торкнулася тiльки окремих сторiн життя радянського суспiльства. Змiни, що вiдбувалися, сприяли певному прогресивному розвитку України. Але непослiдовнiсть, суперечливiсть цих змiн зрештою призвели до того, що задуми iнiцiаторiв стали перетворюватися у свою протилежнiсть. До того ж межi «вiдлиги» були занадто вузькими, аби довести реформи до логiчного кiнця й докорiнним чином оздоровити суспiльство. 2. Приступаючи до розгляду другого питання семiнарського заняття, доцiльно зазначити, що до 60-х рокiв типовою ознакою внутрiшньої полiтики радянського режиму став крайнiй консерватизм. Побоюючись непередбачених i небажаних наслiдкiв змiн, старiюча бюрократична верхiвка СРСР схилялася до того, щоб зберегти – у дещо м’якшiй формi – ту систему, яку створив Сталiн. Реформи ж, якi запроваджував М.Хрущов, ставали дедалi небезпечнiшими для цiєї системи. Тому в результатi справжньої змови вiн був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партiйної верхiвки на чолi з Л.Брєжнєвим i М.Сусловим. Подальший хiд подiй в Українi, як завжди, був визначений поза її межами. На змiну «вiдлизi» приходила реакцiя.
Слiд наголосити, що чергова змiна курсу була фактично зразу ж продемонстрована арештами. Масштаб таких дiй в Українi знову був значно бiльшим, нiж деiнде в Союзi. В серпнi 1965 р. у декiлькох українських мiстах були заарештованi близько трьох десяткiв чоловiк з кола «шiстдесятникiв», майже всi – представники iнтелiгенцiї. Бiльшiсть з них мали пряме або опосередковане вiдношення до виготовлення й розповсюдження самвидаву. Мета акцiї була очевидною – придушити iнакомислення, яке набрало сили за часiв хрущовської «вiдлиги», залякати ту частину iнтелiгенцiї, яка ще наважувалася на незгоду. Проти бiльшостi заарештованих було висунуто звинувачення в «антирадянськiй агiтацiї i пропагандi», i навеснi 1966 р. пiд час серiї судових процесiв 20 чоловiк були засудженi у Львовi, Києвi, Луцьку, Тернополi, Житомирi та Iвано-Франкiвську на рiзнi строки покарання. В результатi у таборах Мордовiї опинилися науковцi М. i Б. Горинi, М.Осадчий, iнститутськi викладачi В.Мороз та Д.Iващенко, художник П.Заливаха, iнженери О.Мартиненко, I.Русин та iн. Паралельно розгорталася програма утискiв i переслiдувань тих, хто спiвчував заарештованим, їх однодумцiв.
Звернiть увагу, що сплеск репресiй 1965-1966 рр. супроводжувався досить масштабним iдеологiчним поворотом. Газети заряснiли статтями, спрямованими проти «буржуазної iдеологiї» та «українського буржуазного нацiоналiзму». Пожорсткiшала цензура. ЦК КПУ ухвалив ряд таємних постанов, що стосувалися виправлення «iдеологiчних помилок» у роботi деяких журналiв («Вiтчизна», «Жовтень» та iн.), кiностудiї iм. О.Довженка. Тривала прихована iдеологiчна чистка редакцiй газет, журналiв, видавництв, iнститутiв гуманiтарного профiлю. Все це нагадувало сталiнськi iдеологiчнi чистки 40-50-х рокiв, хоча, зрозумiло, не могло зрiвнятися за масштабами та iнтенсивнiстю.
Загалом же необхiдно пiдкреслити, що епоха, пов’язана з постаттю Леонiда Брежнєва i пiзнiше названа «застоєм», характеризувалася надмiрною iдеологiзацiєю суспiльної свiдомостi, посиленням тоталiтаристських тенденцiй в адмiнiстративно-державному управлiннi, боротьбою з iнакомисленням. Не випадково, що велика кагорта сталiнiстiв всерйоз розраховувала на реабiлiтацiю свого кумира. Власне, висловлюючись образно, насправдi вiдбувся «блiдий ренесанс» минулих рокiв. Пресинг стосувався в основному iдеологiї, культури, масової свiдомостi. Посилювалися процеси унiфiкацiї нацiонального життя. Офiцiйно було проголошено курс на прискорення «злиття нацiй». Документами КПРС та її республiканських загонiв в рiчницю 50-лiття створення СРСР декларувалося виникнення «нової iсторичної спiльностi людей – радянського народу». В адмiнiстративному порядку обмежувалося функцiонування нацiональних мов в освiтнiй, урядовiй, науковiй, службовiй сферах суспiльного життя. Цi мови фактично були визнанi «неперспективними», а в суспiльнiй свiдомостi внаслiдок цього з’явився стереотип «непрестижних мов». Створилася така ситуацiя, коли саме вживання iнтелiгенцiєю української чи, припустимо, бiлоруської мови могло бути розцiнене як прояв «буржуазного нацiоналiзму».
Далi важливо прослiдкувати наростання кризових явищ в соцiально-економiчному, полiтичному i культурному життi суспiльства в другiй половинi 60-х – серединi 80-х рокiв, показати їх наслiдки для України. Окремо слiд зупинитися на аналiзi дiяльностi тодiшнього республiканського керiвництва, зокрема П.Шелеста та В.Щербицького, з’ясувати в якiй мiрi воно вiдстоювало iнтереси України перед московським центром.
У висновках доречно звернути увагу, що до середини 80-х рокiв радянське суспiльство дедалi глибше втягувалося в тотальну соцiально-економiчну, полiтичну та iдеологiчну кризу. Загнивання «верхiв» i маразм державної iдеологiї були настiльки очевидними, що навiть серед вищих ешалонiв партiйно-державного керiвництва формувалися ревiзiонiстсько-реформаторськi сили. У «низах» наростало невдоволення, зневiра й байдужiсть. Судорожнi спроби системи утримати хоча б поверхову стабiльнiсть зводилися або до суто адмiнiстративних заходiв (за часiв Ю.Андропова), або до iдеологiчних чаклувань i популiстських загравань (за часiв К.Черненка). В Українi цi процеси набували ще й суто провiнцiйного забарвлення й укорiнювалися глибше, нiж у центрi. Необхiднi були рiшучi змiни. 3. Аналiзуючи причини зародження дисидентського руху, слiд вiдзначити, що термiн «дисиденти» був занесений iз Заходу i вживався для визначення iнакодумцiв, якi в тiй чи iншiй формi вiдкрито висловлювали свої погляди, що не збiгалися з офiцiйною полiтикою. В Українi головними центрами дисидентської активностi були Київ i Львiв. Вiдкритi прояви iнакомислення спостерiгалися також у Днiпропетровську, Луцьку, Iвано-Франкiвську, Одесi, Тернополi та iнших мiстах. Переважно там же розповсюджувався i самвидав. За пiдрахунками захiдних дослiдникiв, кiлькiсть людей, якi протягом 60-70-х рокiв були заангажованi у рiзних формах дисидентської дiяльностi, сягала майже тисячi чоловiк, у тому числi тих, хто проявляв свiй нонконформiзм спорадично. Коло ж постiйних учасникiв руху опору в цей час було значно вужчим.
Для того, щоб краще зрозумiти суть українського дисидентського руху доцiльно умовно його згрупувати за окремими напрямами. Так, течiю, близьку до iнтегрального нацiоналiзму Д.Донцова та iдеологiї ОУН, проте без крайнiх виявiв щодо насильства, репрезентував В.Мороз. За свою одержимiсть, культ сильної, здатної на жертовнiсть особи, безкомпромiсну боротьбу за чистоту нацiональної iдеї, за повалення командно-адмiнiстративної системи вiн здобув на Заходi велику популярнiсть, але серед основної кагорти дисидентiв його радикальнi погляди не знаходили широкої пiдтримки. Другий напрямок, також безкомпромiсний, носив нацiонально-демократичний характер i мiстив прагнення до унезалежнення України. Представниками цього напрямку можна вважати таких дiячiв, як Л.Лук’яненко, В.Чорновiл, Б.i М.Горинi, Оксана Мешко та iн. Сюди ж можна вiднести i поета В.Стуса, письменника Г.Снегiрьова та критика Є.Сверстюка. Дисиденти з двох окреслених напрямкiв терпiли найжорстокiший тиск з боку офiцiйних структур аж до позасудових репресiй i довгострокових термiнiв ув’язнення, бiльшiсть з яких сягала 10, а то й 20 рокiв. Серед цих напрямiв iснували, зрозумiла рiч, i нелегальнi групи, якi, проте, не мали на метi збройну боротьбу чи щось подiбне.
Третє рiчище дисидентства в Українi було спрямоване у загальнодемократичний потiк «радянського дисидентства», яке стояло насамперед в оборонi невiд’ємних прав людини. Серед українських репрезентантiв цього напрямку можна назвати генерала П.Григоренка, Л.Плюща, С. Глузмана, М.Мариновича.
Наступним напрямком можна вважати «iнтелектуальне дисидентство», яке зосереджувалося переважно на нацiонально-культурних правах, обстоювало такi питання, як шкiльництво рiдною мовою, розвиток української видавничої справи, наукової дiяльностi тощо. Серед його представникiв бачимо таких дiячiв, як I.Дзюба, I.Свiтличний, В.Лiсовий, Михайлина Коцюбинська, Зiновiя Франко.
Самостiйний рiзновид дисидентства в Українi базувався на захистi релiгiйних прав вiруючих (Й.Терля, В.Романюк, I.Гель та iн.). Окрiм того, чималою була аудиторiя – «внутрiшнє дисидентство». Не у кожного вистачало мужностi на вiдкриту боротьбу. Але тисячi людей з немалим ризиком передруковували, поширювали й осмислювали теоретичнi й публiцистичнi працi дисидентiв.
Необхiдно пiдкреслити, що подiбний подiл є досить умовним, особливо, коли йдеться про конкретнi постатi, але все ж дає змогу певною мiрою систематизувати напрямки пошукiв i здобуткiв на шляху нацiонально-визвольних змагань в УРСР.
Далi важливо охарактеризувати основнi форми прояву українського дисидентського руху (самвидав, органiзацiя таємних груп та органiзацiй, демонстрацiї протесту та iн.) та методи його придушення комунiстичним режимом (арешти, «психушки», провокацiї, адмiнiстративнi покарання тощо). Особливу увагу слiд придiлити висвiтленню дiяльностi Української Гельсiнської Групи.
Даючи оцiнку українському дисидентському руховi та розкриваючи його значення, наголосiть, що постання в Українi дисидентства свiдчило про вiдродження пiсля розгрому ОУН-УПА органiзованого українського руху опору. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
