|
Тема 11. Українська національна революція 1917-1921 років (4 год.) План 1. Початки державного вiдродження України. Центральна Рада та її Унiверсали.
2. Українська держава гетьмана П.Скоропадського.
3. Дiяльнiсть Директорiї УНР.
4. Нацiонально-визвольна боротьба на захiдноукраїнських землях.
5. Втрата української державностi: причини i наслiдки. Реферати Крути: бiль i пам’ять.
Акт злуки УНР i ЗУНР в iсторiї українського народу. Список лiтератури 1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 322-383.
2. Винниченко В. Вiдродження нацiї: У 3 т. – К., 1990.
3. Гордiєнко В. Українська Галицька Армiя. – Львiв. 1991.
4. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – С. 306-345, 545-573.
5. Грушевський М. Новий перiод iсторiї України. – К., 1992.
6. Грушевський М. Спомини// Київ. – 1988. – №9-12; – 1989. – №8-11.
7. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси полiтичної iсторiї. – К., 1993. – С. 79-182.
8. Дорошенко Д. Iсторiя України 1917-1923 // Прапор. – 1990. – №11-12; Березiль. –1991. – №1-2.
9. Iванис В. Симон Петлюра – Президент України. – Дрогобич, 1991.
10. Iсторiя сiчових стрiльцiв. – К., 1992.
11. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 3-143.
12. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералiтет українських визвольних змагань. – Львiв, 1992.
13. Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська. – Львiв,
1992. – С. 293-568, 579-592.
14. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 218-264.
15. Махно Н. Воспоминания. – Москва, 1992.
16. Нагаєвський I. Iсторiя Української держави двадцятого столiття. – К., 1993.
17. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 457-555.
18. Романчук О. Ультиматум. – К., 1990.
19. Скоропадський П. Спомини. – К., 1992.
20. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 300-331.
21. Удовиченко О. Україна у вiйнi за державнiсть. – К., 1995.
22. Чайковський А. Чорнi рядки: Спогади комiсара ЗУНР // Дзвiн. – 1990. – №6.
23. Чотири Унiверасли. – К., 1990. Методичнi поради 1. При вивченнi першого питання теми необхiдно передусiм вiдмiтити, що Лютнева демократична революцiя 1917 р., яка почалася у Петербурзi, привела до суттєвих змiн в Українi. Слiд з’ясувати дiяльнiсть комiсарiатiв Тимчасового уряду, Рад робiтничих, солдатських i селянських депутатiв та українських полiтичних партiй i громадських органiзацiй, якi керувалися iдеєю визволення України з-пiд росiйського ярма, а також всеросiйських партiй, громадських об’єднань, якi дiяли в Українi i стояли на позицiях унiтарної централiзованої держави.
Усвiдомивши матерiал про утворення в Києвi Української Центральної Ради з представникiв українських органiзацiй i українських полiтичних партiй, варто пам’ятати, що Українська Центральна Рада мала бути не лише центральним органом для об’єднання, а й найвищою законодавчою i виконавчою владою в Українi аж до скликання українських Установчих зборiв. Важливо звернути увагу, що Центральна Рада не вiдразу стала на шлях повної державної самостiйностi України, тому що спочатку деякi українськi полiтичнi дiячi задовiльнялися лише вимогою нацiонально-територiальної автономiї України в рамках росiйської федеративної республiки.
Навеснi i влiтку 1917 р. у Києвi вiдбулися три великi з’їзди: Український Нацiональний конгрес, Селянський з’їзд i Вiйськовий з’їзд, якi перевибрали i доповнили склад Центральної Ради, проголосивши її «єдиним компетентним органом» у вирiшеннi всiх справ України.
Вивчаючи хiд розвитку вiдносин Центральної Ради з росiйською владою, зокрема боротьби з Тимчасовим урядом за автономiю України, потрiбно розкрити змiст I i II Унiверсалiв, проаналізувати дiяльнiсть Генерального Секретарiату Української Центральної Ради.
Слiд з’ясувати ставлення Центральної Ради до жовтневого збройного перевороту в Петроградi, а також охарактеризувати змiст III Унiверсалу, в якому проголошено Українську Народну Республiку, «не оддiляючись вiд республiки Росiйської i зберiгаючи єднiсть її», та ряд важливих державних заходiв. Важливе мiсце повинно зайняти з’ясування вiдносин Центральної Ради з урядом Радянської Росiї, який вдався навiть до збройної боротьби проти України. Уважно вивчивши «Манiфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради» та ноту-вiдповiдь Генерального Секретарiату Раднаркомовi, студенти мають глибше зрозумiти причини вiйни мiж Україною i Росiєю. При цьому поза увагою не повиннi пройти слова одного з бiльшовицьких вождiв Л.Троцького, якi вiн сказав дещо пiзнiше своїм агiтаторам, вiдправляючи їх для пiдривної роботи в Україну: «...Пам’ятайте також, що так чи iнакше, а нам необхiдно повернути Україну Росiї. Без України немає Росiї. Без українського вугiлля, залiза, руди, хлiба, солi, Чорного моря Росiя iснувати не може...».
Розглядаючи роботу I з’їзду Рад України, його рiшення, доцiльно звернути увагу на причини залишення бiльшовицькими делегатами його роботи в Києвi i їх переїзду до Харкова. Студенти повиннi з’ясувати, що собою являло проголошення т.зв. «українського радянського уряду» та хто насправдi являвся натхненником цього акту, а також розглянути подiї в Українi в сiчнi 1918 р., якi привели до появи IV Унiверсалу Центральної Ради, що проголосив Україну «самостiйною вiд нiкого незалежною, вiльною, суверенною Державою Українського Народу» i закликав увесь народ звiльнити Україну вiд «большевикiв i инших напасникiв, якi розграблюють i руйнують наш край».
Окремо треба спинитися на дiях вiйськ бiльшовицької Росiї в Українi на початку 1918 р. Зокрема, М.Грушевський писав з цього приводу: «Протягом 26 i 27 сiчня Київ був опорожнений i перейшов у руки большевикiв, прихожих i мiсцевих, якi вчинили з перших днiв ганебну рiзню, розстрiляючи всiх, хто мав посвiдчення українського правительства, всiх, кого можна було пiдозрювати на українця. Большевики хвалились, що в цi днi розстрiляли 5000 українцiв...». Сам бiльшовицький головокомандувач М.Муравйов про взяття Києва говорив так: «Ми йдемо з вогнем i мечем, встановлюємо радянську владу:... Я зайняв мiсто, бив по палацах i церквах, по попах, по монахах, нiкому не давав пощади! 28 сiчня оборонська дума попросила перемир’я. У вiдповiдь я велiв бити хiмiчними задушливими газами. Сотнi генералiв, можливо, й тисячi були вбитi безпощадно. Так ми мстили. Ми були б у змозi втримати вибух помсти, але не треба було цього, бо наш лозунг – бути безпощадними». Подiбне дiялося й по iнших мiстах України.
При розкриттi помилок Центральної Ради доречно зазначити, що серед iншого очевидною її слабкiстю вiд самого початку дiяльностi була вiдсутнiсть необхiдної уваги до економiчної складової державотворення i вiдповiдних практичних дiй. Цi проблеми постiйно вiдкладалися «на потiм» – до вирiшення спочатку загальноросiйськими, а потiм українськими Установчими Зборами. А якщо їхнє вирiшення i декларувалося, то практичнi дiї в силу рiзних причин гальмувалися на мiсцях. Крiм того, вважалося, – свiдомо чи несвiдомо, – що економiчнi проблеми розв’яжуться самi собою з ростом нацiональної свiдомостi, з органiзацiєю культурного життя української нацiї.
Далі потрiбно придiлити увагу мирним переговорам у Брестi, зупинившись на аналiзi умов договору мiж делегацiями УНР та країн Четвертного союзу. При цьому варто зазначити, що укладання Брестського договору стало успiхом молодої непрофесiйної української дипломатiї та першим актом визнання України як незалежної держави у новiтнiй час. 2. Розглядаючи друге питання, насамперед з’ясуйте причини гетьманського перевороту у квiтнi 1918 р., зверніть увагу, що перiод правлiння П.Скоропадського був надзвичайно суперечливим i неоднозначним. З одного боку, створювалася сильна i спочатку досить ефективна централiзована влада, було упорядковане законодавство, вiдновлена у правах власнiсть, розгорнулося будiвництво регулярної армiї та флоту, значними були успiхи у зовнiшньополiтичнiй сферi. Особливо вражають досягнення гетьманського уряду в галузi науки й освiти. Було видруковано кiлька мiльйонiв примiрникiв україномовних пiдручникiв для початкових шкiл; засновано близько 150 нових українських гiмназiй, а бiльшiсть iснуючих шкiл українiзовано. У Києвi та Кам’янцi-Подiльському вiдкрилися українськi державнi унiверситети. Було також засновано Державний український архiв, Нацiональну галерею мистецтв, Український iсторичний музей та Українську нацiональну бiблiотеку. В листопадi 1918 р. вiдбулося урочисте вiдкриття Української Академiї Наук. Так за якихось кiлька мiсяцiв Гетьманат, за словами О.Субтельного, мав на своєму рахунку такi здобутки у царинi культури, про якi мрiяли багато поколiнь iнтелiгенцiї.
З iншого боку, iнституцiї, якi дiяли вiд iменi української держави, цю державу дискредитували, причому нерiдко дiяли цiлеспрямовано й органiзовано. Передусiм йдеться про армiйськi частини, командний склад яких у великiй мiрi складався з офiцерства росiйської царської армiї, налаштованого вiдверто антиукраїнськи, та мiсцевих органiв влади, якi знов-таки складалися з колишнього iмперського чиновництва. Iснує чимало свiдчень того, наприклад, що офiцери, якi проводили в селах реквiзицiю збiжжя та iнших продуктiв (всупереч, до речi, задекларованiй недоторканостi власностi) для потреб гетьманату i нiмецької окупацiйної влади, казали селянам: «Ви хотiли незалежної України? Вiд’єдналися вiд Росiї? Ось i маєте!». Пiд виглядом українського вiйська нерiдко формувалися офiцерськi бiлогвардiйськi частини, що лише чекали сприятливого часу для свого виступу. Бiльшiсть кабiнету мiнiстрiв складали члени росiйської партiї кадетiв, а мiсцевi старости були здебiльшого або помiщиками, або земськими урядниками.
Далi слiд охарактеризувати дiяльнiсть гетьмана П.Скоропадського в останнiй перiод його правлiння, розповiсти про антигетьманське повстання, розкрити причини падiння гетьманату. 3. В третьому питаннi насамперед слiд охарактеризувати дiяльнiсть Директорiї, зокрема, розглянути умови, при яких вона була створена, та мету, яку перед собою ставила. При цьому треба зазначити, що єдине, що згуртувало навколо Директорiї полiтичнi партiї, якi входили до Українського нацiонального союзу, i повстанськi селянськi загони – це iдея боротьби з гетьманським режимом. В iнших питаннях позицiї розбiгалися, часом у дiаметрально протилежних напрямах, тому необхiдно було шукати компромiсiв, а це, своєю чергою, призводило до безкiнечного з’ясування стосункiв мiж рiзними полiтичними течiями i навiть окремими дiячами.
Розглядаючи вiдносини Директорiї з радянською владою та Антантою, доцiльно звернути увагу, що за умов, якi склалися в кiнцi 1918 – на початку 1919 рр., Директорiя i провiднi полiтичнi сили України мали вирiшити, з ким їм бути: iз захiдною демократiєю проти бiльшовикiв чи з бiльшовиками проти Антанти. Самостiйного шляху, вочевидь, не iснувало. «Загальний стан вiйська, яке брало участь у протигетьманському повстаннi, не давав нiяких пiдстав вiрити в те, щоб Україна могла вдержатися власними силами без союзу з одною або другою iз зовнiшнiх сил,» – зазначав один iз чiльних дiячiв УНР – I.Мазепа. Пошуки орiєнтацiї розкололи українцiв на кiлька таборiв, i якщо в 1917 р. полiтичнi уподобання цiлком узгоджувалися з програмами окремих партiй, то наприкiнцi 1918 р. й особливо на початку 1919-го проблема орiєнтацiї остаточно розколола навiть провiднi українськi партiї.
При аналiзi ситуацiї, яка склалася в 1919 р., варто також вiдмiтити, що в цей час, за влучним визначенням О.Субтельного, Україну поглинув цiлковитий хаоС. У навiтнiй iсторiї Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархiї, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шiсть рiзних армiй дiяли на її територiї: українська, бiльшовицька, бiла, Антанта, польська та анархiстська. Менше, нiж за рiк Київ п’ять разiв переходив iз рук у руки. Численнi фронти роздiляли одне вiд одного мiста й цiлi регiони. Майже повнiстю порушився зв’язок iз зовнiшнiм свiтом. Знелюднiли голоднi мiста, а їхнi мешканцi в пошуках їжi подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися вiд непрошених гостей. Тим часом рiзнi уряди, яким удавалося заволодiти Києвом, скеровували свою увагу та енергiю переважно на те, щоби вiдбити атаки ворогiв. Україна стала краєм, яким було легко заволодiти, але неможливо управляти.
Далi потрiбно прослiдкувати хiд подiй на схiдноукраїнських землях протягом першої половини 1919 р. Характеризуючи полiтику бiльшовикiв в цей час, слiд вiдзначити, що їх марiонетковий уряд, сформований переважно з росiян, євреїв та представникiв iнших неукраїнських народiв, силкувався проводити в Українi полiтику, апробовану в умовах Росiї, без огляду на те, наскiльки вона вiдповiдала мiсцевим обставинам. Його росiйська орiєнтацiя з усiєю очевиднiстю проступала в акцiї, яку В.Ленiн назвав «хрестовим походом по хлiб».
Окремо варто спинитися на характеристицi провiдних дiячiв Директорiї, зокрема С. Петлюри, В.Винниченка, а також такого явища як «отаманщина» та її ватажкiв (Н.Махно, М.Григор’єв, Д.Терпило (Зелений) та iн.).
Аналiзуючи причини невдач Директорiї, доречно звернути увагу й на те, що селянство, яке становило бiльшiсть населення республiки, не зробило належних висновкiв з подiй 1917-1918 рр. у планi створення власної держави. В постановах рiзноманiтних з’їздiв воно начебто й пiдтримувало iдею української державностi, коли ж виникала необхiднiсть стати на її захист, виявило цiлковиту iндиферентнiсть. Анархiчний менталiтет українського селянина, доброго землероба й полiтичного неука, за словами iсторика В.Верстюка, брав гору над загальнонацiональними iнтересами. Ця риса далася взнаки восени 1918 – взимку 1919 р. Створивши на хвилi боротьби з режимом гетьмана кiлькасоттисячну армiю УНР, селяни-повстанцi з поваленням гетьманату почали розбiгатися по домiвках. Армiя УНР виявилася абсалютно небоєздатною проти бiльшовицьких вiйськ, легко пiддавалася їхнiй демагогiї.
4. Розкриваючи головнi передумови Листопадової нацiональної революцiї 1918 р. в Галичинi, варто вiдзначити, що її пiдготовка йшла в жорстокому протиборствi з поляками. Зазiхаючи на захiдноукраїнськi землi, польська сторона почала дiяти ще до остаточної поразки Центральних держав (якщо з українського боку на органiзацiю повстання було витрачено всього 9000 крон, то з польського – 100 000 крон i 50 000 франкiв). 18 жовтня 1918 р. Польський нацiональний комiтет серед iншого заявив претензiї на Галичину, а вже 1 листопада до Львова мала прибути спецiальна комiсiя для перебрання влади в краї. Проте ретельно опрацьований польський сценарiй оволодiння Львовом був перекреслений. У нiч на 1 листопада 1918 р. в головному мiстi Схiдної Галичини встановилася українська влада. Орiєнтуючись на австрофiльську поведiнку керiвництва Української Нацiональної Ради, такого мало хто чекав. Але цього разу справу органiзував Центральний Вiйськовий Комiтет, трансформований напередоднi повстання в Українську Генеральну Команду, де провiдну роль вiдiгравали Українськi Сiчовi Стрiльцi на чолi з сотником Д.Вiтовським. Останнiй, переконуючи тих, хто сумнiвався в можливостi оволодiти 200-тисячним Львовом при допомозi близько 1500 українських воякiв, напередоднi виступу заявив: «Мусимо заняти Львiв цiєї ночi. Наша честь вимагає, щоб ми першi взяли владу в нашiм краю, навiть хоч би прийшлося її завтра утратити».
При висвiтленнi збройного виступу українцiв у Львовi в нiч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. треба пам’ятати, що це був не вiйськовий переворот, а загальне повстання. Його мета не обмежувалася перебранням влади лише у Львовi. Визвольна революцiя вiдновила – пiсля майже 600-лiтньої перерви – нацiональну державнiсть на захiдноукраїнських землях. У вiдозвi вiд 1 листопада Українська Нацiональна Рада проголосила створення нацiональної держави на українських землях колишньої Австро-Угорщини. Її назву й територiальнi межi уточнив закон, ухвалений 13 листопада: «Держава... має назву Захiдноукраїнська Народна Республiка»; вона являє «українську суцiльну етнографiчну область... з українською частиною бувших австрiйських коронних країв Галичини з Володимирiєю i Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комiтатiв): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча i Мармарош». Закон утверджував державну самостiйнiсть ЗУНРД.алi необхiдно прослiдкувати основнi етапи нацiонального державотворення на захiдноукраїнських землях. При цьому особливу увагу слiд звернути на «Договiр про злуку» мiж ЗУНР i УНР в одну соборну державу. Згiдно з прийнятою угодою 22 сiчня 1919 р. на Софiївському майданi в Києвi делегати ЗУНР урочисто обмiнялися з представниками УНР грамотами про злуку обох державних формувань в одне. В Унiверсалi Директорiї УНР з цiєї нагоди вiдзначалося: «...Од нинi воєдино зливаються столiттями одiрванi одна вiд одної частини єдиної України – Захiдно-Українська Народна Республiка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) i Надднiпрянська Велика Україна. Здiйснились вiковiчнi мрiї, якими жили i за якi умирали кращi сини України. Од нинi є одна незалежна Українська Народна Республiка. Од нинi народ Український, визволений могутнiм поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружнiми зусиллями всiх своїх синiв будувати нероздiльну, самостiйну Державу Українську на благо i щастя всього її трудового люду.»
Доречно наголосити, що, незважаючи на деяку декларативнiсть об’єднання УНР та ЗУНР в одну державу – бо в силу ряду обставин воно тодi так i не було доведено до логiчного завершення – день 22 сiчня 1919 р. назавжди залишиться в iсторiї українського народу як свято Соборностi України. Це був один iз найпрекраснiших моментiв нашої непростої, нерiдко навiть трагiчної iсторiї. Високий принцип соборностi своїх земель – найблагороднiший в свiтi iдеал, до якого прагне кожна нацiя. На довгому i тернистому шляху українського народу до цього iдеалу Злука УНР i ЗУНР – подiя великого iдейного i полiтичного значення.
Окремо потрiбно спинитися на ходi українсько-польської вiйни, а також на характеристицi визвольних змагань на Буковинi, Закарпаттi та Волинi. Аналiзуючи причини невдач захiдних українцiв, важливо звернути увагу i на роль в цьому провiдних захiдних держав, якi не хотiли бачити Україну, чи то Схiдну, чи то Захiдну, а тим бiльше Соборну, своїм повноцiнним партнером. 5. Приступаючи до вивчення останнього питання теми, потрiбно пам’ятати, що в результатi невдач Української Галицької Армiї в боротьбi з поляками вона змушена була 15 липня 1919 р. вiдступити за Збруч, де об’єдналася з вiйськом Директорiї, значно його пiдсиливши. На думку О.Субтельного, у вiйськовому вiдношеннi українцi ще нiколи не були такими мiцними. УГА налiчувала близько 50 тиС. воякiв. Серед усiх армiй, що воювали в Українi, – української, бiльшовицької, бiлої, – вона була чи не найбiльш дисциплiнованою й дiйовою. Внаслiдок щойно проведеної реорганiзацiї та появи кiлькох надзвичайно талановитих командувачiв сильнiшою стала й 35-тиС. армiя Директорiї. Крiм того з нею узгоджували свої операцiї 15-тисячнi партизанськi загони пiд проводом отаманiв Зеленого та Ангела. Таким чином українцi мали 100 тиС. загартованого в боях вiйська, що змушувало з собою рахуватися будь-якого супротивника.
Далi варто прослiдкувати основнi подiї визвольних змагань українцiв в другiй половинi 1919-1921 рр. При цьому слiд звернути особливу увагу на суть розбiжностей мiж галичанами й надднiпрянцями, показати як вони вплинули на результати спiльної боротьби. Окремо необхiдно спинитися на розглядi Варшавського договору (1920 р.) між УНР і Польщею. Він передбачав:
1. Визнання польським урядом незалежності Української Народної Республіки та Директорії УНР на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою як верховної влади в державі.
2. Встановлення українсько-польського кордону, за яким Польща отримувала Галичину, Західну Волинь, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини.
3. Зобов’язання Польщі не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України.
4. Гарантування національно-культурних прав українського населення в Польщі і польського – в Україні.
Складовою частиною Варшавського договору була українсько-польська військова конвенція, яка передбачала початок спільних військових дій проти більшовиків на території України.
Визначаючи наслідки Варшавської угоди, зазначте, що труднощі польсько-радянської війни 1920 р. змусили польський уряд укласти з радянською Росією Ризький мирний договір 1921 р., який фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР. За останнім договором Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у Варшавській угоді, визнала УСРР і зобов’язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включно з урядом УНР.
У висновках семiнару треба розкрити iсторичне значення українських визвольних змагань 1917-1921 рр. та проаналiзувати причини їх невдач. Доречно вiдзначити, що за всiєю серйознiстю внутрiшнiх недолiкiв українського нацiонального руху вирiшальними в його поразцi стали зовнiшнi чинники. Що стосується захiдних українцiв, котрi за силою нацiонального руху не поступалися iншим схiдноєвропейським країнам, якi завоювали незалежнiсть, то їхня поразка пояснювалася переважаючою силою полякiв. На Схiднiй ж Українi шлях до незалежностi перетяла бiльшовицька Росiя, а не українськi бiльшовики. Наприкiнцi 1920 р. один iз провiдних дiячiв росiйського уряду Л.Троцький вiдкрито визнавав: «Радянська влада протрималася на Українi до сих пiр (i протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комунiстiв i Червоної армiї». Про це ж свiдчать i слова Х.Раковського, голови марiонеткового Раднаркому України, який цинiчно, але правдиво заявив, що боротьбу за Україну веде виключно росiйський пролетарiат в Українi i росiйська радянська влада. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
