|
Тема 10. Україна на початку ХХ століття (2 год.) План 1. Суспiльно-полiтичне становище Схiдної України в 1900-1914 рр.
2. Розвиток нацiонально-визвольного руху на захiдно-українських землях.
3. Україна в Першiй свiтовiй вiйнi. Реферати Виникнення та дiяльнiсть Української парламентської громади в I i II Державних думах.
Українське сiчове стрiлецтво в боротьбi за державнiсть. Список лiтератури 1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 307-322.
2. Вернадський В. Українське питання i росiйська громадськiсть // Вiтчизна. – 1988. – №6.
3. Гордiєнко В. Українськi сiчовi стрiльцi. – Львiв, 1990.
4. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – С. 289-304.
5. Грицак Я. ...Дух, що тiло рве до бою... – Львiв, 1990.
6. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ столiття: Нариси полiтичної iсторiї. – К., 1993. – С. 7-78.
7. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 546-556.
8. Думiн О. Iсторiя Легiону Українських Сiчових Стрiльцiв 1914-1918 // Дзвiн. – 1991. – №9-12; 1992. – С. 1-12; 1993. – №1-6.
9. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 66-67, 69-71.
10. Iсторiя сiчових стрiльцiв. – К., 1992. – С. 15-26.
11. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералiтет українських визвольних змагань. – Львiв, 1995.
12. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 192-218.
13. Левицький К. Українськi полiтики Галичини. – Тернопiль, 1996.
14. Литвин М., Науменко К. Iсторiя галицького стрiлецтва. – Львiв, 1991.
15. Матейко Р., Мельничук Б. Воєнними дорогами синiв Галичини. – Тернопiль, 1991.
16. Мiхновський М. Самостiйна Україна // Вивiд прав України. – Львiв, 1991. – С. 78-83.
17. Мороз В. Україна в ХХ ст. – Тернопiль, 1992. – С. 50-81.
18. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 405-456.
19. Рiпецький С. Українське Сiчове Стрiлецтво. Визвольна iдея i збройний чин. – Львiв, 1995.
20. Самостiйна Україна: Збiрник програм українських полiтичних партiй початку ХХ ст. – Тернопiль, 1991.
21. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 260-271, 296-300.
22. Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред.Б.Гнаткевича та iн. – Львiв, 1991. Методичнi поради 1. Розглядаючи дану тему, треба зазначити, що початок ХХ ст. в Росiйськiй iмперiї позначився швидким зростанням соцiального напруження. Свiтова економiчна криза 1900-1903 рр., що охопила й царську Росiю, а також росiйсько-японська вiйна виявили неспроможнiсть режиму, загострили всi труднощi суспiльного життя, посилили невдоволення серед широких кiл народу. Криза поглиблювалася ще й тим, що в нацiональних окраїнах iмперiї швидко зростав визвольний рух. Уряд, побоюючись сепаратистських настроїв в Українi, що посiдала одне з перших мiсць в економiчному потенцiалi Росiйської iмперiї, мобiлiзував усi реакцiйнi та консервативнi сили в державi для боротьби проти українського нацiонально-визвольного руху. Не випадково чорносотенний часопис «Кiєвлянин» дещо пiзнiше писав: «Український рух є для Росiї бiльш небезпечний, нiж усi iншi нацiональнi рухи взятi разом».
При висвiтленнi подiй революцiї 1905 р. слiд звернути увагу, що iмперiю охоплює страйкова хвиля (восени 1905 р. страйкували 2 млн.робiтникiв, з них 120 тиС. – в Українi). Вiдбулися повстання в армiї, найзначнiше з яких сталося на Чорноморському флотi, на панцернику «Потьомкiн», де матроси (майже всi українцi) на чолi з Г.Вакулинчуком та О.Матюшенком зохопили корабель. Серед небагатьох офiцерiв, якi приєдналися до повстанцiв був О.Коваленко – член РУП. Розгорнувся широкий селянський рух.
Окремо варто видiлити той факт, що на межi ХIХ-ХХ ст. культурно-освiтнiй рух «Громад» в Українi переростає у нацiонально-визвольний рух. Велику роль у цьому вiдiграли полiтичнi партiї, якi створюються в Українi. У 1897 р. виникає Українська загальна органiзацiя, до якої увiйшло близько 20 громад, значна кiлькiсть студентських гурткiв i окремих дiячiв. У 1990 р. з iнiцiативи групи харкiвських активiстiв культурницького i студентського руху постає Революцiйна українська партiя (РУП), фактичним манiфестом якої стала виголошена М.Мiхновським промова «Самостiйна Україна». У нiй виразно сформульованi iдеали українського самостiйництва на радикалiстських засадах, для яких характкрними є безкомпромiснiсть, рiшучiсть, глибоке усвiдомлення трагiчної долi народу, позбавленого свого iсторичного шляху розвитку, державницьких засад, i прагнення полiпшити цю долю нагальними полiтичними засобами. Проте невдовзi пiсля виникнення РУП зазнає розколу. У 1902 р. пiд впливом нацiоналiстичних настроїв М.Мiхновського вiд партiї вiдкололася невелика група й заснувала Українську народну партiю (УНП), що виступала за побудову самостiйної Української держави. Через 2 роки з РУП вийшла значна частина її членiв на чолi з М.Меленевським, яка намагалася перетворити партiю на автономну органiзацiю Росiйської соцiал-демократичної робiтничої партiї (РСДРП), що об’єднувала б всiх робiтникiв України, незалежно вiд нацiональної належностi. Ця група, названа «Спiлкою», приєдналася до росiйських соцiал-демократiв. Тi ж, хто лишився в РУП (Д.Антонович, В.Винниченко, С. Петлюра, М.Порш та iн.), перейменували її в 1905 р. на Українську соцiал-демократичну робiтничу партiю (УСДРП) й надалi намагалися поєднувати соцiалiстичнi iдеї з iдеєю нацiональної автономiї.
1904 року в Києвi було створено ще двi українськi нацiональнi партiї: Українську демократичну партiю (УДП) на чолi з помiркованими громадськими дiячами О.Лотоцьким i Є.Чикаленком та Українську радикальну партiю (УРП) на чолi з письменниками Б.Грiнченком та С. Єфремовим. Обидвi партiї – зовсiм нечисленнi за складом – стояли на лiберальних позицiях, обстоюючи встановлення в Росiйськiй iмперiї конституцiйної монархiї, яка б надала Українi право на автономiю. Оскiльки принципових програмних розходжень мiж партiями не було, вже наступного року вони злилися в Українську демократично-радикальну партiю (УДРП).
Доцiльно розглянути дiяльнiсть iнших полiтичних партiй та об’єднань, якi дiяли в цей час в Українi, зокрема Товариства українських поступовцiв. Воно органiзовувалося в 1908 р. i являло собою мiжпартiйний полiтичний блок українських лiберальних дiячiв, якi обстоювали конституцiйно-парламентський шлях боротьби за «українську справу». Серед провiдникiв ТУП були: М.Грушевський, С. Єфремов, Д.Дорошенко та iн.
Далi потрiбно розповiсти про дiяльнiсть Української думської громади у I i II Державнiй думах, зупинитися на пiсляреволюцiйнiй реакцiї. Важливо пiдкреслити, що у 1910 р.були забороненi будь-якi українськi органiзацiї з огляду на те, що «об’єднання на iнтересах нацiональних веде до збiльшення нацiонального вiдокремлення». Ще докладнiше це у 1911 р.пояснив мiнiстр внутрiшнiх справ i голова уряду Росiї П.Столипiн, заявивши, що «iсторичним завданням росiйської державностi є боротьба з рухом, у теперiшнi часи прозваним українським, що мiстить у собi iдею вiдродження старої України ...на автономних нацiонально-територiальних основах». I тому українцi циркуляром для губернаторiв (1910 р.) оголошувались разом з iншими пригнобленими нацiями «iнородцями» i було заборонено їм створювати будь-якi товариства, клуби, драматичнi гуртки, видавати газети рiдною мовою. 2. Готуючи вiдповiдь на друге питання, слiд пам’ятати, що захiдноукраїнськi землi були частиною Австро-Угорської iмперiї, де завдяки конституцiйному ладовi основнi права i свободи забезпечувалися набагато ширше, нiж у самодержавнiй Росiї. Тому український нацiональний рух, починаючи з середини ХIХ ст. i до початку ХХ ст., набрав тут вiдчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власнiй школi, економiчним установам, пресi, вiчам, виборчiй агiтацiї, дiяльностi культурно-освiтнiх та полiтичних органiзацiй змiцнiло культурно й економiчно, поступово перетворюючись у реальну полiтичну силу. Галичина, в результатi напруженої працi кiлькох поколiнь галицько-українських громадських дiячiв та з iстотною iнтелектуальною i фiнансовою допомогою зi Схiдної України, стала тим середовищем, де генерувалась iдея нацiонального визволення та возз’єднання українських земель.
Потрiбно звернути увагу, що з прискоренням полiтичного й нацiонального розвитку українцiв їх i без того вже складнi взаємини з поляками погiршилися. Польсько-український конфлiкт на поч. ХХ ст., за словами О.Субтельного, iз боротьби мiж двома нацiональними елiтами вирiс у конфронтацiю мiж двома народами, що набирала загрозливих масштабiв.
Ще бiльше занепокоєння наростання нацiонального руху в Галичинi викликало в Росiї, яка, починаючи з середини ХIХ ст., з тривогою стежила за поступовим вiдродженням українства в Австро-Угорськiй iмперiї. Росiйськi урядовi кола усвiдомлювали, що всi заборони розом з iншими русифiкаторськими заходами в Схiднiй Українi будуть марними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою їх впливу. Спроби якщо не задушити, то хоча б дискредитувати українську нацiональну iдею в Галичинi, якi Росiя робила протягом тривалого часу, не дали практичних результатiв. Галичина й надалi залишалася для росiйських шовiнiстiв «розсадником українського сепаратизму», про що свiдчили як офiцiйнi декларацiї уряду Росiї, так i її преса. Тому дедалi очевиднiшим ставало, що росiйський уряд бачить єдиний засiб боротьби з «українським сепаратизмом» в анексiї Захiдної України – доки розвиток нацiонального руху не набрав там таких розмiрiв i такої сили, коли вже жоднi репресiї його не спинять. З цiєю метою в Галичинi спiшно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потужний струмiнь золотих рублiв, агiтацiйнi брошури i т.iн.
Далi важливо прослiдкувати логiку дiй галицьких українцiв напередоднi I-ої свiтової вiйни. Необхiдно зазначити, що опинившись мiж двома силами – поляками i Росiйською iмперiєю – котрi не могли змиритись iз подальшим змiцненням українства, представники останнього змушенi були подбати хоч про якусь пiдтримку для себе. Така потреба особливо виникла на фонi загострення протирiч мiж провiдними країнами свiту, в т.ч. i мiж Австро-Угорщиною та Росiєю. Враховуючи це та усвiдомлюючи, що їх чекає у випадку росiйського завоювання Галичини, українцi краю зробили ставку на Австрiю. Було вирiшено, що при збройному конфлiктi мiж згаданими державами вони виступлять на боцi Австро-Угорщини. Водночас, розумiючи державно-полiтичнi суперечностi двох великих європейських коалiцiй, якi склалися на поч. ХХ ст., та їх можливi наслiдки, галицькi українцi, власне їх передовi кола усвiдомлювали, що для реальної пiдтримки своїх нацiональних прагнень вони мали б виступити у майбутнiй вiйнi як окрема вiйськова сила. Основним завданням українцiв мали стати домагання визволення Великої України вiд росiйського поневолення i створення з неї самостiйної держави та забезпечення вiльного розвитку українства в межах Австро-Угорської iмперiї.
Розглядаючи процес формування в Галичинi українського стрiлецького руху, треба зазначити, що перед I-ю свiтовою вiйною в краї вже нараховувалося 96 стрiлецьких товариств, що об’єднували 8200 чл., та 34 гуртки «Пласту» iз 1700 членами. Загальна ж кiлькiсть українських сiчовосокiльських, стрiлецьких, спортивних товариств i пластових гурткiв у Австро-Угорщинi становила 2166, об’єднуючи 120177 чл. Важливо пiдкреслити, що значення стрiлецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом останнього часу перед вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної України як актуальну й безпосередню мету нацiонально-полiтичної боротьби українцiв. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осягнення державної незалежностi. I третiм їхнiм основним досягненням стала практична справа-вiйськове виховання та навчання молодi. Така позицiя була рiшучим поступом уперед у розвитку української полiтичної думки.
Окремо варто спинитися на iнших аспектах нацiонально-культурного життя на захiдноукраїнських землях. 3. При аналiзi причин I-ї свiтової вiйни важливо зазначити, що у стратегiчних планах воюючих сторiн українськi землi займали iстотне мiсце. Росiя вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб раз i назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина мала на метi взяти пiд свiй протекторат найбагатшу країну Європи, звiдки можна було б черпати її природнi багатства.
Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ не маючи власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в 2-х конфронтуючих таборах. Величезна кiлькiсть українцiв (у росiйськiй армiї налiчувалося 3,5 млн. українських солдатiв i 250 тиС. служили в австрiйському вiйську) боролися i вмирали за iмперiї, що не лише iгнорували їхнi нацiональнi iнтереси, але й активно намагалися, як, зокрема Росiя, знищити їхнiй нацiональний рух. Найгiршим було те, що українцiв – як учасникiв бойових дiй з обох бокiв – змушували вбивати один одного.
Вiдслiдковуючи хiд воєнних дiй, необхiдно звернути увагу на жорстоке поводження обох воюючих сторiн з українським цивiльним населенням, яке росiяни звинувачували в «мазепинствi», а австро-угорське вiйсько – в «москвофiльствi». Слiд також охарактеризувати дiяльнiсть таких українських полiтичних iнституцiй, як Загальна Українська Рада та Союз визволення України, показати їхнiй вплив на суспiльно-полiтичне життя українського суспiльства.
Окремо варто спинитися на дiяльностi легiону Українських Сiчових Стрiльцiв, пiдкресливши, що його створення ознаменувало вiдновлення збройної боротьби за волю України. Незважаючи, що УСС, стаючи до боротьби, змушенi були змиритися з певною регламентацiєю своїх дiй австрiйською владою, зокрема iз обмеженням легiону до 2500 чоловiк, – це зовсiм не означало, що вони будуть вiдстоювати чужi їм iнтереси. Об’єднуючи кращi сили молодi, якi представляли практично всi суспiльнi верстви Галичини, стрiлецький легiон став втiленням передової полiтичної думки i виражав сподiвання нацiонально-свiдомої частини галицько-українського суспiльства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з початку свого iснування УСС стояли на нацiональних позицiях, були їхнi спроби вiдмовитися приймати присягу на вiрнiсть габсбурзькiй династiї, якi хоч i не увiнчалися успiхом, зате чiтко означили стрiлецькi прiоритети.
Завершуючи розгляд питання,треба показати, якими були наслiдки I-ї свiтової вiйни для України. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
