|
Тема 9. Західна Україна в складі Австро-Угорщини (2 год.) План 1. Розвиток захiдноукраїнських земель в кiнцi ХVIII-I-й половинi ХIХ ст. Зростання нацiональної свiдомостi.
2. Революцiя 1848 р. та її вплив на розвиток краю.
3. Пiднесення суспiльно-полiтичного та нацiонального руху в 2-й половинi ХIХ ст. Реферати I.Франко в суспiльно-полiтичному життi Галичини. Культурно-освiтнє товариство «Просвiта»: створення та дiяльнiсть. Список лiтератури 1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 245-262, 280-308.
2. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – C.267-270, 276-283.
3. Грицак Я. Молодi радикали в суспiльно-полiтичному життi Галичини // Записки НТШ. ССХХII. – Львiв, 1991. – С. 71-110.
4. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 477-482, 493-506, 508-515.
5. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 320-330.
6. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 525-538, 550-552.
7. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 59-63, 67-70.
8. Забужко О. Фiлософiя української iдеї та європейський контекст: франкiвський перiод. – К., 1993.
9. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 308-349.
10. Кондратюк К. Нариси iсторiї українського нацiонально-визвольного руху ХIХ ст. – Тернопiль, 1993.
11. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 280-294.
12. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 132-141, 159-168.
13. Левицький К. Українськi полiтики Галичини. – Тернопiль, 1996.
14. Лисяк-Рудницький I. Iсторичнi есе. В 2 т. Т.I. – К., 1994.
15. Мороз В. Україна в ХХ ст. – Тернопiль, 1992. – С. 5-49.
16. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 324-339.
17. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 192-199, 214-224, 272-294.
18. Франко I. Ukraina irredenta // Вивiд прав України. – Львiв, 1991. Методичнi поради 1. Розглядаючи перше питання, насамперед необхiдно вiдмiтити, що процеси, якi вiдбувалися в кiнцi XVIII – на початку ХIХ ст. на за-хiдноукраїнських землях у економiчнiй, полiтичнiй i соцiальнiй сферах, сприяли вiдновленню там перерваної багатовiковим iноземним поневоленням традицiї самостiйного громадсько-культурного, а згодом i громадсько-полiтичного життя. Важливою передумовою нацiонального вiдродження стало формування української нацiональної iнтелiгенцiї. Першi поколiння нової iнтелiгенцiї були майже виключно з середовища греко-католицького духовенства. Вона в результатi реформ та iнших заходiв австрiйського уряду наприкiнцi XVIII ст. (створення релiгiйного фонду пiдтримки сiльських священникiв, заснування духовної семiнарiї для унiатiв у Вiднi 1774 р., вiдкриття греко-католицької духовної семiнарiї у Львовi 1783 р., створення при Львiвському унiверситетi, вiдкритому 1784 р., т.зв. Руського iнституту) здобула можливiсть полiпшення свого матерiального й освiтнього рiвня. Завдяки цьому чимало представникiв греко-католицького духовенства пiднялися до сприйняття нових iдейних вiянь доби. Саме з його рядiв як найбiльш освiченої суспiльної верстви вийшли першi будителi нацiональної свiдомостi захiдних українцiв.
Доречно зазначити, що перша хвиля нацiонального вiдродження в Галичинi була пов’язана з дiяльнiстю перемишлянського культурно-освiтнього осередка, що сформувався навколо єпископiв М.Левицького та I.Снiгурського у 20-30-х рр. ХIХ ст. До цього осередку входили I.Могильницький, I.Лаврiвський та iн. Учасники гуртка виявляли великий iнтерес до вiтчизняної iсторiї, до життя народу, його мови й усної творчостi, чимало зробили для пiднесення українського шкiльництва. I.Могильницький був автором першої в Галичинi «Граматики» української мови i наукового трактату «Вiдомiсть о руськiм язицi». В них вiн спростував хибнi в тi часи уявлення про український народ та його мову i аргументовано визначив його як один з реально iснуючих схiднослов’янських народiв з власною мовою, поширеною на всiх (схiдних i захiдних) українських землях.
Поряд з перемишльським гуртком вивченням iсторiї рiдного краю, збиранням українських старожитностей займалися деякi представники духовенства у Львовi, Мукачевi та iн.
Особливу увагу при висвiтленнi даного питання слiд зосередити на дiяльностi «Руської трiйцi» – громадсько-культурного об’єднання, куди входили студенти Львiвського унiверситету i одночасно вихованцi греко-католицької духовної семiнарiї – М.Шашкевич, I.Вагилевич, Я.Головацький. Вони глибоко переживали територiальну розчленованiсть України i щиро вболiвали над гiркою долею народу.Їх наснажували новi iдейнi вiяння (романтизм), приклад лiтературних сил Надднiпрянщини, поступи нацiонального вiдродження слов’янських народiв, а також нацiонально-визвольнi змагання полякiв.
Важливо пiдкреслити, що засновники об’єднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого слова та лiтературної творчостi рiдною мовою «пiдняти дух народний, просвiтити народ», вiдкрити йому свiт, допомогти усвiдомити «гiднiсть свою i свою силу» i тим самим пiдтримати i продовжити на галицькiй землi справу, розпочату лiтературними дiячами Надднiпрянської України, пiдпорядкували вирiшенню цього завдання усю багатогранну, багато в чому першопрохiдницьку дiяльнiсть. Вони займалися збирацькою, дослiдницькою, видавничою й публiцистичною дiяльнiстю в сферi значного комплексу гуманiтарних дисциплiн (народознавства, фольклористики, мовознавства, пам’яткознавства, джерелознавства, археографiї, iсторiографiї, лiтературознавства), а також лiтературно-художньою та перекладацькою творчiстю. Новаторським пiдходом були позначенi їхнi виступи за утвердження нацiональної лiтератури живою розмовною мовою i створення цiєю мовою шкiльних пiдручникiв, проти латинiзацiї письменства, спроби впровадження рiдної мови в повсякденний вжиток iнтелiгенцiї, церковнi проповiдi, оспiвування в лiтературних творах патрiотизму, поетизацiя героїчних сторiнок нацiональної iсторiї.
Далi варто зупинитися на аналiзi лiтературної дiяльностi представникiв «Руської трiйцi», насамперед охарактеризувати їхнiй альманах «Русалка Днiстрова»; розповiсти про подальшу долю М.Шашкевича, I.Вагилевича, Я.Головацького. 2. Говорячи про європейську революцiю 1848-1849 рр., потрiбно пiдкреслити, що невiд’ємною складовою частиною її стали визвольнi рухи багатьох нацiонально-поневолених народiв Схiдної i Центральної Європи. Звiдси пiшла назва революцiї – «Весна народiв». Основним вогнищем українського нацiонального руху цього часу стала Схiдна Галичина. Його започаткувала група представникiв греко-католицького духовенства врученням губернатору Ф.Стадiону петицiї на iм’я iмператора вiд 19 квiтня 1848 р. В нiй говорилося про те, що русини (українцi) творять частину великого слов’янського народу, що вони – автохтони в Галичинi й мали колись державну самостiйнiсть, що вони цiнять свою народнiсть i хочуть її зберегти; петицiя прохала про заведення української мови в школах, щоб зрiвняно було духовенство всiх трьох обрядiв i забезпечено українцям доступ до всiх посад.
При висвiтленнi дiяльностi Головної руської ради, заснованої 2 травня 1848 р. у Львовi, слiд особливо наголосити, що це була перша українська полiтична органiзацiя. Об’єднуючи представникiв свiтської iнтелiгенцiї та греко-католицького духовенства на чолi з єпископом Г.Яхимовичем, вона взяла на себе роль репрезентанта iнтересiв українського населення Галичини перед центральним урядом i виконувала її протягом 1848-1851 рр. Друкованим органом Головної руської ради стала «Зоря Галицька» – перша у Львовi газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У вiдозвi до українського народу, опублiкованiй у першому номерi газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькi, належимо до великого руського (тобто українського) народу, котрий одним говорить язиком i 15 млн. виносить, з котрого пiвтретя мiльйона землю Галицьку замешкує». То була перша в Галичинi офiцiйна заява про те, що надднiпрянськi i галицькi українцi – одна нацiя. В умовах, коли польсько-шляхетськi кола заперечували саме iснування українцiв у Галичинi, така заява мала принципове значення.
Доречно вiдмiтити, що за iнiцiативою Головної руської ради за нацiональну символiку галицьких українцiв було прийнято синьо-жовтий прапор та герб iз зображенням золотого лева на синьому полi.
Важливим завданням є з’ясування програмних вимог Головної руської ради. Головними з них були: скасування феодальних повинностей селян за викуп, гарантування селянської земельної власностi, пiднесення сiльського господарства, свобода промислової дiяльностi i торгiвлi, утворення промислових спiлок i кредитних установ, скасування станової нерiвностi й встановлення рiвноправностi перед судом i законом, захист власностi i честi, полiпшення народної освiти, забезпечення вiльного нацiонального розвитку українського населення Схiдної Галичини. Рада висунула важливий полiтичний постулат: подiлити Галичину на двi окремi адмiнiстративнi одиницi – захiдну (польську) i схiдну (українську). Варто зазначити, що на мiсцях боротьбу за реалiзацiю даної вимоги повели близько 50 мiсцевих руських рад, якi зiбрали серед населення понад 200 тиС. пiдписiв на її пiдтримку.
Особливу увагу в даному питаннi необхiдно звернути на те, що за обсягом формульованих i вирiшуваних завдань український рух в Галичинi набував характеру справдi нацiональної революцiї. Головна руська рада чимало зробила для роз’яснення нацiонально-полiтичних устремлiнь українцiв перед громадкiстю Австрiї й усiєї Європи. З цiєю метою вона вiдряджала делегацiю на Слов’янський з’їзд у Празi (червень 1848 р.), зверталась з петицiями i заявами до Вiденського парламенту, вiдозвами до чехiв i нiмцiв, надсилала численнi статтi до європейської преси. Завдяки цьому українське питання вперше привернуло до себе увагу широкої європейської громадськостi.
Аналiзуючи українськi здобутки цього часу, також варто сказати, що правлячi кола Австрiї, iгноруючи бiльшiсть вимог українства, все ж погодилися на запровадження 1848 року навчання українською мовою в народних школах та викладання цiєї мови як обов’язкового предмету в гiмназiях. На початок 1849 р. вiдкрито кафедру української мови у Львiвському унiверситетi. Активiзувалося лiтературне та театральне життя. Згiдно з рiшенням з’їзду дiячiв української культури i науки (жовтень 1848 р.) у Львовi було засновано «Галицько-руську матицю» – культурно-освiтню органiзацiю, яка мала завданням видання популярних книг для народу. До цього часу вiдноситься й створення,хоч i короткочасне, української вiйськової формацiї.
Окремо слiд зупинитися на скасуваннi панщини, iнших демократичних реформах у суспiльному життi Австрiйської iмперiї; розповiсти про вплив революцiї на Пiвнiчну Буковину та Закарпаття.
Поза увагою не повинен пройти i той факт, що пiднесення українського нацiонального руху в Галичинi на полiтичний рiвень, створення ним власних нацiонально-полiтичних i культурно-освiтнiх структур, висунення i поступова реалiзацiя програми нацiонального самоутвердження українцiв на територiї їх компактного проживання – у схiднiй частинi Галичини в межах конституцiйної Австрiйської монархiї вороже зустрiли польськi громадськi кола. На цьому грунтi польсько-українськi вiдносини пiд час революцiї значно загострилися, набуваючи iнколи характеру мiжнацiонального конфлiкту. Навколо українського питання виникла гостра полемiка. Позицiю української демократiї в нiй репрезентував священник iз С. Ветлини на Лемкiвщинi В.Подолинський (1815-1876 рр.). У брошурi «Слово перестороги», що друкувалася влiтку 1848 р. у Сяноку, вiн висунув пустолат нацiональної незалежностi українцiв та полагодження українсько-польських вiдносин на демократичнiй i рiвноправнiй основi. «Так, ми – українцi, – заявляв вiн, – i вiримо твердо у воскресiння вiльної, незалежної України... Нiщо не може здержати нас вiд стремлiнь, загальних для цiлої Європи... Усi ми хочемо бути вiльними разом з iншими народами... Хочемо бути народом i будемо ним неодмiнно». Сформульований о.В.Подолинським iдеал нацiональної незалежностi українського народу та його бачення шляхiв досягнення цього iдеалу засвiдчили початок нового етапу в розвитку нацiонально-полiтичної iдеї в Галичинi (на цьому треба особливо наголосити), що йшла вiд «Руської трiйцi», етапу, який вiдповiдав рiвневi нацiонально-полiтичної думки в Надднiпрянськiй Українi, представленої концепцiєю Кирило-Мефодiївського братства. 3. Третє питання доречно розпочати iз аналiзу тих змiн, якi вiдбулися в Австрiйськiй iмперiї пiсля поразки революцiї, зазначивши, що 50-тi рр. ХIХ ст. в iсторiї суспiльно-полiтичного i культурного життя захiдноукраїнських земель були, за висловом I.Франка, роками «плiснявої дрiмоти». Українську iнтелiгенцiю (переважно духовенство i чиновництво) вiдтiсняла полiтично i економiчно домiнуюча польська i угорська верхiвка. Бiльша частина українських патрiотiв, розчарована крахом своїх надiй на одержання полiтичної переваги в краї у 1848-1849 рр. за допомогою Габсбургiв, не вiдмовляючись вiд лояльностi щодо Австрiї, почала шукати пiдтримки в Росiї. Вiдходячи поступово вiд iдеалу нацiонального руху, вона дедалi бiльше схиляється до консерватизму, солiдаризується з росiйськими слов’янофiлами в прагненнях до злиття роздрiбнених частин слов’янства в єдине полiтичне цiле пiд главенством царської Росiї, рiшуче обстоює тезу про «єдиний общеруський народ» i фактично стає на шлях нацiонального самозречення. Представники цього табору, яких стали називати «старорусами», «твердими русинами», а згодом – «москвофiлами», або «русофiлами», тривалий час домiнували в суспiльному життi захiдноукраїнських земель, вiдвертаючи значну частину української спiльноти вiд участi в реальнiй нацiонально-будiвничiй працi. Щедру фiнансову пiдтримку надавали їм офiцiйнi та деякi громадськi кола Росiї, спрямовуючи їх на протидiю українському руховi.
Далi слiд звернути увагу, що за таких умов носiєм нацiональної iдеї i продовжувачем традицiй нацiонального руху в Галичинi виступило нове молоде поколiння iнтелiгенцiї – вчителi, письменники, журналiсти, юристи, студенти. Молода iнтелiгенцiя 60-х рр. започаткувала новий т.зв. народовський напрям нацiонального руху, що орiєнтувався на народ i стояв на грунтi нацiонального самоутвердження та визнання нацiональної єдностi українцiв Галичини i Надднiпрянщини. Великий стимулюючий вплив на нього мали прояви тогочасного нацiонального життя в Надднiпрянськiй Українi – «Кобзар» Т.Шевченка, твори П.Кулiша, ж.»Основа», iншi українськi видання.
Характеризуючи культурно-освiтню та економiчну дiяльнiсть народовцiв, треба наголосити, що незабаром вони почали вiдтiсняти на другий план москвофiлiв i на рубежi 70-80-х рр. поширили свою дiяльнiсть на полiтичну сферу. Початок їй поклало заснування полiтичних часописiв «Батькiвщина» (1879 р.) для селян i «Дiло» (1880 р.) для iнтелiгенцiї. Тодi ж почав виходити лiтературно-науковий журнал «Зоря» (1880 р.), який набув значення всеукраїнського органу. 1885 року народовцi заснували свiй керiвний полiтичний орган – Народну раду на чолi з Ю.Романчуком. Вона оголосила себе спадкоємицею нацiональної програми Головної руської ради з 1848 р. i послiдовно домагалася автономiї для українських територiй у межах Австро-Угорщини.
Варто пiдкреслити, що репрезентований народовцями нацiональний рух у Галичинi мав чимале значення для Надднiпрянської України i для всiєї загальноукраїнської справи. В умовах бюрократичних репресiй проти українства в Росiї Галичина, за словами М.Грушевського, незважаючи на тяжкi умови власного нацiонального життя, прийняла на себе роль центру українського руху, духовного П’ємонту, свого роду «культурного арсеналу, де створювались i удосконалювалися засоби нацiонального, культурного i полiтико-суспiльного вiдродження українського народу». Надднiпрянськi патрiоти, позбавленi умов до працi у себе вдома, переносять свою дiяльнiсть до Галичини, в умови вiльнiшого конституцiйного життя. Водночас слiд сказати, що моральна i матерiальна пiдтримка надднiпрянцiв (насамперед П.Кулiша, М.Драгоманова, М.Грушевського), їх особистий вплив, участь у галицьких виданнях сприяли зростанню нацiонального руху в краї, виходовi його за межi вузького провiнцiалiзму, на всеукраїнськi обшири. Зокрема, пiд впливом М.Драгоманова у Галичинi сформувалася цiла генерацiя молодої iнтелiгенцiї, яка в серединi 70-х рр. започаткувала радикальну течiю в нацiональному (народовському) русi на чолi з I.Франком, М.Павликом, О.Терлецьким i прагнула надати цьому руховi модерного європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвiн», «Молот», «Свiт», органiзацiю народних вiч радикали покликали до полiтичної дiяльностi широкi народнi маси Галичини i Буковини.
Окремо необхiдно спинитися на розглядi останнього десятилiття ХIХ ст., яке стало переломним у розвитку українського нацiонального руху. З виникненням у цей час у Галичинi українських полiтичних партiй нацiональна iдея виходить за рамки суто iнтелiгентського середовища i проникає вглиб суспiльства. Це створює умови для формування масового нацiонального руху з сильним полiтичним забарвленням. На iсторичну арену виходить нове, енергiйнiше й активнiше поколiння дiячiв, якi модернiзують українську полiтичну думку. Далi треба проаналiзувати програми та гасла головних українських партiй (РУРП, УНДП, УСДП), охарактеризувати їх лiдерiв та їхню полiтичну дiяльнiсть. При цьому варто звернути увагу, що на кiнець столiття вже всi провiднi захiдноукраїнськi полiтичнi партiї мали в своїх програмах положення про необхiднiсть об’єднання всiх українських земель в єдинiй незалежнiй Українськiй державi. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
