|
Тема 6. Криза української державності в другій половині XVII століття (2 год.) План 1. Гетьманування I.Виговського та Ю.Хмельницького.
2. Боротьба старшини за владу. П.Тетеря та I.Брюховецький.
3. Україна в останнiй перiод Нацiонально-визвольної революцiї. Реферати Конотопська битва (1659 р.) в iсторiї українського народу. Життя i боротьба гетьмана П.Дорошенка. Список лiтератури 1. Антонович В. Про козацькi часи на Українi. – К., 1991. – С. 143-153.
2. Брайчевський М. Конспект iсторiї України // Старожитностi. – 1991. – №11-12.
3. Будзиновський В. Нашi гетьмани. – Тернопiль, 1990. – С. 23-85.
4. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 77-103.
5. Володарi гетьманської булави: Iсторичнi портрети. – К., 1995. – С. 253-385.
6. Гетьмани України: Iсторичнi портрети. – К., 1991. – С. 45-93.
7. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського
8. Державотворення. – К., 1995. – С. 181-198, 497-508.
9. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 326-366.
10. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 203-243.
11. Донцов Д. Iсторiя розвитку української державної iдеї. – К., 1991. – С. 9-18.
12. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 284-334.
13. Драгоманов М. Пропащий чаС. .. // У.I.Ж. – 1991. – №9.
14. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990. – С. 251-268.
15. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 47-50.
16. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 191-218.
17. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 186-204.
18. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 76-87.
19. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 36-52.
20. Смолiй В., Степанков В. Переддень Руїни (1650-1670 рр.) // Київська старовина. – 1993. – №6.
21. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 128-144.
22. Яворницький Д. Iсторiя запорозьких козакiв. Т.3. – К., 1991. Методичнi поради 1. Починаючи вивчення даної теми, потрiбно наголосити, що надзвичайно важким ударом для молодої Української держави стала смерть Б.Хмельницького. «Україна в найбiльш рiшучу хвилю, коли важилася вся її доля, стратила свого довголiтнього провiдника – одинокого чоловiка, котрий мiг покермувати нею...» – писав М.Грушевський. Ця смерть знаменувала собою завершення першого перiоду Нацiонально-визвольної вiйни, основним завоюванням якого стали утвердження Української держави, встановлення у нiй нової моделi соцiально-економiчних вiдносин i запровадження спадкоємностi гетьманської влади.
При аналiзi полiтичної дiяльностi гетьмана I.Виговського слiд виходити iз тих умов, в яких опинилася Україна на середину XVII ст. Як зазначав iсторик М.Брайчевський, вже дуже скоро пiсля Переяславської ради з’ясувалося, що московський уряд аж нiяк не збирається дотримуватися досягнутої угоди i схильний розглядати Україну як невiд’ємну частину Московської держави, на яку мають поширюватися всi її закони. I це було цiлком закономiрно. Надто рiзною була ситуацiя в Українi та в Московщинi i царський уряд побоювався, що тi процеси,якi розгорнулися в козацькому краї, можуть перенестися на московськi землi.
I справдi, порiвняння виглядає досить промовисто. Україна була республiкою демократичного взiрця, тим часом як Московщина демонструвала приклад деспотичного єдиновладдя. Україна фактично лiквiдувала в себе феодальне землеволодiння, у Московiї воно становило основу економiчної системи. Україна стояла на межi лiквiдацiї крiпацтва, Московська держава знала найбрутальнiшу форму того iнституту. Україна мала мiське самоврядування, у Московщинi нiчого подiбного не iснувало i т.i. Отож панiвнi верстви останньої з вiдразою ставилися до українських порядкiв, якi неминуче революцiонiзували народнi маси Московщини.
Йдучи на союз iз Москвою, Б.Хмельницький розумiв, що на карту ставиться все, чого пощастило досягти цiною запеклої боротьби. Вiн покладав сподiвання на угоду, досягнуту 1654 р. Проте пiдступний царат одразу взяв курс на послiдовно здiйснюване обмеження самостійності. Уже в першi роки пiсля Переяславської ради права України стали порушувати раз по раз. Тому то I.Виговський, ставши гетьманом, зосередився на пошуках противаги московським впливам в Українi. З цiєю метою вiн змiцнює зв’язки з Польщею.
У вересні 1658 р. між Україною і Польщею було укладено Гадяцький договір, який передбачав:
1. Україна в складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств під назвою Князівства Руського об’єднувалася з королівством Польським і Великим князівством Литовським персональною унією, тобто особою спільного короля.
2. Найвища законодавча влада належала Національним зборам депутатів від усіх земель Князівствва Руського.
3. На чолі виконавчої влади мав стояти гетьман, який обирався пожиттєво і затверджувавсяся королем.
4. Князівство Руське мало мати свій суд, скарбницю, грошову одиницю, 40-тисячне військо, українське діловодство.
5. Перебування польських та литовських частин на українській території заборонялося, а при нагальній потребі вони підпорядковувалися українському гетьману.
6. Загальна свобода віри, слова, друку тощо. Далi треба зупинитися на загостреннi полiтичної i соцiальної боротьби в українському суспiльствi та визначити роль Москви у нiй; розповісти про Конотопську битву; вказати причини невдач полiтики I.Виговського.
Підкресліть, що трагедія цієї, безперечно розумної людини, щирого українського патріота полягала в тому, що він знехтував здобутками Національної революції й намагався створити шляхетську Україну на зразок шляхетської Польщі.
Говорячи про гетьманування Ю.Хмельницького, важливо вiдзначити, що вже з самого початку його дiяльностi перед ним стояли надзвичайно складнi завдання: припинити громадянську вiйну, пом’якшити соцiальне напруження, покласти край як охлократичним поривам «чернi», так i олiгархiчнiй сваволi старшин. I, що найголовнiше, – запобiгти загрозi територiального розпаду України на Лiвобережжя, Правобережжя та Запорiжжя, полiпшити функцiонування центральних i мiсцевих органiв влади, домогтися повного суверенiтету та об’єднання етнiчно-українських земель у межах держави. Окрiм цього, новому гетьману доводилося дiяти у дуже складнiй ситуацiї. З одного боку, на Лiвобережжi перебували московськi вiйська, якi, поширюючи популiстськi гасла, користувалися пiдтримкою значної частини населення. За таких обставин ведення вiйни з Московiєю означало продовження громадянської вiйни. Тому потрiбно було шукати порозумiння. З другого – розрив договору з Рiччю Посполитою ставив Україну перед загрозою вiдновлення воєнних дiй з нею та Кримським ханством, у чому шансiв на перемогу не було. Тому уряд прийняв таке рiшення: дiяти обережно, граючи на суперечностях мiж Московiєю i Рiччю Посполитою. Як зазначав восени 1659 р. А.Потоцький у листi до короля, козацька старшина вважала за найрозумнiше «не бути нi пiд королем, нi пiд царем, сподiваючись цього досягти, обманюючи i лякаючи короля царем, а царя – королем».
Після свого обрання Юрій Хмельницький вирішив укласти новий договір з Московією. Для цього були вироблені т.зв. Жердовські статті, спрямовані на збереження суверенітету козацької України в її конфедеративному зв’язку з Московією. Вони передбачали включення до її складу північної Чернігівщини й частини Білорусії; заборону перебування на її теренах московського війська і воєвод (за винятком Києва); вільне обрання гетьмана; право на зовнішньополітичну діяльність; присяги царя на умовах договору тощо.
Однак, Москва, вдавшись до військового шантажу (за присутності біля Переяслава 40-тиС. царського війська), відхилила ці статті і домоглася на скликаній у жовтні 1659 р. раді ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з підроблених московським урядом умов договору 1654 р. (українська сторона їх на цей час втратила) та додаткових статей. Його зміст переносив характер українсько-московських відносин зі сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України у складі Московії:
1. Заборонялися зносини з іноземними державами.
2. Україна позбавлялася права без царської згоди переобирати гетьмана.
3. Гетьман без козацької ради не міг призначати й звільняти полковників та генеральну старшину, а також розпоряджатися військом без дозволу царя.
4. Для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду, в Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані.
5. Передбачалася смертна кара для українців, які б відмовилися присягнути на вірність царю.
6. Київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху та ін.
Зрозуміло, що такий характер стосунків з Московією не міг не викликати глибокого розчарування й обурення серед козаків і старшин. Ситуація вимагала внесення серйозних змін до політичного курсу. Але це виявилося далеко не простою справою. Юрко Хмельницький прагнув блага своїй Вітчизні, хотів зберегти її незалежність, не допустити розколу козацької України. Однак, як зазначають iсторики В.Смолiй та В.Степанков, добре освiчений i не позбавлений гострого розуму юний гетьман не мав здiбностей нi полiтика, нi полководця. Емоцiйно не врiвноважений, слабкої волi, вiн не користувався авторитетом серед старшин, не мiг твердо тримати кермо влади у своїх руках, швидко став iграшкою в планах лiдерiв полiтичних угрупувань.
Окремо слiд спинитися на аналiзi Чуднiвського (1660 р.) договору, укладеного Ю.Хмельницьким, та його наслідки.
Завершуючи висвiтлення питання, необхiдно наголосити, що наслiдки подiй 1658-1663 рр. були трагiчними для України. По-перше, було породжено проблему територiальної цiлiсностi Української держави. По-друге, витворено причину перманентної полiтичної боротьби. По-третє, створено умови для реалiзацiї планiв Московiї i Речi Посполитої подiлити мiж собою Україну. 2. Приступаючи до розгляду другого питання, варто звернути увагу, що з середини 60-х рр. XVII ст. Україна стає ареною росiйсько-польського протистояння, що добре вiдчувається в тактицi гетьманiв i старшини, в поведiнцi яких усе бiльше проглядаються риси амбiтностi, егоїзму, iгнорування загальнонацiональних iнтересiв. Кiнець кiнцем це приводить до того, що на українських землях виникає мiжусобна боротьба, з якої мають зиск лише сусiди. Україну було подiлено вздовж Днiпра на двi сфери впливу: польську – на Правобережнiй Українi та московську – на Лiвобережнiй, включно з Києвом. Турецька присутнiсть вiдчувалася на пiвднi. Всi козацькi гетьмани у цей час залежали вiд пiдтримки тих чи iнших зовнiшнiх сил. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрiшнiми сутичками, соцiальним напруженням мiж козацькими низами i старшиною, що прагнула монополiзувати полiтичну владу та нав’язувати їм трудовi повинностi. Але й серед козацької старшини, якою успiшно манiпулювали могутнi сусiди України, точилася внутрiшня боротьба, iнтриги, мотивованi вузькими особистими цiлями. Особливими майстрами соцiально-полiтичної iнтриги виявилися надалi московськi царi та їхнi емiсари. Щоб лiквiдувати суверенiтет України, вони пiдбурювали народнi маси проти козацької старшини, одночасно щедро роздаючи їй маєтностi та привiлеї в обмiн за зраду iнтересiв української державностi. Народ назвав цей перiод (1663-1686 рр.) «Руїною».
Пiсля того як Ю.Хмельницький зрiкся гетьманської влади, його наступниками стали П.Тетеря (1663-1665 рр.) – на Правобережнiй Українi та I.Брюховецький (1663-1668 рр.) – на Лiвобержнiй. Характеризуючи їх дiяльнiсть, слiд вiдмiтити, що обидва вони зажили недоброї слави чужинецьких поплiчникiв. Тетеря тримався чiтко пропольської орiєнтацiї, називаючи Україну польською «провiнцiєю», а короля її «природним i власним паном». Саме за допомогою полякiв йому вдалося на якийсь час поширити свiй вплив i на Лiвобережжя, але не надовго.
На Лiвобережнiй Українi I.Брюховецький проводив вiдверто промосковську полiтику, пiдписавши у 1665 р. «московськi статтi», згiдно з якими всi податки, що збиралися в Українi, повиннi були йти до царського скарбу, а у всi найзначнiшi мiста призначалися царськi воєводи з вiйськом. За винятком козакiв, усе населення вiддавалося пiд адмiнiстративну та судову управу воєвод. Гетьманський уряд позбавлявся права на зовнiшньополiтичну дiяльнiсть.
Пiдсумовуючи, необхiдно зупинитися на наслiдках мiжстаршинської боротьби для України та її народу. 3. Незважаючи на глибокi суспiльно-полiтичнi суперечностi в середовищi державної елiти з її орiєнтацiєю на рiзнi зовнiшнi сили й постiйне втручання останнiх у внутрiшнє життя України, обидва її регiони зв’язували в один державний органiзм полiтичнi, етнокультурнi, конфесiйнi та iншi фактори. Ще не була втрачена перспектива об’єднання. Яскравим представником iдеї сильної, самостiйної, соборної України виступав обраний у серпнi 1665 р. гетьманом П.Дорошенко. Його дiяльнiсть розпочалася у дуже несприятливiй внутрiшнiй i зовнiшнiй обстановцi. Крiм того, що держава була розчленована на два гетьманства iз своїми урядами, вона виявилася також надзвичайно спустошеною. За приблизними пiдрахунками, на середину 60-х рр. XVII ст. Правобережна Україна втратила 65-70% свого населення.
На поч. 1667 р. зазнало iсторичних змiн мiжнародне становище України. Наприкiнцi сiчня укладається московсько-польський Андрусiвський договiр. Вiн передбачав встановлення на 13,5 року перемир’я, закрiплення за Московщиною Сiверщини й Лiвобережної України i на два роки Києва, а за Рiччю Посполитою – земель Бiлорусi та Правобережної України. Запорiжжя потрапляло у спiльне володiння двох держав. Отже, договiр вiдображав компромiс мiж двома монархiями, що полягав у подiлi Української держави i мав надзвичайно трагiчнi наслiдки для iсторичної долi українського народу. Виникли незборимi труднощi на шляху консолiдацiї українських земель у межах незалежної нацiональної держави. На тривалий час загальмувався й деформувався процес розвитку української нацiї, її етнiчної й полiтичної самосвiдомостi, мови, культури тощо.
Цей договiр, на думку В.Смолiя та В.Степанкова, знаменував собою завершення другого перiоду Нацiонально-Визвольної вiйни, що характеризувався рiзким загостренням соцiально-полiтичної боротьби, яка вилилася в громадянську вiйну (започаткувавши, таким чином, процес Руїни Української держави) й призвела до подiлу козацької України на два гетьманства. Почався останнiй, третiй перiод Нацiонально-Визвольної вiйни. Основним його змiстом була вiдчайдушна боротьба уряду П.Дорошенка за возз’єднання Української держави та змiцнення її суверенiтету.
Далi потрiбно прослiдкувати основнi етапи дiяльностi гетьмана П.Дорошенка та їх змiст, коротко спинитися на характеристицi таких постатей, як П.Суховiй, Д.Многогрiшний, М.Ханенко, I.Самойлович, I.Сiрко, проаналiзувати угоди, укладенi українськими гетьманами та мiжнароднi договори, що стосувалися України, зокрема Бучацький (1672 р.), Бахчисарайський (1681 р.), про «Вiчний мир» (1686 р.). Зазначте, що два останні акти закріплювали розкол України. Доцiльно також розповiсти про трагiчну долю Ю.Хмельницького, який намагався з допомогою Туреччини утвердитися на Правобережнiй Українi.
У висновках семiнару важливо пiдкреслити, що, незважаючи на характернi для суспiльно-полiтичного розвитку козацької України другої половини 60 – середини 70-х рр. XVII ст. полiцентризм полiтичної влади i розчленованiсть ї територiї, все ж продовжувала iснувати єдина державна структура (гетьманат). Вона припинила своє iснування лише з лiквiдацiєю державних iнституцiй у Правобережнiй Українi, що у часi збiглося з падiнням гетьманства П.Дорошенка. Ця подiя була останнiм актом Нацiонально-визвольної революцiї. Українському народу не судилося добитися створення в етнiчних межах свого проживання незалежної соборної держави. Вдалося лише зберегти державнi iнституцiї на теренi Лiвобережжя, яке на правах автономiї входило до складу Росiї. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
