|
Тема 3. Українські землі в умовах іноземної колонізації (середина ХIV–перша половина ХVII столiття) (2 год.) План 1. Литовсько-Руська держава: формування, устрiй, суспiльно-полiтичнi вiдносини.
2. Посилення польського наступу. Україна в складi Речi Посполитої.
3. Нацiонально-культурний рух. Братства. Реферати Берестейська церковна унiя 1596 р.в iсторичнiй ретроспективi. Реформи П.Могили: причини i наслiдки. Список лiтератури 1. Антонович В. Що принесла Українi унiя. – Чернiвцi, 1992.
2. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.I. / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 297-351; Т.2. – С. 37-53.
3. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – С. 115-140.
4. Грушевський М. Духовна Україна (Збiрка творiв). – К., 1994. – С. 136-255.
5. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., – 1990. – С. 139-169, 188-200, 215-238.
6. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 94-151.
7. Грушевський М., Левицький О. Розвiдки про церковнi вiдносини на Українi-Руси ХVI-XVIII вв. – Львiв, 1991.
8. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 101-147, 166-188, 222-225.
9. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990. – С. 90-190.
10. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 32-38.
11. Iсаєвич Я. Україна давня i нова. – Львiв, 1996. – С. 50-62, 105-113, 173-182.
12. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 113-151.
13. Костомаров М. Iстория України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С. 160-234.
14. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 110-155.
15. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя Укрїни. – Тернопiль, 1995. – С. 39-51, 56-60.
16. Митрополит Iларiон. Князь Констянтин Острозький i його культурна праця. – Б.м., 1992.
17. Стрийковський М. Хронiка польська, литовська, жмудська i всiєї Русi // Дзвiн. – 1990. – №1-4.
18. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 69-96.
19. Україна i Польща в перiод феодалiзму: Зб. наукових праць. – К., 1991.
20. Яковенко Н. Здобутки i втрати Люблiнської унiї // Київська старовина. – 1993. – №3. Методичнi поради 1. Починаючи вивчення даної теми, потрiбно вiдзначити, що у ХIV ст. українськi землi, роздрiбненi на окремi князiвства й ослабленi золотоординським iгом, пiдпали пiд владу кiлькох країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина. У 1351-1352 рр. мiж Польщею i Литвою тривала вiйна за Галицько-Волинську землю. За перемир’ям 1352 р. Галичина залишилася пiд владою Польщi, Волинь i Берестейська земля – пiд владою Литовської держави. Протягом 1370-1386 рр. Галичиною володiла вже Угорщина, а у 1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщi. Молдавське князiвство захопило Буковину.
В 50-х рр. ХIV ст. розпочався наступ Литви на Приднiпров’я, що полегшувалося ослабленням Золотої Орди. У 1355-1356 рр. литовський князь Ольгерд завоював Чернiгово-Сiверщину, а в 1362 р. захопив i Київ, i всю Київщину. Пiсля того, як влiтку 1362 р. вiйсько Ольгерда на р. Синi Води (притоцi Пд.Бугу) розгромило татарськi вiйська, Київщина i Подiлля остаточно вiдiйшли до Литви.
Ще ранiше, за князя Гедимiна, в першiй половинi ХIV ст., литовськi феодали захопили Берестейщину, а згодом i Пiнщину.
У вiтчизнянiй iсторiографiї склалися рiзнi погляди й точки зору на характер литовської експансiї, природу та сутнiсть самої держави. Зокрема, радянська iсторiографiя, виходячи головним чином iз росiйських нацiональних iнтересiв, розглядала литовську присутнiсть на українських землях як прояв «колонiального загарбання» та «нацiонального поневолення».
Значна ж бiльшiсть тих українських iсторикiв, що обстоювали нацiональнi iнтереси українського народу як у дожовтневий, так i пiсляжовтневий час, включно до сьогоднiшнього дня, ставиться до проблем литовсько-українських взаємин з iнших позицiй. У їхнiх поглядах i оцiнках литовцi змальовуються як визволителi колишнiх українських князiвств з пiд татарської Орди, що набагато, порiвняно з Московським князiвством, скоротило монголо-татарське iго на наших землях.
Один iз сучасних iсторикiв, М.Брайчевський, пише: «Литовська держава ХIV-XVI ст.була спадкоємцем i продовжувачем традицiй Київської Русi. Основну частину територiї тої держави складали землi Русi-Бiлорусi та України... Cуспiльний лад Русi був перенесений сюди в майже недоторканому виглядi, а юридичнi норми Київської держави продовжували дiяти на литовських землях аж до ХVI ст.».
Розкриваючи питання, необхiдно звернути увагу, що населення українських територiй не чинило опору литовським князям, оскiльки вони дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Литовський Статут – кодекс середньовiчного права Великого князiвства Литовського, як засвiдчує iсторико-правова наука, з’явився на пiдставi звичаєвих i писаних норм українського права, тобто «Руської правди» та звичаєвого права,яке побутувало в традицiях українського народу ще з доби Київської Русi. Мiсцевi руськi феодали зберiгали свої володiння. Руська мова стала державною, нею велося все дiловодство, писали лiтературнi твори. Православна церква теж зберегла свої позицiї. Самi українськi землi перебували на становищi удiльних князiвств, очолюваних князями – членами литовського великокнязiвського роду. Саме тому М.Грушевський доводив, що Велике князiвство Литовське зберегло традицiї Київської Русi бiльшою мiрою, нiж Московщина.
Завершуючи розгляд проблеми, доречно вiдмiтити, що, незважаючи на суттєвi суспiльно-полiтичнi змiни, якi сталися в Українi iз втратою державної незалежностi у ХIV ст., все таки на бiльшiй її територiї аж до кiнця ХVI ст. зберiгався режим вiдносно автономного життя, якому не загрожувала своїми асимiлятивними планами Литва. Прикметно, що офiцiйний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський i Руський». Тому то i саму державу цього часу ряд iсторикiв визначають як Литовсько-Руську.
Звертаючись до Кревської унії, зазначте, що внутрішня нестабільність в Литовсько-Руській державі в другій пол. ХІV ст., викликана в значній мірі великим князем Ягайлом, який порушив принцип родового старшинства в успадкуванні престолу, та посилення агресивних сусідів – Тевтонського ордена та Московського князівства – привели до кризи в суспільстві. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він уклав у м. Крево союз із Польщею – т. зв. Кревську унію, яка передбачала:
1. Об’єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла.
2. Ягайло ставав польським королдем, одночасно залишаючись великим князем Литовським.
3. Перехід у католицтво язичницького населення Литви. Підкресліть, що реалізація умов Кревської унії, яка почалася у 1386 р., зразу ж викликала сильну протидію, бо тягла за собою ліквідацію державного суверенітету Литви і перетворення залежних від неї земель Русі на об’єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні. Литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного кузена Ягайла князя Вітовта, котрий у 1392 р. змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством.
Протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.
2. При висвiтленнi другого питання насамперед треба звернути увагу, що для полякiв захоплення українських земель не вiдбувалося так легко, як для литовцiв. Протягом понад двох десятилiть поляки у союзi з угорцями билися з литовцями, пiдтримуваними бiльшiстю українцiв, за Галичину та Волинь. Проголосивши себе «щитом християнства», поляки, частково з переконання, а частково з метою заручитися пiдтримкою папи, зображали своє просування на схiд як хрестовий похiд проти язичникiв-литовцiв i схизматикiв-православних українцiв. Ставлення до некатоликiв як до людей морально й культурно неповноцiнних не несло в собi нiчого позитивного для майбутнiх польсько-українських взаємин.
Спочатку поляки з обережнiстю впроваджували змiни серед українського населення Галичини. За прикладом останнiх галицьких правителiв польський король Казимир називав цi землi «королiвством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська мова, у краї й далi ходила своя монета. Однак з часом становище українцiв все бiльше змiнювалося у гiрший бiк. Прослiдковуючи цi змiни,необхiдно проiлюструвати їх конкретними прикладами.
Далi варто зупинитися на причинах укладання та змiстi Люблінської унії (1569 р.) Вона передбачала:
1. Об’єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту.
2. На чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі і коронувався в Кракові.
3. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця.
4. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію.
5. Під юрисдикцію Польщі відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина.
6. Українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською.
З ухвалою Люблінської унії закінчилася литовсько-руська доба в історії України. Для українців це мало фатальнi наслiдки. Якщо до 1569 р. становище українських й бiлоруських земель у складi Литви було стерпним, то тепер ситуацiя докорiнно змiнилася – розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адмiнiстрацiї на права схiднослов’янського (православного) населення. Вiн охоплював насамперед економiчну сферу, де уряд новоствореної Речi Посполитої всiляко пiдтримував магнатство, в руках якого навiть король зоставався марiонеткою. Рiзко посилився гнiт нацiональний, релiгiйний та культурний. Як свiдчила доля Галичини, що першою потрапила пiд владу Польщi, з переходом українських земель вiд Литви до Польщi було поставлено пiд сумнiв саме iснування українцiв як окремої етнiчної спiльноти.
Iсторик Н.Полонська-Василенко з цього приводу зазначала: «З половини ХVI ст. становище змiнюється. Окремi епiзодичнi випадки замiняє вже систематично пiдкреслюване презирство до українського народу, для якого вживається термiн «хлопи», а з того хлопська мова, хлопська вiра... Цю «хлопську» вiру ...поляки звуть «єретицькою», «схизматицькою» i в поняттях українця православна вiра iдентифiкується з українською народнiстю».
Необхiдно розкрити причини полонiзацiї української знатi, в результатi якої найбiльшi роди, як Вишневецькi, Синявськi, Корецькi, Заславськi, Сангушки та iншi – зреклися українства, рiдної мови, вiри; переходили до католицтва, засвоювали польську мову, польськi звичаї та побут.
Для глибшого розумiння проблеми важливо детально висвiтлити тi соцiально-економiчнi процеси, якi вiдбувалися на українських землях пiсля укладення Люблiнської унiї. Проаналiзувати еволюцiю аграрних вiдносин. Показати зв’язок мiж формуванням фiльваркової системи та посиленням феодально-крiпосницької експлуатацiї. 3. Важливо зазначити, що посилення польсько-католицької експансiї в Українi, процес винародовлення української елiти викликали занепокоєння i опiр патрiотично налаштованої шляхти, серед заможних кiл мiщанства, православного духовенства, поспiльства i особливо козацтва. Найбiльш яскравими проявами i водночас органiзацiйними осередками цього загальнонародного руху стали братства – релігійні та культурно-просвітницькі організації українських міщан, які виникли при церковних парафіях в Україні в ХV-ХVІІ ст. Великий авторитет мали братства у Львовi, Луцьку, Острозi. У 1615 р. постало Київське братство, яке одразу ж стало головним консолiдацiйним центром для всiєї України.
Особливу увагу братства придiляли духовнiй сферi життя, слушно вважаючи, що моральному та iдейному чинниковi в тодiшньому протиборствi належить вирiшальна роль. Братчики розумiли, що без нацiональної iнтелiгенцiї годi й думати про забезпечення своїх природних прав. Тому вони органiзовували навчальнi заклади, якi багато зробили на нивi просвiтництва, пiдтримували книгодрукування. Необхiдно зупинитися на дiяльностi Київського училища, яке згодом перетворилося на славну Києво-Могилянську академiю, Львiвської та iнших братських шкiл.
Говорячи про наслiдки дiяльностi братств, варто наголосити, що поширення шкiл i друку розбудило колись пасивних i консервативних українцiв. Сотнi вихованцiв шкiл, пройнятих духом нацiональних традицiй, а також обiзнаних iз захiдноєвропейською наукою, ставали мандрiвними вчителями, розходилися по мiстах i селах у пошуках заробiтку. Крiм сучасних знань, вони несли почуття власної гiдностi i непримиренностi. Замiсть того щоб переходити у польський католицизм, вони iз зростаючою рiшучiстю стали боронити релiгiйнi традицiї, що вiдрiзняли їх вiд полякiв.
Поруч з братствами важливо з’ясувати й iншi форми нацiонально-культурного руху. Зокрема, зростала православна магнатсько-шляхетська опозицiя, яку очолював князь К.Острозький. Не шкодуючи коштiв, вiн органiзовував у своєму маєтку на Волинi друкарню, якою керував славнозвiсний I.Федоров, заснував школи у Туровi, Володимирi, вiдкрив так звану Острозьку академiю, що стала вогнищем нової освiти, нового шкiльництва, нового духовного життя. Водночас слiд звернути увагу на слова М.Грушевського, який, аналiзуючи меценатство князя Острозького в справах православної вiри й української культури, писав: «Як би високо не цiнили ми значення острозького епiзоду, се все таки дуже мало – i супроти тих матерiальних засобiв, якими се магнатство розпоряджало, i супроти вимог i потреб суспiльностi».
Далi потрiбно розглянути Брестську церковну унiю (1596 р.), розкрити причини та показати її наслiдки для подальшої долi українського народу. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
