Етика скептицизму
Як філософський напрям скептицизм піддавав сумніву можливість достовірного пізнання світу й існування надійного критерію істини. Він часто поставав як критично-недовірливе ставлення до всього.
Скептицизм (грец. skeptikos — недовірливий) — античне філософське вчення, яке заперечувало можливість достовірного знання і раціональне обґрунтування норм поведінки.
Скептики, як і епікурейці та стоїки, вбачали джерело моралі в самосвідомості індивіда. Та якщо епікурейці розглядали незворушність як наслідок утечі від світу, а стоїки — як результат беззаперечної покірності долі, то скептики джерелом незворушності вважали силу розуму. Однак вони пояснювали її досить специфічно, навіть парадоксально. За їх словами, тим, хто шукає якусь річ, доводиться або знайти її, або прийти до заперечення можливості її знаходження і визнання того, що вона недоступна для сприймання, або вперто продовжувати пошуки. Це стосується і речей, які шукають у філософії. Наприклад, догматики стверджують, що вони знайшли істину (послідовники Арістотеля, Епікура, стоїки); академіки (представники заснованої Платоном філософської школи) переконані в недоступності для сприймання того, що шукають у філософії; скептики — уперто продовжують пошуки, не визнаючи те, що їм здається істиною чи помилкою. Отже, сила розуму, згідно зі скептицизмом, полягає не в його результативності, а в його впертих, навіть якщо й безрезультатних, пошуках.
Засновником скептицизму був давньогрецький філософ Піррон (прибл. 360—270 до н. е.), твори якого, на жаль, не збереглися. До наших днів дійшли лише філософські вірші його учня Тімона (прибл. 320—230 до н. е.), який характеризує свого вчителя як втілення морального ідеалу. Відомим представником скептицизму був філософ Секст Емпірик (прибл. 200 — прибл. 250).
Сутність скептицизму значною мірою розкривають сформульовані Пірроном запитання (Яка природа речей? Як ми повинні до них ставитися? Яку отримуємо користь від такого ставлення?) і лаконічні відповіді на них (Непізнавана. Стримано. Незворушність). Отже, в етиці скептики, як і Епікур, проповідували незворушність, не-затьмареність душі та ще утримання від суджень.
Згідно з гносеологією (теорією пізнання) скептицизму кожній тезі можна протиставити антитезу, яка нічим не поступається тезі. На цій основі скептики рекомендують утримуватися від категоричних суджень: “Утримання від суджень є такий стан розуму, за якого ми нічого не заперечуємо і нічого не стверджуємо...” Сумнів і утримання від суджень не одне й те саме. Якщо в стані сумніву розум не знає, що вибирати, то у стані утримання від суджень розум знає, що нічого не слід вибирати. У цьому разі він виявляє не слабкість, а силу. Наслідком сумніву чи відсутності знання є розгубленість, сум'яття, почуття жалю і невдоволення, а наслідком утримання від суджень — спокій, незворушність, цілковита внутрішня вдоволеність.
Традиційну для античної філософії думку про залежність щастя людини від успіхів пізнання скептики вважають неприйнятною. Це твердження вони аргументували тим, що філософи не дуже близькі до істини. А якби навіть вдалося знайти її, то це, вважали скептики, не тільки не наблизило б людей до щастя, а навіть віддалило б. Істина є чимось усезагальним, що виходить за межі індивіда і загрожує його підкорити. А той, хто не має судження про те, що добре чи погане, і не уникає його, і не гониться за ним, залишається незворушним.
Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
