Моральний вибір
Розв'язання загальнофілософської проблеми вибору пов'язане із з'ясуванням природи і сутності людини, її свободи — здатності людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, враховуючи знання законів об'єктивної необхідності.
Моральний вибір — акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків.
Аналіз проблеми морального вибору пов'язаний із з'ясуванням таких феноменів, як моральний намір і моральна спонука.
Моральний намір — рішення людини зробити відповідну моральну дію і досягти очікуваного результату. Це вольова установка людини, результат її попередньої духовно-емоційної діяльності, зокрема усвідомлення моральних завдань, конкретизації цілей, вибору відповідних засобів тощо.
Моральна спонука — чуттєва форма, в якій виявляються мотив і намір до здійснення відповідного вчинку. За своєю психологічною природою вона є рушійним імпульсом, емоційно-вольовим спрямуванням, яке визначає відповідні дії людини.
Моральним вважають лише такий вибір, за якого людина керується моральним мотивом (лат. moveo — приводити в рух, штовхати) — внутрішньою, суб'єктивно-особистісною спонукою до дії, зацікавленістю в її реалізації і орієнтацією на моральні чинники. Споріднені з ним поняття “стимул”, “намір”, “ціль” характеризують ідеальний аспект вчинку. Мотив відіграє при цьому особливу роль, оскільки він є духовно-емоційною підставою вчинку. Реалізується мотив у цілі, хоч у моральній діяльності можливе незбігання цілі і мотиву.
Керуючись моральними мотивами, людина орієнтується на найвищі, безумовні вселюдські цінності, зважає на ймовірність морального осуду в разі недотримання моральних вимог. Оскільки моральний осуд не передбачає примусових, організаційних санкцій, то суб'єкт морального відношення може здійснювати цей вибір самостійно.
Найвищі, безумовні вселюдські цінності фіксуються в категорії “добро”, а все те, що йому суперечить, відображається в категорії “зло”. Людина лише тоді здійснює справді моральний вибір, коли пропоновані людством уявлення про найвищі абсолютні вселюдські цінності визнаються не лише її мисленням, а й почуттями та волею.
Характеризуючи наявність морального вибору, послуговуються категорією “моральна свобода”. Моральна свобода відрізняється від економічної, політичної, релігійної, а також від свободи загалом. Категорія “моральна свобода” окреслює проблему можливості і здатності людини бути самостійною, самодіяльною, творчою особистістю і разом з тим виражати в моральній діяльності свою суспільну сутність. Об'єктивною передумовою моральної свободи особистості є переборення суперечності між нею і суспільством, внаслідок чого моральні вимоги перестають протистояти особистості як зовнішня, чужа сила, що суперечить її потребам та інтересам.
Будучи морально свобідною, здійснюючи моральний вибір, людина реалізує себе як творча особистість. Тому вона змушена відповідати за свій вибір, свою поведінку. Оскільки вибір має моральний характер, то й відповідальність за нього є моральною відповідальністю.
Моральна відповідальність характеризує особистість з точки зору виконання нею моральних вимог. Ця проблема стосується здатності людини взагалі виконати пред'явлені їй моральні вимоги, глибини і правильності їх усвідомлення тощо. З'ясування сутності моральної відповідальності передбачає аналіз моральної самооцінки, морального самоконтролю, самовладання, гідності тощо. На перших етапах морального становлення особистості вони перебувають у зародковому стані, але поступово їх можна перетворити з епізодичних виявів духовно-емоційного життя людини на її глибинні, сутнісні моральні якості.
Моральна самооцінка — результат морального оцінювання людиною своїх вчинків, їх мотивів і моральних якостей. Здатність до об'єктивного самооцінювання дає людині змогу самостійно контролювати і спрямовувати свої дії і навіть виховувати саму себе.
Моральний самоконтроль — сутність і механізм самостійного регулювання особистістю своєї поведінки, її мотивів і спонук. Механізм самоконтролю охоплює її почуття й уявлення, самооцінку дій, спонук, мотивів.
Самовладання — один із виявів самоконтролю, що полягає у здатності людини, контролюючи свої почуття, спрямовувати діяльність на розв'язання свідомо поставлених моральних завдань. Виявляється самовладання у формі витримки.
Усвідомлення власної гідності є формою самосвідомості. На цьому ґрунтується вимогливість людини до себе. Завдяки почуттю власної гідності людина легше усвідомлює відповідальність перед собою як особистістю. Водночас гідність людини вимагає поваги і від інших людей, визнання її прав і можливостей, високої до неї вимогливості.
Моральна самовимогливість свідчить, що моральна вимога перестала бути зовнішньою силою й інтеріоризувалась у моральний обов'язок. Проте дотримання морального обов'язку час від часу викликає опір інших сутнісних сил людини як прагматичної, політичної чи релігійної істоти. І для цього завжди знаходяться аргументи, що породжує духовне роздвоєння особистості. Завдяки почуттю морального обов'язку в самосвідомості людини утверджується людське, родове начало, яке претендує бути її справді людським “Я”, орієнтованим на найвищі, безумовні вселюдські цінності, на ідеал, тобто на досконале майбутнє. Водночас людина ототожнює себе і зі своєю реальною життєдіяльністю, постійно готова захищати себе в цьому статусі, тобто відстоювати правильність кожного свого вчинку, що зумовлене дією почуття самоповаги. Це друге “Я” називають егоїстичним началом людини. Більш обґрунтовано було б називати його “Я-апологет” (грец. apologia — захист), оскільки воно схильне захищати всі вчинки людини, не тільки аморальні, а й високоморальні.
У полеміці зі своїм антиподом “Я-апологет” виявляє неабияку винахідливість. Його докази є психологічно переконливими, оскільки адресуються самому собі. Одним із найсильніших аргументів “Я-апологета” проти самовимогливості, морального обов'язку особистості є думка про відсутність справедливості в суспільстві, світі загалом, насамперед у сфері моральних стосунків. А тому, мовляв, людина, яка керується моральним обов'язком, опиняється в нерівному становищі стосовно тих, хто ігнорує моральні вимоги й орієнтується на прагматичні критерії діяльності. Аналізуючи цю проблему, етика послуговується категорією “моральна справедливість”, яка характеризує співвідношення кількох явищ з точки зору розподілу блага і зла між людьми.
Тільки переконавшись у тому, що справедливість, зокрема моральна, справді існує, а її самовимогливість є не винятком, а принципом людського життя, людина позбавляється сумніву, що її моральна самовимогливість виправдана.
У результаті переконаності в наявності моральної справедливості перше “Я” людини істотно зміцнює свої позиції і набуває статусу її совісті (сумління). Раніше почуття совісті могло виникати лише епізодично й одразу згасати, будучи загнаним у глухий кут “Я-апологетом”. Під впливом совісті в моральній практиці людини виявляються явища морального сорому (збентеження, ніяковіння за недостойну поведінку) і каяття — зумовленого роботою совісті акту глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки й свідомості. За своєю суттю каяття є виправленням духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особи, яка істотно коригує її розвиток.
Сильне і постійне почуття совісті свідчить про те, що складний і суперечливий процес інтеріоризації моральної вимоги в самовимогу, в моральний обов'язок здебільшого завершено, хоча фактично він триває протягом усього життя. “Я-совість”, вступаючи в полеміку з “Я-апологетом”, здатна значною мірою спростувати його аргументи, проте ніколи остаточно не перемагає. Ця боротьба є джерелом морального самовдосконалення особистості. Якщо на початках становлення людини як особистості існувала суперечність між суспільством з його моральними вимогами та індивідом, для якого вони були зовнішньою примусовою силою, то згодом, під час становлення людини як особистості, ці вимоги утверджуються в її свідомості як моральний обов'язок, захищений її совістю. Тобто зовнішня суперечність переміщується у внутрішній, духовний світ особистості і стає рушійною силою її духовного поступу.
Наявність морального обов'язку, сумління ще не є гарантом життєдіяльності людини згідно з моральними вимогами, оскільки така життєдіяльність передбачає відповідний розвиток волі, яка залежить не лише від свідомості, а й від життєвого досвіду, звичок чинити відповідно до морального обов'язку.
У понятті “моральний обов'язок” моральні вимоги пізнаються, визнаються й оцінюються якнайзагальніше і якнайабстрактніше, що виявляється в принциповому визнанні людиною необхідності рахуватися з громадською думкою, у схильності до позитивного оцінювання моральних норм та їх прийняття. Проте моральний обов'язок реально виявляється в численних обов'язках, а бути самовимогливим у всіх сферах життєдіяльності нелегко. Одні люди вважають священними моральні обов'язки щодо сім'ї, але недооцінюють або ігнорують моральні вимоги в інших сферах життя, наприклад на виробництві. Інші нехтують моральними вимогами у сімейних стосунках, проте є морально самовимогливими в інших сферах життєдіяльності.
Набуваючи життєвого досвіду, людина має справу з численними проявами моральних вимог, їх формами, сферами виявлення (сім'я, виробництво, побут). Одні з них інтеріоризуються у відповідні особистісні завдання, вимоги до себе, тобто набувають статусу конкретного морального обов'язку (зокрема, батьківський обов'язок), інші на деякий час, а то й назавжди, залишаються зовнішніми і неприйнятними. Наприклад, мало хто може сказати, що ця заповідь стала його моральним обов'язком: “Любіть ворогів ваших, благотворіть тих, хто ненавидить вас, благословляйте тих, хто проклинає вас, і моліться за тих, хто кривдить вас”.
Реальним виявом морального обов'язку є моральний вчинок — добровільна дія, що об'єктивно відповідає моральній вимозі. Вона є наслідком відповідного морального вибору, на відміну від позаморального вчинку, здійснюючи який, людина керується прагматичними, політичними, релігійними чи іншими мотивами.
У понятті “моральний вчинок” відображається своєрідна клітинка моральної діяльності; дія, що розглядається з точки зору єдності мотиву і наслідків, намірів і справ, цілей і засобів. Підхід до людської дії через призму попередньої і подальшої роботи моральної свідомості відображається в уявленнях про структуру вчинку. Елементами його є мотив, намір, ціль, дія, наслідки, оцінювання людиною свого вчинку і ставлення її до оцінки оточення. Якщо позитивними моральними вчинками не вважають навіть ті, що максимально відповідають моральним вимогам, якщо людина керувалася позаморальними мотивами, то до негативних (аморальних) часто відносять і ті, при здійсненні яких людина керувалася позаморальними мотивами — прагматичними, політичними, релігійними тощо. Такий підхід є виправданим, якщо моральним пороком вважати ігнорування моральних вимог. Це означає, що людина, яка, задовольняючи свої прагматичні, політичні або релігійні потреби, ігнорує критерії добра, фактично вдається до лихих мотивів.
Керуючись конкретним моральним обов'язком, людина може поступово виробити звичку чинити згідно з ним, наприклад, бути ввічливою. Така поведінка, викликаючи духовно-емоційне задоволення, починає самостимулюватися і стає типовою рисою характеру людини. Результатом осмислення цієї та інших аналогічних рис характеру людини є поняття “моральна якість” — відносно стійкі ознаки її поведінки, які виявляються в однотипних вчинках, що відповідають критеріям добра (чесноти, доброчесності) чи суперечать їм (моральні вади, пороки).
Якщо для одних людей моральна вимога бути ввічливим стає самовимогою, закріплюється як моральна якість, то для інших може на все життя залишитися зовнішньою, чужою, неприйнятною. Дехто навіть хизується своєю грубістю. Парадоксально, але грубість, брутальна поведінка іноді збуджують насолоду, і такі люди починають не просто хизуватися своєю поведінкою, а й своєрідно утверджуватися, чинячи зло. Це стосується і людей з іншими моральними вадами.
Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
