|
Психофізіологія поведінки Різноманіття діяльності людини, обумовленої як зовнішніми впливами, так і внутрішніми спонуканнями, характеризуються дуже складним комплексом реакцій, спрямованих на досягнення визначеної біологічно, психологічно або соціально значимої мети. У літературі немає стійкого загальноприйнятого терміну для позначення цього боку життєдіяльності людини. Неоднозначність детермінації і механізмів, що визначають таку діяльність, полідисциплінарність об'єкта вивчення обумовлюють значні труднощі у створенні єдиної концепції, що, спираючись на уявлення про біосоціальну сутність людини, могла б дати вичерпне пояснення його вчинків, їхнє прогнозування, а також сформулювати теоретичну вихідну основу для розробки способів їхньої корекції. Нерідко доводиться констатувати, що дії людини втрачають біологічну доцільність, інколи носять антисоціальний характер, і разом з тим вони мають визначену причинно-наслідкову залежність, не завжди очевидну та залежну від стану внутрішнього середовища, впливу зовнішніх біологічних або фізіологічних значимих факторів, характеру суспільних відносин.
Разом з тим наукою накопичено дуже великий фактичний та аналітичний матеріал, що пояснює закономірності і механізми реагування тварин у природних умовах харчування. Психологічними науками досить повно охарактеризовані дії чи вчинки людей, що можна застосовувати до найрізноманітніших життєвих ситуацій. Це дозволяє з відомою розумною часткою обережності підійти до розуміння універсальних закономірностей та механізмів, що пояснюють біосоціальні прояви життєдіяльності людини. Для позначення цієї сторони її активності найбільш доцільним уявляється використання поняття поведінки, яке можна визначити (за Е.М. Юдіним) як систему взаємопов'язаних дій, що здійснюються суб'єктом з метою реалізації деяких функцій і потребують його взаємодії із середовищем. Це поняття фіксує такі форми самовираження психіки, які менш жорстко пов'язані з інтелектом, але більш безпосередньо залежать від емоційно-вольової і цілісної сфер свідомості. Очевидно, в залежності від спонукаючих причин та доцільності дій, варто розрізняти біологічний, психологічний та соціальний рівні поведінки. Скоріш за все, далеко не завжди їх можна чітко розрізнити, тим більше неможливо виключити їх взаємного впливу.
Термін "поведінка" (стосовно до людини) став використовуватися порівняно нещодавно з великою обережністю і багатьма застереженнями. Однак біологічна наука має фундаментальні уявлення про форми, закономірності та механізми поведінки тварин. Цей напрямок одержав назву етологія. Термін був введений в 1859 р. французьким зоологом І. Жоффруа Сент-Ілером. Етологія виникла в основному на базі польової зоології (головним чином орнітології) і еволюційного вчення. Вона характеризується тісними контактами з фізіологією, екологією, психологією, генетикою, які постійно зміцнюються. Один з актуальних напрямків етології на сучасному етапі - вивчення поведінки людини, що є безпосереднім продовженням і розвитком ідей Ч. Дарвіна, що у своїй праці "Вираження емоцій у людини і тварин" заклав фундамент вивчення біологічних основ поведінки людини.
Разом з тим, з урахуванням еволюційної єдності тваринного світу, очевидно, що поведінка людини ні в якому разі не може бути зведена до простих біологічних закономірностей. У поведінці людей завжди є помітний, а часом вирішальний вплив соціального середовища. Таким чином, соціальні форми поведінки, ініційовані внутрішніми спонуканнями, цілеспрямовані на інтереси суспільства, часом всупереч навіть біологічній доцільності стосовно конкретного індивіда. Наприклад, людина жертвує своїм життям (акт, який не має біологічної доцільності) в ім'я спасіння колективу, державного майна і т.д. Однак потрібно визнати, що соціальні форми мають у своїй основі конкретні фізіологічні механізми. Ось чому є доцільним роздивитись, яким чином проявляються і взаємодіють механізми біологічних і соціальних форм поведінки.
Аналізуючи різні конкретні комплексні цілеобразні життєві прояви, можна з достатньою визначеністю виділити серед них вроджені і набуті в процесі індивідуальної життєдіяльності. Маючи на увазі реакції цілісного організму високоорганізованих тварин (враховуючи людину в умовах природної поведінки), до вроджених форм реагування потрібно віднести безумовні рефлекси, складні комплекси безумовних рефлексів, інстинкти, збереження, а також, з відомим рівнем відносності, натуральні умовні рефлекси.
Безумовний рефлекс являє собою загальновідому і добре досліджену форму реагування. Однак далеко не завжди звертається належна увага на той факт, що уроджений характер є наслідком тривалої і суворої перевірки в процесі еволюції його біологічної доцільності. Це саме така форма реагування, яка забезпечує надійну реакцію на вплив, біологічна значимість якого залишається незмінною на протязі всієї історії. Потрібно також підкреслити, що безумовно-рефлекторне реагування в природних умовах являє собою реакцію цілісного організму, а не тільки якихось окремих органів чи частин тіла, як це нерідко тлумачиться в результаті аналітичного вивчення.
Особливо варто звернути увагу, що навіть у тих випадках, коли на організм діє порівняно ізольований подразник (наприклад, болючий укол), то це завжди спричиняє комплекс одночасних і послідовних безумовно-рефлекторних реакцій.
Набагато складнішою формою вродженої поведінки є інстинкт (від лат. instinctus ~ спонука, натхнення). За А.Д. Слонімом, інстинкт -сукупність рухових актів і складних форм поведінки, властивих тварині будь-якого виду, що виникають на подразнення з зовнішнього і з внутрішнього середовища організму і протікають на тлі високої збудливості нервових центрів і пов'язані зі здійсненням цих актів. Така висока збудливість є результатом деяких змін у нервовій і гормональній системах організму, в обміні речовин. Запрограмовані генетично, інстинкти формуються і зникають у процесі розвитку організму, заміняючи один одним. Це стосується, наприклад, змін харчової збудливості при переході від грудного до самостійного харчування, виникнення статевого, материнського та інших інстинктів.
Найбільш ґрунтовна спроба дати точну характеристику інстинктам була зроблена німецьким зоологом Г.Е. Циглером (1914). На думку цього дослідника, дія повинна вважатися інстинктивною, якщо їй притаманні такі ознаки:
1) спадковість, тобто спонука і здатність до дії належать до числа найбільш спадкоємних властивостей виду чи ознаки;
2) не вимагає попереднього вивчення;
3) виконується, власне кажучи, однаково всіма нормальними індивідами виду чи раси;
4) відповідає тілесній організації тварини, тобто знаходиться у зв'язку з нормальним функціонуванням його органів;
5) стосовно до природних умов життя виду, часто знаходиться у зв'язку з регулярними природними змінами умов життя, наприклад, з порою року.
Етологія, визнаючи інстинкти як основу поведінки, не виробила дотепер єдиної загальноприйнятої класифікації. З ще більшою обережністю прийнято говорити про види інстинктивної діяльності людини аж до повного заперечення їхньої значимості. Разом з тим накопичений дуже великий фактичний матеріал; ретельний психофізіологічний аналіз різних форм поведінки людини дозволяє визнати інстинкт біологічною основою, істотно детермінуючу різноманіття життєвих проявів людини. Однак було б помилковим стверджувати, що ця біологічна основа є завжди єдиною визначальною. Наявність у людини (і тільки), другої сигнальної системи, мови, мислення, свідомості обумовлюють чітко виражену залежність реалізації практично всіх інстинктів від соціальних факторів. Тільки з урахуванням такого впливу, а він завжди може бути визначальним, можна запропонувати, як робочу схему, такі види інстинктивної діяльності людини.
1. Орієнтовані реакції:
а) зорові, слухові, нюхові та інші орієнтуючі рефлекси;
б) орієнтовно-дослідницька активність;
в) маніпуляційно-дослідницька діяльність.
2. Поведінка, спрямована на підтримку обміну речовин і сталості внутрішнього середовища:
а) пошук та прийом їжі;
б) пошук і прийом води, а також деяких мінеральних (наприклад, кухонної солі та ін.).
в) сечовиведення і дефекація;
г) цикл бадьорість - сон.
3. Комфортна поведінка, до якої належить вибір найбільш прийнятних мікрокліматичних умов (чухання, потягування і деякі інші).
4. Оборонні реакції, серед яких можна виділити:
а) пасивно-оборонні (уникання, затамовування);
б) активно-оборонні;
в) агресія, яку нерідко виділяють як самостійний вид, пов'язаний з різними формами поведінки.
5. Статева поведінка, у принципі направлена на забезпечення зачаття і тим самим на продовження роду.
6. Батьківські інстинкти.
7. Групова поведінка, що визначає відношення і функціональне диференціювання індивідів у межах соціуму того чи іншого рівня організації.
Очевидно, що цим не вичерпуються усі види інстинктивної активності людини.
Проміжне місце, власне кажучи, між вродженими і набутими формами поведінки займають збереження і природний умовний рефлекс. Іноді їх навіть розглядають як єдиний механізм. Збереження, або імпринтінг, являє собою такий вид реагування, який формується у строго визначений, інколи дуже короткочасний, період онтогенезу при наявності відповідного специфічного подразника. У деяких тварин воно проявляється досить чітко. Наприклад, курча буде слідувати як за квочкою, так і за всяким предметом (який рухається), що виявився в безпосередній близькості, коли воно вилупилося з яйця. Наявність такого механізму у людини визнається далеко не усіма. Якимось аналогом імпринтінгу у людей може бути розвиток мови, що можливо тільки при строго визначених умовах і на визначеному етапі постнатального онтогенезу.
Природні умовні рефлекси являють собою такі види реагування, коли умовний подразник є природною, натуральною ознакою біологічно дуже значного безумовного подразника, наприклад, запах м'яса. Одного сполучення цих подразників досить для утворення міцного довічного умовного рефлексу.
Класичним і універсальним механізмом придбаної поведінки є умовний рефлекс. Розкриті І.П. Павловим закономірності формування тимчасового зв'язку дали можливість пояснення сутності безлічі варіантів біологічно доцільного реагування в умовах постійно мінливого зовнішнього середовища, що змінює сигнальне значення подразників.
Принцип тимчасового зв'язку є механізмом, що забезпечує всю складність, комплексність і різноманіття реагування у природних умовах. Як правило, природна поведінка являє собою дуже багатий комплекс умовно-рефлекторних реакцій. Таке сполучення може мати також закріплену форму у вигляді динамічного стереотипу.
У лабораторіях І.П. Павлова і його послідовників була наочно показана наявність умовно-рефлекторного компонента практично в усіх видах проявів життєдіяльності. При цьому було помічено, що перебіг умовно-рефлекторної реакції, так само як і безумовно-рефлекторної, в значній мірі залежить від рівня збудливості відповідних нервових центрів. А тому дуже актуальним є питання про причини і конкретні механізми такої зміни збудливості, а звідси - про результати умовно-рефлекторного реагування. Ця проблема була значною мірою розкрита П.К. Анохіним у концепції функціональної системи. За його уявленнями, що одержали широке визнання, будь-яка цілеспрямована діяльність передує ухваленню рішення на основі аферентного синтезу, тобто аналізу і синтезу аферентної інформації, що має різні джерела і неоднакове значення: інстинктивні потреби - харчові, статеві, оборонні і т.д. (так звані біологічні мотивації), аферентація обставин (умови навколишнього середовища), пускова аферентація (безпосередній стимул реакції) і пам'ять (інформація, що виникає в результаті життєвого досвіду).
Аферентний синтез закінчується ухваленням рішення і формуванням програми дії, що, за П.К. Анохіним, складається з двох принципово різних елементів:
1) еферентної програми дій, тобто визначеної послідовності набору нервових команд, що надходять на виконавчі прилади - ефектори (кістякові м'язи, залози, внутрішні органи) і 2) акцептори результату дії, тобто закодованої в нейронах моделі передбачуваного результату, до якого повинна привести дія.
Здійснення програми дії приводить до результату, що оцінюється організмом за допомогою зворотної аферентації. Інформація про реально отриманий результат порівнюється з закодованим прогнозом. У випадку, якщо отриманий результат відповідає очікуваному, функціональна система припиняє своє існування.
Для формування цілеспрямованої поведінки вирішальну роль грають спонукання до нього. У науковій літературі для означення цього явища використовувалися різні терміни. Так, І.М. Сеченов писав про "психічні рефлекси з посиленим кінцем", чи "жагучі рефлекси". І.П. Павлов говорив про "рефлекс мети". В останні роки частіше використовуються терміни "мотивація" або "мотив", а в зарубіжній літературі - "драйв".
У фізіології і психофізіології зміст збудження та їх генез трактуються нерідко неоднозначно. З фізіологічної точки зору мотивації (за П.В. Сімоновим) являють собою активні стани мозкових структур або системно організовані збудження ЦНС, що спонукають вищих тварин і людину чинити дії (акти поведінки), спрямовані на задоволення своїх потреб.
У психології частіше використовується поняття "мотиви", якими позначають спонукання, які є властивістю особистості, що виникають на основі потреб у зв'язку з характером суспільних відносин й усвідомленням самою людиною. Таким чином, у літературі терміном "мотивація" позначають, як правило, біологічні спонукання, а термін "мотиви" використовують, коли мова йде про соціально обумовлені потреби. Звідси, природно, випливає, що і форми поведінки, обумовлені мотиваціями і мотивами, є різними.
Класифікація мотивацій в значній мірі збігається з видами інстинктивної діяльності, які розглядалися раніше. У відношенні ж мотивів ступінь однозначності менше, хоча принципові відмінності не виявляються. Наприклад, можна привести найбільш повно розроблену класифікацію В.І. Ковальова.
1. Мотиви, пов'язані з найважливішими суспільними потребами особистості по критерію їхнього змісту: а) ідейні (мотиви, пов'язані зі світоглядом); б) політичні; в) моральні; г) естетичні.
2. За джерелом виникнення, обумовленості (а також за особливостями регуляції): а) широкі соціальні (патріотичні); б) колективістські; в) діяльнісні; г) заохочувальні.
3. За видом діяльності: а) суспільно-політичні; б) професійні; в) учбово-пізнавальні.
4. За часом прояву: а) постійно діючі; б) довгостроково діючі; в) короткочасно діючі.
5. За силою прояву: а) сильні; б) помірні; в) слабкі.
6. За ступенем стійкості: а) сильно стійкі; б) средньостійкі; в) слабкостійкі.
7. За проявом і поведінкою: а) реальні, чи актуальні; б) потенційні.
Останнім часом змінилась тенденція до зближення біологічного і соціального трактування спонукань як з погляду термінології, так і з погляду розуміння внутрішніх механізмів. На думку К.В. Судакова, соціальні мотиви будуються на основі вроджених біологічних мотивацій шляхом спілкування індивідів із середовищем проживання, батьками і навколишніми живими істотами. Такі мотивації, як прагнення до творчості, визначеного роду професії, предметів мистецтва, літератури і побуту на відміну від біологічних мотивацій формуються у процесі суспільного виховання. Вони визначаються суспільними нормами моралі, права і відповідним законодавством, що властиві кожному суспільно-економічному ладу. А звідси і більш широке визначення: мотивації - емоційно забарвлені прагнення тварин і людини до задоволення провідних біологічних і соціальних потреб. Цю тенденцію варто визнати прогресивною, оскільки вона базується на концепції біосоціальної сутності людини і дає реальні можливості для природно-наукового підходу до корекції поведінки.
Сучасна нейробіологія нагромадила досить велику кількість фактичного матеріалу, що дозволяє гіпотетично сформулювати основні положення про нейрофізіологічні механізми поведінки, детермінованої як біологічними, так і соціальними мотиваціями. У найбільш логічно завершеному вигляді ця задача вирішена К.В. Судаковим.
Переконливо показано, що безпосередньою причиною біологічних мотивацій переважно є подразники середовища, пов'язані зі змінами різних провідних показників, що визначають нормальний плин обмінних процесів в організмі, наприклад, рівня поживних речовин, осмотичного тиску, різних гормонів, таких як статеві тощо. Ці по-різному виражені зміни тих чи інших гомеостатичних показників, що визначають виникнення різних біологічних мотивацій, складають так звані внутрішні потреби організму.
Поряд з цим біологічні мотивації можуть підкріплятися специфічними зовнішніми, так званими ключовими або побічними факторами зовнішнього середовища (чи релізерами), наприклад, видом чи запахом супротивника чи статевого партнера, їжі, та інших аналогічних подразників. Цілеспрямована поведінкова діяльність суттєво відрізняється від найскладніших рефлекторних реакцій, оскільки вона характеризується вираженою пошуковою активністю специфічних зовнішніх подразників.
В останній час інтерес дослідників у вивченні механізмів мотивацій пов'язаний з вивченням ролі центральної нервової системи. За аналогією з центральним збуджувальним станом, що було сформульовано Шеррінгтоном, виникло уявлення про центральний мотиваційний стан. Французький дослідник Дел обґрунтував точку зору, відповідно до якої цей стан визначається неспецифічними висхідними впливами ретикулярної формації, що активують кору мозку. Американський дослідник Стеллар сформулював теорію, що пов'язує формування мотивацій з діяльністю спеціальних мотиваційних гіпоталамічних центрів головного мозку, на які впливають кортикальні імпульси, гальмові гіпоталамічні центри, сенсорні сигнали, гуморальні фактори та ін. Накопичено багато експериментальних даних, що дозволяють говорити про наявність на рівні гіпоталамуса так званих мотиваційних центрів голоду і спраги, страху й агресії і т.д.
Поряд з цим багатьма дослідниками показано, що у формуванні мотивацій різної біологічної якості поряд з гіпоталамічними структурами беруть участь лімбічні і ретикулярні структури мозку, включаючи різні відділи кори великих півкуль.
Нервові і гуморальні сигнали про домінуючу потребу адресуються переважно до мотиваційних центрів гіпоталамічної області, що мають властивість трансформації внутрішньої потреби в процес нервового збудження. Слід зазначити, що цей процес збудження здійснюється вибухово з наступною ритмічною активністю.
Гіпоталамічні мотиваційні центри мають великі зв'язки з іншими відділами мозку й у першу чергу з лімбічними й ретикулярними утвореннями, а через них - з корою великих півкуль. У результаті такої взаємодії порушення, що виникло первинно в нейронах гіпоталамуса, може широко поширюватися на всі області мозку.
Таким чином, нейродинамічною основою діяльності мозку при розвитку мотивації є так зване мотиваційне порушення (К.В. Судаков), що являє собою якісно особливий, інтегрований стан мозку, при якому на основі висхідних активуючих впливів гіпоталамічних центрів кожна структура вносить і свої впливи і тим самим створює специфічну для кожної мотивації інтеграцію порушень, що приводить у кожному випадку до специфічної форми цілеспрямованої діяльності.
Мотиваційне порушення формується на основі внутрішньої потреби чотирма принципово різними нейрогуморальними механізмами: 1) нервовою сигналізацією від вищих коркових (асоціативних) центрів; 2) нервовою сигналізацією, яка йде від відповідних внутрішніх органів, що забезпечують тісний зв'язок організму із зовнішнім середовищем; 3) нервовою сигналізацією від рецепторів судин; 4) безпосередньою дією гуморальних факторів на центральні хеморецептори.
Мотиваційне порушення характеризується рядом якостей. По-перше, його хімічна специфіка, що пов'язана не тільки з виборчою чутливістю мотиваційних центрів до строго визначених факторів, але й участю специфічних фізіологічно активних речовин в самій нейродинаміці порушення. Разом з тим до цього часу вдалося знайти порівняно невелику кількість гормонів, медіаторів, олігопептидів та інших біологічно активних речовин, що характеризуються чіткою специфічністю. По-друге, корково-підкіркова інтеграція. По-третє, роль гіпоталамічних центрів у структурі мотиваційного порушення, тобто саме в цих утвореннях відбувається спонтанне підвищення збудження до граничного рівня, внаслідок цього - вибухоподібне виникнення збуджувального процесу і його іррадіація на зазначені вище структури. І, по-четверте, мотиваційне порушення має характер домінантного, тобто завжди може бути пов'язане тільки з однією потребою до тих пір, поки вона не буде задоволена чи не виникне більш сильна.
Мотивації на стадії аферентного синтезу, вибірково мобілізуючи генетично й індивідуально придбані механізми пам'яті, здатні самі по собі сформувати цілеспрямований поведінковий акт. Проте у людини в чистому вигляді біологічні мотивації дуже рідко формують поведінкову активність, і відбувається це, зазвичай, у ранньому онтогенезі. Як правило, мотиваційні судження на стадії аферентного синтезу приходять у тісній взаємодії з порушеннями, обумовленими діями на організм зовнішніх обставин і спеціальних пускових подразників, що можуть загальмувати або навпаки, активізувати висхідне мотиваційне збудження.
Потрібно підкреслити, що вищі мотивації (соціальні мотиви) здатні цілком загальмувати біологічні, не дивлячись на те, що природні причини для них залишаються. Соціальні мотиви складають основу практично усіх складних форм цілеспрямованої діяльності людини, яких вона набуває у процесі індивідуального навчання і досвіду. Вони поєднують усе різноманіття вищих спонукань людини, обумовлених дією на нього соціального середовища, включаючи політичні, моральні та естетичні ідеали, прагнення до пізнання навколишнього світу, захоплення спортом та ін.
Як біологічні, так і соціальні мотивації визначають практично усі форми вираженої цілеспрямованої діяльності живих істот, що будується на основі ієрархії мотивів. Провідна у біологічному чи соціальному плані потреба стає домінуючою, інші вибудовуються стосовно неї у визначеній ієрархічній залежності. Після задоволення провідної потреби домінуючою стає інша, найбільш важлива в біологічному чи соціальному значенні потреба.
Мотивації мають виражену здатність по випереджальному принципу витягати з пам'яті генетичний та індивідуальний досвід по задоволенню домінуючої потреби. Цей витяг відбувається легко і швидко, практично миттєво. Крім того, що домінуюча мотивація визначає і швидкість фіксації проміжних і кінцевих результатів дії по задоволенню відповідних потреб. З цього випливає важлива практична рекомендація - запам'ятовування більш успішне за наявності вираженої мотивації. Звідси, наприклад, зрозуміло, що краще запам'ятовується інформація, що має для учня досить великий інтерес.
Кожна мотивація суб'єктивно переживається, тобто супроводжується специфічною емоційною реакцією. Як правило, суб'єктивні переживання біологічних мотивацій носять неприємний і часом тяжкий характер. Але разом з тим вони є могутнім стимулом цілеспрямованої діяльності. Відповідно до теорії емоцій П.К. Анохіна, задоволення потреби завжди супроводжується емоцією позитивного знака (антидрайв). В міру кількаразового задоволення однотипних потреб ці відчуття фіксуються, і вони по випереджальному принципу починають включатися в структуру мотиваційного порушення.
Це в свою чергу може з'явитися причиною більш енергійних, чим тільки з метою підтримки сталості внутрішнього середовища, пошуку та використання об'єкта цілеспрямованої поведінки. У структурі лімбічної системи виявлені такі утворення, штучне подразнення яких викликає за всіма ознаками відчуття задоволення. Аналогічні спостереження отримані і на людях. Можна подумати, що ці структури пов'язані з формуванням специфічних позитивних емоцій.
У поведінці людини спостерігаються такі її форми, які позбавлені видимої біологічної чи соціальної доцільності, вони можуть навіть приносити пряму шкоду здоров'ю і негативно відображатися на стані працездатності, іноді приводячи навіть до трагічних наслідків. До їхнього числа відносяться різного роду наркоманії, алкоголізм, нікотинізм та ін. З розглянутої точки зору зазначені явища можуть бути представлені як формування патологічних мотивацій. Розвиток потягу, часом нестримного, можна пояснити як закріплений, іноді в силу випадкового збігу обставин, стійкий механізм збудження "центру задоволення" і розвитку в силу цього стану задоволення з відповідними позитивними емоціями. Є підстави вважати, що речовини, до яких розвивається патологічний потяг, за своєю будовою і властивостями близькі до деяких виникаючих природно в організмі біологічно активних з'єднань. Так, виявлені ендорфіни і специфічно до них чутливі опійні рецептори, можливо, у відомому ступені пояснюють своєрідний стан психічної сфери людини після прийому опіуму і його похідних. Однак ця проблема має потребу в спеціальній розробці.
В природних умовах життя і діяльності людини біологічні і соціальні мотивації і відповідні їм форми поведінки іноді можуть суперечити. Накопичений людством досвід свідчить про те, що у визначених умовах під впливом соціальних факторів середовища можуть бути подавлені такі могутні й життєво необхідні мотивації, як харчові, оборонні, статеві, батьківські та ін. Не можна сказати, що у всіх випадках це відбувається безболісно, приводячи інколи і до соматичних, до психічних розладів (депривації). Через обставини, деякі національні та релігійні традиції, а також упереджене відношення ці питання розроблені явно недостатньо. Погано вивчені конкретні способи профілактики таких біосоціальних конфліктів. Наприклад, в умовах статевої депривації при наявності природних передумов для розвитку відповідних мотивацій інформація, тою чи іншою мірою імітуючи природні релізери (фільми, література, зображення, розмови еротичного змісту), може призвести до неприродних форм статевої поведінки, різноманітних розладів в організмі і навіть злочинів.
Вищі відділи головного мозку здатні робити ефективний коригуючий вплив на лімбіко-ретикулярний комплекс. Можна вважати, що саме за цим механізмом переважно реалізуються соціальні мотиви. Ось чому в тих випадках, коли ці взаємини порушуються (під впливом алкоголю, наркотиків), на перший план виходять чисто біологічні (іноді їх ще називають "тваринні") форми поведінки, входячи в неприпустиме протиріччя з нормами моралі і моральності.
В інтересах психопрофілактики і психогігієни може бути використане уявлення про домінантні властивості мотиваційного порушення, боротьбу мотивацій за загальний кінцевий шлях. Тому за допомогою впливу на силові відносини між мотиваціями надається можливість коригувати поведінку до соціально допустимих чи припустимих норм.
Разом з тим потрібно враховувати, що взаємини між біологічними, психологічними і соціальними спонуканнями в силу збігу індивідуальних життєвих обставин можуть мати дуже заплутану форму. Розібратися в ній буває часом дуже необхідно, особливо коли це стосується патологічних станів. Проведений на високопро-фесійному рівні психоаналіз дає можливості для розшифровки такого збігу обставин, тобто, власне кажучи, для діагностики і цілеспрямованої терапії (враховуючи психотерапію). Однак ці питання є предметом спеціального розгляду. Запитання для самоконтролю 1. Які вимоги знань, навичок та умінь характеризують Вашу професійну діяльності?
2. Умови підвищення якості підготовки фахівців.
3. Класифікація функцій навчання.
4. Поняття навчання і научіння.
5. Психічні пізнавальні процеси під час навчання.
6. Поняття поведінки та етології.
7. Психофізіологічні механізми придбаної поведінки.
8. Класифікація мотивів поведінки. Література для поглибленого вивчення 1. Анастази А.П. Психологическое тестирование. - М.: Просвещение, 1982.
2. Рекомендации по применению методов научного тестирования физического состояния, психических качеств и профессиональной подготовки военнослужащих / Под ред. Джагмарова Т.Т. - Ленінград: ГДОИФК им. П.Ф. Лесгафта, 1972.
3. Гуревич К.М. Индивидуально-психологические особенности школьников. - М.: Просвещение, 1975.
4. Ильин Е.П. Психофизиология физического воспитания. - М.: Наука, 1980. - 224 с.
5. Ковалевский В.Ф. Военная профессиология, проблемы теории и практики. - М.: Воениздат, 1983.
6. Корольчук Н.С., Пизин В.А. Методическое пособие по профотбору в военное училище. - К.: КВВМУ, 1989.
7. Корольчук М.С. Актуальні проблеми психофізіології військової діяльності. - К.: МОУ, 1996.
8. Корольчук М.С. Практикум з психофізіології військової діяльності. - К.: КВГІ, 1997.
9. Крайнюк В.М. Практикум з психології. Курс лекцій. Ч. 1, 2. - К.: КиМУ, 2002.
10. Лебедев В.И. Экстремальная психология. Психическая деятельность в технических и экологически замкнутых системах: Учебник. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001.
11. Максименко С.Д., Соловієнко В.0. Загальна психологія: Навч. посібник. - К.: Владос, 2000.
12. Методики психодиагностики в спорте: Учеб. пособие для студ. пед. ин-тов по специальности "Физкультура" / Марищук В.Л. и соавт. - М.: Просвещение, 1990.
13. Петров В.П., Ростунов А.Т. Военно-профессиональная ориентация молодежи. - М.: Воениздат, 1988.
14. Профессиональная ориентация учащихся / Под ред. Сазонова А.Д. - М.: Просвещение, 1988.
15. Трофімов Ю.Л. Психологія. - К.: Либідь, 1999. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
