|
1.3. Розвиток психології як науки Екскурс в історію розвитку психологічної науки слід розпочати з формування психологічних знань у стародавньому світі.
Давньогрецькі філософи усвідомлювали, що уявлення про світ, які привертали увагу богів і богинь, щоб пояснити поведінку людей, опиралися на міфи. Але поряд з цим вони були впевнені, що в кожній людині є дещо таке, що дає їй змогу мислити, приймати рішення, хвилюватися тощо. Цей "дух" був, на їх думку, чимось нематеріальним, він був схожим на полум'я. Наприклад, в уяві Платона "дух", або "душа", перебуває в тілі людини і скеровує її протягом усього життя, а після смерті покидає його і вступає в "світ ідей".
Вершиною психології в період античності стало вчення засновника психологічної науки давньогрецького філософа Арістотеля, що жив у 384—322 pp. до н. є. (трактати "Про душу", "Про виникнення тварин").Уродженець Стагіри, син відомого медика при македонському царі, учень Платона і вчитель Олександра Македонського, Арістотель трактував душу як функцію тіла, а не як зовнішній щодо нього феномен. Згідно з теорією Арістотеля душа — це двигун, який дає змогу живій істоті реалізувати себе. Центр душі знаходиться в серці, куди потрапляють враження від органів почуттів. Ці враження утворюють джерело ідей, які нагромаджуються протягом всього життя і підпорядковують собі поведінку людини.Середньовічні психологічні погляди формувалися здебільшого під впливом теології. Зокрема, патриотична психологія, що розглядала в єдності душу і тіло, постала як психологія антропологічна. Оскільки досягнення ідеального етану духовності було метою, воно пов'язувалося зі стихією становлення, розвитку психічного.
Заперечення гріховного в людській психіці, очищення від гріха вказувало на необхідність досягнення духовного стану перетворення, а після смерті — також тілесного, адже тіло сприймалося як здатне відродитися у своїй одухотвореності, позбавлене того, що пов'язувало його з предметно-матеріальним світом.
Соціально-економічні перетворення і розвиток природничих наук у XVII ст. суттєво вплинули і на формування психологічного знання.
Р. Декарт відкрив рефлекторну природу поведінки, а поняття про душу перетворив у нетеологічне поняття про свідомість як безпосереднє знання суб'єкта про психічні акти.
У цю ж епоху виникає ряд важливих психологічних учень: про асоціацію як закономірний зв'язок психічних явищ, що визначається зв'язком тілесних явищ (Р. Декарт, Т. Гоббс), аффекти (Б. Спіноза), апперцепцію і несвідоме (Г.В. Лейбніц), походження знання з індивідуального чуттєвого досвіду (Дж. Локк).У психології XIX і XX ст. вся психіка розуміється як засіб і мета. У першому випадку вона виступає переважно інструментом адаптації організму до середовища, і це зумовлює здебільшого природничо-науковий ухил психології. Проте навіть психологія свідомості не зводить психіку до її чистого буття, а доповнює її елементом пристосування.
Ж. Піаже першим принципом пояснення психіки ставив саме адаптацію з її сторонами — асиміляцією та конвергенцією, котрі разом забезпечують стан рівноваги. Оскільки рівновага весь час порушується, починає діяти механізм реадаптації.
Всі провідні напрями психології XIX і XX ст. так або інакше намагаються тлумачити психічне як функцію пристосування до середовища — природного та соціального — і відрізняються один від одного тільки тим, яке відношення вони встановлюють між цими двома сторонами життя організму. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
