|
§ 3.2. Західна соціологія конфлікту Соціал-дарвінізм. Перші спроби створити соціологічну теорію удосконалювання соціальної системи, де б обґрунтовувалася роль конфлікту, відносяться до другої половини XIX ст. У цей період з'явилися роботи англійського соціолога Герберта Спенсера (1820-1903), наприклад “Основи соціології”, де розвивалася теза про загальність і універсальність конфлікту.
Спенсер стверджував, що боротьба за виживання, конфлікти між індивідами і групами сприяють рівновазі в суспільстві: забезпечують процес суспільного розвитку. Г. Спенсер був прихильником соціал-дарвінізму, який одержав розвиток у даний період. Соціал-дарвіністи стверджували, що суспільство може бути ототожнене з організмом. Це дає можливість пояснити соціальне життя біологічними закономірностями. Яскравими представниками цього вчення, разом зі Спенсером, були У. Беджгот, У. Самнер, Л. Гумплович, Г. Ратценгофер, А. Смолл, які, описуючи прояви соціальної боротьби в зіткненні інтересів, успадкованих норм і нових ідей, привернули увагу до проблеми конфлікту.
Марксистська теорія. Особливе місце в теорії соціального конфлікту займають роботи Карла Маркса (1818-1883), відкриття яким матеріалістичного розуміння історії дало можливість по-новому глянути на розвиток соціальних відносин. За К. Марксом, у суспільстві люди вступають один з одним у необхідні соціальні відносини, які не залежать від їхньої волі і свідомості. Це головна умова формування соціальної субстанції, суспільства. Його розвиток здійснюється відповідно до діалектичного закону єдності і боротьби протилежностей, які у цьому суспільстві представлені великими соціальними групами чи класами. Основна проблема в їхніх відносинах — система розподілу ресурсів. З огляду на це, формулюються основні тези концепції конфлікту.
1. Чим більш нерівномірно розподіляються в системі дефіцитні ресурси, тим глибший конфлікт між пануючими і підлеглими класами.
2. Чим глибше підлеглі класи почнуть усвідомлювати свої реальні інтереси, тим більш ймовірні їхні сумніви в законності існуючої форми розподілу ресурсів.
3. Чим більше підлеглі класи усвідомлять свої інтереси та почнуть сумніватися в законності існуючого розподілу, тим більш ймовірно, що їм необхідно буде спільно вступити у відкритий конфлікт із панівними класами.
4. Чим вища ідеологічна уніфікація членів підлеглих класів, тим більше розвинута їхня структура політичного керівництва, тим сильніша поляризація конфронтуючих класів.
5. Чим сильніша поляризація пануючих і пригноблених, тим більш насильницьким буде конфлікт.
6. Чим більш насильницьким є конфлікт, тим більше структурних змін системи він викликає і тим більший перерозподіл відсутніх ресурсів у результаті відбудеться.
Дослідники спадщини К. Маркса звернули увагу на те, що класовий конфлікт розглядався ним без теоретичного аналізу його різноманітних поведінкових форм. Звертається увага на абсолютизацію ролі економічних відносин у виникненні соціального конфлікту. Маркс вважав, що кожна з конфліктуючих сторін має лише одну мету — прагнення до розпорядження дефіцитними ресурсами, що було спростовано соціальною практикою. Незважаючи на це теорія Маркса одержала широке поширення.
Функціональна теорія конфлікту. Помітним кроком у вивченні конфлікту західною соціологією стали роботи німецького соціолога Георга Зиммеля (1858-1918). Автора опублікованої в 1908 р. “Соціології” по праву вважають основоположником функціональної теорії конфлікту. Згідно із Зиммелем, конфлікт — універсальне явище; більш того, цілком єдина і гармонійна група чи суспільство взагалі немислимі. Навіть якби вони існували, то, не маючи механізму саморозвитку і не піддаючись впливу імпульсів, що стимулюють зміни, вони виявилися б нежиттєздатними.
Важливе значення мають висновки Зиммеля про вплив конфлікту на внутрішню структуру групи. В екстремальних ситуаціях, наприклад у разі війни, підсилюється тенденція до централізації аж до встановлення деспотичного режиму. Виникнувши, централізована структура прагне до самозбереження і з цією метою схильна вишукувати нового супротивника для створення нових зовнішніх конфліктів. Внеском Зиммеля в теорію конфлікту є включення третьої сторони. Відносини в діаді допускають можливість лише прямолінійного конфлікту. З появою “третього” відкривається можливість для багатопланових відносин, усвідомлення розходжень, формування коаліцій, становлення групової солідарності, тобто можливість складної соціальної взаємодії. Таким чином, у період із другої половини XIX ст. і до початку XX ст. функціональні концепції визнавали соціальний конфлікт нормальним явищем суспільного буття, невід'ємною властивістю соціальних відносин. Конфліктам приділялася важлива позитивна роль у суспільному процесі. Загальним для розглянутих концепцій було те, що конфлікт аналізувався на макрорівні (клас, народ, держава).
Структурний функціоналізм. У першій половині XX ст. проблема конфлікту в соціології розвивалася в рамках системно-функціональної школи. У цей період інтенсивно розвивалися прикладні соціологічні дослідження, спрямовані на появу умов виникнення і перебігу конфліктів на макрорівні — у малих групах і між окремими індивідами. Завданням практичної соціології був пошук ефективних методик розв'язання конфліктних ситуацій в організаціях, на виробництві. Ці конфлікти розглядалися як негативні процеси, що стримують розвиток суспільства. Увагу соціологів займали страйки, демонстрації протесту, бунти, військові конфлікти та інші “аномалії” соціальної дійсності.
Військова переорієнтація в підході до вивчення соціального конфлікту була обгрунтована американським соціологом Толкоттом Парсонсом (1902-1979) у роботі “Структура соціальної дії”. Аналізуючи функціональну модель суспільства, Т. Парсонс розглядав конфлікт як причину дестабілізації і дезорганізації громадського життя. Визначивши конфлікт як соціальну аномалію, головне завдання він бачив у підтримці безконфліктних відносин між різними елементами суспільства, що забезпечувало б соціальну рівновагу, взаєморозуміння і співробітництво. На рівні соціальної системи інтегративну функцію виконують правові інститути, релігія і звичаї. У міру розвитку суспільство підвищує “узагальнену адаптивну здатність” і стає менш конфліктним.
Концепція Т. Парсонса обгрунтовано зазнавала критики за її “нежиттєздатність” і в 50-і роки в західній соціології відбулося повернення до конфліктної моделі суспільства.
Теорія “позитивно-функціонального конфлікту”. Вихід у світ в 1956 р. роботи американського соціолога Льюіса Козера “Функції соціального конфлікту” заклав основи сучасної західної соціології конфлікту. У концепції “позитивно-функціонального конфлікту” Л. Козер обґрунтував позитивну роль конфліктів у забезпеченні стійкості соціальних систем. Розвиваючи ідеї Зиммеля, Козер стверджував, що немає і не може бути соціальних груп без конфліктних відносин. У даній теорії конфлікт розглядається як боротьба за цінності і соціальний статус, владу і недостатні матеріальні та духовні блага. Це боротьба, у якій цілями сторін є нейтралізація, нанесення збитку чи знищення супротивника.
На думку Козера, боротьба між соціальними групами й окремими індивідами за перерозподіл матеріальних цінностей і владу виконує позитивні функції. По-перше, розряджаючи напружені відносини між учасниками і даючи вихід негативним емоціям, конфлікт, що завершився, дозволяє зберегти взаємини між конфліктуючими сторонами, тобто повернути їх у вихідний стан. По-друге, під час конфліктної взаємодії люди більше дізнаються один за одного, тому що конфлікт виконує функцію тестування. Взаємне пізнання сприяє трансформації ворожих відносин у відносини співробітництва.
Л. Козер відзначає неоднозначну роль зовнішнього конфлікту для згуртування групи. Внутрішня згуртованість зростає, якщо група досить інтегрована і якщо зовнішня небезпека загрожує всій групі, а не її частині, і сприймається всіма членами групи саме як загальна загроза. Для недостатньо інтегрованих груп характерна твердість щодо незгодних членів, прагнення придушити прояви внутрішніх конфліктів. Позитивною функцією соціального конфлікту Козер вважав те, що він стимулює соціальні зміни, появу нових суспільних порядків, норм і відносин.
“Конфліктна модель суспільства”. Наприкінці 50-х років німецький соціолог Ральф Дарендорф (нар. 1929) обгрунтував нову теорію соціального конфлікту, що одержала назву “конфліктна модель суспільства” (“Класи і класовий конфлікт в індустріальному суспільстві”, 1957). У ній відзначається вплив ідей К. Маркса про класову поляризацію, боротьбу і розв'язання класового конфлікту революційним шляхом. На думку Дарендорфа, марксистська теорія класової боротьби не може пояснити конфлікти сучасного капіталізму.
Р. Дарендорф стверджує, що суспільство в кожний момент піддається змінам і ці зміни всепроникаючі. Тому будь-яке суспільство зазнає соціальних конфліктів, які відбуваються на різних рівнях. Будь-яке суспільство спирається на примус одних його членів іншими. Тому класовий конфлікт визначається характером влади. Р. Дарендорф вважає марними спроби ліквідувати глибинні причини соціальних антагонізмів і допускає можливість впливати на зміну специфічного перебігу конфлікту. Це відкриває перед сучасним суспільством перспективу не революційних переворотів, а еволюційних змін.
Загальна теорія конфлікту. На початку 60-х років американський соціолог Кеннет Боулдинг намагався створити універсальне вчення про конфлікт — “загальну теорію конфлікту” (“Конфлікт і захист: загальна теорія”, 1963). Згідно з цим і конфлікт — загальна категорія, притаманна живому і неживому світу, яка виступає базовим поняттям для аналізу процесів соціальної, фізичної, хімічної і біологічної дії. Усі конфлікти мають загальні функції, властивості і тенденції виникнення, протікання і розв'язання. На думку Боулдинга, у природі людини лежить прагнення до постійної боротьби із собі подібними, до ескалації насильства. Однак конфлікти потрібно переборювати, істотно обмежувати.
У теорії розглядаються дві моделі конфлікту — статична і динамічна. У статичній моделі Боулдинг аналізує “сторони конфлікту” і систему відносин між ними. Ці відносини будуються на принципі конкуренції. У динамічній моделі Боулдинг розглядає інтереси сторін як спонукальні сили в конфліктній поведінці людей. Використовуючи ідеї біхевіоризму, він визначає динаміку конфлікту як процес, що складається з реакцій протиборчих сторін на зовнішні стимули. Тому суспільні зіткнення є “реактивними процесами”. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
