|
§ 3.1. Проблема конфлікту в зарубіжній психології Зарубіжна психологія має значні традиції у вивченні внутріш-ньособистісних і соціальних конфліктів. Великий теоретичний і емпіричний матеріал, накопичений майже за 100-літній період, відображається в розмаїтості підходів і теоретичних платформ. Можна умовно виділити два етапи в історії вивчення конфлікту: початок XX ст. — 50-ті роки; кінець 50-х років — сьогодення. Підставою для розрізнення служить рівень виділення проблеми конфлікту з ряду інших проблем, розглянутих психологією. У першій половині століття конфлікт не виділявся в окремий об'єкт дослідження, а розглядалася як складова частина більш широких концепцій (наприклад, у психоаналізі чи соціометрії). Психологів цікавили або наслідки конфліктів, або деякі з причин, що приводять до нього, але не сам конфлікт як центральна ланка дослідження.
На межі 50-60-х років з'являються дослідження, де науковий інтерес психологів звернений безпосередньо до цього феномена. Виділяються основні підходи, розробляється понятійний апарат психологічної теорії конфлікту. У цей період з'являються публікації вітчизняних учених, присвячені аналізу зарубіжних досліджень конфлікту. Кількість публікацій змінювалася залежно від відношення до конфліктів у нашій країні. Роботи носили критичний характер. Пік критики припадає на роки застою, коли інтенсивно пропагувався безконфліктний розвиток нашого суспільства.
У даному параграфі розглянемо психологічні теорії переважно міжособистісного конфлікту. Погляди зарубіжних психологів на природу внутрішньособистісних і міжгрупових конфліктів розглянуті далі у відповідних розділах.
Серед напрямків зарубіжних психологічних досліджень конфлікту в першій половині XX в. виділяються:
- психоаналітичний (3. Фрейд, А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм); соціотропний (У. Мак-Дугалл, С. Сигеле та ін.);
- етологічний (К. Лоренц, Н. Тінберген);
- теорія групової динаміки (К. Левін, Д. Креч, Л. Ліндсей);
- фрустраційно-агресивний (Д. Доллард. Л. Берковітц, Н. Міллер);
- поведінковий (А. Басе, А. Бандура, Р. Сире);
- соціометричний (Д. Морено, Е. Дженігс, С. Додц, Г. Гурвич);
- інтеракціоністський (Д. Мід, Т. Шибутані, Д. Шпігель).
Психоаналітичний підхід пов'язаний насамперед з ім'ям австрійського психолога 3. Фрейда (1856-1939), який створив одну з перших концепцій людської конфліктності. Незважаючи на те, що 3. Фрейд займався переважно внутрішньособистісними конфліктами, його заслугою є вказівка на необхідність пошуку причин міжособистісних конфліктів у сфері несвідомого. Послідовник 3. Фрейда Альфред Адлер (1870-1937) зміст конфліктів особистості з мікросередовищем бачив у спробах індивіда звільнитися від почуття неповноцінності і домінування одних над іншими.
Американські психологи К. Хорні, Е. Фромм, Г. Саллівен розширили розуміння природи конфлікту, спробували внести в неї соціальний контекст. Так, К. Хорні (1885-1952) основною причиною конфліктів між індивідом і його оточенням вважав недолік доброзичливості з боку близьких людей, у першу чергу батьків. На думку k. Фромма, конфлікти виникають через неможливість реалізувати в суспільстві особистісні прагнення і потреби.
У 20-30-і роки конфлікт починає привертати увагу соціальних психологів. На думку англо-американського психолога У. Мак-Дугалла (1871-1938), конфлікти в суспільстві неминучі, тому що людям притаманні соціальні інстинкти такі, як страх, стадність, самоствердження і т. д. Вони передаються в спадщину, тому люди постійно конфліктують, вступають у протиборство. Спираючись на твердження Ч. Дарвіна про те, що інстинкт боротьби за виживання забезпечує існування, розвиток виду, У. Мак-Дугалл поширив його і на людське суспільство. Створена ним теорія соціальних інстинктів мала прихильників, які визначили соціотропний напрямок у вивченні конфліктів (С. Сигеле таін.).
Початок етологічного підходу до конфлікту було покладено в 30-х роках роботами австрійського натураліста, лауреата Нобелівської премії Конрада Лоренца (1903-1989). Уперше у світовій науці ним була висловлена гіпотеза про те, що головною причиною соціальних конфліктів є агресивність індивіда і натовпу. На думку К. Лоренца, механізми виникнення агресивності у тварин і людини однотипні, а агресія — постійний стан живого організму. Етологічні ідеї К. Лоренца одержали розвиток у дослідженнях нідерландського етолога Я. Тинбергена (1907-1988).
Досліджуючи проблеми групової динаміки, німецько-американський психолог Курпг Левін (1890-1947) розробив концепцію динамічної системи поведінки, яка знаходиться під напругою, коли порушується рівновага між індивідом і середовищем. Ця напруга виявляється у вигляді конфліктів. Джерелом конфлікту може бути несприятливий стиль діяльності лідера групи. К. Левін бачив шляхи розв'язання конфліктів у реорганізації мотиваційних полів особистості і структури взаємодії індивідів.
Група психологів Иельського університету (США) на чолі з Д. Доллардом, спираючись на праці 3. Фрейда і К. Левіна, запропонувала нову гіпотезу конфлікту — фрустраційно-агресивну. У цій концепції інтегрована біосоціальна причина конфліктів — агресивність індивіда і соціальна причина — фрустрація. Агресія завжди йде за фрустрацією, а випадки агресивної поведінки звичайно передбачають існування фрустрації.
Відомим представником поведінкового напрямку є американський психолог Арнольд Басе. Причини конфліктів він шукає не тільки в біології людини, її природжених якостях, але й у соціальному оточенні, що змінює ці якості в результаті взаємодії особистості з навколишнім соціальним середовищем.
Згідно з теорією соціометрії, розробленою соціальним психологом Я. Морено (1892-1974), міжособистісні конфлікти визначаються станом емоційних відносин між людьми, їхніми симпатіями й антипатіями один до одного. Я. Морено прийшов до висновку, що всі конфлікти, від міжособистісних до міжнародних, можуть бути розв'язані: шляхом перестановки людей відповідно до їх емоційних переваг, так щоб “соціометрична революція” дозволила гармонізувати суспільні відносини.
Слідом за роботами засновника символічного інтеракціонізму — американського психолога і соціолога Д. Міда (1863-1931) — широкий резонанс одержали дослідження представника чиказької школи Т. Шибутані. На його думку, причини конфліктів ховаються в процесі соціальної взаємодії. При виникненні збурення у відносинах “індивід — середовище” суб'єкт починає відчувати внутрішню дисгармонію і дискомфорт. Прагнучи усунути їх, індивід робить активні дії для того, щоб пристосуватися до середовища. У процесі пристосування і виникають конфлікти.
Аналіз підходів до дослідження конфлікту в розглянутий період показує, що вони формувалися в руслі традиційних напрямків психології, відображаючи теоретичні конструкції, притаманні даному напрямку. Ці підходи стали основою, на яку спираються західні психологи при вивченні конфліктів в останні 40-45 років. Наприклад, у 60-ті роки були опубліковані роботи американського психотерапевта Еріка Берна (1902-1970), який на основі синтезу ідей психоаналізу та інтеракціонізму створив теорію трансактного аналізу. За Е. Берном структура особистості (“Я”) містить у собі три компоненти-стани: “дитина” (джерело спонтанних емоцій, спонукань і переживань), “батько” (тяжіння до стереотипів, забобонів, узагальнень, повчань) і “дорослий” (раціональне і ситуативне відношення до життя). Під час взаємодії людей здійснюються трансакції. Якщо реалізується непересічна трансакція, то вона забезпечує безконфліктні відносини. Якщо виникає пересічна трансакція, то це сигналізує про порушення процесу спілкування, що може привести до конфліктів.
На даний момент дослідження конфліктів у сучасній зарубіжній психології ведуться за наступними напрямками:
- теоретико-ігровий (М. Дойч);
- теорія організаційних систем (Р. Блейк, Дж. Мутон);
- теорія і практика переговорного процесу (Д. Прюітт, Д. Рубін, Р. Фішер, У. Юрі).
Представники теоретико-ігрового підходу основним завданням вважають побудову універсальної схеми взаємодії в конфліктній ситуації та її розв'язання. В основі лежать ігри типу “дилема в'язня”. Розв'язання завдання полегшують чітко контрольовані експериментальні умови. Різноманіття стилів поведінки в конфліктній ситуації узагальнюється в два основних типи поведінки: кооперативну і конкурентну.
У системному вигляді даний підхід виражений у роботах американського соціального психолога М. Дойча. Його концепція є цілісною розробкою соціально-психологічного підходу до проблеми конфлікту. На думку М. Дойча, в основі конфлікту лежить несумісність цілей учасників міжособистісної взаємодії. Завдяки концентрації уваги на мотивах протиборчих сторін роботи цього напрямку часто відносять до мотиваційної концепції.
Прихильники теоретико-ігрового підходу вважають, що конфлікти можуть розв'язуватися як конструктивним шляхом, так і деструктивним. Продуктивним вважається конфлікт, учасники якого переконані, що досягли поставлених цілей.
Розвиваючи ідеї М. Дойча, сучасні західні дослідники створюють у реальних групах експериментальні ситуації. Серед типів ситуацій виділяють конкурентну, кооперативну і змішану. Конкурентна ситуація в процесі навчання може мати мотивуючий ефект, але не всупереч відносинам співробітництва і взаємодопомоги, а разом з ними ситуація кооперативного навчання дає більший ефект, ніж традиційне індивідуальне навчання.
Другим підходом до вивчення конфлікту в сучасній психології є теорія організаційних систем. Ця концепція з'явилася як альтернатива теорії ігор і результат критики запропонованих нею рішень. Розроблений Р. Блейком, Дж. Мутоном і К. Томасом підхід до проблеми міжособистісного конфлікту на основі організаційних систем є оригінальною програмою дослідження стилів конфліктної поведінки людей у реальних умовах. Із поєднання установок на відношення до суперника і на досягнення власних цілей автори визначили п'ять стратегій поведінки, можливих у конфліктній ситуації: конкуренція, пристосування, уникнення, компроміс, співробітництво.
У цілому дослідники прагнуть до вивчення реальної поведінки. У той же час опитувальні методи, які використовуються для діагностики стилю розв'язання конфлікту, дозволяють досліджувати скоріше наміри суб'єктів, ніж реальну поведінку. Опитані зазнають труднощів в розмежуванні деяких категорій. Для усунення цих недоліків пропонується поєднати самооцінки поведінки в конфліктній ситуації із взаємоцінками й оцінками експертів.
На рубежі 60-70-х років починає формуватися самостійний напрямок із вивчення переговорного процесу як частини конфліктної взаємодії. На даний час теорія та практика переговорного процесу розглядаються як один з перспективних напрямків прикладної психології. Дослідження зосереджені на розв'язанні двох проблем: виявленні сукупності умов, що сприяють прийняттю конфліктуючими сторонами рішення приступити до переговорів, і вивченні процесу переговорів, коли конфліктуючі сторони вже прийняли рішення йти на пошук взаємних угод. Найбільш розроблена технологія переговорного процесу. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
