|
§ 1.1. Передумови формування конфліктологічних ідей Давні часи. Перші дослідження розглянутої проблеми, що дійшли до нас, відносяться до VII-VI ст. до н. є. Китайські мислителі того часу думали, що джерело розвитку всього існуючого — у взаєминах, притаманних матерії позитивних (янь) і негативних (інь) сторін, які знаходяться в постійному протиборстві і приводять до конфронтації їхніх носіїв.
У Стародавній Греції виникає філософське вчення про протилежності та їхню роль у виникненні речей. Анаксимандр (близ. 610— 547 до н. є.) стверджував, що речі виникають з постійного руху “алейрону” — єдиного матеріального начала, що приводить до виділення з нього протилежностей. Геракліт (кін. VI — поч. V ст. до н. є.) зробив спробу розкрити причину руху, подати рух речей і явищ як необхідний, закономірний процес, який народжується у боротьбі протилежностей. “Боротьба загальна і все відбувається через боротьбу і за необхідністю”, — писав він.
До цього періоду належать перші повідомлення, що стосуються ролі такого соціального конфлікту, як війна. Геракліт вважав війну батьком і царем усього сущого, а Платон (близ. 428-348 до н. є.) розглядав її як найбільше зло. На його думку, колись існувало “золоте століття”, коли “люди любили один одного і ставилися один до одного доброзичливо”. Проте в “ідеальній державі” Платона є воїни, готові виступити в похід у будь-який час.
Гераклітові суперечив і Геродот (близ. 490-425 до н. е.). Він стверджував, що “ніхто не є настільки безрозсудним, щоб надати перевагу війні перед миром. Адже під час війни батьки ховають дітей, під час миру діти — батьків”. Філософ-матеріаліст Епікур (341-270 до н. є.) також вважав, що негативні наслідки зіткнень змусять колись людей жити в стані миру.
Мислителі минулого, усвідомлюючи неминучість конфронтації в суспільному житті, уже тоді намагалися визначити критерії “справедливого” і “несправедливого” насильства. Зокрема, Цицерон (106-43 до н. є.) висунув тезу про “справедливу і благочестиву війну”, що могла вестися для помсти за причинне зло, для вигнання з країни ворога, який напав на неї (“Про державу”). Аврелій Августин Гіппонський Блаженний (345-430) додав до умов Цицерона “справедливість намірів” того, хто веде війну. Його міркування про війну і мир, викладені в роботі “Про град божий”, звучать цілком сучасно.
Середні віки. Хома Аквінський (1225—1274), розвиваючи думку про допустимість воєн у житті суспільства, визначив ще одну умову справедливої війни: для неї повинна бути “авторизована компетенція”, тобто санкція з боку державної влади. Хоча в цілому, на його думку, “війна і насильство завжди є гріхом”.
Одну з перших спроб системного аналізу соціальних конфліктів зробив флорентійський теоретик і державний діяч Школо Макіавеллі (1469-1527). Цінність його концепції полягає у відході від божественних поглядів на джерела суспільного розвитку, що панували тоді. Великий теоретик середньовіччя вважав конфлікт універсальним і безперервним станом суспільства з огляд)' на порочну природу людини, прагнення різних груп людей до постійного і необмеженого матеріального збагачення. Н. Макіавеллі одним із джерел соціального конфлікту вважав знать, яка зосереджує у своїх руках усю повноту державної влади. Він негативно ставився до дворянства. Проте Макіавеллі бачив у конфлікті не тільки руйнівну, але і творчу функцію. Щоб зменшити негативну роль конфлікту, потрібно вміти правильно впливати на нього. Виконувати цю місію покликана держава, вважав мислитель.
Еразм Роттердамський (1469-1536) відзначав, що “війна солодка для тих, хто її не знає” і вказував на наявність власної логіки конфлікту, який почався і розростається подібно до ланцюгової реакції, втягуючи в орбіту свого впливу все нові шари населення і країни. Аналізуючи причини воєн, Е. Роттердамський підкреслював, що часто низинні і корисливі якості правителів утягують народи у війну.
Гуго Гроцій (1583-1679) допускав можливість війни між суверенними державами, в якій обидві сторони переконані у власній правоті. Його міркування заклали основу для подальшого поняття нейтралітету.
Цікаві ідеї щодо природи конфліктів, висловлені філософом Френсісом Беконом (1561-1626). Він уперше піддав ґрунтовному теоретичному аналізу систему причин соціальних конфліктів усередині країни. Серед них ключову роль відіграє тяжке матеріальне становище народу. Виникненню конфліктів сприяє зневага государями думок сенату і станів, політичні помилки в управлінні, поширення чуток і пліток, а також “пасквілі і крамольні промови”.
Томас Гоббс (1588-1679) обґрунтував у “Левіафані” концепцію “війни всіх проти всіх” як природного стану. Він вважав головною причиною конфлікту прагнення до рівності, що приводить до виникнення в людей однакових надій, бажання заволодіти тими ж об'єктами, необхідними для самозбереження чи одержання задоволення, а це перетворює людей у ворогів, породжує суперництво, недовіру і честолюбство.
Новий час. У даний період були популярні ідеї Жана-Жака Руссо (1712-1778) про етапність всесвітньо-історичного процесу. Спочатку існує “природний стан”, коли люди вільні і рівні, потім розвиток цивілізації приводить до втрати стану рівності, волі і щастя, і, нарешті, уклавши “суспільний договір”, люди знову знайдуть утрачену гармонію суспільних відносин, “вічний мир” і згоду. На думку Ж.-Ж. Руссо, суспільний договір можливий під твердим контролем народу, тому що війни міністрам потрібні і доброї волі вони не виявлять. Тому “справа вже не в умовлянні, а в примусі”.
Уперше конфлікт як багаторівневе соціальне явище був вивчений у роботі Адама Сміта (1723-1790) “Дослідження про природу і причини багатства народів”. В основі конфлікту лежать розподіл суспільства на класи (капіталісти, земельні власники, наймані робітники) і економічне суперництво. Протиборство між класами А. Сміт розглядав як джерело поступального розвитку суспільства, а соціальний конфлікт, відповідно, як певне благо людства.
В ідеях німецького філософа Іммануіла Канта (1724-1804) проглядається зв'язок з ідеями Ж.-Ж. Руссо про “суспільний договір”.На думку німецького філософа Георга Гегеля (1770-1831), головна причина конфлікту полягає в соціальній поляризації між “нагромадженням багатства”, з одного боку, і “прив'язаного до праці класу”, — з іншого. Будучи прихильником сильної державної влади, Гегель виступав проти смут і безладдя всередині країни, які розхитують державну єдність. Він вважав, що держава представляє інтереси всього суспільства і зобов'язана регулювати конфлікти.
Пруський військовий теоретик Карл Клаузевіц (1780-1831) у праці “Про війну” визначив природу міжнародного військового конфлікту, запропонувавши знамениту формулу: “Війна є продовження політики іншими засобами”. Протягом всієї історії міжнародні військові конфлікти були не біологічною неминучістю, не відхиленням від норми в курсі тієї чи іншої держави чи проявом норовливості монарха, а закономірним розвитком тих процесів, що відбувалися всередині держав і на світовій арені до переростання їх у конфлікт.
Проблема боротьби за існування займала центральне місце у вченні англійського біолога Чарльза Дарвіна (1809-1902). Зміст його теорії біологічної еволюції викладено в книзі “Походження шляхом природного відбору, чи збереження сприятливих порід у боротьбі за життя”, виданої в 1859 р. Головна ідея цієї роботи сформульована в самій назві — розвиток живої природи здійснюється в умовах постійної боротьби за виживання, що і складає природний механізм відбору найбільш пристосованих видів. Надалі погляди Ч. Дарвіна одержали розвиток у деяких соціологічних і психологічних теоріях конфлікту. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
