Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Статті arrow Культура. Наука. Освіта. arrow ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ВЗАЄМОДІЇ ІНДИВІДА З ПРИРОДОЮ ЯК ОДИН ІЗ АСПЕКТІВ ЕТНОКУЛЬТУРНОГО ВИХОВАННЯ
04.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ВЗАЄМОДІЇ ІНДИВІДА З ПРИРОДОЮ ЯК ОДИН ІЗ АСПЕКТІВ ЕТНОКУЛЬТУРНОГО ВИХОВАННЯ

УДК 371. 017

Л.М. Маєвська,
здобувач
(Житомирський державний університет імені Івана Франка)

Формування культури взаємодії індивіда з природою як один із аспектів етнокультурного виховання

У статті розглянуто проблему гармонії людини і природи, формування екологічної духовності дитини засобами народної педагогіки, використання досвіду попередніх поколінь у вирішенні цього важливого завдання на сучасному етапі розвитку цивілізації.

   Із нагромадженням знань про закономірності розвитку навколишнього світу зменшується безпосередній контакт більшості людей з об’єктами природи, а отже, сприйняття й розуміння її процесів та явищ відбувається в теоретичній площині. Людина, відчужена від природи, не усвідомлює масштабів антропогенного впливу на довкілля та своєї залежності від нього. Національна доктрина розвитку освіти України та Державна національна програма "Освіта" вважають формування в особистості ціннісного ставлення до навколишнього світу центральним серед пріоритетів державної політики в освітній галузі.
   Теоретичним та практичним аспектам екологічної культури присвятили свої наукові дослідження низка вчених. Зокрема, А. Захлєбний, І. Звєрева, І. Суравєгіна обґрунтували методологічні засади екологічної освіти. Особливості формування екокультури у процесі вивчення окремих шкільних предметів знайшли відображення у працях А. Волкової, Г. Волошиної, В. Коваль, С. Лебідь, Н. Пустовіт, А. Сиротенка, В. Шарко та ін. Проблема ставлення особистості до природи досліджувалася у працях Н. Бутенко, С. Жупаніна, Н. Ільїнської, Г. Марочко, З. Плохій, З. Шевчів. Формування ціннісного ставлення до природи учнівської молоді вивчалось О. Вінокуровою, О. Колоньковою.
   Біоетичні проблеми екологічної освіти XXI століття знайшли відображення в наукових публікаціях А. Богомолова, О. Гоглової, А. Бєлоконя, А. Дворецького, Т. Лаврової, М. Білоусенко, В. Білоусенко, О. Богачик, Ю. Бондарчук, Т. Вайди, І. Герц, Т. Глазиріної, М. Гончаренко, С. Гриценко. Ми вважаємо, що саме етика може сформувати правильні уявлення про екологічний імператив – заборонену межу, переступати яку людство не має права за жодних обставин. Норми екологічної етики акумулюють історичний досвід людства, є найважливішими духовними цінностями. Формування культури взаємодії індивіда з навколишнім світом сьогодні є особливо актуальним. Ця культура повинна вирости в душах людей, а не шляхом удосконалення освітніх технологій. Ніякі загальні правила не спроможні забезпечити гармонію індивіда з природним середовищем, якщо внутрішня мораль не стане джерелом відповідальності та орієнтиром вибору цінностей, попереджаючи непродуманість впливу на довкілля [1]. Національній системі освіти належить вирішальна роль у формуванні нового світогляду, усвідомленого засвоєння індивідом ціннісних орієнтирів, котрі випливають із завдань коеволюційного розвитку. Власне мета формується поза рамками освітньої практики, оскільки освіта виконує замовлення соціуму. Однак осмислення шляхів виконання замовлення повинне здійснюватися освітньою системою, яка зобов'язана виробити нову концепцію. Для цього необхідна відповідна структура знань, навчальних предметів, перенесення акцентів з одних напрямків навчально-виховного процесу на інші, оновлення форм роботи, розробка якісно нових ціннісних орієнтирів, звернення до мудрості народної виховної практики щодо вирішення проблеми [2: 52-56].
   "Вживлення" морально-світоглядних принципів у структуру "Я" індивіда можливе лише за умов етнокультурного підходу до організації виховного процесу, який передбачає саморозвиток особистості шляхом реалізації її творчого потенціалу одним із важливих напрямків гуманізації освіти та передумови формування активно мислячої й діючої одиниці етноспільноти. Поєднання почуття індивідуальної відповідальності з розвитком творчих засад у душі індивіда є також суттю ноосферної трансформації планети Земля. "Укорінення" індивіда у власній етнокультурі є основним способом усвідомлення загальнолюдських біосферних проблем як конкретних питань власного буття. Формування життєво необхідних етнокультурних цінностей виступає основним носієм становлення екологічного світогляду та екологічної культури.
   Питання впливу навколишнього природного середовища на психологічні особливості особистості та спосіб буття певної етноспільноти цікавило багатьох науковців. У 1955 році з подачі американського антрополога М. Бейтса в науці появляється термін "екологічна антропологія" (взаємовплив природного середовища і етнокультур). Існує кілька підходів до вивчення взаємодії природи й етнокультури як способу буття етноспільноти. Найбільш розповсюджений пов’язують з концепцією Дж. Стюарда "Культурна екологія", головні положення якої спрямовані на вивчення адаптації певної етнокультури до навколишнього середовища. Оскільки культурна адаптація – процес безупинний, то жодна культура остаточно не пристосувалася до середовища, щоб перетворитися в статичну. Ідеї Дж. Стьюарда одержали подальший розвиток у працях представників американської культурної антропології М. Салінса, Д. Беннета і Р. Неттінга.
   М. Салінс, зокрема, запропонував відносити до навколишнього середовища і такі соціально-культурні параметри, як вплив інших спільнот, що контактують із досліджуваною, та враховувати той факт, що культура, трансформуючи у процесі адаптації ландшафт, змушена пристосовуватися вже до тих змін, яким сама поклала початок.
   Засновником наукової дисципліни "етнічна екологія", яка вивчає особливості систем життєзабезпечення етнокультурних спільнот і вплив сформованих екосистем на здоров’я людей та етнокультур на екологічний баланс у природі, є В. Козлов. Вивчення особливостей використання етносами природного середовища та їх вплив на це середовище, традицій раціонального природокористування, закономірностей формування і функціонування етноекосистем є головним завданням цієї наукової галузі [3: 8].
   Етнокультура розглядається як механізм адаптації етноспільноти в цілому та індивідів до навколишнього середовища. Особлива заслуга в розробці цього положення належить Е. Маркаряну. На думку вченого, адаптація – це здатність системи до самозбереження за принципом зворотного зв’язку відповідно до умов середовища проживання [4: 81]. Ідеями етнокультурної адаптації індивіда до природного та соціального середовища наскрізь пройняті і дослідження етнопедагогів (теоретиків і практиків), які прагнуть виробити стратегію і тактику сучасного виховання, обов’язково використовуючи досвід попередніх поколінь щодо розв’язання цієї актуальної проблеми.
   Сьогодні ми презентуємо перший блок авторської програми "Віночок", що інтегрує знання з етнопедагогіки та суміжних із нею наук, ставить виховання сучасної української дитини на світоглядний ґрунт етнокультури й одночасно у контекст філософсько-педагогічної думки "дитина – природа – культура – мова – нація". Віночок є одним із виразних етносимволів української спільноти. У нашому дослідженні він постає як iсторично зумовлена сукупнiсть iдеалiв, поглядiв народу на виховання наступних поколінь, передачі їм традицiй, звичаїв та iнших форм соцiальної практики, у процесi якої засвоюється духовна i матерiальна культура, стереотипи поведінки, сприйняття, досягається духовна єднiсть поколiнь. Віночок – це досконалий образ, ідеал людини, до якого повинен прагнути кожен, хто причетний до справи виховання підростаючих поколінь. Стрічки у віночку – шляхи досягнення поставлених завдань [2: 52-56]. Розділ має назву "Земля дитинства нашого", оскільки центральною в українському віночку є коричнева стрічка, що символізує землю, Рідний край як простір утвердження в дитині Людини. Ключові слова з виразним етнокультурним забарвленням притягують до себе всі складові виховної моделі, визначають її структуру. Педагог може вносити свої корективи відповідно до особливостей регіону. Підбір ключових слів у нашому варіанті програми зумовлений особливостями Поліського регіону, зокрема: земля древлян, деревляни, Полісся, рідний край, мати-годувальниця, земля-Тетяна, материзна, край бурштину, верба, дуб, береза, калина, вишня, груша, чебрець, материнка, древні сказання, духовні заповіти, світ предків, бусол, лелека, соловей, зозуля, ластівка, корова, кіт, кінь, вовк та ін.
   Пропонуємо орієнтовний зміст розділу "Земля дитинства нашого":
   - Барви поліського краю – землі дерев і бурштинових берегів.
   - Особливостi географiчного положення.
   - Історiя дослiджень рiдного краю.
   - Кориснi копалини (Урал в мiнiатюрi).
   - Клiмат полiської зони. Народнi передбачення погоди.
   - Полісся – полікультурний регіон (Що знаю я про етнокультуру тих, хто живе зі мною поруч. Історiя появи поселень етнiчних спiльностей Поліського краю).
   - Традиційний землеробський календар поліщуків.
   - Що в iменi твоїм? (Історiя походження назв поселень, мiсцевостей, водоймищ тощо).
   - Земля-годувальниця.
   - Земля одна і ти на ній людина! (Поліський фольклор про бережне вiдношення до землi-матiнки).
   - Народнi свята, звичаї, обряди, традицiї, iгри, що пов’язанi з образом землi.
   - Мій рідний край, моя земля (Твори класикiв та сучасних митцiв про рідну землю, Полісся, Україну).
   Зупинимось на деяких положеннях педагогічної мудрості наших пращурів щодо гармонії людини і довкілля. Вона становила чітко оформлену систему, результатом засвоєння якої був сформований образ світу. Прагнення до гармонії у системі "людина ↔ природа" народна педагогіка реалізувала чітко й послідовно. Насамперед це стосується виховання дбайливого ставлення до землі. Земля-мати – образ-тотем. Культ землі у наших предків був одним із давніх і основних. Він породив ряд земних богів: Триглав, Велес, Діванна, Леля, Лада та ін. Земля – символ жіночого начала, материнства. Вона осмислюється як прародителька і мати-годувальниця всього живого. Небо і землю ― безсмертне подружжя, жіноче й чоловіче начало, батька й мати. Гуцули свято вірять, що земля – це зліплена Богом паляниця [5: 188-190].
   Дитина змалку засвоювала епітети та синоніми до слова земля: божа, праведна, свята, наймиліша, матінка, землиця-Тетяна; дотримувалась системи заборон ("Гріх землю бити – вона наша мати", "Не бий києм по землі, бо їй теж болить"). Ці заборони вносили порядок у відносини між людиною і землею та всім, що на ній зростає і проживає. Земля перевіряла і духовність індивіда. Б. Грінченко з цього приводу констатує: "Земля жива – вона все чує й знає. Усі гріхи людські бачить і вгинається, як по ній грішник іде … Як люди гарні до неї, вона радіє й пособляє їм, а як ні, то плаче й гнівається … Її цілувати треба, кланяючись" [6: 38-39]. Давні промовки "Земля мати наша, всіх годує і пестить", "Земля дає все і забирає все", "Хто на землі сидить, той не впаде" привчали дитину шанувати землю. При зустрічі з дорослими дітям належало вклонятися й торкатися рукою землі, що означало побажання добробуту, довгих літ життя на цьому світі. Людина розумiла, що залежить вiд землi, але не завжди могла пояснити причини цiєї залежностi. Вона стала обожнювати її, як i всю природу. Давня мiфологiя вважає землю богинею – дружиною бога Неба. Дощ, який посилає небо на землю, оплодотворює її, внаслiдок чого виникає життя.
   Відгомони магічних дій збереглися у давніх повiр’ях, побажаннях, творах народної поезiї. У паремiях, що дiйшли до нас, образ землi розщеплюється на кiлька значень: земля як планета, як мiсце iснування людини, як нива, на якій вирощують хлiб; рiдна земля – Батькiвщина. Деякi з паремій вийшли за межi свого семантичного поля i вживаються з переносними значеннями: "На ледачiй землi i трава не росте", "На чорнiй землi бiлий хлiб родить" – обидва зразки з елементами контрасту.
   Поняття Рiдного краю в українцiв своєрiдне i неповторне: "Йшли на просту й скромну смерть за свiй край ...без зайвих слiв i без декламацiй" Це – "своя хата", свiй дiм, де "своя правда, своя воля i доля святая" [7]. Ідеал українського патрiотизму – це прагнення захистити рідну землю, материнську хату. У фольклорi знаходимо вислови: "тихi води, яснi зорi", "край веселий", "рiдна материнська сторона". Отже, поняття краю асоцiюється з родиною, хатою, домом. Це закладено в геннiй свiдомостi українця. Тільки там, де є хата, все людське, iдеали людини, джерела добрих почуттiв зазнають найкращого розквіту. Дiм для українця – це простір, де людина відчуває себе справжньою людиною.
   Дітей змалку привчали дбайливо ставитися до рідної природи, свято дотримуючись принципу "Не зашкодь!" Система заборон регулювала стосунки з рослинним і тваринним світом, утримуючи від бездумної жорстокості, допомагала осмислити право всього живого на життя. Спілкування із природою народжувало емоції й почуття, бажання безпосередньо звернутися до сил природи, до її енергії: "Водичко-сестричко, умий моє личко, щоб очки ясніли та брівки чорніли", "Зійди, зійди, сонечко, на попове полечко, на бабине зіллячко, на наше подвір’ячко", "Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику! Чи на дощ, чи на сонечко, одчини, Боже, віконечко!" [8: 420].
   У спілкуванні з природою дитина моделювала свій майбутній образ, уявляла себе уже зрілою особою. Підтвердженням наведеної думки є замовляння до сонця як найвищого божества: "Добрий день тобі, сонечко ясне, ти чисте, величне й поважне! Освіщаєш ти гори, долини й високі могили, освіти й мене перед усім миром, дай мені розуму, красоти, доброти, щоб і я була така ж ясна, велична, прекрасна довгі роки" [5: 320]. Дитина ототожнювала світло з найвищим виявом духовності та досконалості.
   Від давніх замовлянь виводять генезу колискової пісні ряд дослідників дитячого фольклору (Н. Еліаш, А. Мартинова, В. Єлатов). За уявленнями наших предків, дитина росте уві сні, набирається здоров'я, мудрості. Найближчі люди намагаються забезпечити спокійний сон дитині, за допомогою слова та мелодії прагнуть увести маля у світ блаженства, гармонії з довкіллям, оточити природними оберегами [9: 51-55]:

Люляй, люляй, мій синочку, справлю тобі колисочку,
Та й повішу на дубочку.
Сонце зійде, обогріє, листок впаде та й накриє [10:268].

   У народному дитинознавствi колисковим пiсням надавалося особливого значення. Етнолiнгвiстичнi дослiдження свiдчать, що вони зберiгають первиннiсть мовної традицiї, виступають оберегами із властивою їм сакральнiстю, словами-символами. Наталiя Сивачук, що вивчає аспекти народного дитинознавства, зазначає: "Вiдредагований вiками пiдтекст колискових пiсень є дословесним дiалогом людини з Космосом. Мати-берегиня говорить з вищими силами природи, бавить дитину, люляє її, веде магiчну гру-мiстерiю" [11: 50]. Cвiтовідчуття предкiв стали частиною колискових мелодiй. Мати звертається не лише до дитини, а й до всього живого на землi, вкладає у пiсню всi тривоги, переживання, роздуми. Тому знаходимо тут рядки не лише про дитину, сновидiння, але й про "хлiбчик дiткам на обiдчик", "щоб дитятко спало, щасливим зростало, горенька не знало", "щоби росло на потiху, добрим людям на послугу". На превеликий жаль, сьогодні мало молодих мам користуються таким чудовим засобом народної педагогіки у формуванні душі дитини.
   Проблема "людина-природа" досить вдало репрезентована і в піснях. Іван Огiєнко захоплено констатував: "Нашi пiснi – це тихий рай, це привабливi чари, тi чари, що всiм свiтом признано за нами" [12: 5]. Про пiсеннiсть української нацiї Йозеф Бартош у часописi "Smetana" із приводу виступiв українського хору в Чехії писав: "У деяких моментах їх спiву вам здавалось, що до вас говорить сама природа … це була велика культура, природа, ушляхетнена людським духом" [13: 41]. Шкода, що в сучасному українському суспiльствi цьому аспекту культури придiляють мало уваги. Дiтей не вчать спiву на належному рiвнi, пiдриваючи тим самим глибинне корiння, що наповнює українця чарами колискової, мелодiйнiстю рiдного слова, органiчною єднiстю із природою, звичаєм, пiдриває психологiчнi основи етносу.
   Одним iз провiдних завдань програми виховання у сучасних умовах є перехiд до нового способу життя, формування екологiчної духовностi та мислення. Дiтей і молодь необхідно цілеспрямовано готувати до вирішення важливих проблем довкiлля, вчити з повагою ставитися до природи, формувати їх екологiчну духовнiсть. Вирішувати ефективно ці завдання зможуть лише спеціально підготовлені майстри педагогічної галузі, а це, у свою чергу, потребує докладного аналізу змісту навчальних дисциплін у вузах педагогічного спрямування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Романенко М.І. Освіта як об’єкт соціально-філософського аналізу. Наукова монографія. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський інститут освіти, 1998. – 160 с.
2. Маєвська Л. Етнокультура як механізм адаптації індивіда до навколишнього середовища: історичні аспекти та сучасні виховні моделі // Особистісно орієнтовані педагогічні технології у початковій освіті: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, Тернопіль, 4-5 травня 2006 року. – Тернопіль, 2006. – С. 52-56.
3. Козлов В.И.. Основные проблемы этнической экологии // Этнографическое обозрение. – 1983. – №1. – С. 8-10.
4. Маркарян Э.С. Узловые проблемы теории культурной традиции // Советская этнография – 1981. – №2. – С. 81-86.
5. Войтович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.
6. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К.: Обереги, 1994. – 424 с.
7. Липа Ю. Пiдстави українського характеру / Крисаченко В.С. Українознавство: Хрестоматiя-посiбник: У 2 кн. Кн. 2. – К.:Либiдь, 1997. – 444 с.
8. Крисаченко В., Мостяєв О. Україна: природа і люди. – К.: НІСД, 2002. – 623 с.
9. Сивачук Н. Виховний потенціал українських народних колискових пісень // Початкова школа. – 2006.– №1. – С. 51-55.
10. Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості. – К.: Веселка, 1989. – 606 с.
11. Сивачук Н. Дитина у світогляді українського народу // Початкова школа. – 2000. – №5. – С. 50-52.
12. Огiєнко І. Українська культура. Коротка iсторiя культурного життя українського народу. – К: Видавництво книгарнi Є. Череповського, 1918. – 272 с.
13. Щербакiвський В. Життя i дiяльнiсть О.Кошиця // Визвольний шлях. – Ч.2. – 1954. – С. 40-43.

   Матеріал надійшов до редакції 26. 06. 2006 р.

Маевская Л.М. Формирование культуры взаимодействия индивида с природой как один из аспектов этнокультурного воспитания.
В статье рассмотрена проблема гармонии человека и природы, формирования экологической духовности ребенка средствами народной педагогики, использования опыта предыдущих поколений в решении этого важного задания на современном этапе развития цивилизации

Mayevska L.M. Shaping person’s natural awareness as an aspect of ethnocultural education.
The article considers the interrelation of human and nature as well as shaping children’s natural awareness by means of ethnic pedagogy and experience of previous generation in solving this important task on the modern stage of civilization development.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016