Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Біографії arrow Василь Еллан-Блакитний (1894 — 1925)
03.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




Василь Еллан-Блакитний (1894 — 1925)

Василь Еллан-Блакитний
(1894 — 1925)

   Поет, журналіст, політичний і державний діяч, публіцист, редактор урядової газети «Вісті ВУЦВК» та деяких інших видань він, за визнанням М. Зерова, був «сильною, впливовою постаттю» на літературному полі. В. М. Елланський (літературні псевдоніми — Василь Еллан, В. Блакитний, Валер Проноза, А. Орталь та ін.) народився 12 січня 1894р. в с. Козел (тепер — Михайло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика. Вчився Василь у Чернігівській бурсі, а потім — у духовній семінарії, якої щиро не любив. По закінченні четвертого класу (1914) вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту (де вже навчався його давній, ще з бурси, товариш — П. Тичина). Але інститут не закінчив: «сурмами світовими 17-й рік заграв» (В. Сосюра), і недавнього студента захопив вир революції.
  
А до того, ще в Чернігові, були відвідини разом з П. Тичиною та іншими знаменитих «субот» у вітальні М. Коцюбинського, перші вірші та доброзичлива увага майстра.
  
Від революційних гуртків, від товариств «Просвіти» та участі в організації повітового селянського з'їзду на початку літа 1917р. В. Елланський приходить до партії українських есерів, стає її активістом, а незабаром головою її Чернігівського губернського комітету.
  
На початку 1918р. значна частина членів УПСР за активної участі В. Блакитного пориває з основним її ядром і створює партію українських лівих есерів. За назвою свого центрального органу — газети «Боротьба», редактором якої був В. Блакитний, — її члени стали називати себе боротьбистами, пізніше — українськими комуністами-боротьбистами. Вони, без сумніву, були однією з найлівіших партій української революційної демократії, у 1919 — 1920 pp. спільно з більшовиками входили до складу радянських урядів України, маючи свій відмінний від більшовицького погляд на національне питання.
  
У березні 1920p. боротьбисти об'єдналися з КП(б)У, а в 30-ті роки майже всі були знищені фізично і оббріхані, очорнені морально, — посмертно цієї долі не уникнув, зокрема, і В. Еллан-Блакитний.
  
В. Блакитний був безпосереднім учасником багатьох подій в Україні як активіст «лівої орієнтації». У мирні роки свої службові пости й досить високе становище в державних органах В. Блакитний використовує переважно для збирання сил української літератури, культури загалом. Декого з майбутніх відомих письменників, як, скажімо, Остапа Вишню, він витяг з підвалів ЧК і залучив до роботи в «Вістях», багатьом допоміг у їхньому творчому й громадському становленні. З його іменем пов'язане створення тижневика-додатка до «Вістей» — «Література. Наука. Мистецтво» (згодом — «Культура і побут»), журналів «Всесвіт» і «Червоний перець». Одне з перших літературних об'єднань після 1920p. в Україні — спілка пролетарських письменників «Гарт» — теж було засноване з ініціативи В. Блакитного, який його і очолив. До «Гарту» входили вже відомі на той час письменники — П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, І. Кулик, В. Поліщук та ін.
  
З раннього дитинства В. Еллан-Блакитний хворів на тяжку недугу серця, яка й звела його в могилу на 32-му році життя — 4 грудня 1925p. Згодом ім'я поета було надовго приречене на забуття, лише після 1956p. знову почали видавати його твори.
  
Повсякденна напруга життя революціонера, одного з «перших хоробрих», спади й піднесення боротьби, сувора й знадлива романтика «червоних зір», ілюзорні, хоча й поширені свого часу, сподівання на світову революцію — без усього цього не збагнути ні пафосу поезії В. Еллана, ні самої його кипучої натури. Син своєї драматичної доби, її романтик, а почасти, в душевних глибинах, і її трагік — таким він був у житті й творчості.
  
У ранніх віршах В. Еллана (вони відомі від 1912р.) ще легко помітити популярні поетизми тих часів і досить віддалені відгомони таких поетів, як М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка. Різнотонна й мозаїка мінливих юнацьких настроїв, проте невдовзі в ній починають домінувати характерні вольові оптимістичні мотиви — «Той не буде плазом долі, хто гартується в огні!» («Юний лад»).
  
У лютому 1917р. написана поезія в прозі «Україні (Зі старих зшитків)» — твір цілком своєрідний в тогочасній українській поезії, хоча, звичайно, не все в ньому сприйме сучасний читач. В своєму пориві до соціалістичного ідеалу молодий поет виявляв такий безоглядний максималізм — «Хай зникне Минуле в ім'я Будучини!», — на догоду якому ладен був вирубати вишневі садки і висадити в повітря старовинні церкви, хоча апологетом такого тупого нищення він насправді ніколи не був.
  
Про вплив, який мала поезія В. Еллана-Блакитного в пореволюційні роки, свідчить автобіографічний вірш М. Бажана «Дебора». Революційна романтика, яка в Умані 1920 — 1921 pp. захмелювала майбутнього поета і його друзів, асоціювалася головним чином з іменами трьох українських співців своєї доби: «...Вчать нас нечуваних нами пісень Тичина, Блакитний, Чумак». Поезія В. Еллана — це твори високої вольової напруги, що імпонували сучасникам своїми рвучкими гаслами й конденсованими образними «формулами» соціальних переживань:

Муром затято обрій.
Вдарте з розгону: р-раз...
Ми — тільки перші хоробрі,
Мільйон підпирає нас.
        
(«Удари молота»)

   Образний світ В. Еллана (основна частина його лірики була написана в 1917 — 1920 pp., склавши збірку «Удари молота і серця») — це світ, яким бачить його революціонер, що визнав за закон свого життя боротьбу й саможертовність (з усім її аскетизмом і... неувагою до «простих» життєвих реалій тих самих «мільйонів», за які він бореться). Світ, що має широкі просторові координати: від тюремної камери («До берегів») і київської вулиці до Кремля, Будапешта, Парижа, цілої Європи і, зрештою, планети! Світ, в якому «кожен день мобілізації й черги, з остюками хліба крайки», але в якому навіть це притишене визнання супроводжується застережливим окликом ліричного героя, точніше, його другого, непіддатного хитанням і паніці, «я»: «Хто там співає тужливі пісні? Хто там співає?» («На обважнілі...»).
  
Поетичні уявлення про дійсність концентруються в цьому світі здебільшого навколо новітньої соціальної символіки й близької до неї системи понять-образів. Тут і такі характерні для В. Еллана «зорі», зрозуміло, червоні, і «комуна», і різні «буруни» та «бурі», і Кремль, як антитеза «Бастіліям», і знов-таки суто елланівські «удари молота» в такт з «ударами серця». Символічна червона барва взагалі домінує в творах В. Еллана (хоча в його ранній ліриці превалюють романтичні блакитна та синя барви, недарма перша з них стала псевдонімом поета).
  
Широку популярність принесли В. Еллану такі вірші, як «Вперед», «Після Крейцерової сонати», «Червоні зорі», «Удари молота», «На чатах», «В розгулі» та ін., сповнені високої й водночас щиро-ліричної патетики.
  
Але є у В. Еллана і вірші конкретно-розповідної тональності, і серед них — «Повстання», один з найкращих у його спадщині. Щойно згадану інтонаційну експресію змінюють у «Повстанні» неквапні оповідні ритми; майже емблематичну символіку — докладні предметні описи з виразними деталями; «монохромну» бадьорість — гіркувата сполука невимовного жалю з утвердженням, освяченням героїчного подвижництва:

...А надвечір — все укрив туман,
Сніг лягав (так м'яко — м'яко танув...)
На заціплений в руках наган,
На червоно-чорну рану.
                 
(«Повстання»)

   Все це знов і знов підносить дуже важливе для всієї тогочасної поезії питання про взаємовідношення особистого й загального, інтимно-людського та соціального в духовному світі. Найбільш загострено ця проблема була окреслена у вірші «Після Крейцерової сонати» з його знаменитими першими рядками: «Покласти б голову в коліна... Відчути б руку на чолі...» Сентиментальність! Хай загине і пам'ять ніжних на землі». Але, незважаючи на категоричність цього присуду, конфлікт між серцем і розумом поета тут цілком очевидний, так чи так він присутній в інших поезіях В. Еллана — аж до кінця його життя.
  
Після 1921 — 1922 pp. творча активність В. Еллана в галузі ліричної поезії поволі спадає. Дехто пояснює це тим, що поет, розчарований, за певними припущеннями, непом, «заморозив» (М. Зеров) чи навіть «повісив» (М. Хвильовий) у собі лірика. Часто цитований у цьому зв'язку вірш «На обважнілі, розпатлані нерви...» (1922) справді свідчив про дисонанси в свідомості поета, викликані загальною ситуацією в країні, на явища якої він відтепер реагує переважно сатиричною поезією. Один з небагатьох винятків є й «Ранок» (1923), який можна назвати поетичним заповітом В. Еллана:

Ясним поглядом очей у очі прямо
І гучним, бадьорим криком-співом:
— Го-го-го... Приходьте,
Повоюймо!
                 
(«Ранок»)

   Як редактор «Вістей» В. Блакитний, часто виступав і в «амплуа» Валера Пронози — поета-сатирика, який по-своєму коментував і роз'яснював події внутрішнього й міжнародного життя. Протягом 1924 — 1925 pp. він видав три книжки цієї віршованої газетної сатири — «Нотатки олівцем», «Радянська гірчиця», «Державний розум».
  
Тісна прив'язаність до «злоби дня», а часом і кваплива приблизність літературного виконання полишають сьогодні за значною частиною цієї сатиричної поезії головним чином історико-літературне і, сказати б, історико-соціологічне значення. Але було у Валера Пронози й чимало талановитого, дотепного («Чванько», «Пісенька з прозаїчним кінцем», «Лулу», «Тиша в Гамбурзі», «Героїчна поема», «Патріотична присяга»).
  
Автором «веселих і влучних пародій на українських поетів» назвав Еллана (тут — Маркіза Попелястого) М. Зеров. Справді, він умів іронічно «перевтілюватись» в Я. Мамонтова, Я. Савченка, Н. Кибальчича, В. Тарноградського та інших авторів, комічно акцентуючи найхарактерніше в їхніх стильових манерах.
  
Творчу багатогранність В. Блакитного-письменника засвідчують і низка його новелістичних етюдів та начерків («Фабрична», «Лист без адреси», «Наші дні» та ін.), і значна за обсягом публіцистична проза політичної та загальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і виступів із питань літератури й мистецтва.
  
В. Блакитний був одним з перших теоретиків і критиків української літератури. Визначальною в його естетико-літературних міркуваннях була ідея соціальної ролі мистецтва. Водночас він піддавав критиці пролеткульт, з остаточною ясністю кваліфікувавши його 1925р. як «революційну» маніловщину, в основі якої лежить «віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції». Оволодіти «всім цінним із здобутків попередніх поколінь, не замикаючись у рамках якоїсь «своєї», специфічно пролетарської культури», — так мислив В. Блакитний магістральну лінію пожовтневого культурного розвитку.
  
В. Еллан-Блакитний ніколи не забував і про національну культуру. Закликаючи зробити українську мову «мовою Жовтня», він мав на увазі широке її впровадження в усі сфери державного й суспільного життя: досить сміливе бажання для 1922р., коли «Вісті» лише недавно перестали бути «Известиями», а центральний орган КП(б)У — газета «Коммунист» — виходив російською мовою! 

Л. Новиченко
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016