Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Біографії arrow Михайло Грушевський (1866 — 1934)
02.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




Михайло Грушевський (1866 — 1934)

Михайло Грушевський
(1866 — 1934)

АВТОБІОГРАФІЯ, 1926 р.

   Я походжу з давньої (звісної з ХVІІІ в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті.
  
Були се переважно дячки, паламарі, але дідові мойому Федорові вдалось дійти священства і перейти під Київ, до села Лісників, і се помогло батьку мойому Сергію вийти на дорогу, хоч він рано зіставсь сиротою, але завдяки енергії й здібностям осягнув вищу освіту й, не принявши священня, віддався діяльности педагогічній, був спочатку "професором" в семінаріях переяславсько-полтавській і київській, потім директором народніх шкіл на Кавказі, а бувши автором одного популярного в Росії підручника слов'янської мови, не тільки міг забезпечити нам, дітям, можливість, не журячись за хлібом насущним, віддаватися науковій роботі замолоду, а й зіставив по собі досить значний маєток — в значній части призначений ним знов-таки на ціли гуманітарні (стипендії й школу). Мати — Глафіра Опокова (recte* (*Правильно — лат.) Опоцкевич) — походила з широко розгалуженої в полуднево-західній Київщині священичої родини. Я був їх старший син, роджений 17 вересня ст. ст. 1866р. в Холмі, де батько був тоді (дуже коротко) учителем "греко-уніятської" гімназії. Виростав на Кавказі, куди батько перейшов в 1869р.: в Ставрополі (1870-8), потім Владикавказі, зрідка звідуючи Україну. Одначе, під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої "вітчини", і контрастом чужеплеменної й чужомовної "чужини". Рано набравши охоти до читання, позбавлений дитячого товариства, відірваний від грунту, я виростав серед мрій і фантазій, замкненим в собі відлюдком. В тифлиській гімназії, куди віддано мене в р. 1880, я з запалом читав все, що міг дістати з історії: історії літератури й етнографії України, і, скріпивши книжними джерелами те знання української мови, яке виніс з дому, став пробувати свої сили в белетристиці — прозі і віршах. 1884р. вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресу вичитав в Очерках історії укр. літератури Петрова. Заохочений ним, я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані були мої оповідання: "Бех-аль-Джугур", написане на поч. 1885р. під впливом справоздань з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими — кавказькими вражіннями (друк. в "Ділі", літом 1885р.) і "Бідна дівчина" — написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані в збірці моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости перші проби з 1884р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератом, видавцем і — ученим. Українознавство являєтся для мене будучою спеціяльністю, лише я вагався, з котрого боку підійти до нього: чи від славистики, чи від історії. Монографії Костомарова, Записки о Южной Руси Куліша, Збірники Максимовича і Метлинського, Історія Січи Скальковського, Історія слов'янських літератур Пипіна, перші річники Київ. Старини, перечитані мною в pp. 1881—5, послужили провідними нитками моїх інтересів і планів. Нарешті історія бере гору над славистикою; полєміка про початки Руси, ріжні теорії княжої Руси, полєміка слов'янофілів з западниками, теорії початків козацтва, не кажучи про спори українофілів з централистами, оборону і заперечування прав української літератури і національного розвитку викликали в мені, гімназисті V — VII класи, велике зацікавлення. Я читав з сеї сфери багато, виробляючи собі з сеї літератури, без чужого проводу (між учителями чи знайомими в Тифлісі не було кому дати в сій сфері), певні провідні ідеї історії, і, збіраючися в університет, розпоряджав солідним запасом знання фактичного і теоретичного.
  
Тим сильніше мріяв я, як скоріше попасти до Київа, що представлявся мені огнищем української наукової й літературної роботи; але батько, боячися мого українського запалу, а настрашений тодішніми студентськими "історіями", довго не годився на се, і дав згоду, тільки зв'язавши мене обіцянкою, що я не буду брати участи в ніяких студентських гуртках. Ті роки, 1886—90, коли проходив я університетський курс (на філологічному факультеті), належали до сумних часів російських університетів, і київський не робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, все инше зіпхнено на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціяльности гімназіст. Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка утомленого сими нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й все більше відсувався від історії в "спокійніші" як на ті погані часи сфери археології, історичної географії, нумізматики.
  
Перші роки університету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям) і викладам; з тих семінарійних праць була видрукувана потім одна (писана 1887p., а кілька разів потім перероблена): "Южно-русские господарскіе замки в половине XVI века" — моя перша історична "праця" (перед тим було кілька історичних і історико-літературних статей і рецензій в журналах і газетах — вони вказані в покажчику "Наукового Збірника" 1906р.). З курсів і приватної лєктури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали особливо курси й праці з сфери суспільної економії, економічної історії, археології, державного права й історії права. На третім курсі я взявся до більшої праці на предложену факультетом (проф. Антоновичем) тему: "История Киевской Земли от смерти Ярослава до конца XIV века". Праця дістала золоту медаль, і я був зіставлений при університеті професорським стипендистом по катедрі руської історії. Се була вже робота досить дозріла: викінчена в 1890 році й потім видана (Київ, 1891, ст. XVI—520), вона викликала дуже похвальні відзиви в наукових сферах, і на її підставі пізніше я був предложений кандидатом на катедру історії у Львові.
  
Під кінець університетського курсу я почав більше зближатися з людьми, бував в літературних і політичних українських кружках молодіжи, займався їх організацією, читав в них виклади, брав участь в заграничних українських виданнях (Правді й Зорі), в укладенню перших книжок Записок Наукового тов. імени Шевченка. Перша книжка їх, випущена 1892р., була розпочата моєю статтєю: Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці. В українських кругах Київа, де обертався я, прив'язували тоді велике значіння реформі Товариства ім. Шевченка, ждали помочи зі сторони Поляків українському культурному й освітньому рухові по т. зв. "угоді" українських народовців Галичини з правительством. З початком 1891р. проф. Антонович, вернувшися з подорожі в Галичину, розповів мені про план катедри української історії на львівськім університеті: сю катедру пропоновано проф. Антоновичу, але він не хотів брати на старі плечі сього тягару, й рекомендував мене. План сей був прийнятий мною з ентузіязмом, з огляду на те значіння, яке надавалось тоді в київських українських кругах галицькому рухові: Кияне сподівалися сотворити в Галичині всеукраїнське культурне огнище, літературне й наукове, працею письменників і учених всеї України, і здобутками його проломити систему заборони українського слова й національности в Росії, підняти в ній національний рух і т.д.
  
Та що заснування катедри української історії зіставалося в сфері планів і навіть пішло в проволоку, треба було думати про дальші стадії академічного стану, і я ладився до магістерського іспиту (зданого в 1893р.) та працював над магістерською дісертацією. Тема — піддана мені тим же В. Б. Антоновичом — була вибрана досить нещасливо. Прийшлося вложити масу праці, щоб зробити з неї щось відповідне, і хоч в результаті вийшла книга досить цінна (хоч і дуже спеціяльна) з дуже мало обробленого поля суспільно-національної історії Поділля XIV—XVIII в.в. (Барское старовство. Исторические очерки, К. 1904), і два томи актових матеріялів Архив Юго-Зап. России, ч. VIII, т.т. І і II, виданих разом з працею, але результати роботи розмірно до вложеної в неї праці були досить невеликі, і треба було великого завзяття, щоб не кинути сеї роботи серед дороги. Щоправда, дуже тверда школа архивальної роботи, яку я мусів для неї перебути, — сотки переглянених актових книг, робота в архивах Київа, Варшави, Москви не пішла марно і віддала свої услуги мені потім.
  
В маю 1894р. я оборонив ту працю, як дісертацію на степень магістра, a 1/IV того ж року "цісарським рескриптом" була заснована на львівським університеті катедра "Всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східної Европи" (так змінено первісний план заснування катедри української історії, а тодішній магістр Гауч мотивував сю зміну тим, що українська історія не може уважатися конкретною наукою — ruthenische Geschichte ist keine konkrete Wissenschaft), і тоді ж на сю катедру іменовано мене (офіціяльну пропозицію було зроблено рік скорше). Докінчуючи видання дісертації й актів (останні глави дісертації й II том актів вийшли літом 1894p.), треба було забратися заразом до приготовлення курсів викладів. Я кинувся в сю роботу з молодечим завзяттям, не передчуваючи ще тих розчарувань і трудного положення, яке чекало мене в Галичині. За приїздом моїм до Галичини слідом умер проф. Огоновський, і на мене спало, так сказать, наукове представительство галицької України. Окрім університетських курсів, які мусіли забирати на перших роках дуже багато часу, я повів публичні виклади, взявся за організацію наукової роботи в недавно зреформованім, але зовсім ще не виведенім на наукову дорогу Науковім Товаристві імени Шевченка. Перейняв на себе редакцію Записок (формальним редактором став з 1895р., фактичним же — скорше), зреформував їх з однорічника на квартальник, потім двомісячник, сам давав до них багато праць, справоздань і рецензій, а поруч них заложив (1895р.) в Товаристві инші, спеціяльні публікації — Жерела до історії України-Руси, Етнографічний збірник й ин., сам займаючися редакцією їх перших томів. При тім показалося, що надії на участь українських учених з Росії в сій (мовляв так пожаданій для російської України і потрібний) науковій роботі були марні: одні обіцяли й не давали нічого, инші викручувалися ріжними вимівками. Навіть книжки чи справки тяжко було допроситися, хоч як смертельно тяжко було працювати в тодішнім Львові, при браку якої-небудь бібілотеки з порядним добором літератури й періодик до української історії чи иншої української дісціпліни.
  
Ще прикріше було переконатися, що ті надії на прихильні обставини для українського культурного й спеціяльно-наукового розвою, на прихильність до національної української ідеї зі сторони правительства й Поляків, з яким я йшов до Галичини, покладаючися на запевнення ліпше обізнаних з галицькими обставинами Киян старшої генерації, — опираються на фальшивих запевненнях зі сторони Поляків, які дорогою "угоди" і ціною деяких подачок на культурно-історичному полі хотіли задавити всякий опозіційний, свободолюбний рух серед "галицьких Русинів". Скоро прийшлося переконатися, що мої київські приятелі глибоко помилялися в своїх симпатіях до "угоди" й "угодовців", що Поляки нічим не хочуть поступатися в своїм пануванню й не розуміють инших відносин до Русинів, як відносини пануючої народности до служебної. На сім пункті прийшлося мені більше або менше різко розійтися навіть з найблизшими приятелями, зблизившися з кругами різкоопозіційними. З другого боку, відносини до польської університетської колегії, які хотіли мати в мені покірного послушника польського панування, скоро зіпсувалися вповні і давали чимало прикростей. Я сильно з того всього захворів, так що ледве міг працювати.
  
На полі суспільно-політичнім я вкінці різко виступив проти угодовців і зблизившися до елементів радикальних, разом з ними взяв участь в реформі галицького народовецтва в дусі більше радикально-поступовім. Реформа була переведена з кінцем 1899р., і разом з кількома виднішими радикалами я увійшов в екзекутивний комітет реформованої партії, як містоголова (головою зістався старий проводир народовців пос. Романчук). Одначе, переконавшися скоро, що переведена реформа не увільнила народовецьку партію від її старих прикмет, я по кількох місяцях виступив з комітету, разом з д-ром Франком, відсунувся від участи в партійній діяльности народовців, і не раз виступав против похибок їх політики, являючися разом з д-ром Франком й молодшими товаришами репрезентантами лівішого напряму, який заступав заснований в 1898р. журнал ЛНВісник. Спеціяльно поведена в 1904 — 5 р. кампанія против грання деяких людей на національних струнах суспільности стягнула на мене тяжкі громи зі сторони офіціяльних проводирів народовців. В польських кругах становище моє в університетській справі, близкість до української університетської молодіжи і рішучість, з якою я проводив ідею національної рівноправности українського елементу з польським (і російським), накликали на мене особливо сильні атаки під час боротьби за університет 1901 — 3 pp., коли польські націоналісти обсипали мене ріжними інсінуаціями в уличній пресі, жадали усунення з університету, віддання під суд і ин.
  
Одночасно московфільські й слов'янофільські "діячі" київські й львівські мастили мене з свого боку, як проводиря українського сепаратизму, вказуючи, напр., на мій підпис під маніфестом реформованого народовства, що ставив оконечною цілею національної програми політичну самостійність України, і т. д. На ново підогрів сі напади виданий в 1904р. в Росії "Очерк истории украинского народа", в якім вороги українства справедливо добачили історичне оправдання національних українських змагань та програми української автономії, і статті, які з початком визвільного руху в Росії я друкував по російських газетах по українському національному питанню. В сих роках приятелі з офіціяльних російських кругів остерегли мене, що мені не можна приїздити до Росії, і я кілька літ не приїздив, аж до р. 1905, і се було дуже прикро і трудно для мене (весь час свого львівського професорства я зістававсь російським підданим і за російським паспортом приїздив, звичайно 2 — 3 рази до року для наукових занять і громадських зносин).
  
В такій трівожній воєвничій атмосфері не легко було вести наукову роботу, що вимагає спокою й скуплення. Тим часом її не убувало, а прибувало. З початком 1897р. я став головою Товариства імени Шевченка (проводив ним фактично від часу свого приїзду), і заразом далі зіставався головою його історичної секції й археологічної комісії та редактором "Записок", куди вкладав багато праці й редакторської, й авторської. Окрім викладів і семінарійних занять, на університеті (до семінарійних занять прив'язував я все особливу вагу, стараючися впровадити здібніших слухачів в самостійні наукові заняття), вів я приватні наукові заняття по-за університетом з студентами — своїми слухачами і сторонніми (роздавав книжки до рефератів і оцінок, потім відчитувано ті реферати, розбірано, а по оправленню друковано котрі ліпші). Тим способом вправлялися охочіші слухачі до наукової роботи, переходячи від рефератів в бібліографічнім відділі Записок Наук. Тов. ім. Шевченка до самостійних оцінок, від дрібних праць в Miscellanea до самостійних розвідок. Хоч галицькі обставини зводили в значній мірі сю роботу до роботи Данаід, бо підховані молоді адепти історичної науки мусіли потім іти в глуху провінцію, і часто якраз наукові надії, які вони подавали, служили мотивом для предержащих властей держати їх в чорнім тілі, все-таки з мого семінара і з тих privatissima повиходило чимало людей, які полишили де-який, а часом і досить значний слід в науковій роботі, а де-які роблять науково й далі, не вважаючи на тяжкі обставини (ідучи в хронологічнім порядку, були то: Омел. Тер-лецький, Д. Коренець, Мир. Кордуба, Стеф. Томашівський, Стеф. Рудницький, Ол. Целевич, Юр. Кміт, Зен. Кузеля, Ос. Чайківський, Вас. Герасимчук, Ол. Сушко, Фед. Голійчук, Ів. Джиджора, Ів. Кревецький, Ів. Крипякевич й ин.).
  
З кінцем 1897р. підніс я справу зреформовання ілюстрованого тижневика "Зоря" на літературно-науковий місячник; проект був прийнятий відділом Наук. Тов. ім. Ш., і з 1898р. почав виходити "Літературно-Науковий Вісник", а в число редакторів вступив від початку і я (заразом з Маковеєм і Франком, пізніше з Гнатюком і Франком). Брав у нім дільну участь, особливо в перших роках, коли видавництво ставилося на ноги і мені приходилося грати ролю головного редактора (сам я містив статті по літературі і суспільно-політичні огляди), і в останніх, 1905—6, — коли писав в нім публіцистичні статті в ріжних питаннях дня.
  
При кінці 1898p., з нагоди святкування століття української літератури, я виступив з проєктом заснування осібного видавничого товариства, головно для публікацій белєтристичних і популярно-наукових, що не входили в круг діяльности Наук. Тов. ім. Шевченка. Товариство мало бути завязане в формі акційної спілки, щоб оперти видання українських книжок не на жертвах і субвенціях, як звичайно видавано їх дотепер, а на доходах розпродажі. Коли сума акцій дійшла 3 тисяч гульденів, завязано весною 1899р. "Українсько-руську видавничу спілку"* (*Українсько-руська видавнича спілка — популяризувала кращі твори світової та української літератури. До 1912р. працівниками й редакторами її були І. Франко та В. Гнатюк. З 1899р. по 1917р. випустила понад 300 видань белетристичної і науково-популярної літератури) — товариство, яке під формою акційної, промислової організації все змагало до просвітних і культурно-національних цілей і згодом стало найбільшою українською видавничою інституцією, перейнявши в 1904р. і "Літературно-Науковий Вісник" (якому фірма Наукового Товариства ім. Шевченка — наукової інституції, підпомаганої субвенціями краю і міністерства, не рідко ставала на заваді в свобіднім вислові своїх гадок). В сій Спілці я з початку займав місце голови надзорчої ради, а пізніше, коли надзорчу раду злучено з дирекцією, — голови дирекції, й брав і досі беру діяльну участь в видавничій і в адміністраційній діяльности.
  
У власній науковій роботі, окрім поменших наукових статтей, рецензій, білших або менших матеріялів, міщених головно в Записках, я з початку львівського життя багато віддавав часу археографії, продовжуючи архивні заняття, ведені в попередніх роках. Засновуючи в Наук. Тов. ім. Шевченка археографічну комісію, я предложив їй план видань, і з того плану забрався до видання люстрацій і інвентарів королівщин Західньої України XVI в. — незвичайно важного джерела для історії суспільних, економічних і національних відносин того часу. Для сього відбув я в 1895р. нову подорож по архивах і починаючи з року 1895 видав чотири томи в серії: "Жерела до історії України-Руси", що містять люстраціЇ 1564—5 і 1570 p.p. королівщин галицьких, холмських і подільських; зібрана-ж мною тоді-ж колекція інвентарів в переважній части зісталася невиданою, за браком часу: видав я з неї лише кілька найстарших інвентарів в Записках Наук. Тов. ім. Ш. Відірваний иншою роботою — головно коло Історії України-Руси, я вернувся до архивальних занять потім, збираючи матеріял для огляду суспільно-економичного життя України в XV—XVI в. і разом з друком V т. Історії випустив перший випуск тих матеріялів.
  
Написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидніші репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річею, для якої час іще не наспів, бракує матеріялу, зістаються величезні прогалини і т. д. В своїх гадках мав я тоді написання історії короткої й загально-приступної, в трьох невеликих томиках, які-б обіймали старий, литовсько-польський, і новий період. Зайнявши катедру, я сім семестрів з ряду (1894 — 7) читав загальний курс історії України. Повторений потім вдруге ще раз в р. 1898 — 1901, курс сей мав послужити мов би скелетом тої задуманої історії. Кажу: скелетом передовсім тому, що курс сей слідив лише провідну нитку політичної історії, не вдаючися в історію культурну, огляди устрою, економічного життя і т. д., що потім зайняли таке важне місце в остаточній реалізації плану. (Курс сей відповідає в томі І гл. З, 5 і 6 і 1 екскурсу, в т. II гл. — 1 — 3, в т. III гл. 2 — 3, цілому т. IV, потім наступала історія козачини до знесення автономії України; а гл. 1 — 2, 4 і другий екскурс тому І, гл. 4 — 7 тому II, гл. З і 4 тому III і цілі т. v і VI зовсім або майже зовсім не входили тоди, а й те, що потім увійшло в Історію, увійшло в далеко повнішій і детальнішій формі). Близше розглянувшися, прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а ширшою й строго-науковою історією України, яку-б потім можна переробити в коротку й популярнішу. З початком 1897р. я приступив до занять для сього курсу, війшовши в менше звісні мені перед тим сфери передісторичної колонізації України, індо-европейської гльотики і старинностей та слов'янської праісторії. Протягом 1897 і 1898р. був написаний І том і при кінці 1898р. був видрукований — вихід його припав на час грандіозного, як на тодішні галицькі обставини, і поважного святкування ювілею українського відродження, урядженого Наук. Тов. ім. Шевченка, в організації якого я брав дуже діяльну участь, і, як казали, мав велике вражіння зробити своєю промовою на комерсі на тему ваги моменту й потреби інтензивної національної поступової роботи.
  
В Галичині сей початок Історії був прийнятий з великим заінтересуванням, можна сказати, з ентузіязмом. Але на прозьбу про допущення до Росії відповіддю була абсолютна заборона. В наукових кругах російських і польських книгу грунтовно замовчано, як і взагалі цілу Історію; та і з українських істориків-спеціялістів ніхто не дав оцінки чи навіть статті про неї. Не вважаючи на се, я вів з цілим напруженням розпочати діло і протягом 1899р. був написаний і виданий т. ІІ, протягом 1900р. — том III, що закінчував собою давній період української історії. Цілість зпочатку я надіявся вложити в 5 — 6 томів, пізніше, коли на сам давній період пішло три, — числив на 7 до 8, аж доки огляд суспільно-політичного, економічного й культурного життя XV — XVII в.в., розрісшися на цілі два томи, не переконав мене, що ще багато томів буде потрібно, аби довести історію України до початків XIX в.
  
Супроти сеї роботи, яку я вважав, так казать, задачею свого життя, відсував я все, що можна було відсунути; але не можна було відсунути роботи в Наук. Тов. ім. Шевченка, Записках і ЛНВіснику, а хвиля приносила часом і инші роботи. Так, коли в 1899р. мав відбутися в Київі археологічний з'їзд з участю також галицьких учених, я видвигнув і поставив ребром питання про допущення рефератів на українській мові. Було то перше гостре поставлення українського питання на російськім грунті (воно й дало привід всім ворогам українства в Росії вилляти потоки яду й помий на мене, як провідника в сій справі), і треба було задокументувати, що за сими претензіями на признання наукової української мови стоїть і дійсна наукова робота. Для того організоване було бюро в Наук. Тов. ім. Ш., зібрано 30 наукових рефератів, які по недопущенню української мови на з'їзді в цілости або в резюме були видруковані в Записках (в двох спеціяльних великих томах і в инших книжках Записок), а в тім було й власних моїх кілька більших рефератів, окрім дрібніших комунікатів. З другого боку, богато спокою й нервової сили забрали непорозуміння, які виникли в р. 1901 в Наук. Тов. ім. Ш. зі сторони людей невдоволених чи то концентрацією засобів і енергії Наук. Тов. ім. Ш. в тім науковім плані, який був переведений в попередніх роках, чи то подражненних ріжними особистими моментами. Атака була поведена на людей, близьких мені, яким я хотів за помічю дрібних подміг і занять в Товаристві забезпечити можність наукової роботи; розжалений тим, я скинувся літом 1901р. головства й инших занять в Товаристві. Але коли показалося, що опозиція зовсім не має охоти забратися сама до організації наукової роботи хоч би по свойому планові і почала мене просити вернутися, а до сього також нахиляли мене й голоси Українців з ріжних боків, вернувсь я знову до роботи в Товаристві, постановивши не звертати по можливости уваги на виходки опозиції; що, правда, супроти піддержки, яку давала мені переважна маса членів, ся опозиція потім значно слабла з року на рік, зчаста повторюючи зрештою, що против мене самого нічого не має. За всім тим дало се багато прикрого, а певною компензатою служила мені лише моральна опора, яку давала сім'я і кружок інтелігентних і характерних людей, співробітників в науковій, культурній і громадській роботі, що окружив мене і піддавав духа в роботі для культурного подвигнення української народности.
   Серед описаних клопотів написаний був протягом 1901р. IV том Історії і розпочатий V (1902); четвертий том я хотів видати разом з п'ятим, по укінченню його. Але 1903р. приніс ріжні инші справи й плани. З початком того року я дістав від вільної російської школи в Парижі запросини прочитати в ній курс з української історії. Я прийняв радо сю пропозицію: в мені в тих роках виросло переконання про крайню потребу популяризувати й маніфестувати українську наукову роботу й її результати супроти умисного ігнорування, яким, очевидно, надіялися її на смерть замовчати неприхильники українства, та дорогою видань на инших мовах постаратися проломити заборону наукових українських публікацій в Росії. З тою цілею вже в 1900p. і пізніше удававсь я до ріжних німецьких видавничих фірм з пропозицією німецького видання своєї Історії, але незвичайність предмета (порівняти аргумент Гауча!) і великі розміри праці ставали на перешкоді — видавці відповідали відмовою. Тепер пропозиція паризької школи відогріла сі плани і гадки, і я постановив прочитати в паризькій школі короткий загальний курс української історії, і слідом обробити його для видання в російській і якійсь европейській — напр., французькій — мові, а заразом використати сю подорож для завязання особистих зносин для популяризації української ідеї (так я заразом дістав запросини прочитати відчит в Берліні в товаристві російської молодіжи і т. и.) Сі надії на популяризацію українства відчитами мало справдилися; молодь російська інтересувалася питаннями економічними й політичними, а українська історія й українство для неї були річами мало цікавими; але навязані були деякі зносини в Парижі й Лондоні, уложені умови про французьке видання малої історії й німецьке великої (щоправда — на мій кошт). Вернувшися з подорожи в травні 1903р. (відчити в Парижі читалися в квітні і початок травня, потім я був ще в Лондоні, Липську й Берліні), я засів з завзяттям за оброблення російського курсу української історії, якому дав назву "Очерка истории украинского народа"; протягом літа він був написаний майже весь. Але сю amore* (*Любов (іт.)), в надії великої користи для зросту української ідеї, написану роботу стріли зараз всякі трудности — з перекладом на французьке і з виданням російського тексту. Видавці не хотіли брати такої непевної з цензурного і навіть нецензурного погляду книжки. Один з дуже ліберальних видавців відмовлявся побоюванням, що схема української історії, розходячися різко з принятою схемою руської історії (напр., включення давньої Руси), накличе на книжку некорисий осуд зі сторони російських наукових кругів. Нарешті по довгих митарствах я рішив друкувати й Очерк на свій риск; літом 1904р. він був видрукуваний і завдяки тому, що під той час зачалася "весна" Святополка-Мирського, — був випущений і в світ, з огляду — як зазначила резолюція цензури — на спокійний і обєктивний тон, яким був висловлений сам на собі нецензурний зміст.
  
Підкинчуючи "Очерк", я в осени 1903р. взявся до перегляду І тому Історії для нового видання (перше, друковане лише в 600 примірниках, розійшлося вже в 1901р.), — тому що треба було зачинати німецький переклад — з справленого тексту другого видання. Була се тяжка робота, бо більшу половину тому переробив майже наново (в зв'язку з ріжними доповненнями і використанням нового або в І вид. не використаного матеріялу). Вона зайняла цілу зиму й весну 1903—4 року; за той же час було написано кілька статей з цілею популяризації української наукової роботи: статті для петербурського академічного збірника, у редакції якого я допросився, що їх надруковано українською мовою, і статті про Наук. Тов. ім. Шевченка для Журнала Мін. Нар. Просв. і Archiv'a für slav. Phil.* (*Архів слов'янської філософії (нім.)), та де-які дрібні праці.
  
Літо 1903 року зайняли публичні курси, уряджені у Львові, головно в інтересах української молоді, що мала прибути — й дійсно прибула з Росії. Тоді ж випустив я IV том Історії і взявся до V-го. Кінець 1904p. приніс мені радісну вістку — допущення до Росії Історії, наслідком горячого й різкого листу, написаного мною до тодішнього міністра Святополк-Мирського. Але се допущення задавало нову роботу; тт. II і III Історії розійшлися, треба було ладити нове видання, яке я хотів основно переглянути. Стративши надію докінчити т. v, я переглянув і дописав глави, що містили в собі огляд суспільно-політичного устрою українських земель під польсько-литовським режімом і випустив їх як першу частину тому п'ятого весною 1905р.; за тим пішло нове видання II тому, а з кінцем року — III тому.
  
Тим часом хвилі визвільного руху в Росії підіймалися все вище й вище. В Галичині з кінцем 1904p. розпочав я був в Л.-Н. Віснику кампанію з проводирями української національно-демократичної партії, яку підозрівано тоді в планах нового компромісу з польськими панами ситуації. Виступив против занедбування реальних потреб української людности, засліплювання суспільними ефектовними фаєрверками, що закривали очі на ті потреби (притоку дала справа будови театра і закладання приватних шкіл, але полєміка мала загальніший підклад). Але ще частіше тепер став відкликатися на питання дня в Росії, в листах і в статтях — в Л.-Н. В., і в російських газетах — в "Сині Отечества" і "Киевских Откликах", по українському питанню в Росії й польсько-українським відносинам в Галичині (більша стаття: К польсько-украинским отношениям в Галиціи, вийшла осібно, инші вичислені в хроніці Л.-Н. Вісника за той рік). Тодіж (літом 1905р.) приладив я нове видання "Очерка", де розширено огляд новішої історії й сучасного стану українства (випустив я його в квітні 1906, не чекаючи розпродажу старого — бо бажав ним відізватися на питання дня), й статтю про українське питання для збірника Russen über Russland. Та національне і спеціяльно українське питання не мало симпатії в російських ліберальних кругах, і писати в чужих газетах було трудно: прийшлося стрінутися з браком співчуття у редакцій і залишити їх. Вирисувалася крайня потреба в російськім органі для українського питання, і сю потребу я дуже пропагував в листах до земляків, а під осінь 1905p. вибрався на Україну, щоб позондувати український рух і поагітувати за заложеням органу. Побувавши в Київі, Одесі й Харкові, я набрав надії на можливість зреалізування сього плану і збірався виїхати в сій справі до Петербургу. Але страйки, маніфест 17 жовтня, чорно-сотенні погроми, вкінці (псевдо) ліберальний курс і нові постанови про пресу змінили зовсім ситуацію: на першу чергу виступило заснування українських газет, що закладаються з початком 1906p. по ріжних містах, а брак усякого порядку, урядовий терор і т. и. та повна непевність завтрішнього дня не дають іще можности ніякої трівкої організації.
  
Тому з осінню 1905p. вернувся я до роботи коло Історії, докінчив давно розпочату II частину V тому (випущену на початках 1906 року) і прийнявся за том VI вилучивши туди огляд економичного й культурного життя, яке первісне надіявся змістити в томі п'ятім, та спішачися швидше приступити до часів і подій, від яких рахують українську історію в звичайних поглядах на неї. Під початок літнього курсу огляд економичного життя, розпочатий ще в 1904р. і потім залишений, був скінчений. Разом з тим займався я організацією роботи коло спорядження корпусу актів до історії козаччини, неминуче потрібного супроти того, що від кінця 1880-х pp. перервалася всяка систематична робота на сім полі. Проект такий був мною предложений в Товаристві ім. Шевченка ще весною 1905р. (видрукований в 24 випуску Хроніки Товариства). Молоді археографи, підховані в моїм семінарі, мали розібрати між собою поодинокі партії в історії козаччини й зайнятися призбиранням до них актового матеріялу в невикористаних або мало використаних рукописних збірках Київа, Харкова, Петербурга, Москви, Кракова, Варшави і т. и. Від літа 1905р. організовано археографичні експедиції до Харкова, Москви, Кракова, Варшави, Петербурга, а члени їх мали приступити слідом до оброблення й приготовання до друку тих колєкцій.
  
Велика честь і утіха в тім часі стріла мені зі сторони моїх учеників і прихильників, що з нагоди десятиліття моєї наукової й громадської праці в Галичині пошанували мене виданням розкішного збірника: задуманий він був в осени 1904, коли десятиліття скінчилося, а вийшов в лютім 1906р. і на комерсі в тіснішім кружку учеників і товаришів був мені доручений. Припало се як раз на вихід II частини V тому і першого тому німецького видання Історії.

Львів, 1906, березень

   З 1906р. діяльність Грушевського стала все більше переноситься на Велику Україну, до Київа. З трівогою помітивши, що новонароджена тамошня преса не досить використовує зроблене за останню чверть століття на галицькім грунті спільними силами робітників цілої України і замикається в тіснішім крузі місцевих інтересів, Гр. агітував за перенесення до Київа "Літ.-Наук. Вісника" й инших видань, відкриття в Київі відділу львівської книгарні Наук. Тов. ім. Шевченка, переселення до Київа молодих галицьких публіцистів і дослідників, а також старався і про відновлення і поширення своїх персональних зв'язків з новим політичним рухом. Літом 1906р. Гр. виїхав до Петербургу, де тоді засідала Перша Державна Дума, брав живу участь в життю Укр. Фракції, Укр. Клуба і в редакції заснованого тоді "Украинскаго Вестника". Статті, друковані в тих роках, 1905—6, він випустив слідом осібною книжкою п. з. "Освобожденіе Россіи и украинскій вопрос", і окремими відбитками. З кінцем 1906р. видання "Літ.-Наук. Вісника" було перенесене до Київа, і в нім звичайно щокнижки появлялись статті Гр. на тему українського життя та будили чималий інтерес. Статті з попередніх років (1905—6) на сі теми він видав також під заг. "З біжучої хвилі". Брав якийсь час близьку участь також в редакції щод. часописи "Рада". З організацією Українського Наукового Товариства в Київі (весною 1907р.) був вибраний його головою і дбав про можливо тісний контакт обох наукових товариств, львівського і київського, котрих був головою і редактором, або співредактором видань. Тогож (1907) року, на бажання петербурського добродійного товариства написав популярну історію України "Про старі часи на України", яка з того часу багато разів передруковувалась і перекладалась на инші мови. Захопившися в тих роках українським і світовим мистецтвом, став підготовляти видання ілюстрованої історії України — котре випустив потім, 1911р., і воно мало великий успіх: протягом півроку розійшлося перше видання в 6 тис. примірників, і було повторене слідом, ще з більшою скількістю ілюстраційного матеріялу. Паралєльно готовив книгу з історії европейської культури, в формі подорожніх заміток (друкувалися в Літ.-Наук. Віснику під заголовком "По світу"), задумуючи так само багато ілюструвати її — але сей план розбила війна. Вернувся також до белєтристичних інтересів своєї молодости, друкуючи в Літ.-Наук. Віснику під ініціялами М. З. короткі начерки й оповідання, котрі пізніш, в 1918р., зібрав у двох серіях "Sub Divo" і "З старих карток".
  
Серед сих ріжноридних інтересів і занять і частих переїздів і подорожей головне наукове діло "Історія України-Руси" посувалось в дещо помалішім темпі.
  
В 1907p. вийшов том шестий — присвячений економичному й культурному життю; 1909p. том семий — з історією козаччини до р. 1625; перша частина VIII тому (pp. 1625 — 1638) — тільки 1913. Сі останні томи вимагали інтензивної архивальної роботи; крім того багато часу було віддано перерібці для нового видання т. iv (1907) і т. І (третє видання 1913р.), а також перекладам. Помічаючи, що його українське видання не поширюється в наукових кругах російських і всіх тих, що звикли черпати свої відомості тільки з російських видань, Гр. почав видавати в перекладі поодинокі частини "Історії України". 1910 випустив п. з. "Кіивская Русь" частину першу І тому, далі, в pp. 1913 — 14 два томи "Исторія Украинскаго Казачества" (переклади з VII і VIII тому, до р. 1623); редакція сих перекладів забирала багато часу. Випустив в сих роках також два перероблені і доповнені видання "Очерка історіи Украинскаго Народа" (1911 і 1913). Далі займався також популяризацією ("Про батька козацького Богдана Хмельницького" в вид. "Лану", в р. 19), а в pp. 1911 — 12 з гуртком молодших популяризаторів (Ю. Сірий, Г. Терниченко й ин.) видавав тижневик для селян "Село"* (*"Село" — українська щотижнева ілюстрована газета. Видавалася в Києві з вересня 1909р. по лютий 1911р. На базі "Села" з березня почала виходити газета "Засів" (1911 — 1912 рр.)). Свої статті, друковані там 1912р., випустив окремою книжкою п. з. "Про українську мову й укр. школу", яка була арештована цензурою, але випущена постановою Київ. Судової Палати. Випустив тогож року розкішно видану і багато ілюстровану старим українським графічним матеріялом, популярну перерібку відповідних розділів своєї історії п. з. "Культурно-національний рух на Україні XVI і XVII вв.", що мав чималий успіх, завдяки також композиціям В. Г. Кричевського, що брав діяльну участь в ілюстрації сих видань.
  
Одночасно не переставав займатися галицькими справами, різко виступаючи против опортуністичного курсу нац.-демократів. Статті на сю тему випустив весною 1911р. під заголовком "Наша Політика", яка викликала доволі сильне вражіння, але була прийнята за виразний casus belli* (*привід для війни (лат.)) провідниками нац.-демократів, які всевладно правили львівською укр. громадою. Доходячи в тім часі нової угоди з польськими кругами, вони рішили за всяку ціну зробити Гр-го "нешкідливим" і дали йому битву на грунті "Наук. Тов. ім. Шевченка". На загальні збори весною 1913р. була випущена анонімна брошюрка, наповнена фантастичними цифрами і вимислами, і зібрано всіх, хто стояв під керуванням тих н.-дем. провідників. Гр-го обрано головою, але всіх його співробітників з попередніх років провалено. Гр. прийняв вибір на кілька місяців, щоб докінчити де-які розпочаті видання, і в осени зрікся головства і редакторства, скінчивши на 116 т. "Записок". З огляду на такі прикрі відносини, постановив зріктися також катедри в університеті, коли скінчиться 20 літ служби: 1 вересня 1914 року, се дасть йому право на зменшену пенсію, і змогу вповні перенести свою роботу до Київа. В зв'язку з сим запроєктував Київському Науковому Товариству використати юбілейний — 1914 рік (століття народин Шевченка) для поширення своєї наукової організації. Тому, що новий виділ Н. Тов. ім. Шевченка рішив свої "Записки" з наук. часописи, якою вів Гр., перетворити на збірку самих тільки розвідок (скасувавши відділи хроніки і бібліографії), Гр. запроєктував Київському товариству приступити до видання наукового трьох-місячника українознавства п. з. "Україна" і взяв на себе редакцію (відповідальним редактором згодився стати К. П. Михальчук, технічну редакцію взяв Д. І. Дорошенко). Також рішено було приступити до видавання матеріялів археографічних і етнографічних. Пок. Семиренко, що рікрічно підтримував видання Товариства грішми, згодився збільшити на се свою підмогу.
  
Але тут прийшла війна і поруйнувала всі плани. Вона застала Гр-го на літнім спочинку в Карпатах, відти, не моючи змоги ні виїхати до Київа ні вернутись до Львова, він виїхав із сім'єю до Відня; виїхавши потім до Італії, списався з київською ріднею і знайомими, і рішив через Румунію виїхати до Київа. Але вже з початком війни був виданий секретний наказ: коли-б приїхав, обшукати і без огляду на результати трусу вислати на Сибір. Коли в середині листопаду Гр. приїхав з сім'єю до Київа, Гр. арештовано, помешкання ошукано, а потім, в грудні дано наказу обшукати також і помешкання у Львові — що був тоді в російській окупації. Хоч сі труси не дали ніяких обтяжуючих вислідів, в лютім 1915р. Гр. призначили на висилку етапом на Сибір, але петербурським знайомим, як іронізувало "Н. Время" в останні хвилі вдалось "вставити букву М": замість до Сибіри призначено на висилку до Симбірська і під охороною городового вивезено і віддано симбірській поліції, а слідом виїхала туди-ж його родина. В Симбірську Гр. прожив до осени того р., — за проханням російської академії восени його переведено до Казани, як міста більш придатного до університетських занять, а рік пізніше до Москви, все під "явний нагляд поліції", що позбавляли його права педагогічної і ріжної иншої діяльности. В Симбірську і Казани Гр. взявся до оброблення популярного курсу всесвітньої історії, в двох ціклях узшому (популярнішому) і ширшому (більш науковому). З переводом до Москви мав змогу взятись до продовження своєї "Історії України", яку війна перервала на описі Зборівської битви. Оброблену частину, 1638 — 1648, випустив, живучи в Казани, як II частину VIII тому в р. 1916, в Москві докінчив історію війни 1649р. і довівши огляд до весни 1650 року видрукував в Москві, як третю частину VIII тому (видання се було закінчено вже по виїзді Гр-го з Москви і властиво не вийшло в світ, і потім Гр. передрукував, його в Видні в 1922р., з одинокого примірника, одержаного з Москви з оказією). Почав друк також своєї "Всесвітньої Історії", котрої І ч. вийшла в Петербурзі в р. 1916. В Москві брав участь в редакції "Українской Жизни" й тижневика "Промінь", займався організацією україн. видавничої спілки і наукового товариства.
  
Революція визволила Гр-го з сього заслання і перервала сі заняття. Вибраний головою Української Центральної Ради при її організації й викликаний її телєграмами до Київа, Гр. приїхав у березні, потерпівши в дорозі нещастя: вагон, в котрім він їхав, згорів в дорозі, і в нім значна частина рукописей і книг. Ще більше подібне нещастя спіткало його рік пізніш, коли фамільний дім Гр-х був спалений підчас обстрілу Київа, і в нім згоріли всі рукописи, цінні колєкції укр. мистецтва і бібліотека.
  
Чотирнадцять місяців існування Укр. Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918), котрого Гр. був весь час головою, наповнили його час перед усім політичною роботою, але поруч того він писав і на біжучі політичні питання, друкуючи статті (спочатку в час. "Нова Рада", потім в "Народній Волі") й окремі брошюри ("Хто такі Українці і чого вони хотять", "Звідки пішло українство", "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії і федерації", "Українська Центральна Рада й її універсал"). Друкував також популярно-наукові річи (Всесвітня Історія, кн. 2 і 3, "Переяславська умова України з Москвою"), та передруковував свої давніші писання новими виданнями. Робив се не тільки з огляду на вимоги моменту, але і для заробітку, бо стратив всі инші джерела своїх прибутків і жив виключно літературним заробітком, бо праця в Ц. Раді ніякого доходу не давала.
  
Після гетьманського перевороту Гр. жив у Київі інкогніто, зчаста міняючи місце прожитку і шукаючи спочинку від тяжких переживань в літературно-науковій праці. Виготовив за сей час частини 4, 5 і 6 "Всесвітньої Історії", і в ширшій серії книги: "Старинна Історія. Античний світ", "Середні віки Европи". З упадком гетьманщини брав участь в засіданнях Наук. товариства, де тоді дебатувалось питання про реорганізацію академії, був вибраний також членом Трудового конгресу. З початком лютого 1919р. виїхав до Камінця, де редактував якийсь час газету "Голос Поділля" і займався роботою над укр. підручниками (Історія України для трудової школи). З кінцем березня через Галичину виїхав за кордон, в делегації від партії укр. соц. революц. на конференцію II Інтернаціоналу, і взяв участь в люцернській конференції (докладне звідомлення про сю делегатську діяльність надр. в "Борітеся поборете" ч. 3). В осени того ж 1919р. виступив з проєктом організації "Українського Соціологічного Інституту" і одержавши деякі кошти для цього занявся цією організацією. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві, Парижі; брав участь в організації часописи Europe Orientale* (*"Східна Європа" (фр.)), "Борітеся поборете", "Наш Стяг", друкував в них багато статтей і окремі брошури. В 1921p. виступив з делегацією с-рів в II Інтернаціоналу, 1922p. зложив і делегацький мандат, з огляду на принціпіяльні розходження, і віддався виключно науковій роботі в "Укр. Соц. Інституті". Видав в сім часі книги: Abrege de l’Histoire d’Ukraїne, Antologie de litterature ukraїnienne* (*"Коротка історія України", "Антологія української літератури" (фр.)) (спільно з донькою своєю К. Грушевською), "Початки Громадянства (Генетична Соціологія)", "Початки соціялістичного руху на Україні й женевський соц. гурток" (сюспільно зі співробітниками), "З історії релігійної думки на Україні". З 1922р., оселившися в Бадені, під Віднем, занявся виключно "Історією української літератури" — написав чотири томи, з котрих тоді-ж видав три перші у Львові, четвертий докінчив і видав уже на Україні, в 1925р. Вибраний з кінцем 1923 року членом Української Академії й, одержавши дозвіл на поворот, в березні 1924 вернувся на Радянську Україну, до Київа, сподіваючись повести інтенсивну наукову роботу в нових умовах на безпосередню користь українських робітничо-селянських мас та соціялістичного будівництва України. Двохрічне перебування на Радянській Україні вповні доказало можливість продуктивної наукової праці в сих умовах.

 (Із книги: “Михайло Грушевський” — Київ: “Бібліотека українця”, 1998. — С. 26 — 57.) 

   За життя Михайла Грушевського в Радянській Україні, 1928 року, уся його художня проза і його драматичні два твори були зібрані докупи в книжці “Під зорями”, яку критика відзначила як дуже визначне явище.
  
Помер М. Грушевський 1934 року.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016