Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Історія України (О.Субтельний) arrow 6.5.4. Реакція українців
03.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




6.5.4. Реакція українців

6.5.4. Реакція українців

   Оскільки природу польсько-українських взаємин у міжвоєнні роки здебільшого формував польський уряд, то діяльність українців у цей період по суті являла собою відповідь на польські ініціативи. Українці в основному лишалися в опозиції до польського режиму, виражаючи це або легальними засобами, що не становили загрози для їхнього становища, або насильницькими революційними методами, без огляду на наслідки. Перший із цих двох підходів набув куди більшого поширення.
   Хоч “легальники” ніколи не відступали від своєї мети — рано чи пізно об'єднати всіх українців у незалежній державі, вони зосередили зусилля на збереженні тих здобутків, які завоювали українці під владою Австрії всупереч дискримінаційній політиці польської держави. Вони брали участь у польській політичній системі через легальні українські партії, перебудовували й поширювали кооперативний рух і намагалися захистити українське шкільництво. Розвиваючи цей “органічний сектор” українського суспільства, “легальники” сподівалися, що українці будуть краще підготовленими до здобуття незалежності, коли для цього виникне нагода. Ця конструктивна, хоч і буденна, діяльність приваблювала переважно стабільніші елементи українського суспільства, такі як члени передвоєнного “істеблішменту”, священики, велика частина інтелігенції та заможних селян.
   Політичні партії. У поділеному на численні фракції польському суспільстві в 1925 р. налічувалося 92 зареєстровані партії, з них 32 були представлені у парламенті. Така тенденція до політичної диференціації також мала місце й в українському середовищі. Охоплюючи ідеологічний спектр від крайніх лівих до крайніх правих поглядів, українці мали близько 12 політичних партій, які до того ж відображали дуже різноманітні політичні традиції “австрійських” українців Східної Галичини на противагу “російським” українцям Волині, Полісся та Холмщини.
   Проте існувала одна партія, що була чисельнішою та впливовішою від усіх разом узятих,— УНДО. Вона утворилася в 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з рядом менших угруповань. Незважаючи на зміну назви, УНДО фактично являла собою прямого спадкоємця довоєнної Національно-демократичної партії, що була провідною західноукраїнською партією до й під час польсько-української війни 1918—1919 рр. Ця по суті ліберальна партія виступала за конституційну демократію та незалежність України. Щоб підготувати українців до незалежності, вона підтримувала політику “органічного розвитку” та аграрних реформ. Відносно гнучка за своєю тактикою, ця партія вдалася до спроб нормалізації українсько-польських взаємин. Але репресії польського уряду, з одного боку, та екстремізм українських націоналістів, з іншого, ускладнювали проведення центристської політики УНДО.
   Оскільки більшість українських діячів, переважно представники інтелігенції та духовенства, належали до УНДО, вона була партією західноукраїнського “істеблішменту”. її члени контролювали багато українських фінансових, кооперативних та культурних закладів, у тому числі найвпливовішу західноукраїнську газету “Діло”. На виборах УНДО збирала близько 600 тис. голосів, завойовуючи величезну більшість українських мандатів у сеймі. До найвидатніших лідерів партії належали Дмитро Левицький, Василь Мудрий, Стефан Баран, Остап Луцький, Мілена Рудницька та Іван Кедрин.
   Соціалістичні тенденції в середовищі західних українців були сильними, хоч і фрагментарними. Головним їхнім виразником виступала Радикальна партія — найстаріша з усіх українських партій, її програма закликала до справедливого поділу земель серед селян, обмеження приватної власності та відокремлення церкви від держави. Але вона також підкреслювала, що цих цілей не можна досягти, доки не буде встановлена незалежна держава, котра об'єднає всіх українців. Тому в 20—30-х роках радикали, які раніше рішуче підтримували ЗУНР, виступали переконаними противниками СРСР і Польщі — цих головних ворогів української незалежності.
   У 30-х роках радикали налічували близько 20 тис. членів, здебільшого селян, сільськогосподарських робітників і подекуди інтелігенцію. На виборах 1928 р. ця партія отримала 280 тис. голосів. Зосереджені в Галичині радикали, проте, вдалися до рішучих спроб поширити свій вплив на Волинь, Полісся та Холмщину, об'єднавшись у 1926 р. з меншою від них Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині, й утворивши разом Українську соціалістичну радикальну партію. До найвідоміших її вождів належали такі ветерани, як Лев Бачинський та Іван Макух. Якщо радикали виявляли націоналістичні тенденції, то інша довоєнна українська соціалістична партія — чисельно невеликі й слабкі соціал-демократи на чолі з Левом Ганкевичем — схилялася на бік комунізму.
   У 20-ті роки на Західній Україні швидко поширювалися прорадянські погляди. Великою мірою це була реакція на прихильність західних держав до поляків, на їхнє потурання гнобленню Польщею національних меншостей. Західним українцям також імпонували політика українізації у Радянській Україні та відродження селянства за непу. Щоб стимулювати ці тенденції, радянський уряд призначав своїми консулами у Львові українців, намагався привернути до себе західних українських інтелектуалів і студентів, пропагуючи досягнення Радянської України та обіцяючи їм теплий прийом.
   У результаті до Радянської України емігрували такі провідні представники західноукраїнської інтелігенції, як Михайло Лозинський, Антін Крушельницький та Степан Рудницький, а також сотні студентів. Майже всі вони загинули під час репресій 30-х років. Не маючи офіційних контактів з радянським урядом, Наукове товариство ім. Шевченка у Львові підтримувало, однак, тісні зв'язки з Українською Академією наук у Києві. Західноукраїнські кооперативи обмінювалися досвідом із радянськими колегами. Західноукраїнський еміграційний уряд Євгена Петрушевича після 1923 р. зайняв відверто прорадянські позиції, те ж саме зробила впливова частина керівництва УНДО. Але ці тенденції трималися недовго, й коли в 30-х роках на Західну Україну просочилися відомості про страхіття колективізації, голоду та чисток, вони швидко ослабли.
   Однак за свого піднесення прорадянські симпатії дали початок кільком легальним та нелегальним організаціям. У 1919 р. невелика група галичан, більшість із яких були в роки революції військовополоненими у Росії, утворила Комуністичну партію Східної Галичини. Під час короткої окупації Галичини Червоною армією в 1920 р. ці галицькі комуністи — українці, євреї та поляки — утворили ефемерний “уряд”. У 1923 р. ця партія змінила назву на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ) і, схиляючись перед тиском Комуністичного Інтернаціоналу, стала автономною частиною Польської комуністичної партії. Але навіть тоді такі українські лідери цієї багатонаціональної партії, як Кароль Максимович та Роман Кузьма, вперто продовжували зберігати українське єство, виявляючи у своїх діях дивовижну незалежність. Вони пристрасно підтримували Шумського та націонал-комунізм у Радянській Україні, надавши своїй позиції принципового звучання у міжнародному комуністичному русі. Ця позиція привела до зміцнення українського керівництва КПЗУ, але не поклала кінця запеклій фракційній боротьбі в партії. У 1938 р. за  наказом Сталіна її розпустили. У 30-х роках КПЗУ налічувала понад 4 тис. членів;  майже половину з них становили українці, а решту — поляки та євреї.
   Як нелегальна підпільна партія, КПЗУ в 1926 р. стала на шлях утворення легальної, опертої на широкі маси організації під назвою Робітничо-селяиське соціалістичне об'єднання (Сельроб) із метою завоювання більшої підтримки в народі. Спочатку її очолили лівий русофіл Кирило Вальницький та український соціаліст із Волині Павло Васильчук. Незабаром внутрішні конфлікти, аналогічні тим, що роздирали КПЗУ, розкололи цю організацію на праве крило, яке обстоювало українські національні інтереси, та ліве, котре підтримувало Москву. У 1928 р., в апогеї своєї сили, обидва крила налічували близько 10 тис. членів і на виборах набрали близько 240 тис. голосів, переважно відданих за національне свідомих правих. Проте політика Сталіна похитнула підтримку Сельробу з боку народу, й тому рішення польського уряду про розпуск цієї організації в 1932 р. не викликало великих протестів.
   Інші українські партії були невеликими, слабкими й схилялися до співпраці з польським урядом. Одна з них — Українська католицька партія єпископа Григорія Хомишина — безуспішно намагалася мобілізувати прибічників клерикального консерватизму. Русофіли, що переживали стрімкий занепад, заснували Руську селянську та Руську аграрну партії, які в 1931 р. злилися в одну. Але й це не утримало багатьох їхніх рядових членів від переходу до українських партій.
   Кооперативний рух. “Спирайся на власні сили!” — таким було гасло прихильників “органічного розвитку” західноукраїнського суспільства. Малось на увазі, що оскільки українцям у їхніх починках не допоможе ніхто (звичайно ж, не польський уряд), то їм слід самим собі допомагати. Один із найкращих способів досягнення такої мети українці вбачали у кооперативах. Основна функція кооперативів полягала в розвитку економіки. За польської влади ця функція значно розширилася: кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту, школу, в якій люди вчаться бути господарями власної землі.
   Важливим чинником у зростанні ролі кооперативів стали ветерани української армії, що вступали до них. Переживаючи свою поразку, ці патріотично настроєні, політичне активні люди дивилися на кооперативи як на засіб продовження боротьби за українську справу: “Працюючи в кооперативах, ми знову стаємо солдатами народу”. Кожен організований кооператив, кожен забезпечений ним товар чи послуга, кожен гріш, що клався до української, а не польської кишені, вони вважали за удар по польському ворогові, за ще один крок до незалежності. Участь у кооперативах пояснювалася й практичними міркуваннями: нерідко лише кооперативи надавали ветеранам можливість працювати.
   Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. Кредитові спілки організувалися в асоціацію під назвою “Центробанк”, сільські споживчі й торгові спілки утворили “Центросоюз”, спілка молочних кооперативів називалася “Маслосоюз”, а “Народна торгівля” представляла міських торгівців. Організація, що об'єднувала всі кооперативи, наглядала за їхніми рахунками, навчала службовців та забезпечувала загальне керівництво, називалася РУСК (Ревізійна Українська спілка кооперативів). Авторитет спілок підносили їхні високопрофесійні та самовіддані керівники, насамперед Остап Луцький та Юліян Павловський.
   У міжвоєнний час кооперативи об'єднували переважно сільських споживачів, торговельні організації і регулювали ціни на сільськогосподарські продукти та на готові вироби. Найбільших успіхів у збуті своїх продуктів досягли молочні кооперативи “Маслосоюзу”, що опанували західноукраїнський і навіть значну частину польського ринку.
   Про різке зростання кооперативів свідчить статистика. Якщо в 1921 р. у Східній Галичині налічувалося близько 580 українських кооперативів, то у 1928 р. їх кількість підстрибнула до 2500, а на 1939 р. наблизилася до 4000. Загальне число членів 5 кооперативів напередодні другої світової війни сягало понад 700 тис. чоловік; вони забезпечували роботою понад 15 тис. українців. Майже 90 % кооперативів діяли у Східній Галичині; на Волині ж, Поліссі та Холмщині українців змушували вступати до польських кооперативних асоціацій. І все ж на кожного українця припадало вдвічі більше кооперативів, ніж у поляків, навіть при тому, що останні мали перевагу, користуючись підтримкою уряду.
   Але українські кооперативи також стикалися з серйозними проблемами. Занепокоєні  зростанням руху, польські урядовці стали систематично перешкоджати його дальшому розвитку. Польська тактика включала звинувачення в нібито неправильному складанні зведень, порушенні правил будівництва чи гігієни тощо. За всієї своєї чисельності та високої організованості українські кооперативи, проте, значно поступалися польським через брак капіталів, що обмежував їхній економічний вплив. Але попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед українців Галичини й свідчив про їхнє прагнення опікуватися власними справами.
   Освіта. Як можна було сподіватися, шкільництво являло собою надзвичайно делікатне й важливе питання в українсько-польській конфронтації. Опріч забезпечення дітей освітою, українці бажали, щоб школи підносили національну свідомість і культуру корінного населення. Зі свого боку поляки сподівалися, що система шкільництва виховуватиме з неполяків відданих громадян Польської держави. Поляки розвивали освіту на початковому рівні, особливо в таких відсталих краях, як Волинь, Полісся та Холмщина. До початку 30-х років неписьменність у населених українцями регіонах Польської держави впала до 28 % (хоч на Волині вона була значно вищою). Проте водночас засновані при австрійській владі україномовні школи під приводом перетворення на двомовні систематично ліквідовувалися. З понад 2400 початкових українських шкіл, що існували у Східній Галичині в 1912 р., у 1937 р. залишилося тільки 352. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл скоротилася з 440 до восьми. На рівні середньої освіти становище українців було також безрадісним: у 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, але одна українська — аж на 230 тис. українців.
   Зазнавали українці дискримінації й на університетському рівні. Уряд не виконав обіцянки заснувати для них університет і систематично чинив перешкоди українцям, що прагнули здобути університетську освіту. Тому в 1920 р. українці заснували у Львові “таємний” університет. Організований без дозволу властей, він являв собою по суті імпровізовані курси, що викладалися конспіративне. У період свого розквіту цей університет налічував 54 професори, три факультети, 15 кафедр і близько 1500 студентів. Після того як у 1925 р. уряд усе ж закрив його, багато українських студентів виїжджали для продовження навчання за кордон, особливо до Чехословаччини. В результаті освічені українці ставали войовничими виразниками антипольських настроїв і радикальних політичних поглядів.
   Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило товариство “Рідна школа”, що до 1938 р. заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, число яких із 5 тис. у 1914 р. перевершило 100 тис. у 1938 р., та внески іммігрантів у Сполучених Штатах та Канаді. Загальнокультурні потреби лишалися у царині діяльності “матері” всіх західноукраїнських організацій — шанованого всіма товариства “Просвіта”, яке в 1939 р. налічувало понад 360 тис. членів. Воно утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів.
   Смак галичан до організаційної діяльності виявився також в інших сферах. Продовжували діяти такі довоєнні організації сільської молоді, як “Сокіл” та “Луг” (раніше “Січ”), у той час як нові організації, зокрема заснований у 1911 р. “Пласт”, залучали дітей міської інтелігенції, готуючи їх зайняти провідні посади у суспільстві. Переконаний, що пластунський рух є розсадником націоналізму, уряд у 1930 р. заборонив його. Важливою подією організаційного життя міжвоєнного періоду стало посилення жіночого руху. Взявши за мету виховання нової, національне свідомої, культурно розвиненої, прогресивної в соціальному та економічному відношенні жінки, заснований у 1920 р. Союз українок через 10 років уже мав 45 тис. членів. Під талановитим керівництвом депутата сейму Мілени Рудницької він здійснював широку благодійну, освітню та культурну діяльність, а також мав добре налагоджені контакти з міжнародними феміністськими організаціями.
   Церкви. Найбільшою, найбагатшою і найвпливовішою організацією західних українців лишалася, без сумніву, греко-католицька церква. Але роль цієї установи в галицькому суспільстві зазнала вражаючих змін. Порівняно з XIX ст., коли вона виступала єдиною організацією українців Галичини, у міжвоєнний період ця церква була тільки однією з багатьох (хоч і найбільшою) і відтак не могла розраховувати на безумовну вірність їй усіх галицьких українців.
   Наприкінці 30-х років греко-католицька церква налічувала 4 млн віруючих у близько 3 тис. парафій. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств ба навіть власну політичну партію — Українську католицьку національну партію. Про її здатність мобілізувати молодь, особливо сільську, свідчив масовий зліт “Молодь за Христа”, організований у 1933 р., що зібрав понад 50 тис. учасників. Ця церква сприяла прогресові також у царині шкільництва. У 1928 р. вона заснувала єдиний український вищий учбовий заклад у Польщі — Теологічну академію у Львові, ректором якої був Йосип Сліпий. Було також засновано три нових семінарії.
   Своїми досягненнями у міжвоєнний період греко-католицька церква, без сумніву, завдячує митрополитові Андрею Шептицькому. Сила волі, широта поглядів, гуманізм здобули йому загальну повагу й зробили найвпливовішою постаттю в західноукраїнському суспільстві. Переконаність Шептицького в тому, що грекокатолицька церква — це суто українська установа, яка повинна берегти східні церковні традиції та підтримувати національні прагнення свого народу, сприяла зростанню його популярності. Цей підхід призвів до конфлікту між ним і частиною церковної ієрархії на чолі з єпископом Хомишиним та Василіанським орденом, які скоріше наголошували на своїх зв'язках з римо-католицтвом, ніж на самобутності їхньої церкви.
   Митрополит справляв також значний вплив на політичне життя. У 30-х роках він енергійно протестував проти кампанії пацифікації, а через п'ять років підтримав політику нормалізації. Маючи тісні взаємини з поміркованою частиною УНДО, Шептицький водночас засуджував як націонал-екстремістів, так і комуністів, постійно обстоюючи необхідність вищих цінностей, ширшого бачення ситуації.
   На Волині, Поліссі та Холмщині православна церква налічувала близько 2 млн українців. На відміну від греко-католицької церкви вона не мала протекції Риму й відтак була менше захищеною від репресивної політики Польщі. У 1924 р. за наполяганням уряду православна церква в Польщі розірвала свої зв'язки з Московською патріархією й проголосила автокефалію. І хоч на вищих рівнях церковної ієрархії зберігалися русофільські симпатії, на її нижчому рівні помітно зростали українські впливи — в міру того як українська мова почала проникати в літургію, релігійні публікації та у процес навчання в семінаріях. Занепокоєний таким поворотом подій, польський уряд став добиватися впровадження в церковну службу польської мови й розпочав кампанію навернення православних до католицької віри, що супроводжувалася масовим знищенням православних церков. Хоч полонізація подекуди й мала певні здобутки, зокрема в літургії, та рідко хто з українців зрікався православ'я.

ius50

Митрополит Андрей Шептицький

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016