Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Історія України (О.Субтельний) arrow 6.2.6. Розв'язка
06.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




6.2.6. Розв'язка

6.2.6. Розв'язка

   Відступ галичан у Східну Україну та їхнє з'єднання з силами Директорії було важливою подією в історії українського національного руху. Вперше західне- та східноукраїнські націоналісти, що протягом поколінь наголошували на існуванні між ними братніх зв'язків, увійшли в Контакт між собою у масових масііітабйх. Тепер, коли українська революція вступала в свою завершальну стадію, виникла нагода пересвідчитися, чи здатні вони до співпраці.
   Попри хистке становище на маленькому клаптику подільської землі, лишалася надія, що ці два уряди й армії, з усіх боків оточені ворогами, зіллються в одне ціле. У військовому відношенні українці ще ніколи не були такими міцними. Галицька армія налічувала близько 50 тис. бійців. Серед усіх армій, що воювали на Україні,— української, більшовицької, білої, вона була чи не найбільш дисциплінованою й дійовою. Внаслідок щойно проведеної реорганізації та появи кількох надзвичайно талановитих командувачів сильнішою стала й 35-тисячна армія Директорії. Крім того, з нею узгоджували свої операції 15-тисячні партизанські загони під проводом отаманів Зеленого та Ангела. Таким чином, українці мали 100 тис. загартованого в боях війська, що змушувало рахуватися з таким суперником.
   На адміністративний апарат Директорії позитивний вплив справили також Сумлінні галицькі службовці, які почали працювати в ньому. Вперше на території Директорії з'являлася подоба права, порядку й стабільності. Піднесення ефективності в управлінні та дедалі глибше розчарування селян у більшовиках сприяли тому, що населення з дедалі більшою готовністю включалося у мобілізацію, яку Директорія проводила на Правобережжі. Проте нестача зброї та провіанту змушувала Петлюру відсилати додому багатьох новобранців. У цей багатообіцяючий момент, щоб скористатися можливостями, які мерехтіли попереду, українцям належало виконати дві умови. Бони повинні були налагодити гармонійні взаємини між двома урядами, а також переконати Антанту в необхідності" постачання їм зброї.
   Незабаром стало ясно, що розбіжності між двома українськими урядами більші, ніж їхня здатність розв'язати їх. По-перше, між Директорією Петлюри й диктаторством Петрушевича існували досить непевні стосунки. Теоретично Директорія була всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство; проте на практиці саме західноукраїнський уряд мав сильнішу армії?, ефективніший апарат управління й тому не бажав дотримуватися політики, з якою не погоджувався. По-друге, обидва уряди розходилися в ідейних переконаннях. Директорія складалася майже виключно із представників лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Внаслідок цього східняки звинувачували галичан у “реакційності”, а останні, відповідаючи компліментом на комплімент,' називали перших “напівбільшовиками”. Галичани, що вирізнялися високою організованістю й національною свідомістю, із зневагою дивилися на організаційну розхлябаність східних українців, їхній соціальний радикалізм і схильність. до імпровізаторства. Зі свого боку східні українці вважали галичан провінційними, збюрократизованими й нездатними зрозуміти конфлікт на Україні у ширшому контексті. Отже, на передній план з усією очевидністю виступили глибокі культурні, психологічні й політичні розбіжності, які накопичувалися між східними й західними українцями протягом століть.
   Ці розбіжності виявилися під час об'єднаного наступу українців проти більшовиків на початку серпня 1919 р. Він почався вдало, й до кінця місяця попри впертий опір українці захопили велику частину Правобережжя. Проте головною причиною відходу більшовиків був не український наступ, а похід Білої армії. З Сибіру Москві загрожували сили адмірала Олександра Колчака, у Прибалтиці до наступу на Петроград готувався генерал Микола Юденич, але найбільшу загрозу являли армії генерала Денікіна, що насувалися з Дону. В' кінці літа 1919 р. більшовицький режим, здавалося, от-от мав упасти.
   30 серпня у щойно покинутий більшовиками Київ увійшли галицькі частини, а Директорія готувалася з тріумфом увійти до міста наступного дня. Проте того ж 30 серпня до міста вступили передові частини армії Денікіна й зіткнулися там із галичанами. Не знаючи, як реагувати на білих (західноукраїнський уряд часто заявляв про відсутність будь-якого конфлікту між ним. і Денікіним), галичани відступили — на превелике розчарування Петлюри та східних українців, які з політичних і символічних міркувань відчайдушне прагнули захопити Київ. Через' кілька днів, коли Петлюра нарешті переконав галичан вступити з білими в бій, відвойовувати місто було вже надто пізно. Українські армії, обізлені одна на одну й утягнуті в небажаний конфлікт з білими, відійшли на захід. На цьому по суті закінчилися змагання за українську державність. Далі йшов уже заплутаний і трагічний епілог.
   Білі. Сповнені рішучості відновити старий суспільний лад та “єдину та неподільну Росію”, білі, силами Яких .командували реакціонери-генерали, ненавиділи “соціалістичного авантюриста” Петлюру і східноукраїнських “зрадників-сепаратистів” майже так само, як і більшовиків (однак вони не мали нічого проти галичан, вважаючи їх чужоземцями). Позицію білих в українському питанні прямо висловив їхній провідний ідеолог Василь Шульгін, коли війська Денікіна захопили ' Київ: “Південно-Західний край (Шульгін відмовлявся користуватися словом “Україна”.— Авт.) є російським, російським, російським... ми не поступимося ним ні перед зрадниками-українцями, ні перед катами-євреями” (натяк на численних євреїв у складі більшовицького Чека).
   Враховуючи, що подібні настрої переважали серед білих, не дцвно, що надмірно самовпевнений Денікін відмовивезі навіть розглядати кілька висунутих Петлюрою пропозицій про об'єднання зусиль у боротьбі з більшовиками. Така реакція була одною з найгрубіших помилок Денікіна, позаяк він не лише втратив підтримку великої української армії, а й, віддавши своїм військам наказ напасти на українців, створив ситуацію, що була на руку саме більшовикам. Ця самогубна негнучкість, яка з очевидністю проступала в реакційній соціальній політиці білих, великою мірою спричинила поразку Денікіна восени 1919 р. Білі вдавалися також до інших способів підірвати Директорію,— Переконуючи, наприклад, покровителів з Антанти не визнавати української держави на Паризькій мирній конференції й, що особливо важливо, відмовити українцям в усякій матеріальній допомозі.
   До осені 1919 р. становище українців стало справді трагічним. З одного боку їх атакували білі, з іншого от-от мали вдарити більшовики, в тилу чатували агресивні поляки й вороже настроєні румуни. Цей “чотирикутник смерті”, що невпинно звужувався, став нестерпним, коли в жовтні виснажені, голодні, позбавлені постачання й притулку українські армії вразила епідемія тифу. За якихось кілька тижнів велика кількість- солдатів або померли, або вмирали, або ж були уражені хворобою. Власне, тоді розвалилася горда колись Галицька армія. До кінця жовтня в її складі налічувалося лише 4 тис. боєздатних солдатів. У Петлюри ж було всього 2 тис. бійців. Ті, що лишилися живими, рятувалися, як могли.
   6 листопада 1919 р. галицький генерал Мирон Тарнавський перевів своїх бійців під командування білих за умови, що вони не будуть боротися проти інших українців і що їм дадуть можливість поновити сили. Тим часом Петрушевич із прибічниками дістався до Відня, сформувавши там уряд у вигнанні. Зі свого боку Петлюра- з Директорією знайшли со(у притулок у Польщі, а їхні війська перетворилися на партизанські загони, що діяли в більшовицькому тилу. У гнітючому фіналі залишки двох українських урядів і армій опинилися в таборах своїх взаємних ворогів.
   Союз Петлюри з Польщею. Проте історія поразок українців у боротьбі за незалежність цим не вичерпувалася. 21 квітня 1920 р., відмовившись від усяких претензій на Східну Галичину (що викликало обурення серед галицьких українців), Петлюра укладає з поляками пакт про спільний наступ на Україну проти більшовиків. Участь поляків у цій несподіваній угоді мотивувалася прагненням створити між собою та Росією східноукраїнську буферну державу. Вони сподівалися, що з появою на Україні відновленої армії Петлюри їхній наступ дістане підтримку настроєного проти більшовиків селянства країни. Як завжди, спочатку все йшло добре, і 6 травня союзницькі сили, що налічували близько 65 тис. поляків і 15 тис. українців, оволоділи Києвом.
   Однак очікувана підтримка не надійшла. Очевидно, особистого авторитету Петі люри виявилося недостатньо для того, аби подолати серед багатьох селян традиційну І неприязнь до його союзників — польських “панів”. У червні більшовики вдалися до контрнаступу, який зрештою привів до польсько-радянських мирних переговорів і розриву поляків із Петлюрою. Східноукраїнська армія, що зросла до 35 тис., продовжувала сама воювати з більшовиками до 10 листопада 1920 р., доки її змусили лишити свій невеликий клапоть землі на Волині та інтернуватися на території, зайняті, поляками. За винятком кількох невдалих партизанських операцій, проведених у Радянській Україні через рік, війна за незалежність України нарешті скінчилася.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016