Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Історія України (О.Субтельний) arrow 6.1.1. Українці в першій світовій війні
10.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




6.1.1. Українці в першій світовій війні

6.1.1. Українці в першій світовій війні

   Наслідки війни для українців, змушених битися з обох воюючих сторін, були негайними, безпосередніми й тяжкими. Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті, її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, причинених воєнними діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування.  Але поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, котрі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість українців (у російській армії налічувалося 3,5 млн українських солдатів і 250 тис. служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема, Росія, знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців — як учасників боїв з обох сторін — змушували вбивати один одного. Єдиним позитивним аспектом війни було те, що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим нові політичні можливості для своїх пригноблених підданих. Але, принаймні попервах, ця можливість була ще занадто віддаленою.
   Україну Австрії одразу відреагувалй на початок воєнних дій. З серпня 1914 р., щоб забезпечити українців єдиним об'єднаним представницьким органом, усі українські партії утворили у Львові Загальну Українську Раду на чолі з авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що “перемога австро-угорської монархії буде й нашою перемогою, і чим більшої поразки зазнає Росія, тим ближчою буде година визволення українців”, Рада закликала всіх українців боротися за конституційну Австрію (їхнього найбільшого друга) проти самодержавної Росії (найзапеклішого ворога). Незабаром Рада висунула ідею створити всеукраїнський військовий загін. На неї відгукнулося понад 28 тис. національне свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій “Січ”, “Сокіл” і “Пласт”. Стурбовані можливістю виникнення великих українських військових загонів, впливові поляки у Відні зробили так, щоб на службу до Українського легіону (пізніше цю назву змінили на Українських січових стрільців) прийняли лише 2,5 тис. чоловік. Це було перше українське військове формування того часу. Величезна більшість інших українців, які служили Габсбургам, включалися в регулярні австрійські підрозділи.
   Соціалісти, котрі виїхали з Російської України, також утворили у Львові політичну організацію, яка мала бути представником їхніх співвітчизників, що перебували під царською владою. Важливою, ба навіть історичною рисою цієї організації на чолі з Володимиром Дорошенком, Андрієм Жуком, Мар'яном Меленевським, Олександром Скоропис-Йолтуховським та Миколою Залізняком, що називалася Союзом визволення України, було те, що вона першою серед українських організацій проголосила своєю метою утворення самостійної української держави. Для досягнення цієї мети СВУ вирішив співпрацювати з Німеччиною та Австрією проти Росії.
   Але, ледве згуртувавшися, ці організації були змушені тікати до Відня від наступаючої російської армії, яка на початку вересня прорвала австрійську оборону й окупувала велику частину Східної Галичини. Ця поразка австрійців мала страшні наслідки для українців Галичини. Шукаючи причини своїх невдач, австро-угорське командування охоче повірило звинуваченням польської адміністрації провінції в тому, що такою причиною стала “зрада українців”, котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам. У результаті відступаючі габсбурзькі війська, насамперед угорські частини, розпочали кампанію терору проти українського населення. Спочатку русофілів, а згодом і взагалі українців цілими сотнями заарештовували й страчували без суду. Тисячі гнали до Австрії й там кидали до концентраційних таборів. Найсумнішою славою серед них користувався Телергоф, де в жахливих умовах тримали 30 тис. русофілів та українофілів, які тисячами гинули від хвороб. Згодом у віденському парламенті вибухнув скандал навколо такого ставлення до австрійських громадян, і в 1917 р. цей та інші концтабори було наказано закрити.
   Незавидна доля спіткала також галицьких українців, котрі потрапили під російську окупацію. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що він не вважає Східну Галичину якимсь новим і тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як “давньою російською землею”, котра тепер “назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією”. Потім він взявся за втілення в життя міфу про “російськість” Галичини. Генерал-губернатором було призначено графа Георгія Бобринського (брата впливового російського консерватора, що здавна виступав за захоплення Галичини), який одразу розпочав загальний наступ на український рух, або “мазепинство”, як його називали царські чиновники. Його з ентузіазмом підтримали русофіли; такі їхні лідери, як Володимир Дудикевич, Семеон Бандасюк та Юліан Яворський, спочатку повтікали до Росії, а тепер поверталися разом із переможними російськими арміями. Русофіли виявляли й видавали українських діячів ( аналогічно тому, як останні видавали перших австрійцям кількома тижнями перед тим), яких заарештовували й депортували вглиб Росії. Росіяни переслідували українофілів, австрійці піддавали репресіям русофілів, а роздерті ідеологічними суперечками галичани видавали й тих, і тих ворогові — все це ще більше погіршувало й без того сумну долю українців.
   За наказом царських властей було закрито всі українські культурні установи, кооперативні й періодичні видання. Вводилися обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити в школах російську мову. Особливо масивних атак зазнала греко-католицька церква — цей символ західноукраїнської самобутності. До Росії вивозили сотні греко-католицьких священиків, а натомість ставили православних попів, що схиляли селян до православ'я. Заарештували й вивезли до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, який відмовився рятуватися від росіян утечею. Безстрашна поведінка митрополита протягом усієї війни надихала його земляків і значно сприяла дальшому зростанню його популярності. Але не встигли росіяни остаточно здійснити всі свої плани, як австрійці пішли у контрнаступ і до травня 1915 р. відвоювали більшу частину Східної Галичини. Відступаючі царські війська взяли заложниками кілька сотень провідних українських діячів, а також евакуювали тисячі людей, включаючи багатьох русофілів, ролі яких в українській політиці тепер Прийшов кінець.
   Ставлення росіян до галицьких українців, яке відомий російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як “європейський скандал”, являло собою, продовження політики уряду щодо українського руху в Російській імперії. З вибухом війни було закрито майже всі українські організації та газети. Коли у 1916 р. загальновизнаний провідник українців Михайло Грушевський повернувся до Києва, його заарештували й вислали на північ Росії. Царський міністр закордонних справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням казав: “Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху”. Однак після катастрофічних втрат у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо підупала, й він трохи пом'якшив тон. У Російській імперії знову обережно починали працювати українські кооперативи, книгарні, наукові товариства, а також кілька газет. Відновила свою координаційну діяльність напівтаємна українська політична організація ТУП, тобто Товариство українських прогресистів, поширюючи агітацію за конституційне правління в імперії та автономію для України.
   Тим часом у Відні, по австрійський бік фронту, у травні 1915 р. зібралися українські політичні діячі та відновили свій представницький орган — Загальну Українську Раду. В міру того як війна дедалі більше виснажувала Австро-Угорщину, чимраз сміливішими ставали вимоги народів імперії, серед них і українців. Так, Загальна Українська Рада оголосила своєю метою незалежність Російської України, котру, як вона сподівалася, завоюють австрійці, а також широку автономію для Східної Галичини та Буковини. Проте коли-у 1916 р. Відень пообіцяв полякам ще більшу владу в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. Надалі західноукраїнські інтереси представляв український клуб віденського парламенту на чолі з Євгеном Петрушевичем.
   У Відні також діяли східноукраїнські емігранти з Союзу визволення України, яких фінансове підтримували німці та австрійці. Ця організація вирядила представників у багато європейських столиць для пропаганди справи української незалежності. Хоч це й не дало відчутних результатів, але робота СВУ з сотнями тисяч полонених українців, 50 тис. із яких перебували у спеціальних таборах, не лише підносила національну свідомість солдатів, а й привела до' створення так званих Сірожупанної та Сйньожупанної дивізій, що згодом боротимуться за українську справу. Відтак із продовженням війни не викликало сумніву, що українці, як і інші народи, неухильно стають дедалі заповзятливішими у здійсненні власних цілей і щораз менше проймаються долею імперій, які протягом століть панували над ними.
   У 1917 р. воюючі сторони опинилися на грані виснаження. Та особливої гостроти досягла напруженість у Росії, де тягар тотальної війни подвоював недоліки відсталого, прогнилого й негнучкого режиму збанкрутілого царя Миколи II. З усіх учасників війни Росія зазнала найтяжчих утрат — понад 8 млн чоловік убитими, пораненими та полоненими. Це викликало широке невдоволення, оскільки часто пояснювалося недбалістю й помилками з боку призначених царем бездарних командирів. Водночас через корумпованість і малоефективність російського чиновництва та промисловців сотні тисяч солдатів посилалися проти ворога, інколи не маючи навіть рушниці з набоями. Війна та прорахунки уряду призвели до ще більшої кризи в усьому суспільстві. З мобілізацією на військову службу близько половини працездатних чоловіків зменшилося виробництво продуктів і промислових виробів, різко зросли ціни. Голод став звичайним явищем, особливо серед жителів міст, розгорталися страйки, у народі зростало розчарування.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016