Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Економічні науки arrow Страхування arrow 19.1. Доходи страховика
03.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




19.1. Доходи страховика

19.1. Доходи страховика

   Страхова діяльність належить до сфери фінансових послуг.
   Головною особливістю діяльності страхової компанії є те, що на відміну від сфери виробництва, де товаровиробник спочатку здійснює витрати на випуск продукції, а потім уже компенсує їх за рахунок виручки від реалізації, страховик спочатку акумулює кошти, що надходять від страхувальника, створюючи необхідний страховий фонд, а лише після цього несе витрати, пов’язані з компенсацією збитків за укладеними страховими угодами.
   Така своєрідна “плата наперед” дозволяє страховикові накопичувати значні фінансові ресурси і виконувати активну роль на ринку капіталу, оскільки акумульовані кошти потребують ефективного управління.
   Двоїстий характер діяльності страховика (одночасне здійснення страхової та інвестиційної діяльності) зумовлює специфіку його доходів.
   Доходи страховика можна поділити на три великі групи:
- доходи від основної, тобто страхової діяльності (всі надходження на користь страховика, пов’язані з проведенням страхування і перестрахування);
- доходи від інвестиційної та фінансової діяльності, тобто пов’язані з інвестуванням і розміщенням тимчасово вільних коштів (як власних, так і коштів страхових резервів);
- інші доходи, тобто ті, які не належать ні до страхових, ні до інвестиційних доходів, але часом з’являються у страховика у процесі його звичайної господарської діяльності і надзвичайних подій.
   Доходи від страхової діяльності є, так би мовити, первинними доходами страхової компанії. Саме на залучення цих доходів розраховує страховик, з’являючись на страховому ринку і пропонуючи страхові послуги за певну плату.
   Платою за страхування є страхова премія, яку страхувальник зобов’язаний внести страховикові згідно з договором страхування. Тільки після сплати страхувальником страхової премії (або першого платежу страхової премії, коли вона сплачується в кілька строків) договір страхування набирає чинності, якщо інше не передбачено угодою сторін. Своєчасне внесення страхових премій — один з найважливіших обов’язків страхувальника щодо страховика. Саме надходження страхової премії приводить у дію механізм страхового захисту.
   Страхувальники мають право сплачувати страхові премії як готівкою, так і безготівковим шляхом. Страхові премії на території нашої країни сплачуються лише валютою України за винятком тих випадків, коли страхувальником є нерезидент. Він може сплачувати премію як валютою України, так і іноземною вільно конвертованою валютою.
   Термін “страхова премія” — загальноприйнятий у світовій практиці. У практиці українських страховиків і в українському законодавстві частіше використовується термін “страховий платіж” або “страховий внесок”. Усе це — синоніми. Але за радянських часів у практиці Держстраху СРСР термін “страхова премія” не використовувався. Плата за страховку за договорами страхування життя мала назву “страховий внесок”, що підкреслювало зворотний характер сплачуваних коштів. Плата за страховку в загальних видах страхування мала назву “страховий платіж”. Використання перелічених термінів зберігається і досі, хоча слід зазначити, що інтеграція у світовий страховий ринок потребує додержання певних стандартів, зокрема й у визначенні понять. З огляду на це вважається за доцільніше вживати термін “страхова премія”.
   Страхова премія визначається залежно від суми, на яку укладається договір страхування (страхової суми), і страхового тарифу (страховий тариф ще називають ставкою страхової премії). Розмір і порядок визначення страхової суми, а також рівень страхових тарифів — це найважливіші елементи договору страхування, адже вони є фінансовою основою взаємовідносин між страховиком і страхувальником, оскільки безпосередньо впливають на ціну страхової послуги. Ціна страхової послуги (страхова премія) у більшості випадків обчислюється за формулою:

Страхова премія = Страхова сума ´ Страховий тариф.

   Страхова сума, згідно із Законом України “Про страхування”, — це грошова сума, у межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов’язаний провести виплату при настанні страхового випадку. Це та сума, на яку укладається договір страхування. Вона відбиває максимальний обсяг відповідальності страховика перед страхувальником у грошовому виразі за конкретним страховим договором. Виплата відшкодування в максимальному розмірі, тобто в розмірі страхової суми, здійснюється, наприклад, у тому разі, коли застраховане майно повністю знищене. Коли ж воно не знищене, а пошкоджене чи коли знищеною є лише частина майна, розмір відшкодування також становитиме лише частину його вартості, тобто буде меншим від розміру узгодженої страхової суми за цим договором.
   Отже, адекватне визначення страхової суми є підґрунтям фінансових взаємовідносин між сторонами страхової угоди і має дуже важливе значення як для страховика, так і для страхувальника. Для страховика — оскільки, по-перше, від розміру страхової суми при незмінному страховому тарифі залежить сума його доходів у вигляді страхових премій; по-друге, страхова сума дає уявлення про максимальний розмір зобов’язань страховика за конкретними договорами страхування. Для страхувальника — оскільки, по-перше, залежно від розміру страхової суми він сплачує страхові премії; по-друге, він може претендувати на той чи інший розмір страхового відшкодування в межах страхової суми.
   У обов’язкових видах страхування страхова сума (або мінімальне її значення) встановлюється, як правило, відповідними законодавчими актами. Наприклад, мінімальна страхова сума з обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів становить в Україні 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за шкоду, заподіяну життю і здоров’ю третіх осіб, і 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за шкоду, заподіяну майну третіх осіб. Це означає, що при проведенні цього виду страхування страховик несе відповідальність за кожним конкретним договором щонайменше у таких обсягах.
   У добровільних видах страхування страхову суму встановлюють страховик і страхувальник самостійно, за взаємною згодою. При цьому в договорі страхування обов’язково має бути зазначений її розмір, а у Правилах страхування — порядок визначення.
   Залежно від галузі страхування (майнове, особисте, страхування відповідальності) обирається той чи інший підхід до визначення страхової суми.
   Так, у майновому страхуванні страхова сума встановлюється в межах вартості майна за цінами і тарифами, що діють на момент укладення договору, якщо інше не передбачене договором страхування або умовами обов’язкового страхування. На практиці дійсна вартість майна звичайно обчислюється як вартість придбання майна за вирахуванням зносу. Знос вираховується через те, що страхування за своєю сутністю призначене лише для компенсування реальних збитків і не може бути для страхувальника джерелом отримання додаткових доходів.
   З цієї самої причини в разі, коли одне й те саме майно є застрахованим у кількох страховиків (тобто загальна страхова сума перевищує дійсну вартість майна), то страхове відшкодування, що виплачується всіма страховиками, все одно не може перевищувати дійсної вартості майна. З настанням страхового випадку кожний страховик здійснюватиме виплату пропорційно до розміру страхової суми за укладеним ним договором страхування, навіть якщо страхова премія була обчислена і сплачена страхувальником кожному страховикові з огляду на дійсну вартість майна (тобто виходячи з повної страхової суми, а не конкретної її частки). “Надлишково” сплачена премія не повертається. Це є своєрідна санкція до страхувальника, який з метою збагачення вдався до обману, не повідомив страховиків про подвійне страхування і тим самим порушив основний принцип страхування: принцип найвищої сумлінності у відносинах між страхувальником і страховиком.
   В особистому страхуванні розмір страхової суми не лімітується. Об’єктом страхування тут є життя, здоров’я і працездатність людини, які не мають вартісної оцінки. Тому страхова сума, на яку укладаються договори особистого страхування, теоретично може бути як завгодно великою. Але на практиці її розмір обмежується здатністю страхувальника сплачувати відповідні премії, адже розмір страхової премії обчислюється множенням страхової суми на страховий тариф.
   Іноді страховик пропонує страхові поліси особистого страхування зі стандартною, заздалегідь визначеною страховою сумою і заздалегідь визначеною відповідною страховою премією. Це створює певні зручності у стосунках між сторонами, але не означає, що страхувальник повинен за будь-яких умов погодитися із запропонованою страховою сумою. Він завжди має право на вибір, за винятком обов’язкових видів особистого страхування, в яких страхова сума визначається законодавчо і не може бути змінена ані страхувальником, ані страховиком.
   Страхові виплати на користь страхувальника за договорами особистого страхування здійснюються незалежно від суми, яку має отримати одержувач за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодування збитків з майнового страхування. Навіть якщо страхувальник має кілька договорів особистого страхування, усі вони вважаються дійсними в повному обсязі, оскільки страхувальник сплачував страхові премії за кожним договором. Отож і страхові виплати він отримає згідно з умовами кожного з них. Вартісні обмеження, про які йшлося щодо майнового страхування, тут відсутні. В особистому страхуванні поняття “подвійного” страхування не використовується через неможливість визначення вартості життя і здоров’я людини — вони безцінні.
   При укладанні договорів страхування відповідальності визначити страхову суму і, відповідно, розмір страхової премії особливо складно. Адже ці договори пов’язані з компенсацією збитків, завданих страхувальником життю, здоров’ю і майну третьої особи. Хто саме буде цією третьою особою, якого розміру збитків вона зазнає — нікому невідомо. Тому в договорах страхування відповідальності зазвичай встановлюється лише ліміт страхової суми, який може й не відповідати розміру заподіяних збитків, але який обмежує розмір страхових виплат з боку страховика за кожним конкретним договором. Оскільки договори страхування відповідальності найчастіше укладаються під впливом вимог міжнародних угод або вимог внутрішнього законодавства країни, то відповідно до зазначених вимог, як правило, встановлюється і ліміт страхової суми.
   Страхова сума є базою для обчислення страхової премії. Вона, так би мовити, — “кількісний” чинник, від якого залежить відповідальність страховика, тобто обсяг його ризику і, відповідно, розмір страхової премії. Роль “якісного” чинника відіграє страховий тариф: його розмір залежить від переліку подій, на випадок яких відбувається страхування; ступеня ризику згідно з фізичними властивостями об’єкта страхування; терміну дії договору тощо. Тобто страховий тариф відбиває індивідуальні характеристики кожного конкретного договору страхування.
   Страховий тариф — це ставка страхової премії з одиниці страхової суми або з вартості об’єкта страхування (тобто з повної страхової суми) за визначений період страхування.
   Якщо йдеться про ставку премії з одиниці страхової суми, то вона встановлюється у вартісному вираженні (у гривнях чи копійках з кожної тисячі або сотні страхової суми). Сто або тисяча гривень, таким чином, розглядаються як одиниця страхової суми. Ставка премії при цьому встановлюється з розрахунку на кожну сотню або тисячу гривень, на які умовно поділяється страхова сума. Щоб знайти повну страхову премію, достатньо ставку в гривнях і копійках помножити на кількість сотень або тисяч у складі страхової суми. Наприклад, якщо страхова сума за договором страхування — 6 тис. грн, а ставка страхової премії — 2 грн 10 коп. з кожної сотні, то сума страхової премії становитиме 126 грн (2 грн 10 коп. ·  6000 грн / 100 грн).
   Якщо ставка премії встановлюється в цілому до вартості об’єкта страхування (тобто до повної страхової суми), то вона виражається у відсотках. Наприклад, якщо договір укладено на суму 10 тис. грн, а ставка премії — 5 %, то сума страхової премії становитиме 500 грн. (10 000 грн · 0,05 ).
   У практиці українських страховиків найбільш поширеним є встановлення ставки премії у відсотках. Для західних компаній більш звичним є встановлення ставки премії у грошовому вираженні.
   Страхові тарифи (або максимальний їх розмір) з обов’язкових видів страхування встановлюються відповідними законодавчими актами. Страхові тарифи з добровільних видів розробляються страховиками самостійно і потім затверджуються державним наглядовим органом у сфері страхування при розгляді питання про видачу ліцензії на проведення відповідного виду страхування.
   Враховуючи те, що стандартним строком дії більшості договорів страхування є рік, страхові тарифи також розробляються з огляду на цей період. Коли договір укладається на строк менш як рік, певним чином зменшується і страховий тариф. Як правило, це зменшення буває не пропорційним, а регресивним. Так страховик намагається стимулювати страхувальника укладати договори на довший термін.
   Страховик розраховує страхові тарифи, виходячи з того, що страхових премій, обчислених на основі цих тарифів, має бути достатньо, аби, по-перше, він міг виконати свої зобов’язання перед страхувальниками з конкретних видів страхування (тобто провести виплати), а по-друге — покрити витрати на утримання страхової компанії і дістати прибуток. Тому повний страховий тариф (брутто-тариф) включає в себе дві невіддільні частини: нетто-тариф і навантаження. Структуру страхового тарифу унаочнює рис. 19.1.

st57

Рис. 19.1. Структура страхового тарифу 

   При розрахунках тарифів спочатку обчислюється нетто-тариф. Саме він забезпечує формування страхового фонду для майбутніх виплат. Тому рівень нетто-тарифу має бути визначений якомога точніше. Якщо нетто-тариф занижений, то страхових премій, зібраних страховиком на базі цього тарифу, не вистачить для покриття ймовірних збитків страхувальників.
   Після визначення нетто-тарифу обчислюється навантаження. Необхідність навантаження випливає з того, що страховикові, як і будь-якому суб’єктові підприємницької діяльності, потрібні кошти, які він міг би спрямувати на утримання компанії (у страхуванні традиційно використовується термін “на ведення справи”), включаючи оплату послуг страхових посередників. Крім того, страхова компанія, як і будь-яке інше підприємство, створюється з метою отримання прибутку. Якщо страхові премії надходитимуть страховикові лише на базі нетто-тарифу, то перелічені потреби не матимуть фінансового покриття. У забезпеченні цього фінансового покриття і полягає значення навантаження.
   Структура страхового тарифу з погляду співвідношення між нетто-тарифом і навантаженням, включаючи ведення справи і прибуток, не однакова для різних видів страхування. Існують “дорожчі” і “дешевші” види страхування залежно від того, скільки коштів витрачає страховик на укладання договорів страхування і їх обслуговування. “Дорогі” види страхування характеризуються вищою часткою витрат на ведення справи у структурі страхового тарифу. У вітчизняній практиці більших витрат потребує надання страхових послуг населенню. Відносні витрати на укладання та обслуговування договорів страхування тут, як правило, значно вищі, ніж аналогічні витрати при роботі страховика з юридичними особами. Це значною мірою впливає на уподобання страхових компаній у виборі клієнтів, оскільки страхувати корпоративних клієнтів видається вигіднішим.
   Якщо нетто-тариф обчислюється спеціалістами з використанням математичних методів на базі теорії ймовірності, то навантаження визначається емпіричним шляхом, з урахуванням фактичних розмірів витрат на ведення справи, що склалися за попередній період. Витрати на ведення справи можна вважати “умовно-постійними витратами” (якщо страховик проводить нормальну, звичну діяльність). Їх обсяг може бути орієнтиром при плануванні відповідних обсягів надходжень страхових премій для покриття цих витрат. Прибуток у структурі тарифу планується з огляду на середній рівень тарифів на даний вид страхових послуг, а також на обчислені раніше нетто-тариф і витрати на ведення справи.
   Якщо страхова компанія матиме на меті отримати дуже великий прибуток від проведення того чи іншого виду страхування, вона змушена буде встановити тарифи на рівні, вищому за середній. У такому разі вона, скоріш за все, не отримає не тільки прибутків, а й взагалі доходів у вигляді страхових премій, оскільки страхувальники не платитимуть занадто високу плату за той вид страхування, який у інших страховиків коштує дешевше. Більш того, страхова компанія втратить двічі, адже за відсутності надходжень страхових премій вона позбавляється можливості використовувати відповідні кошти для отримання інвестиційного доходу. Отже, страхові тарифи, як і ціни на будь-які інші товари і послуги, регулюються попитом і пропозицією.
   Зауважимо, що для українських страховиків характерним є потяг до завищення страхових тарифів. Причому це завищення формується під впливом усіх складових тарифної ставки, а особливо — витрат на ведення справи і прибутку. У ряді випадків ці структурні компоненти тарифу дорівнюють 40 і навіть 50 відсотків брутто-ставки, що не можна вважати нормальним. Адже при цьому порушується принцип еквівалентності у взаємовідносинах страховика зі страхувальником, страхувальник переплачує за страхування майже вдвічі.
   У Західних країнах існує протилежна проблема. Конкурентна боротьба спонукає страховиків дедалі зменшувати ставки страхових премій. Іноді страховики взагалі не планують отримання прибутку від страхової діяльності; витрати на ведення справи покривають за рахунок інвестиційних надходжень, страхова премія встановлюється на рівні нетто-премії, а часом навіть і нижче. Занижені страхові премії використовуються як засіб залучення клієнтів. Але слід зазначити, що цей засіб вкрай небезпечний, бо таким чином страхова компанія позбавляє себе можливості сформувати адекватний страховий фонд, тобто нагромадити об’єктивно необхідні кошти для виконання зобов’язань перед страхувальниками. Погіршується фінансовий стан компанії, опиняється під загрозою її платоспроможність. Через це в багатьох Західних країнах органи нагляду за страховою діяльністю ретельно контролюють рівень страхових тарифів з метою недопущення використання страховиками свідомо низьких, демпінгових тарифів.
   Зауважимо, проте, що в ряді випадків установлення ставок премій, нижчих за рівень нетто-премії, є цілком прийнятним. Тут ідеться про своєрідну “винагороду” страховикові, який проводить активну інвестиційну політику, має стабільні та значні інвестиційні доходи при збалансованому страховому портфелі і відносно низьких витратах на ведення справи. У цьому разі існує певна можливість знижувати ставку премії до рівня нетто-премії і нижче з урахуванням гарантії покриття дефіциту страхового фонду за рахунок вільних резервів і фінансових надходжень з інших джерел.
   Якщо структуру тарифної ставки з добровільних видів страхування визначає сам страховик, то при проведенні обов’язкових видів страхування тут існують певні обмеження. Постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 1994 року за № 358 “Про удосконалення механізму державного регулювання тарифів у сфері страхування” встановлено, що розрахунки тарифів з обов’язкового страхування в нашій країні провадяться із застосуванням нормативу витрат на ведення страхової справи як складової тарифу. При цьому норматив витрат на ведення страхової справи не повинен перевищувати:
- з обов’язкового державного страхування — 6 % розміру тарифу;
- з обов’язкового особистого страхування — 15 % розміру тарифу;
- з обов’язкового страхування майна та відповідальності — 20 % розміру тарифу.
   Ці обмеження покликані стримати зростання цін на страхові послуги хоча б у сфері обов’язкового страхування. Адже головним чинником зростання обсягів страхових премій, що їх мобілізують страховики, має бути не занадто висока ціна, а збільшення кількості договорів страхування, розширення сфери діяльності. На цій основі збільшуватиметься “сукупна страхова сума” з розрахунку на кожний окремий вид страхування і при використанні навіть досить низьких тарифів доходи страхових компаній у вигляді премій зростатимуть.
   Крім страхових премій (свого найважливішого первинного доходу), страховик може отримувати також інші види доходів, які, згідно із чинним законодавством, належать до доходів від страхової діяльності (так звані інші операційні доходи).
   Якщо страхова компанія має договори перестрахування і виступає як прямий страховик (цедент), вона може одержувати від перестраховика доходи у вигляді комісійних винагород за передачу ризиків у перестрахування. Економічна виправданість цих доходів полягає у природі перестрахування. Справи з клієнтом веде прямий страховик. Він укладає зі страхувальником страховий договір; у повному обсязі, згідно з цим договором, несе перед ним відповідальність щодо компенсації збитків. Страхувальникові може бути зовсім невідома подальша доля його страхового ризику: перестрахований він чи ні, хто саме виконує функції перестраховика.
   Передаючи ризики у перестрахування і відраховуючи за це перестраховикові певну частину отриманої страхової премії, прямий страховик неначе відіграє тут роль посередника, який несе всі витрати, пов’язані з укладанням договору страхування, і надає можливість перестраховикові одержати додатковий дохід у вигляді певної частини страхової премії. Саме за це перестраховик сплачує цедентові комісійну винагороду. Розмір цієї комісії встановлюється звичайно у відсотках від сум страхових премій, що передаються. Він заздалегідь визначається сторонами в угоді про перестрахування.
   При настанні страхової події з об’єктом, що був перестрахований, прямий страховик у повному обсязі сплачує відшкодування, а перестраховик компенсує йому свою частину у відшкодуванні збитків у сумі згідно з перестраховою угодою. Це ще один вид доходів від страхової діяльності: частка від страхових сум і страхових відшкодувань, сплачена перестраховиками.
   Іноді система проведення деяких видів страхування потребує створення централізованих страхових резервних фондів. Прикладом може бути обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів. Цю діяльність усередині країни та за її межами координує Моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ), яке забезпечує формування за рахунок внесків страхових компаній-членів МТСБУ двох централізованих страхових резервних фондів: фонду страхових гарантій (для забезпечення врегулювання претензій за договорами страхування цивільної відповідальності власників автотранспортних засобів за межами країни) і фонду допомоги потерпілим у дорожньо-транспортних пригодах (для забезпечення відповідних потреб всередині країни).
   Усі компанії, що є повними членами Моторного бюро, мають сплачувати щомісячні внески в обидва ці фонди за встановленими Урядом нормативами відрахувань від страхових премій, що надходять зі страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів в Україні та за її межами. Асоційовані члени Моторного бюро сплачують внески лише до фонду допомоги потерпілим в дорожньо-транспортних пригодах.
   Результатом взаємних розрахунків між страховиками і МТСБУ може бути повернення певному страховикові коштів із зазначених фондів. Повернені суми із централізованих страхових резервних фондів також вважаються доходом від страхової діяльності.
   І, нарешті, останній вид доходів від страхової діяльності, який віднесений до цієї категорії доходів чинним законодавством. Це повернені суми технічних резервів, інших, ніж резерв незароблених премій. Прикладом може служити повернення сум з резерву збитків.
   Про повернені з цього резерву суми може йтися в разі, коли на підставі заяви страхувальника про страхову подію до резерву збитків була спрямована певна сума грошей з метою подальшого їх використання для компенсації збитків страхувальникові. Скажімо, у процесі з’ясування причин і обчислення точнішого розміру збитків сума фактичної виплати виявилася дещо меншою, ніж та, що була попередньо зарезервована. Різниця між зарезервованою сумою і сумою, фактично сплаченою страхувальникові, і являтиме собою повернені суми з резерву збитків та розглядатиметься як іще один вид доходів від страхової діяльності.
   Усі види доходів, що їх отримує страхова компанія від проведення страхових операцій, а саме: страхові премії за договорами страхування і перестраховування; комісійні винагороди за передання ризиків у перестрахування; частки від страхових сум та страхових відшкодувань, сплачені перестраховиками; повернені суми із централізованих страхових резервних фондів; повернені суми технічних резервів, інших, ніж резерв незароблених премій, — це доходи страховика від його основної діяльності (звичайної операційної діяльності).
   Крім цих доходів, страховик має доходи від інвестиційної та фінансової діяльності (доходи від інвестування і розміщення тимчасово вільних власних коштів і тимчасово вільних коштів страхових резервів). Ці доходи є похідними від первинних доходів страховика (страхових премій). Збираючи страхові премії, нагромаджуючи доходи від страхової діяльності, страховик має змогу протягом певного періоду розпоряджатися коштами, отриманими від страхувальників, інвестувати їх у різноманітні сфери.
   У країнах з розвиненим страховим ринком страховики виступають одними з найзначніших інвесторів. При цьому ряд західних економістів схильні розглядати страхові компанії як інституційних інвесторів, провідною функцією яких в економіці ринкового типу є залучення капіталу за допомогою страхування, а власне надання страхових послуг вважають другорядною функцією, лише засобом для здійснення мети нагромадження коштів. Нерідко буває так, що за підсумками фінансового року страхова компанія має збитки від своєї основної, тобто страхової, діяльності, і покриває їх за рахунок прибутків від інвестиційної та фінансової діяльності.
   Свобода дії страховика у сфері інвестиційної та фінансової діяльності безпосередньо пов’язана з джерелом походження коштів, що використовуються для інвестування. Страховик має в розпорядженні дві групи коштів:
   по-перше — власні кошти у вигляді статутного фонду (капіталу), спеціальних і резервних (за винятком страхових) фондів, вільних резервів, нерозподіленого прибутку;
   по-друге, залучені кошти у вигляді страхових резервів.
   Інвестування коштів, що належать до першої групи, законодавчо не регламентується і здійснюється страховиком на власний розсуд. Виняток становить статутний фонд. Так, Закон України “Про страхування” вимагає формування статутного фонду новоствореного страховика або збільшення статутного фонду вже діючого страховика за рахунок внесків виключно у грошовій формі. Єдиним винятком з цього правила є внески до статутного фонду страховика у вигляді цінних паперів, що випускаються державою. Закон допускає такі внески у межах 25 % загального розміру статутного фонду. Таким чином, ідеться про непряме спонукання вкладати до 25 % статутного фонду саме в цінні папери, що випускаються державою. Обмеження загального розміру внесків страховика до статутних фондів інших страховиків України (не більш як 30 % його власного статутного фонду, у тому числі внесок до статутного фонду окремого страховика — не більш як 10 %) означає регулювання фінансових вкладень у корпоративні права. Заборона формувати статутний фонд нематеріальними активами виключає можливості вкладання його коштів у ці види активів.
   Інвестування коштів страхових резервів жорстко регламентується. Тим самим регламентуються можливості отримання певних видів доходів. Регламентування пов’язане з тим, що ці кошти не є власністю страховика, тому розпоряджатись ними він повинен особливо обережно. Обсяг цих коштів відповідає обсягу страхових зобов’язань компанії. Щоб у будь-який момент мати змогу виконати свої зобов’язання перед страхувальниками, страховик повинен тримати кошти страхових резервів у диверсифікованих, прибуткових, надійних активах, які характеризуються достатньо високим рівнем ліквідності.
   Страхова компанія, згідно із законодавством, має право робити за рахунок коштів страхових резервів як капітальні, так і фінансові інвестиції. Проте можливості капітальних інвестицій обмежуються правом придбання нерухомого майна. Інші види капітальних інвестицій для розміщення коштів страхових резервів законодавством України не передбачаються. Значно різноманітнішими є можливості страховика відносно фінансових інвестицій. Проте ці інвестиції, якщо йдеться про кошти страхових резервів, мають бути не прямими, а портфельними. Це означає, що страховик не має права вкладати кошти страхових резервів безпосередньо у статутні фонди юридичних осіб в обмін на корпоративні права, емітовані такими юридичними особами. Він має право здійснювати лише портфельні інвестиції, тобто вкладати кошти в придбання цінних паперів.
   Зважаючи на те, що обмеження в інвестуванні і розміщенні тимчасово вільних коштів поширюються, в основному, лише на кошти страхових резервів, можна виокремити такі доходи страховика від цих операцій:
- відсотки, що їх нараховує банк на суми залишку коштів на розрахунковому рахунку;
- відсотки від розміщення коштів на депозитних вкладах у банку;
- відсотки за облігаціями;
- дивіденди за акціями;
- участь у прибутку перестраховиків (зважаючи на наявні права вимоги, пов’язані з формуванням технічних резервів);
- участь у прибутку юридичних осіб, у складі засновників яких перебуває страхова компанія, тобто доходи від реалізації корпоративних прав;
- відсотки, сплачені страховикові за надання довгострокових інвестиційних кредитів, включаючи довгострокове кредитування житлового будівництва (законодавство дозволяє використовувати із зазначеною метою кошти резервів зі страхування життя).
   Розвиток фондового ринку в Україні супроводжуватиметься розширенням можливостей страховиків щодо проведення їхньої інвестиційної політики (докладніше про особливості інвестиційної політики страховика див. підрозд. 19.3).
   Третя група доходів страховика — інші операційні доходи від звичайної діяльності та надзвичайних подій. Такі доходи не мають якихось особливостей, пов’язаних зі специфікою страхування. Вони такі самі, як аналогічні доходи інших суб’єктів підприємницької діяльності. Іншими доходами страховика є, наприклад, доходи від здавання майна в оренду (оперативний або фінансовий лізинг); доходи у вигляді позитивного результату перерахунку іноземної валюти порівняно з її балансовою вартістю на кінець звітного періоду; доходи у вигляді безповоротної фінансової допомоги та безоплатно наданих товарів (послуг); доходи від індексації та передання (продажу, обліку та інших видів відчуження) основних фондів і нематеріальних активів; доходи від врегулювання безнадійної заборгованості; доходи від реалізації прав регресної вимоги страховика до страхувальника або іншої особи, відповідальної за заподіяний збиток; доходи від надання консультаційних послуг; штрафи, пені, інші доходи.
   Перелічені доходи, зрозуміло, не відіграють такої значної ролі, як доходи від страхової та інвестиційної діяльності. Проте доходи, наприклад, від реалізованих прав регресної вимоги страховика до страхувальника або іншої особи, відповідальної за заподіяний збиток, часом можуть бути досить вагомими і становити значні суми. Значними можуть також бути доходи від операцій лізингу (оренди), якщо в структурі активів страхової компанії значне місце посідають активи, здатні приносити такі доходи.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016