Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Правознавство arrow Судова психіатрія arrow 5. Судово-психіатрична експертиза в цивільному процесі (поняття правоздатності, дієздатності та обмеженої дієздатності...
07.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




5. Судово-психіатрична експертиза в цивільному процесі (поняття правоздатності, дієздатності та обмеженої дієздатності...

5. Судово-психіатрична експертиза в цивільному процесі (поняття правоздатності, дієздатності та обмеженої дієздатності, види судово-психіатричної експертизи

   Значні зміни в суспільному ладі та майновому стані громадян, що відбулися за останні роки, призвели до значного зростання кількості цивільних справ, за якими здійснюється захист прав і законних інтересів громадян, пов’язаних з майновими, трудовими та сімейними правовими стосунками.
   У зв’язку з таким розвитком практики сучасного цивільного судочинства судово-психіатрична експертиза в цивільному процесі набуває все більшого значення. Вона в означеному сенсі має важливе гуманістичне значення і проводиться з метою захисту цивільних прав, свобод і законних інтересів осіб, які беруть участь у цивільному процесі. Зокрема, це стосується хворих із психічними розладами, коли результат розгляду справи залежить від визнання чи невизнання особи здатною до повноцінного волевиявлення та здійснення тих або інших соціальних функцій. Сучасне розуміння цивільно-правового статусу особи передбачає максимальне дотримання прав особи, в т. ч. розширення прав душевно хворих (Закон України “Про психіатричну допомогу”, статті 25, 26).
   Правовий статус громадян, які є учасниками цивільних стосунків, визначається такими поняттями в юриспруденції, як правоздатність, дієздатність і недієздатність.
   Відповідно до ст. 25 Цивільного кодексу України (ЦКУ), що набув чинності з 1 січня 2004 р., правоздатність означає здатність громадянина мати цивільні права й обов’язки, що визнається за всіма громадянами України і виникає в момент народження, а припиняється зі смертю. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини, а здатність мати окремі цивільні права й обов’язки може пов’язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи щодо можливості мати цивільні права й обов’язки, а також особисті майнові та немайнові права встановлено ст. 26 ЦКУ.
   Поняття правоздатності нерозривно пов’язане з поняттям дієздатності. Згідно зі ст. 30 ЦКУ цивільну дієздатність має фізична особа, котра усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, та визначається як здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки, що виникає у повному обсязі з настанням повноліття, крім випадків, передбачених у ст. 35 ЦКУ, коли це можливо з 16-річного віку. Отже, на відміну від правоздатності, дієздатність детермінується віком. Пов’язуючи виникнення дієздатності в повному обсязі з досягненням повноліття, закон виходить з того, що з цього віку людина досягає психічної зрілості і набуває життєвого досвіду, які стають достатніми, щоб правильно розуміти і керувати своїми вчинками. Такі якості особи залежать не тільки від віку, а й від стану психічного здоров’я. При наявності психічних розладів у повнолітніх осіб може бути відсутня здатність розуміти значення своїх дій і керувати своєю поведінкою. В таких випадках виникає питання про можливість громадянина здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов’язки.
   Реформування цивільного законодавства України з урахуванням досвіду передових демократій світу в сучасних умовах становлення правової держави вимагає постійного вдосконалення та доповнення законів, внесення точніших визначень і понять, потребує нових тлумачень і підходів до практики вирішення цивільно-правових, у т. ч. медико-експертних проблем.
   Так, у діючому ЦКУ введено поняття “фізична особа (ст. 24) і запроваджено уточнені обсяги її цивільної дієздатності (статті 31, 32, 34, 36, 39). Судово-психіатричні експертні аспекти цих останніх змін у цивільному законодавстві України є предметом нашого розгляду.
   Хоча дієздатність-недієздатність, так само як й осудність-неосудність у кримінальному процесі – поняття юридичні, встановлення і кваліфікація психічного стану особи, що означає спроможність або неспроможність свідомо виконувати вимоги закону, є прерогативою лише судово-психіатричної експертизи. Тому ця тема завжди мала і буде мати широкий теоретичний і практичний резонанс серед фахівців – судових психіатрів.
   Введення детермінованих віком обсягів часткової цивільної дієздатності малолітньої фізичної особи, яка не досягла 14 років (ст. 31 ЦКУ), та неповної дієздатності фізичної особи віком від 14 до 18 років (ст. 32 ЦКУ) значною мірою сприятимуть практичному вирішенню процесуальних, медико-експертних і правових проблем. Зокрема, таких: дотримання законності; обґрунтованість направлення неповнолітнього на експертизу; адекватність вибору організаційних форм експертизи; кваліфікація фахівців-експертів; використання надійних критеріїв діагностики та судово-психіатричної оцінки; відповідність експертних висновків, лікувально-профілактичних рекомендацій, медичних і реабілітаційних заходів.
   У ч. 1 ст. 39 ЦКУ можна відзначити суттєві зміни у визначенні самої недієздатності. Так, фізична особа може бути визнана судом недієздатною, “якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними”. Отже, в оновленій формулі недієздатності, порівняно з попереднім Цивільним кодексом, змінено підстави для визначення особи недієздатною. Визначальною ознакою медичного критерію залишилася наявність у підекспертного “хронічного психічного розладу” (в попередньому Цивільному кодексі було два узагальнюючі поняття – “душевна хвороба” і “недоумство”). Замість недоумства тепер другою ознакою введено визначення “стійкий психічний розлад”.
   Поняття “хронічний психічний розлад” одразу відкидає різні за клінічною виразністю, перебігом і глибиною варіанти порушень та аномалій вищої нервової діяльності, які є недовготривалими або взагалі не справляють суттєвого впливу на здатність особи усвідомлювати і здійснювати свої основні цивільні права та обов’язки, а детермінує обов’язковість визнання правового значення тільки таких розладів, які підпадають під ознаку “хронічних”. Отже, такі психічні розлади зумовлюють тривале, глибоке порушення соціальної адаптації та неможливість свідомого ведення своїх справ, а в правовому сенсі обґрунтовують потребу призначення опіки (ст. 41 ЦКУ), захисту прав хворих з одного боку, а також захисту суспільства від можливих суспільно небезпечних діянь таких хворих, з іншого.
   З точки зору клінічного змісту і психопатологічної діагностики поняття “хронічний психічний розлад” у нинішньому українському законодавстві більше відповідає вимогам МКХ-10.
   Під другу визначальну ознаку медичного критерію формули недієздатності – “стійкі” – можуть підпадати різні за клінічною виразністю, глибиною і походженням навіть тимчасові психічні розлади, що можуть обумовлювати неможливість усвідомлювати значення своїх дій та (або) неспроможність керувати ними, але обов’язковою є стійкість цих психічних розладів, тобто їх певна тривалість, правова актуальність протягом конкретно визначеного часу. Момент визначення фізичної особи недієздатною судом з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та поновлення її цивільної дієздатності в теперішньому ЦКУ чітко регламентовані (статті 40, 42).
   Відсутність у новій редакції закону поняття медичного критерію у формулі недієздатності “недоумство” не означає, що діагнози “олігофренія” “деменція” тепер не входять до юридично значимих ознак, тому що ці психічні розлади автоматично підпадають під ознаки хронічних і стійких.
   Наявність варіантів у здатності керувати своїми діями – “та” (“або”) – міжінтелектуальною та вольовою складовими юридичного критерію формули вказує на те, що при деяких розладах вольова складова може бути переважаючою над інтелектуальною. Це може бути причиною неможливості особи втриматися від порушення певних правових табу за наявності соціальної дезадаптації внаслідок клінічних особливостей психічних розладів, переважно в емоційно-вольовій сфері. В практиці таке зустрічається, наприклад, у випадках деяких розладів особистості і поведінки, при непоборності потягів, окремих розладах інстинктів і нахилів, статевих збоченнях, інфантилізмі, біполярних порушеннях, неглибоких формах розумової відсталості з емоційно-вольовою лабільністю тощо.
   У ст. 36 ЦКУ передбачено нові підстави для обмеження цивільної дієздатності. Так, можна відзначити, що нині це обмеження здійснюється судом не тільки з причини факту зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, а й суттєво доповнене переліком зловживань психоактивними речовинами, котрі можуть підпадати під ознаки тих, які викликають токсикоманії, і це набуває в наш час все більшої актуальності.
   Найсуттєвішим, таким, що відображає більш демократичну, в руслі сучасної правової реформи сутність оновленого закону, є введення у ч. 1 ст. 36 ЦКУ для обмеження дієздатності нової підстави – поняття “психічний розлад”. Тим самим визначається необхідність захисту прав, свобод і законних інтересів широкого кола громадян, котрі за наявності у них певних психічних розладів не в змозі самостійно й ефективно їх реалізувати, повноцінно вести свої справи, укладати угоди, розпоряджатися своїм майном, здійснювати інші правочини і через свої психічні особливості можуть опинитися жертвами різного роду корисливих і злочинних намірів інших осіб щодо них. Без сумніву, що в таких справах роль судово-психіатричного експертного забезпечення повинна значно зрости. Предметом дослідження такої експертизи повинен стати певний психічний стан, який “істотно впливає на здатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними” (ст. 36 ЦКУ) і цим лише обмежує дієздатність, але не досягає глибини таких розладів, що зовсім виключають дієздатність.
   З точки зору медичної діагностики психічні розлади з означеними правовими наслідками тепер можуть бути представлені ширшим діапазоном психіатричних діагнозів, залежно від їх відповідності медичному та юридичному критеріям оновленої формули обмеженої дієздатності і слугувати підставою для призначення піклування, а, отже, для ефективного захисту прав більшості громадян. Тут, у певному значенні, є аналогія з введенням у нинішньому ККУ ст. 20 про обмежену осудність, яка може бути підставою для призначення судом заходів медичного характеру, а не тягнути за собою покарання в місцях позбавлення волі. У формулі неосудності медичний критерій більш конкретизований і складається з чотирьох, а не двох складових, і разом із цим більш регламентуючий у діагностичному плані.
   Нові поняття обмеженої дієздатності й обмеженої осудності ще потребують додаткової уваги та впровадження чіткіших практичних рекомендацій, тлумачень, уточнень, які би могли більше конкретизувати діагностичні рамки психопатологічних зрушень, що повинно забезпечити кращу якість і надійність судово-психіатричних експертних висновків. Це потребує скоординованих зусиль фахівців юридичного та медичного профілю.
   Так, можна погодитися з думкою щодо доцільності доповнення ЦКУ нормами, які б окремими підставами для визнання особи обмежено дієздатною передбачили такі біхевіоральні відхилення, як марнотратство, фізичні вади, що було в римському праві і нині присутнє в зарубіжному законодавстві. У прикладах марнотратства останнє повністю вкладається в медичне визначення т. зв. ґемблінгу, який по суті є психічним розладом (F-63.0 – за МКХ-10).
   Загалом уведення нової, більш уточненої градації обсягу цивільної дієздатності в ЦКУ є позитивним явищем і за своєю сутністю практичним втіленням демократичного реформування законодавства України. Про системний і ґрунтовний підхід до цього в нашій державі говорить і логічне доповнення Кодексу новими положеннями про опіку, піклування, представництво, правочин, цивільну відповідальність. Про особливість стосунків між адвокатом і недієздатним або обмежено дієздатним клієнтом із нових позицій йдеться в Правилах адвокатської етики (ст. 46).
   Такі позитивні зміни в законодавстві України все більше відповідають меті створення гармонійного, в дусі правової держави регулювання відносин у всіх сферах життя між усіма верствами населення, включаючи осіб, які мають певні психічні відхилення від норми. Роль судово-експертного (в т. ч. судово-психіатричного) забезпечення в контексті цих перетворень буде відповідно зростати.
   Особи, котрих визнано недієздатними чи обмежено дієздатними, не втрачають своїх прав на володіння майном, його успадкування за заповітом тощо, але вступати в права спадкоємця, дарувати і продавати, здійснювати інші правочини вони можуть лише за посередництвом свого опікуна чи піклувальника. Визнання громадянина недієздатним здійснюється тільки судом у порядку, передбаченому ЦПКУ.
   Відповідно до ст. 237 ЦПКУ, клопотати перед судом про визнання психічно хворого недієздатним або обмежено дієздатним можуть члени його сім’ї, органи опіки і піклування, наркологічні та психіатричні лікувальні установи. У заяві про визнання громадянина недієздатним повинні бути викладені обставини, що свідчать про наявність у нього психічного розладу, внаслідок якого він не може розуміти значення своїх дій і керувати ними. Справи цієї категорії розглядаються за обов’язкової участі заявника й органу опіки та піклування. Виклик у судове засідання хворого визначається станам його здоров’я (ст. 240 ЦПКУ). Суд при наявності достатніх даних про психічну хворобу чи слабоумство громадянина призначає для визначення його психічного стану судово-психіатричну експертизу.
   У виключних випадках, коли особа, стосовно якої провадиться справа про визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд на своєму засіданні за участю експерта-психіатра може винести ухвалу про направлення цієї особи на судово-психіатричну експертизу у примусовому порядку (ст. 239 ЦПКУ).
   У випадку видужання або значного покращення психічного стану особи, визнаної недієздатною, суд на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи визнає громадянина дієздатним. На підставі такого рішення суду відміняється раніше встановлена над громадянином опіка. Справа про визнання особи дієздатною розглядається судом за місцем проживання особи, за заявою опікуна, а також осіб, що перелічені в ст. 237 ЦПКУ. Рішення суду є підставою для призначення обмежено дієздатному піклувальника, а недієздатному – опікуна (ст. 241 ЦПКУ).
   При розгляді понять “недієздатність” і “неосудність” можна побачити, що вони мають багато спільного, але ототожнювати їх не можна. Так, питання про неосудність виникає лише при скоєнні особою суспільно небезпечної дії, передбаченої кримінальним законом, і стосується тільки конкретного вчинку суб’єкта, що стався в певний проміжок часу. Якщо немає злочину, то немає потреби у вирішенні питання про осудність, коли психічний стан оцінюється ретроспективно і лише щодо конкретного діяння. У цивільному процесі теж інколи потрібно вирішити питання про можливість розуміти значення своїх дій і керувати ними стосовно вчинків особи, які мали місце в минулому, наприклад, коли складалась угода чи заповіт. У справах про визнання особи недієздатною, при вирішенні питання про можливість підтримувати шлюбні стосунки, брати участь у вихованні дітей, призначенні опіки перед судово-психіатричними експертами виникає необхідність оцінки психічного стану особи в минулому, тепер і визначення прогнозів на майбутнє. При вирішенні питання про опіку питання про дієздатність у цивільному процесі може виникнути навіть за відсутності позову.
   У кримінальному процесі судово-психіатричні експерти повинні давати категоричний висновок про осудність чи неосудність особи стосовно конкретного вчинку, а в цивільному процесі висновок про дієздатність-недієздатність експертами не дається; це робить суд. У цивільному процесі експерти лише посилаються у своїх висновках на юридичний критерій, про що говориться у ст. 39 ЦКУ коли вказується, що особа “не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу”. Особа, котру визнано недієздатною, не може бути одночасно визнано осудною.
   Наявність психічного захворювання з визначеним несприятливим прогнозом дає підстави передбачати недієздатність хворого у майбутньому та його неосудність при скоєнні суспільно небезпечної дії. Тому недієздатність і неосудність найчастіше співпадають в осіб із хронічним психічним захворюванням, що тягне за собою стійкі та виразні зміни психічної діяльності аж до дефектних станів (шизофренія, прогресивний параліч, старечий психоз). Тимчасові психічні розлади (при реактивних, інтоксикаційних, соматогенних психічних розладах тощо) передбачають можливість відновлення дієздатності у майбутньому, хоча конкретні юридичні дії, що відбулися під час хворобливого стану, можуть бути визнані недійсними. Ця ж особа може бути визнаною неосудною стосовно конкретного суспільно небезпечного діяння, вчиненого на той час.
   Заходи медичного характеру, які застосовуються щодо неосудних і недієздатних, теж суттєво відрізняються. Стосовно неосудних судово-психіатричними експертами і судом повинні даватися рекомендації про застосування примусових заходів медичного характеру, залежно від психічного стану і тяжкості вчинених протиправних дій. У цивільному ж процесі, на відміну від кримінальних справ, до осіб – учасників процесу законодавством не передбачено застосування примусових заходів медичного характеру (наприклад, до позивачів і відповідачів). У випадках, коли такі особи за своїм психічним станом можуть становити небезпеку для оточуючих, за висновком експертів госпіталізація повадиться у невідкладному порядку за місцем проживання (див. Закон України “Про психіатричну допомогу”).
   Форми судово-психіатричної експертизи в цивільному процесі. Організаційні особливості проведення заочної та посмертної експертиз.
   Так само як в кримінальному процесі, судово-психіатрична експертиза у цивільних справах може провадитися стаціонарно, амбулаторно, в суді, заочно та після смерті особи.
   Заочна експертиза призначається тоді, коли досліджуваний внаслідок тяжкого захворювання чи надто далекої відстані від місця проживання не може прибути на експертизу. Однак після ознайомлення з матеріалами цивільної справи експерт має право просити про надання йому додаткових матеріалів, а при недостатній зрозумілості питання про психічний стан суб’єкта може наполягати на його особистому обстеженні (ст. 53 ЦПКУ). В особливих випадках, при тяжких фізичних недугах хворого експерти можуть проводити обстеження в лікарні чи вдома у такого хворого.
   Експертиза, що проводиться після смерті досліджуваного, є найскладнішою. Цей вид експертного дослідження призначається судом для вирішення питання про психічний стан особи на момент вчинення нею цивільно-правового акту. Наприклад, стосовно осіб похилого і старечого віку, при складанні ними заповіту, оформленні договору дарування, укладанні угоди чи вступі в шлюб. Складність цього виду експертизи пояснюється ще й тим, що у цивільних справах попереднє слідство не ведеться, а психічний стан особи доводиться оцінювати ретроспективно, без можливості її особистого обстеження. Це робиться судово-психіатричними експертами на підставі даних медичної документації, показань свідків, рідних і знайомих, особистого листування хворого, його записів і нотаток, характеристик з роботи і за місцем проживання й інших документів і свідчень. Оцінка такого матеріалу може ускладнюватися необ’єктивністю й упередженістю окремих свідків, осіб, а, особливо, родичів і близьких. Медична документація може стосуватися тільки фізичного стану особи і залишати поза увагою окремі психологічні прояви та не висвітлювати наявність і характер можливих психічних розладів. У таких випадках іноді призначаються комплексні судово-психіатричні експертизи із залученням терапевтів, онкологів, ендокринологів та інших спеціалістів. При недостатності об’єктивних даних про особу експерт має право на відмову від складання висновку в такій цивільній справі.
   Процедура проведення експертизи у цивільному процесі стаціонарно, амбулаторно або в суді нічим по суті не відрізняється від такої ж у кримінальному процесі. Процедура призначення і проведення експертизи, а також права й обов’язки експертів і підекспертних у цивільному процесі викладені в статтях 53, 145–150 ЦПКУ.
   Питання, що вирішуються при проведенні судово-психіатричної експертизи в цивільних справах.
   Відповідно до питань, які ставить суд перед судово-психіатричними експертами, залежно від характеру юридичного акту чи позову при складанні висновку про психічний стан учасників цивільного процесу дається експертна оцінка психічного стану досліджуваних як на час обстеження, так і, відповідно, ретроспективно або прогностично.
   Однією з найбільш поширених у цивільному процесі є судово-психіатрична експертиза, що призначається у справах про визнання особи недієздатною чи обмежено дієздатною (статті 36, 39 ЦКУ) та про необхідність встановлення над нею опіки чи піклування, коли визначальними для експертного висновку має бути констатація наявності у досліджуваного критеріїв недієздатності чи обмеженої дієздатності. Призначення опіки піклувальника чи опікуна відповідно в таких цивільних справах має бути обов’язковим (ст. 241 ЦПКУ). Недієздатна особа не розуміє значення своїх дій і не може керувати ними, тому без призначення судом опікуна вона не може правильно розпоряджатися своїм майном, без шкоди власному добробутові укладати угоди, здійснювати юридичні акти. Заперечення необхідності опіки є по суті запереченням самого факту недієздатності.
   У справах про визнання угоди недійсною, згідно з позовом про недійсність юридичних актів купівлі-продажу майна, обміну житлової площі, дарчих актів, заповітів тощо, судово-психіатричний експерт повинен визначити психічний стан особи на момент укладання угоди, початок захворювання, його глибину і виразність. При вирішенні таких цивільних справ суд не визнає дійсними юридичні акти, які були здійснені особою, що була позбавлена чи обмежена у дієздатності (статті 36, 39 ЦКУ), або особою хоч і дієздатною, але такою, що в момент укладання угоди перебувала у стані, коли вона не могла розуміти значення своїх дій і керувати ними. Якщо судом за допомогою судово-психіатричної експертизи буде встановлено, що психічні розлади виникли після укладання угоди, то вона визнається дійсною.
   Позов про визнання шлюбу недійсним. Згідно з п. 1 ст. 40 Сімейного кодексу України (СКУ), шлюб може бути визнаний недійсним, якщо згоду на вступ у нього було отримано від особи, яка на той час через свій хворобливий стан не могла розуміти власні дії та керувати ними. Судово-психіатричний експертний висновок у таких випадках повинен містити характеристику психічного стану досліджуваного в момент вступу в шлюб. При цьому для визнання шлюбу недійсним важливо не лише встановити наявність в особи душевної хвороби, а й уточнити час її виникнення відносно часу вступу в шлюб, щоби відповісти на питання про можливість розуміння особою на той час значення своїх дій і керування ними.
   Позов про розірвання шлюбу. При розірванні шлюбу йдеться про припинення подружніх стосунків на майбутнє, якщо один із членів сімейної пари захворів на психічне захворювання під час сумісного проживання подружжя. У справах цієї категорії експерти встановлюють, чи немає у досліджуваного таких психічних розладів, які би могли перешкоджати подальшому сумісному проживанню подружжя і збереженню сім’ї. Основна увага тут приділяється експертній оцінці емоційної збереженості хворих, наявності грубих психопатичних і психічних розладів (наприклад, маячення ревнощів), які унеможливлюють подальше спільне проживання подружжя, виховання ними дітей.

   Спірні питання про можливість брати участь у вихованні дітей. У цих випадках експерти повинні визначити, чи може досліджуваний за своїм психічним станом виховувати дітей, а також, чи він є небезпечним для своєї дитини за умови сумісного з нею проживання. Вирішуючи такі питання, судово-психіатричні експерти повинні визначити психічний стан особи не лише на час проведення експертизи, а й на майбутнє, з урахуванням тих психічних розладів, які могли би становити небезпеку для дитини. Це – наявність грубих психопатичних і психічних розладів, маячних ідей ревнощів, впливу, переслідування, отруєння, настирливих спроб вчинити самогубство, агресивних дій, що спрямовані на конкретних осіб із близького оточення, в т. ч. одного з подружжя, дітей, онуків та інших членів родини.
   Справи цієї категорії не слід ототожнювати зі справами про позбавлення батьківських прав на основі ст. 164 СКУ, згідно з якою суд позбавляє батьківських прав особу, котра винна у невиконанні своїх батьківських обов’язків з виховання дітей. При глибокому психічному розладі вина особи виключається, а тому суд приймає рішення про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав (ст. 164 СКУ).
   Позов про відшкодування спричиненої шкоди. Відповідності до ст. 1184 ЦКУ душевно хворий, визнаний недієздатним, не несе відповідальності за спричинену ним шкоду. Відповідальність за шкоду буде нести опікун або установа, зобов’язана здійснювати за ним нагляд, але тільки при доведенні виникнення шкоди з їх вини. За спричинену шкоду не відповідає також громадянин, хоч і дієздатний, але який знаходився у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій чи керувати ними. Однак такий громадянин не звільняється від відповідальності, якщо сам привів себе у такий стан вживанням алкоголю або наркотичних речовин чи іншим способом (ст. 1185 ЦКУ). Отже, в таких випадках основне завдання судово-психіатричної експертизи полягає в ретроспективній оцінці психічного стану громадянина в момент спричинення ним шкоди.
   Посмертна експертиза для вирішення питання про психічний стан особи на момент складання заповіту чи договору дарування. Тут звертається увага на логічність викладу і дій, відповідність попередніх відносин з особою, об’єктивні життєві обставини, немотивованість дій, навіюваність особи. Для складання висновку письмові документи порівнюють з даними медичної документації, показаннями свідків і матеріалами справи та додатковими даними.
   Визначення психічного стану свідка, що інколи проводиться у цивільних справах судово-психіатричними експертами, потребує надання висновку, чи може ця особа виступати свідком у суді і чи не позбавляє психічна хвороба можливості правильно сприймати факти, які мають значення для справи і давати про них правильні свідчення. Про дієздатність свідка питання в таких випадках не ставиться.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016