Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Правознавство arrow Історія держави і права arrow 4. Право Київської Русі
20.10.2017
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Кнопки


4. Право Київської Русі

4. Право Київської Русі

   В даному питанні студентам необхідно звернути увагу на те, що джерелом права в Київській Русі були пам’ятки українського звичаєвого права, акти державної влади, різного роду договори, збірки норм писаного права, зокрема перша така збірка — “Руська Правда”, а також норми, що прийшли з права Візантії (рецепція візантійського права).
   Студентам необхідно усвідомити, що право звичаєве через те, що воно з’явилося в суспільстві як продукт творчості самого народу, відзначалося консерватизмом і застосовувалося протягом цілих століть.
   Характерною рисою звичаєвого права була різноманітність самих звичаїв. У кожній провінції були свої особливості. Докладно про це йшлося вже в першій темі.
   Окрему групу правових норм у Київській державі становили договори. За змістом їх можна поділити на міжнародні угоди; договори, які укладалися між князями; а також договори між князями і народом.
   Серед міжнародних договорів найдавнішими пам’ятками вважаються договори київських князів з греками: два договори кн. Олега (907 і 911 рр.); договір князя Ігоря (945 р.) і договір князя Святослава (971 р.)Цікаво, що у договорах Олега згадується договір Аскольда 865 року, який не зберігся.
   Крім того, в міжнародних договорах Київської Русі згадуються так звані “закон і покон вірний”,а також “устав руський” як норми, які діяли в Київській державі. Зауважимо, що руське право вміщували лише три перші договори, які укладали Олег і Ігор. Договір 971 року вміщував лише візантійське право.
   Руське право являло собою добре створене, самостійне законодавство, яке суворо карає за злочин проти особи, власності. Така система права відповідає розвинутому суспільству. Це є безумовним свідченням про те, що в Київській Русі законодавство існувало задовго до “Руської Правди”.
   Слід зазначити, що відмінність договорів того часу від сучасних полягала в тому, що договори київських князів урегульовували відносини, яких вимагали обставини життя, утворюючи нові правовідносини. Вони базувалися на нормах неписаного звичаєвого права і відбивали правний світогляд населення.
   З аналізу текстів договорів випливає, що в них виражене змішане русько-візантійське право. Вони вміщували норми кримінального, цивільного та міжнародного законодавства. Так, ст. 4 договору 911 р. і ст.13 договору 945 р. трактують убивство. За ст. 4, якщо рус уб’є візантійця чи візантієць уб’є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945 р. зазначено, що вбивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Статті 6 та 7 договору 911 р. говорять про майнові злочини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця чи візантієць у руса і пійманий чинитиме опір потерпілим, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, а потерпілому повертається вкрадене.
   Ще одним свідченням про розвиток матеріального і процесуального права в Київській Русі є згадка у цих міжнародних актах про значення присяги як судового доказу.
   У договорах вміщуються також цивільно-правові норми. Так, в договорі 911 р. є стаття про спадкування русів, які знаходилися на службі у візантійського імператора, стаття про видачу злочинців.
   Відомий історик і політичний діяч М. Грушевський так оцінив значення договорів Київської Русі з греками: “Самі по собі дуже змістовні, вони з’єднані з одночасними арабськими і візантійськими відомостями і пізнішими ремінісценціями “Повісті”, дають нам досить ясну уяву про державну систему, утворену до того часу київськими князями. В договорі 944 р. одночасно з послами київського великого князя виступають посли не менш двадцяти залежних від цього “світлих і великих князів і великих бояр” (як називає їх договір 911 р.). Таку ж приблизну кількість послів бачимо тринадцять років після того в Константинополі з княгинею Ольгою: ця система трималася в Х ст. досить стійко…”
   Пам’ятками давньоруського права є також угоди князів з народом. Так, наприклад, у відповідності із договором (1146 р.) князя Ігоря з народом, князь зобов’язався особисто вести розгляд судових справ, не чинити насильства.
   Зазначимо, що врегулювання деяких настирливих потреб у галузі загальнодержавного управління вилилося в форму князівських так званих “уставів”, які спочатку з формально-правового боку були не законами, а лише князівськими розпорядженнями. Тільки з часом, з розвитком князівської компетенції за рахунок компетенції віч вони набирали силу закону. Через це в певному значенні їх можна відносити до пам’яток законодавчої князівської творчості.
   Як правило, “устави” були обмежені за колом осіб: торкалися лише тих, для кого вони видавалися. Відомі “устави” княгині Ольги, які засвідчують той факт, що вже тоді державна і приватна власності були роздільні. Данину з деревлян Ольга поділила на три частини: дві послано було до Києва, а третю — до міста Вишгорода, яке було власністю княгині. В “уставах” Ольга прагнула впорядкувати систему збору данини (оподаткування) в Київській державі.
   Відома також збірка нормативних актів з питань ведення князівського господарства під назвою “Устав Земляний”, що була складена за князювання Володимира Великого.
   1113 р. великий князь Володимир Мономах разом із феодальною елітою розробив новий юридичний збірник, відомий як “Устав Володимира Мономаха”. В ньому зроблені значні поступки залежним категоріям населення — закупам і смердам. Наприклад, обмежувалися лихварські відсотки (рези). Більшість статей в “Уставі Володимира Мономаха” відносилася до цивільного права. Так, в “Уставі” дано законодавство про відсотки (ст. 46 (53) Тр.), про банкрутство (ст. ст. 48—49 (54—55) Тр.), про закупництво (ст. 50—53 (56—62) Тр.), про холопцтво (ст. ст. 99—110 (110—121) Тр.). Поряд з детальною регламентацією зобов’язальних відносин “Устав Володимира Мономаха” встановлював принципи сімейного, спадкового та опікунського права.
   Всього з 69 статей “Устава Володимира Мономаха” 38 належить до цивільного права. Був також розділ, присвячений кримінальному та процесуальному праву.
   Велике значення для розвитку права Київської Русі мала реформаторська діяльність князів з різних питань суспільного життя. Так, княгиня Ольга в 946—947 рр. здійснила адміністративно-судові реформи. Суть їх полягала в узаконенні системи погостів, які були адміністративними, фінансовими і судовими центрами. Виданими нею “уроками” керувалися в судочинстві.
   Князь Володимир провів також ряд реформ. Зокрема, 988 року він запровадив християнство у візантійсько-православному варіанті як державну релігію. Цим актом Українська держава остаточно визначила своє місце в Європі. Відома також проведена ним адміністративна реформа, зміст якої розглядався в третьому питанні даної теми.
   Серед чинних у Київській державі норм відомі були й так звані церковні устави. Їх збереглося шість. Вони мали велике значення насамперед для церковного судочинства, являючи собою визначення державною владою прав церкви й духовенства. Так, на підставі “уставів” церква мала право на так звану “десятину”. Із “уставів” історико-правове значення мають: “Устав Володимира Святого”, “Устав князя Ярослава”. Так, в “Уставі Володимира” князь призначив на утримання церкви десятину з різного роду доходів: з суду, з торгівлі, з домів, з табунів тварин, із зібраного врожаю зернових та з інших прибутків.
   “Устав” затверджує також існування церковного суду, який мав розглядати справи про знахарство, чаклунство, тобто мав карати за дотримання старовинних вірувань, та інші язичницькі обряди та звичаї.
   Церковний суд розглядав злочини проти християнства — осквернення Христа або церкви, хуління церковних обрядів тощо. Він розглядав справи про шлюб, не освячений церквою, про розлучення, спори через майно, побиття батька чи матері. Під церковне судочинство підпадали всі так звані церковні люди: ігумен, чернець, священик, попадя, дяк та інші, а також особи, що шукали церковного захисту — різні старці та каліки, прочани, сліпі, юродиві та інші.
   В “Уставі Володимира” перераховано також людей, які відносяться до категорії ізгоїв: звільнені холопи, збанкрутілі купці, діти священиків, що не навчилися грамоті. До ізгоїв віднесли також синів, батьки яких померли, не одержавши права власності.
   Особливе місце серед пам’яток права посідають князівські грамоти, за якими окремі особи чи міста одержували певні дарунки або привілеї.
   До пам’яток розвитку права Київської Русі належить також “Повчання дітям” Володимира Мономаха. В цьому документі він виступає проти зловживання владою урядовців, наказував своїм синам самим судити й стежити, щоб не були скривджені соціально незахищені верстви населення. Він виступав проти смертної кари, навіть при наявності вини.
   Важливим джерелом розвитку давньоруського права була рецепція грецького права на Русі. Християнська православна церква Київської Русі мала тісні зв’язки з Константинополем. Цілком природно, що збірники грецького церковного права переносилися в землі України-Русі. Серед них — “Номоканон”, “Еклога” і “Прохирон”. “Номоканон” в Україні був відомий під назвою “Кормчих книг”. Окрім церковних правил, сюди входили й світські закони. До “Еклоги” входять норми цивільного візантійського права, які стосуються права спадкового, опіки, духівниць, норми процесуального характеру, норми кримінального права. Крім того, в церковних судах Київської Русі у вжитку були й інші збірники візантійського походження: “Судебник царя Константіна”, “Закон судний людям”, “Книги законнії”.
   Необхідно звернути увагу на те, що рецепція візантійського права не являла собою простої компіляції, а була переробкою грецького права з урахуванням українських звичаїв і традицій.
   Розкриваючи питання про розвиток права в Київській Русі, студенти мають зрозуміти значення найважливішої пам’ятки історії українського права — “Руської Правди”.
   “Руську Правду” було відкрито відомим російським істориком Татищевим у XVIII ст. (1738 р.). Татищев знайшов “Новгородський літопис”, до рукопису якого було приписано “Руську Правду”. Після Татищева було згодом знайдено багато списків “Руської Правди”.На сьогодні їх відкрито майже три сотні.
   Найстаріший список — це так званий синодальний XIII ст., який знайшли у “Кормчій Книзі”. Знаходиться він у синодальній бібліотеці в Москві. Другий список — Пушкінський і походить з XIV ст. Третій, академічний список, датується XV ст., але за походженням він є найстарішим і має найбільше значення, бо вміщує норми звичаєвого права.
   Зазначимо, що “Руська Правда” — це комплексний документ, норми якого відносяться до ХI — поч. XIII ст. Він складається з:
   1) Короткої (Стислої) редакції Правди, яка дає свідчення про
норми права з VIII ст. і поділяється на “Правду Ярослава” (ст. 1—18), “Правду Ярославичів” (ст. 19—41), “Покон вірний” (ст. 42), “Урок мостників” (ст. 43). Прикладом цієї редакції є Академічний список. 
   2) Ширша (Докладна) редакція Правди є переробкою Короткої, її розширенням і продовженням. Виникла в II пол. XII—на поч. XIII ст. Прикладом є Синодальний і Карамзинський списки.
   3) Скорочена з Ширшої Правди (Середня) — ця редакція є скороченням Ширшої й тому не має більшого значення. Її можна розглядати як спробу кодифікації.
   В цілому “Руська Правда” являє собою збірку феодального права Київської Русі. Її норми закріплювали привільоване становище феодалів та їх оточення, вони захищали життя і майно панівного класу.
   Головний зміст “Руської Правди” складається з норм права кримінального та цивільного. З іншого погляду, М. Грушевський стверджує, що руське право не поділяється на кримінальне та цивільне, оскільки всюди воно знало однакову “образу” (яка замінювала сучасний нам термін “злочин”, а також “шкоду”). Між іншим, у сучасних підходах до вивчення проблеми такий розподіл існує.
   Зазначимо, що в Короткій Правді була тільки одна стаття, що не стосувалася кримінального права і процесу (ст. 42 (43) Акад. “Урок мостників”).
   До норм цивільного права належать постанови про спадщину, опіку, про відсотки, про договори, поняття змісту права власності тощо.
   До норм кримінального права належать артикули про такі злочини, як убивство, татьба (крадіжка), підпалювання, нанесення ран тощо.
   Чимало в “Руській Правді” є норм процесуального характеру: про “заклич” або “заповідь на торгу”, про “Ізвод перед 12 человіки”, про “свод в городі, в землях”, про “гоніння слідом”, про шукання на суді “послухів і видоків”, про “роту”, про “наклади”. Є також постанови з означенням ціни свійської тварини на випадок стягнення на суді втрат, а також норми, які торкаються холопів, закупів, смердів.
   Студентам рекомендується ретельно вивчити текст “Руської Правди” і знайти конкретні приклади для характеристики правових інститутів цивільного і кримінального права.
   Центральне місце серед норм цивільно-правового характеру в “Руській Правді” посідають норми, що регулюють питання власності і володіння.
   Слід зазначити, що хоча й не було в тексті “Руської Правди” самого терміна для означення права власності, проте право власності і право володіння розрізнялися. Так, у “Правді Ярослава” говориться про право власності на рухомі речі (коня, зброю, одежу), а у “Правді Ярославичів” ми знаходимо згадку про право власності на землю. Наприклад, встановлюється кара за псування межі і “перетеса”, засіченого на дереві. Власник речі міг вимагати повернення її від невласника, який заволодів річчю з виплатою компенсації за користування.
   Форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, земля громади тощо. Власність громади на землю базувалася на природному праві: князівська — на освоєнні порожніх земель та захопленні громадських, а боярська і монастирська — на основі князівських офірувань.
   Успадковувати власність можна було за заповітом і за законом. Так, вотчину боярина або дружинника успадковували не лише сини, а й дочки. Майно смерда, який не мав синів, переходило до князя. Коли й у нього були дочки, то вони успадковували лише частину майна.
   В “Руській Правді” є норми (ст. ст. 93, 95 Короткої Правди), в яких наголошувалося, що ні мати, ні дочки не можуть претендувати на спадщину. Це відповідало загальній тенденції — в більшості народів світу при переході від первіснообщинного ладу до цивілізації існував звичай, у відповідності з яким спадкувати могли тільки сини. В Київській Русі община теж була зацікавлена в тому, щоб її багатства не йшли на сторону, щоб у випадках, коли дівчина виходила заміж за чоловіка з іншого села, успадковане нею майно не переходило до цієї общини. Тому норми права закріплювали цей родовий звичай.
   З іншого боку, за “Руською Правдою” становище жінки-дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка. Дружина зберігала своє окреме майно, а після смерті чоловіка одержувала частину спадщини і ставала на чолі сім’ї. Майно матері-вдови не було родовим, тому вона мала право вільно розпоряджатися ним. Як опікунка, вона не відповідала за втрати. Їй належало право вирішити, коли розділити синів. Якщо вдова одружувалася, то діти мали опікуна, який після закінчення опікунства мав повернути все майно, а коли щось було втрачено, то він відшкодовував втрати. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку подопічних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина (ст. 99—100). Правові норми надавали матері право “дітям волі не давати”, виховувати їх у дусі моралі, що панувала в давньоруському суспільстві.
   Одночасно зі спадковим правом існувало опекунське право.
   Існування права приватної власності сприяло високому рівню розвитку зобов’язального права. “Руська Правда” регламентувала як зобов’язання, що виникали із завдання шкоди, так і зобов’язання за договорами. В першому випадку передбачалося повне відшкодування вартості. Наприклад, якщо хтось зламав спис або щит, то зобов’язаний був відшкодувати вартість зіпсованої речі.
   Для зобов’язань із договорів характерним було те, що невиконання зобов’язання давало потерпілому право на особу, яка його не виконала, а не на майно цієї особи. Це було пережитком родових відносин. Так, Суд Ярослава Володимировича, що являє собою приклад подальшого розвитку руського феодального права, має ряд важливих відмінностей порівняно з першою редакцією Короткої Правди. Якщо перша редакція включає норми тільки кримінального права, Суд Ярослава Володимировича стосується тих правових інститутів, які відносяться до цивільного права. Такими статтями будуть ст. 41—42 (47—48) Тр. про форму укладення договору позики, ст. 43 (49) Тр. про форму укладення договору поклажі, ст. 44—45 (50—52) Тр. про відсотки. Ці норми даються в тісному зв’язку з процесуальними нормами.
   Угоди в “Руській Правді” називалися “ряди”, укладалися, як правило, при свідках усно. Окрім названих, регулювалися нормами “Руської Правди” також договори купівлі-продажу, договори міни, договори особистого найму. Так, у “Руській Правді” зустрічаються договори купівлі-продажу челядинина, різних нерухомих та рухомих речей. Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець звертався до продавця з вимогою відшкодувати збитки.
   Договір позики охоплював кредитні операції як грошима, так і натурою. У відповідності зі ст. 53 “Ширшої Правди” лихвар, який давав гроші у ріст з розрахунку 50 %, міг стягти з боржника зазначений відсоток (рєз) два рази. Коли він стягнув тричі по 50 %, то потім повністю втрачав право на стягнення боргу. Ст. 52 встановлює порядок сплати боргу.
   Договір поклажі укладався у вигляді неофіційної угоди (без свідків), і суперечки, які виникали у зв’язку з цим, вирішувалися простою присягою. Вона ґрунтувалася на взаємній довірі сторін (ст. 49).
   Розвиток торгівлі зумовив появу своєрідного статуту банкрутства. В “Ширшій Правді” розрізнялися три види банкрутства: в разі нещастя, коли товар знищено в результаті стихійного лиха, аварії судна, пожежі чи розбійного нападу (за таких умов купцеві надавалася розстрочка в платежі); банкрутство з вини купця (недбалість), у такому випадку купець віддавався на волю кредиторів (ст. 54); злісне банкрутство, коли купець-боржник, який не мав кредиту, брав у гостя з іншого міста або в іноземця товар і не повертав за нього гроші (ст. 55).
   Кримінальне право за “Руською Правдою” з самого початку оформлюється як право-привілея. Життя, честь і майно бояр та дружинників захищалися суворішими покараннями, ніж життя, честь і майно простої вільної людини. Холопи ж взагалі не захищалися законом.
   “Руська Правда” знала поняття злочину і покарання за злочин. Суб’єктами злочину могли бути лише вільні люди. Вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути вигнані з общини, продані в холопство.
   Розрізнялися три види злочинів: державні злочини, до яких належали повстання проти князя, перехід на бік ворога, заколот; тілесні пошкодження, побої; злочини проти особи, до яких відносилися вбивство, тілесні пошкодження, побої; майнові злочини, якими вважалися: розбій, грабіж, крадіжка, незаконне користування чужим майном, псування межових знаків.
   “Руська Правда” виділяє суб’єктивний бік злочину: намір та необережність. Так, якщо вбивство було здійснене внаслідок сварки або “в пиру”, то винний сплачував кримінальний штраф разом з общиною (ст. 6). Якщо злочинець “став на розбій” і вбив кого-небудь, то община не тільки не допомагала йому в сплаті штрафу, а й повинна була видати його разом з дружиною та дітьми “на потік та пограбування” (ст. 7). Цей найтяжчий вид покарання застосовувався також за підпали, казнокрадство та розбій.
   Головне місце в системі кримінальних покарань у “Руській Правді” відводиться помсті та грошовому штрафу, в ній відсутні смертна кара та членопошкодження. Визнаючи недоліки, притаманні останнім, а також маючи перед собою приклад візантійського права, що передбачає поширене застосування тілесних покарань, духовенство робило спроби реформувати слов’янську систему покарань шляхом введення страти. Проте оскільки це суперечило інтересам громадськості та знижувало прибуток від “викупів”, страту було запроваджено, але незабаром скасовано. Мала місце й друга (вже після князя Володимира Великого) спроба узаконити страту під час правління князя Ярослава, яка була нейтралізована його синами.
   В пізніших нормах “Руської Правди” помста як стародавній інститут залишається в силі (ст. 1,2 СП, ст. 1,2 ШП), але підкоряється судові, який приймає рішення про правомірність або неправомірність. У засобах помсти право ображених не обмежує: ст. 26 ДП не забороняє помститися у відповідь за нанесення удару мечем і не притягає того, хто захищався, до відповідальності, навіть в тому разі, коли він уб’є нападника.
   У разі неможливості помститися чи відсутності месника вбивця викуповував свій злочин грошима (ст. 4 СП, ст. 1,2 ШП). Коли помстою каралися злочини проти здоров’я та честі, то викуп грошима, як покарання, застосовувався за всі злочини проти прав власності. Така практика була тільки нормована письмовим правом: вона існувала в різних народів. Досить новим явищем було “викуповування провини” не лише в ображеного, а й у громадськості (влади) (ст. 3,4,5 ШП). При цьому сплатити штраф могла лише багата людина. Серед бідного населення практикувалося відпрацьовування. Той, хто не міг відпрацювати свій штраф, продавався в холопи.
   Величезний штраф за вбивство міг бути розділений між членами “верві” (миру) та сплачений як “дика віра”. Якщо вбивця був відомий, то він сам платив не тільки відшкодування сім’ї загиблого, а й частину віри (ст. 3,4,5,6,8 ШП). Незалежно від того громадськість сплачувала відшкодування сім’ї загиблого тоді, коли вона залишала злочинця невідомим і своєю участю робила для одного зі своїх членів максимум можливого.
   Завдання тяжких тілесних ушкоджень каралося стягненням 40 гривень штрафу (ст. 5 КП). В майбутньому більшу частку (зі зменшенням загальної суми) отримував князь, а не потерпілий (ст. 27 ШП: із зменшенням суми до 20—30 гривень, з яких лише 10 отримував “ображений”). Вчинки, що зневажали честь, оцінювалися та каралися жорстокіше, ніж спрямовані проти здоров’я і тілесної цілісності. За “зневагу честі” плата князю становила 12 гривень (наприклад, за ст. 67 ШП) — за висмикування бороди при свідках. Якщо свідків не було, то штраф не стягувався. Таку ж плату тягнув за собою удар батогом або іншим предметом. Князь отримував гроші і на випадок скоєння вбивства як невинного холопа (ст. 89 ШП), так і зв’язаного та затриманого до сходу сонця злодія (ст. 40 ШП). Вчені відзначають протиріччя ст. 88 ШП, яка встановлювала сплату напіввіри (штрафу в 20 гривень) за вбивство винної дружини, вчинене її чоловіком.
   Із злочинів, спрямованих проти майна, на першому місці була крадіжка, якою в “Руській Правді” йменуються всі злочини проти власності. Розрізнялися крадіжка з відкритого місця (наприклад, ст. 42 ШП про викрадення худоби на полі) та із закритого приміщення (наприклад, ст. 41 ШП про викрадення худоби з хліву чи клітки). Сума, яка стягувалася за ці злочини, диференціювалася в діапазоні від 60 кун до 12 гривень. Винятком з такого правила були злочини, які каралися “потоком і розкраданням”, запозиченим з візантійського права. Такі санкції вживалися згідно з нормами XII ст. за свідоме вбивство (ст. 7 ШП), за викрадення коней (ст. 35 ШП) та за підпалення подвір’я чи клуні (ст. 83 ШП). Винна особа відшкодовувала потерпілому збитки, інше майно злочинця відходило до князівської казни.
   Вищим за розміром штрафом каралося викрадення холопа (ст. 38 ШП) та бобра (ст. 69 ШП), злісне знищення знаків власності (ст. 72—73 ШП). При цьому зазначено, що вище цінувалися не матеріальні збитки, завдані крадіжкою, а порушення самого знаку власності.
   Середньою штрафною санкцією каралися викрадення худоби з хліву (ст. 41), зерна з клуні та ями (ст. 43 ШП), меду з вулика (ст. 75—76 ШП). До цього переліку доданий штраф за викрадення собаки, яструба, сокола (ст. 81 ШП), знищення сітки (ст. 80). Всі ці злочини кваліфікувалися як “із злого задуму”. Всі штрафи за ці злочини сплачувалися на користь влади. Щоб уникнути протиріч під час оцінки збитків, була узаконена т. зв. формальна вартість речей, яка дістала відображення в перших двох редакціях “Руської Правди”. Таким чином, у “Руській Правді” була поставлена проблема ефективності покарань і зроблена спроба її розв’язати.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2017