Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Правознавство arrow Історія держави і права arrow 1. Поява і розвиток Київської держави
02.09.2014
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




1. Поява і розвиток Київської держави

1. Поява і розвиток Київської держави

   При вивченні даної теми курсу необхідно згадати ті об’єктивні суспільно-політичні процеси, що тривали протягом перших століть нашої ери в слов’янських землях. Кінцевим підсумком цих процесів був перехід від “військової демократії” до перших держав-княжінь і, нарешті, до ранньофеодальної держави та права.
   Зазначимо, що добу племінних княжінь (VI—VIII ст.) слід розглядати як різні спроби створити об’єднану державу. Так, у “Повісті временних літ” підкреслюється, що всі східнослов’янські племена мали своє княжіння. Формування елементів державності відбувалося в рамках окремих князівств.
   Тож, уже в VI—VIII ст. українські землі — ще до приходу варягів — мали давню державну традицію: більш-менш означену у відповідних межах територію з постійним населенням, свої органи влади, свої правові звичаї.
   Відомо, що на середину IX ст. у різних частинах східнослов’янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявії (майбутня Київська Русь), Славії (об’єднання ільменських слов’ян та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля зі столицею Ладогою) та Арсанії (знаходилася в Приазов’ї та Надчорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутороканське князівство). Але довготривале значення в історії мала лише Київська Русь.
   Розкриваючи питання про виникнення Київської держави, зазначимо, що до цього процесу спричинилися як внутрішні, так і зовнішні чинники.
   Головними історичними передумовами формування Київської держави внутрішнього характеру слід вважати етнічну спільність українських племен, їхні намагання об’єднати сили для боротьби з кочівниками та Візантією, спільні політичні та економічні інтереси.
   Серед внутрішніх факторів слід зрозуміти також роль піднесення Києва як центра політичної, військової, релігійної, торгово-економічної організації слов’янства.
   Русь — земля полян — із центром у Києві, завдяки своєму географічному становищу (через Київ проходив шлях “із варяг у греки”), йдучи попереду інших українських земель у своєму розвитку, з давніх-давен мала значення національно-політичного осередку життя українських племен. Таким чином, зростання ролі Києва стало важливим елементом тих внутрішніх факторів, які спонукали появу української державності, з якої шляхом історичного розвитку розвинулася й виросла Київська держава, захоплюючи в сфери своєї київсько-руської державної ідеології всі інші поодинокі українські землі і навіть поширюючи свої державні впливи далеко за українські етнографічні межі.
   Історичні джерела не дають точних відомостей про розвиток Київського князівства після смерті Кия. Так, Бертинська хроніка 839 р. вказує на існування київської династії. “Повість временних літ” та візантійські джерела розповідають про похід князів Аскольда і Діра у 866 р. на Царгород.
   Багато питань викликає постать князя Аскольда. Так, за літописом, Аскольд і Дір були боярами новгородського князя Рюрика. М. Траубе вважає, що Аскольд хоч і був шведом, але він нічого спільного із Рюриком не мав. О. Шахматов вважає його сином Кия, а Б. Рибаков виводить ім’я Аскольда від річки Оскол.
   Імператор Візантії Костянтин Порфірородний у джерелах згадує договір між імператором Василем і Руссю за часів Аскольда (873—874 рр.).
   На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статуту, який регламентував мито з товарів, що прибували з Русі до Баварії.
   Існує згадка про походи київських князів на Візантію ще до приходу Олега в Київ. На жаль, тексти договорів, що були підписані внаслідок цих походів, до нас не дійшли. Важливим наслідком походів стало прийняття християнства панівною елітою держави. Отже, вже до встановлення правління династії Рюриковичів Київська держава вийшла на міжнародний простір.
   Серед зовнішніх факторів, що спричинилися до утворення і розвитку Київської держави, необхідно взяти до уваги роль варязького чинника в політичному житті українських племен у IX ст.
   Історичні факти свідчать про те, що варяги відігравали в українських землях роль своєрідного каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або сприяли їх організації. У ряді випадків інтереси слов’ян і варягів співпадали. Це стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.
   Відомо, що на півночі, у Славії, близько 860 р. внаслідок суперечок за ладозький престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика. Для нього та його оточення Київ став головним об’єктом політичних інтересів. Після смерті Рюрика престол було передано його малолітньому сину Ігореві, а фактичне врядування здійснював регент Олег. 882 року Олег організував похід на Київ, підступно вбив Аскольда та Діра і став правити Києвом.
   Замість слов’янської династії Києвичів варяги стали засновниками нової київської династії Рюриковичів, багато варягів ішло на службу до руських князів. Але, як підкреслює більшість науковців, цей варязький дружинний елемент поступово розчинився в місцевому елементі і не мав особливого впливу на українські правові звичаї. Так, захопивши владу в Києві, Олег не зміг замінити політичну структуру Київської держави — монархію — республіканською формою правління, яка існувала в Новгороді, що свідчить про силу традицій Київської держави.
   За допомогою дружини Русь поширює свої державні впливи на сусідні землі і навіть проводить військові акції в далеких землях.
   Князь Олег, як вказує “Повість временних літ”, “обладав” полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами. Війна з хозарами спричинила спустошення військом Олега берегів Каспійського моря. Відомі походи Олега на Візантію, які закінчилися укладанням з нею вигідних договорів 907 і 911 рр. Князюванням Олега (882—912 рр.) завершується процес утворення Київської Русі як державної спільності східних слов’ян.
   Князь Ігор (912—945 рр.), який наслідував київський престол після смерті Олега, організував походи проти деревлян, що проводили сепаратистську політику, проти уличів, проти Візантії.
   Головним змістом зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету держави й забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами.
   Намагання оволодіти Чорноморським узбережжям привело до війни 941 р., яка закінчилася втратою основної частини флоту. В 944 р. був здійснений ще один, більш вдалий похід. Мирний договір, хоч і вводив деякі обмеження купцям з Київської держави, все ж забезпечував її основні інтереси.
   Черговий похід Ігоря проти деревлян і намагання обкласти їх ще більшою даниною викликали повстання, яке очолив князь Мал. Дружину київського князя було розгромлено, а його самого вбито.
   Вдова Ігоря Ольга (945—946), очоливши державу від імені свого малолітнього сина Святослава, рушила війною на деревлян і жорстоко розправилася з ними. Щоб запобігти новим виступам з боку підлеглих племен, Ольга провела ряд реформ. Інтереси своєї держави Ольга забезпечувала дипломатичним шляхом.
   946 року княгиня у супроводі великого посольства (понад 100 осіб) відвідала Константинополь і була прийнята візантійським імператором, який, як вказує літописець, був зачарований її красою і розумом. Є свідчення, що Ольга прийняла християнство, мала дипломатичні зв’язки не тільки з Візантією, але й з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.
   Відомий своїми походами видатний полководець київський князь Святослав, син Ігоря та Ольги (964—972). Продовжуючи політику своїх попередників щодо об’єднання східнослов’янських земель навколо Києва, він підкорив вятичів, фінські племена, розгромив хозарів, ходив походами в Болгарію. Його походи засвідчують зростання ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань.
   Завершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської держави князь Володимир Великий (980—1015). Він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів. 980 р. він запровадив християнство як державну релігію, що сприяло централізації та зміцненню держави, а також провів ряд реформ.
   Під час князювання Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) відбувалося подальше розширення Київської держави. Її територія простяглася від південних берегів Ладозького та Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. Поширилися міжнародні зв’язки Київської Русі.
   Наголосимо, що, поширюючи владу Русі на сусідні землі, київська державність не зачіпала місцевих особливостей, їхнього устрою, не втручалася у внутрішні справи. Всі відносини цих земель до Києва обмежувалися, в основному, даниною, яку завойовані повинні були давати київському князеві. Данину збирали за допомогою дружини під час осіннього “полюддя”.
   Київська Русь була однією з наймогутніших держав у Європі. Вона існувала три століття. Зміни, що відбувалися в процесі історичного розвитку, змінювали й її сутність.
   У своєму розвитку, як мовить вітчизняна історіографія, Київська держава пройшла три періоди. Перший період експансії (882—978 рр.) характеризується приєднанням земель інших племен, розширенням військових міжнародних впливів Київської Русі.
   Другий період внутрішньої розбудови (978—1132 рр.) — це найвищий розквіт Київської Русі, який характеризується великими здобутками в культурі, міжнародних зв’язках, у встановленні панування християнства православної конфесії як державної релігії. Саме в цей час з’являється збірка писаного права “Руська Правда”.
   Третій період феодальної роздробленості і розпаду Київської Русі (1132—1240 рр.) характеризується падінням авторитету великого князя, посиленням чвар та міжусобиць між князями, загрозою нападу кочових племен, економічним застоєм. Київська Русь була найбільшою країною в Європі. До її складу входили не лише слов’яни, а й інші народи, об’єднані владою династії і релігії. Але численність династії, з одного боку, і нечітке визначення права успадкування престолу, з іншого, викликали непорозуміння і боротьбу претендентів.
   Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців, які завдавали великої шкоди. Поряд із політичними проблемами існували й господарські.
   Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва. В часи найбільшого ослаблення Київської Русі на неї навалився новий ворог — монголо-татарська орда. Вона завершила занепад Київської держави (1240 р).

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2014