Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Українська державність у ХХ столітті arrow §3. Простір і час
09.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§3. Простір і час

§3. Простір і час

   Те, що громадяни “п’ятого світу” перманентно знаходять себе у даному фізичному просторі, загалом не потребує перевірки. Непоступлива фізична реальність старанно нагадує їм про належність до відповідної території. Досвід нерозважних чи суто прагматичних експедицій за її межі (до інших країн) підказує дуже небагатьом, що вони більше живуть “там”, ніж “тут”. Зусилля, витрачені задля розпізнавання та освоєння фізичного середовища, мабуть, винагороджуються кращими результатами, аніж пошук самовизначень у соціальному й політичному контекстах. Це й зрозуміло, адже на фоні спалахуючої і згасаючої гри соціокультурної ідентифікації оплотом присутності залишається людське тіло — непорушна в межах теперішнього сутність фізичного світу, “матеріал, реальна на дотик основа, вмістилище, носій і “виконувач духівниці” усіх минулих, теперішніх і майбутніх ідентичностей”.
   Втім, тілесні реакції на продукти захаращеного невизначеностями чуттєвого сприйняття досить прості. Річ у тім, що знакова багатоманітність оточення періодично заганяє в безвихідь суб’єкта в стані сприймання, перешкоджаючи вдосконаленню його фізичної здатності поглинати знаки й переробляти їх у символи й дефініції. Серед населення, цілком упевненого в перебуванні на власній фізичній території, тобто “у себе вдома”, досить поширене відчуття її невпізнаваності: навкруги незнайомі предмети та змінені, отже, невідомі люди за незрозумілих обставин. Зовнішній вигляд багатьох міст і селищ дає достатньо прикладів постійного занедбання, бляклих фарб убогого фізичного середовища, що пригнічують зір і особливо прикро вражають, сусідячи зі строкатим різноманіттям яскравих, хоч і не обов’язково нових і привабливих речей з інших світів. Надмірна рухливість фізичних рамок простору прямо чи опосередковано засвідчується у різноманітних дискурсах мешканців “п’ятого світу”, таких, як політичні дебати, “круглі столи” громадськості, у повсякденній комунікації, куди активно залучають фізичні метафори побудови, розпаду або хвороби, що наближають, за уявою учасників, до точності висловлювань про суспільні стани й ситуації.
   У зв’язку з цим дедалі більшої інтерпретаційної сили набуває космологічна леґенда про виникнення “п’ятого світу”. Згідно з не такими вже й новими поглядами, нове утворення є продуктом вибуху, що розтрощив надміцне (у політичній термінології — тоталітарне) тіло. Цей розпад, як і кожний серйозний розпад, супроводжувався викидом фізичної, інтелектуальної, емоційної енерґії, водночас визволивши енерґію економічних, політичних, соціальних прагнень, бажань та спокус. Обертання потужних енерґетичних потоків, у свою чергу, спричинило констеляцію обширних “вакуумних зон”, “торсійних полів”, а також ділянок “високої напруги”. Перепади тиску зумовили високу проникність зовнішніх оболонок “п’ятого світу” — в нього почали втягуватися матеріальні й ідеальні речі, що накопичились на околицях інших світів, хоча цьому все ж перешкоджає інерція попередніх рухів.
   Фізична реальність, відчутна на дотик, зовсім не розпадається на відгороджені сегменти “власної” та “чужорідної”, а швидше подвоюється у сприйнятті. Механізми безпомилкового розрізнення своїх та чужих зразків у інтер’єрі власного місця проживання, безсумнівно, розладналися. Матеріальні предмети, ще донедавна недвозначно марковані як “чужі”, так само примусово, як і природно, привласнюються та причислюються до опорядження свого простору, а звичні речі зникають із поля зору. Це однаково стосується і географічних областей, літаків, кораблів, трубопроводів, гербів та прапорів, і товарів, продуктів харчування, рекламних постерів з вербальними знаками, шкільних підручників. Хоч повної заміни одних іншими, зрозуміло, не відбувається, матеріальний світ розширюється, а його окремі й розрізнені фраґменти вже нехтуються як реальне поле для ствердження ідентичності або ще не опановуються у цій якості.
   На ці складнощі сприйняття тіло дає відповідь насамперед м’язовими автоматизмами, рухами, спрямованими на те, щоб установити дистанцію, відстояти, замкнути власний простір, не допускаючи фізичного вторгнення чужорідних предметів, або ж, навпаки, розширити свою територію, підкоривши при цьому всі прилеглі. Елементарні дії не складні — дотик чи відхід, поштовх чи особлива згрупованість, вироблена тренуванням спільної присутності багатьох тіл в обмеженому просторі, наприклад, громадського транспорту. До цього ж належать і вокальні жести, здійснювані автоматично як акт самоідентифікації у просторі, належність до якого стверджується силою голосу чи раптовою німотою, що часом не мають нічого спільного зі стиґмaтичною символікою. Водночас підвищується реґулярність вправ із вдихання нових запахів, засвоєння незвіданого смаку, зняття слухових подразнень від звуків чужої мови. Таким чином, здивування від одержаної можливості досягти фізичного комфорту внаслідок споживання нових речей також може передувати ідентичності суб’єкта в їхньому полі. Невдоволені запропонованими тілесними відчуттями індивіди пориваються до зон ризику “п’ятого світу”, які ґарантують загостреність реакцій, або здійснюють вилазки до збуджених насильством вогнищ сусідніх світів, як правило четвертого й третього, де будь-яку відповідальність за збереження людського тіла відмінено. Власний та інші світи сприймаються переважно як просторові й фізичні, насичені тілами й речами.
   “П’ятий світ” має особливий часовий лад. Схоже, час позбувся лінійної одновимірності, а принцип суворого чергування минулого, теперішнього та майбутнього втратив значення основоположного. Логіка, пам’ять і сподівання на неухильність проґресу — в деякому сум’ятті від того, що традиційно виконувана ними робота з опанування часу сьогодні не потрібна. Однак у осяганні нової часовості на допомогу знов-таки приходять м’язові зусилля, фізична напруга й воля. Виявилося, наприклад, що безстрашним вольовим актом справді вдається забути про недавнє минуле.
   У світі, що обживається, головним чином, просторово, істотне значення має лише теперішнє. Помутніння історичної ретроспективи та невиразність перспективи сприймається як річ очевидна цілком можливо, як свого роду необхідність, що створює умови для старанного культивування й засвоєння усього в дану мить наявного. Вибраними й відкоригованими епізодами минуле напливає на сьогоднішнє, але його поради зовсім не категоричні, а майбутньому ніяк не вдається підкорити своїм завданням актуальність, що виникає. Здавалося б, теперішнє, втягуючи у свій вир попередні й наступні шари, здатне ефективно їх колонізувати й утвердитись у своєму цілковитому пануванні. Проте насправді привілей теперішнього обертається енерґетичною пасткою часу взагалі.
   Соціологічний дискурс про час і простір, зацікавлений фіксувати їхню навантаженість соціальними смислами, неодмінно розвиватиметься у термінах соціальності, незалежно від того, чи поставлені на них акценти, чи ці терміни відходять у відомий учасникам контекст. Це зовсім не означає, що уявлення про хронотопну структуру спільного для людей світу в цьому випадку слід очищати до вираження у поняттях “соціального простору” й “соціального часу”. Поділ на фізичне й соціальне тут швидше аналітичний, навіть якщо таку роботу проробляє побутова свідомість. Можна слідом за П.Бурдьє розглядати топологічні й часові опозиції як втілення соціальних структур і соціальних дистанцій ієрархізованого суспільства, що досягається шляхом “натуралізації, яка викликає стійке занесення соціальних реалій у фізичний світ”.
   Простір і час п’ятого, як і будь-якого іншого, світу цілком піддається інтерпретаціям у цьому ключі. І в його мешканців, як і в громадян інших світів, безумовно, розвинений, а можливо, навіть гостріший через наявність трансформацій статусних мереж, “смак” соціального — так П.Бурдьє називає відчуття соціальної зорієнтованості індивідів, що ґрунтується на набутому досвіді у розрізненні домінуючих та домінованих соціальних позицій. Поширені в нашій публічній риториці й повсякденній мові символічні класифікації колишніх і знов утворених соціальних страт, кіл і шарів, що вказують на головні з погляду групи оцінювачів позитивні чи неґативні характеристики, недвозначно це засвідчують. Проте не можна не помітити, що паралельно діє також і інший механізм сприйняття простору й часу, який не те що нівелює їхню соціальність, як це міг би припустити Ж.Бодрійяр, а, швидше, відтісняє її фізичною фактичністю. “Соціальний окомір” повсякдення досить часто не встигає ввімкнутися через знесиленість фізичного. Тобто прочитання, скажімо, соціального письма як претензій неназваних осіб, які мають особливий статус, на чиїсь простір і час, — претензій, вгаданих у самовпевнених рухах тіла й тривалості мови, — відкладається, не встигнувши виявитись, після зіткнення з багатьма розділовими знаками й під тиском релевантності винятково фізичного подолання подібних замахів на ідентичність. Соціальне конструювання реальності стає запізнілим.
   Спочатку оголошений таким, якому віддано перевагу, прискорений ритм “п’ятого світу”, який прагне надолужити згаяний для свого розвитку час (точнісінько як у “четвертому світі”!), не відчувається. Навпаки, неможливо приховати тенденцію до зниження динаміки всіляких процесів: сповільнене падіння економічного виробництва та темпів інфляції, неквапливе проведення ринкових реформ. Мабуть, саме уявлення про швидкість як про відношення шляху, пройденого тілом, до одиниці часу істотно кориґується у зв’язку з сумнівністю позначень шляху через спрямований рух. Соціологи перестали боятися того, що не встигнуть зафіксувати й зберегти для нащадків факти, які відображують сучасність, оскільки нічого не відбувається. Втім, і одиниці виміру часу переглядаються, бо ж час доступніше і ефективніше вимірювати в одиницях опановуваного простору, одиницях нервових та фізичних витрат або їх компенсації (колишній “вільний час”), фінансових витрат і здобутків.
   Тому “своєчасність” якого-небудь акту важко визначити, як у випадку з запровадженням національної валюти чи виплати заробітку. У “розв’язаний” час реґулярно потрапляють ті, хто очікує трамваїв, тролейбусів і навіть колись бездоганних у розміреному ритмі свого руху поїздів метро. “Робочий час” позбавляється леґітимних меж і, не забезпечений відповідною винагородою, розтягується й або витікає в інший простір, що ґарантує прийнятний обмін, або зникає зовсім у вигляді тривалих відпусток і свят. Взаємини поколінь громадян “п’ятого світу” не вичерпуються уявленнями про їхній споконвічний конфлікт, указуючи також на вікові, тобто часові, розриви. Сприйняття теперішнього, неабияк насиченого провалами, визначає виникнення переважно ситуативних ідентичностей в часі (“Я — той, хто очікує”), а уявлення про космічне поширення поточного, поглиблює цю практику. Тим самим створення довготермінових життєвих проектів утрачає свою актуальність.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016